2. Сутність Північноатлантичного договору

Північноатлантичний договір був підписаний у Вашингтоні 4 квіт­ня 1949 року, згідно з яким утворився альянс з 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав з метою взаємної обо­рони. Ще 14 європейських держав приєдналися до договору в період між 1952 - 2004 роками.

Сам по собі договір є звичайним документом. Він починається з ко­роткої преамбули, з якої стає зрозуміло, що договір складено в дусі Статуту ООН і фактично бере свою легітимність від цієї організа­ції. Інша частина тексту складається з 14 статей, які встановлюють суттєві зобов'язання, що покладаються на країни-члени, як по відно­шенню одна до одної, так по відношенню до Альянсу в цілому.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу.

Стаття 3 є базисом для колективного оборонного формування. В ній зазначено, що країни-члени Альянсу мають підтримувати й розвива­ти свої оборонні можливості, як індивідуально, так і колективно.

Стаття 4 забезпечує базу для консультацій між країнами-члена-ми в будь-який момент, коли яка-небудь з них відчуватиме, що їй загрожує небезпека. У цій же статті підкреслено фундаментальну можливість широкомасштабного консультаційного процесу, що від­бувається в межах Альянсу.

Стаття 5 стосується особливого підтвердження права на індиві­дуальну або колективну самооборону, як це оговорено в статті 51 Статуту ООН. Вона визначає, що країни, які підписують Північно­атлантичний договір, погоджуються, що озброєна атака або напад на одну або кількох з цих країн буде вважатися нападом на всі ці країни.

Статтю 9 було присвячено заснуванню Північноатлантичної Ради, як єдиного офіційного органу, створюваного в межах договору. Вона висуває перед Радою завдання по створенню підзвітних органів, які можуть бути необхідні з метою виконання завдань договору. Сьо­годні структура комітетів і управлінь або агенцій, які послідовно ство­рювалися Радою за підтримки міжнародних цивільних і військових компонентів, і є тим, що стало називатися організацією Північноат­лантичного договору.

У інших статтях договору кожна країна-член НАТО бере на себе особливі зобов'язання щодо оборони та безпеки. Жодне з цих зобов'язань не впливає на їхні права й обов'язки, окреслені Статутом ООН.

Північноатлантичний договір з 1949 року продовжує гарантувати безпеку своїм країнам-членам. Багато інших європейських країн не безпосередньо, однак також виграли від системи безпеки, запровад­женої Альянсом. Після закінчення холодної війни, Альянс не лише привітав нових членів, а й реорганізував себе так, щоб інші країни могли брати активну участь у його діяльності. Вся Європа безпосе­редньо виграє від підвищення стабільності й взаємної довіри, яка створюється таким чином.

НАТО орієнтується на безпеку в майбутньому. Про це свідчить створення Ради Євроатлантичного Партнерства й програми «Парт­нерство заради миру». Альянс є єдиною міжнародною організацією, яка має необхідні сили та засоби не тільки для підтримання без­пеки, а й організації колективної оборони в інтересах збереження миру. Щоб бути готовою до виконання аналогічних завдань у майбут­ньому, НАТО трансформувала свої політичні й військові структу­ри, адаптуючи їх до миротворчої діяльності та завдань щодо вре­гулювання криз.