3. Умови й практична природа євроінтеграції

Інтеграція України до західноєвропейських структур (як і взагалі інтеграція будь-якої країни до будь-яких міжнародних структур) можлива лише за умов досягнення певних процедурних стандартів в обумовлених областях (тобто в економіці, державному управлінні, у сфері права й т. ін.) одночасно з відмовою від частини державного суверенітету і добровільною передачею низки виключних повноважень державної влади наднаціональним виконавчим органам даної організації.

Коли мова ведеться про перспективи вступу України до Союзу Росії і Білорусії та можливу соціально-економічну інтеграцію з цими набагато ближчими до України за всіма параметрами країнами, то саме вищезазначена обставина висувається як найсуттєвіший аргумент проти такої інтеграції. Однак стосовно західноєвропейської інтеграції теж саме вже не є аргументом проти. Слід відзначити очевидну непослідовність і нелогічність такої позиції.

Виходячи із сказаного, треба чітко розуміти, про що йдеться: якщо справді саме про загальноєвропейську інтеграцію, то цей процес уже успішно розвивається, більше того, Україна бере в ньому участь іще з часів перебудови, коли вона була республікою СРСР і вслід за радянським керівництвом проголосила відкритість зовнішньому світу; якщо ж ідеться про західноєвропейську інтеграцію (а ця інтеграція є неминуче і євроатлантичною), то стосовно цього напрямку зовнішньої політики необхідно бути вкрай обережним і не робити поспішних кроків і квапливо кидатися в обійми набагато більш сильнішого за Україну партнера.

Євроінтеграція як засіб досягнення мети, а не як мета державного курсу

На початку ми визначили євроцінності як конкретні процедурні стандарти в тих чи інших галузях життя суспільства і діяльності держави. Стосовно України прийняття євроцінностей означає запровадження в різних сферах громадського і державного життя конкретних процедурних, свого роду технологічних стандартів, а євроінтеграція — це не більш ніж процедура їх запровадження.

Тому ставлення до євроцінностей як до якогось екзистенціального Добра, до якого незрозумілим, майже містичним чином прилучається країна, що вступає до організаційних структур країн західноєвропейського регіону, є вкрай помилковим і нераціональним. Але саме таке ставлення до Європи загалом і до Західної Європи зокрема характерне для багатьох представників української еліти. Для них європейські цінності і євроінтеграція — щось на зразок Божої благодаті, до якої треба прагнути як до кінцевої й найвищої мети — мети, що є самоцінністю. В цьому розумінні інтеграція до загальноєвропейських, а ще більше до західноєвропейських структур символізує прилучення до істинних, вищих цінностей і є чимось більшим, ніж конкретне прагматичне співробітництво в економічних, політичних та культурних питаннях.

Але ЄС як потужне сучасне політико-економічне об’єднання виникав свого часу не від хорошого, сказати б, життя, а тим паче виходячи не з міркувань цивілізаційної спорідненості європейських країн. На першому плані стояла необхідність спільної боротьби з післявоєнною економічною кризою, бідністю, коли гостро відчувалася потреба у взаємодопомозі в налагоджуванні ефективної роботи економіки. ЄС розпочинався з Європейської комісії з тарифів і торгівлі, Комісії з вугілля і сталі тощо.

Звичайно, входження в регіональні організації Україні дійсно необхідне, але лише як засіб реальної фінансово-економічної допомоги економічним реформам на основі взаємовигідного рівноправного співробітництва. З економічно потужними країнами Західної Європи подібне співробітництво в цілому неможливе в силу їх неминучого економічного, а отже, й політичного домінування. Галузей економіки, де Україна могла би більш-менш на рівних співпрацювати із західноєвропейцями, дуже мало, хоч і в них країни Західної Європи пильно захищають свої ринки від конкуренції і використовують протекціоністські засоби (як приклад можна згадати невдачу з проектом Ан—70).

Помилкове уявлення про роль і місце політики євроінтеграції накладає негативний відбиток на всю зовнішньо- і внутрішньополітичну стратегію України.

Політика євроінтеграції не може бути метою зовнішньої політики, а тим більше суттєвою мотивацією внутрішніх українських перетворень. У цьому зв’язку постає проблема розрізнення мети і методів. Прийняття євроцінностей (а фактично західноєвропейських цінностей) необхідно не для того, щоб потрапити а західноєвропейські організаційні структури, а для того щоб зробити нашу економіку більш продуктивною, технологію державного управління — більш ефективною, людську особистість — більш захищеною від різного роду загроз і т. ін. Тобто прийняття даних стандартів необхідне для того, щоб зробити життя громадян України більш заможним і комфортним, але лише за умови, якщо ми визнаємо зв’язок між євростандартами, що осмислюються як цінності, і кінцевим результатом — матеріально та культурно забезпеченими потребами населення.

В ситуації, що склалася, ставлення до євроінтеграції як самостійної цінності зовнішньополітичного курсу і головної мотивації внутрішньополітичного курсу країни перевернуто з "ніг на голову". Якщо йдеться про прийняття певних євростандартів, то тільки тому, що вони дозволять підвищити рівень добробуту населення і допоможуть людині комфортно почувати себе в суспільстві, а не тому, що їх запровадження допоможе Україні якнайшвидше вступити до ЄС і, так би мовити, євроінтегруватися.