5.Альтернативні варіанти європейської інтеграції

Можна констатувати, що пошук ідентичності в сучасній Європі йде в двох протилежних напрямах, які схематично слід визначити як централізацію і децентралізацію. Перший з них набирав сили протягом всього післявоєнного періоду, досягнувши піку форми з висуненням єдиної Європейської конституції – символу інтеграції. Другий процес, менш помітний, але наполегливо прокладаючий собі дорогу протягом довгого часу, відкрито виявився лише останнім часом, будучи, вочевидь, реакцією на дуже швидкі інтеграційні процеси. Процес децентралізації виграв від кризи, пов'язаної з відмовою від прийняття Європейської конституції, і має певні об'єктивні параметри.

По-перше, можна констатувати проблематичність європейської ідентичності у зв'язку із зростанням культурної і національної невизначеності (мультикультурализм); правовою (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичною (різні підходи до реалізації ідеології прав людини). Ці процеси охопили як Західну, так і Східну Європу, породжує відцентрові тенденції усередині Європейського союзу.

У контексті сучасних спроб того, що передивляється класичної теорії суверенітету, введення нових інтерпретацій федералізму, усвідомлення конфліктності соціальних гарантій і економічної ефективності свіжо виглядають питання, сформульовані старою філософією права: межі політичної єдності, характер майбутнього об'єднання (конфедерація, федерація, нові форми асоційованого членства); правовий статус суб'єктів майбутньої політичної освіти (федеральні утворення, суб'єкти деволюции, різні форми адміністративної і територіальної автономії), спори про суверенітет і можливості його обмеження; конфліктне співвідношення демократії і правової держави (роль судової влади у вирішенні суперечок).

По-друге, відбувається чітке усвідомлення конфлікту між пріоритетами ідеології прав людини і необхідністю збудувати ефективний захист від деструктивних процесів (крах культурної ідентичності, маргіналізація, імміграція, конкуренція дешевої робочої сили). Європа виявляється перед жорсткою дилемою – збереження соціальної держави або ефективна економіка; вірність деклараціям прав людини або відмова від них на користь подвійних і потрійних стандартів, нарешті, серйозну дилему представляє стратегія такого захисту – повинна Європа бути закритою від зовнішнього світу за допомогою протекціоністських і поліцейських заходів, або відкрита, створюючи усередині гнучкі механізми конкуренції. Цей вибір визначає стратегію майбутнього розвитку – на користь згортання демократичних інститутів (про яку говорять вже зараз в умовах необхідності непопулярних політичних рішень) або підтримки їх існування всупереч зростанню соціальної напруженості.

По-третє, серйозною проблемою стає сама можливість функціонування класичних інститутів парламентаризму в умовах сучасного масового суспільства. Падіння якості освіти і культурного рівня, з одного боку, і розширення технічних можливостей маніпулювання суспільною свідомістю – з іншою, створюють передумови ослабіння парламентаризму, ведуть до зростання ролі політичних еліт в ухваленні стратегічних рішень. Сучасні автори проводять аналогії з Європою міжвійськового періоду, і зокрема з ситуацією Веймарськой. Можливості маніпулювання електоратом (в умовах інформаційного суспільства і розвитку масових комунікацій), пов'язані з феноменом медіально-плебісцитарного вождизма, медіапартій або навіть необонапартизма, роблять сучасну ситуацію типологічно схожою з тією, яка існувала на початку ХХ ст і інтерпретувалася тоді як “криза парламентаризму”. Повернення сучасної Європи до плебісцитарної демократії (зрозуміло, на абсолютно інших підставах) робить актуальним звернення до аргументів на користь парламентаризму, що раціоналізував, і сильної виконавчої влади, пояснюючи інтерес деяких мислителів до пошуку прийнятної форми демократичного авторитаризму.

Ці спостереження розкривають циклічність європейської моделі конституційного розвитку і заставляють задуматися про загальну логіку зміни його форм, зокрема співвідношення централізації і децентралізації. Політико-правовий компроміс в умовах перехідного суспільства (що фактично знаходиться в стані конституційної кризи) покликаний з'єднати раціональну модель сильної держави з його правовим обмеженням як по лінії центральної влади, так і регіонів. Коректування ідеології європейської інтеграції повинне переосмислити параметри і прояви кризи – ідентичність, суверенітет, федералізм, центр і регіони, взаємини між регіонами. Вочевидь, що пошук ефективного компромісу є найважливіше завдання всіх перехідних режимів сучасності.