55. Середньовічний Китай: державний та суспільний лад.

Китайська феодальна держава знала періоди централізації і роздробленості, але завжди в Китаї зберігалася спадковість у струк­турі державного апарату.

Верховна влада в Китаї концентрувалася в особі імператора. Все управління з розгалуженою бюрократичною системою стікалося до нього. «Син Неба» вважався представником небесних сил, провідни­ком їх волі.

Спочатку в центральному державному апараті найширші після імператора повноваження мав цзайсян. В Тан - три палати (шен). У період династії - Державна рада (нейге). Маньчжури - Державна рада, до складу якої входила тепер маньчжурська аристократія. З'явилася ще одна установа — власна канцелярія імператора.

До центрального апарату входило також шість відомств: лібу — відомство чинів, хубу — відомство фінансів, лібу — відомство риту­алів, бінбу — військове відомство, сінбу — відомство покарань, гунбу — відомство громадських робіт.

Адміністративно-територіальний поділ протягом тривалого часу залишався незмінним: область, повіт, волость, село (лі). Потім з'явилися провінції та округи. Всі місцеві чиновники призначали­ся центральним урядом. Низова ланка управління створювалася на базі общинної організації і доповнювалася системою кругової по­руки. Утворювались об'єднання п'яти і 125 селянських дворів на чолі із старостами.

Великої кількості чиновників, які підрозділялися на військових і ци­вільних. У 220 році була введена система «чинів дев'яти рангів», яку сприйняли всі наступні династії.

Суд не був відділений від адміністрації, хоч і існували судові посади та установи.

Досить рано з'явилося поняття судових інстанцій: повітовий суд, окружний, обласний, столичний і сам імператор як суд­дя. Мінська і Цинська династії мали досить розгалужену судову сис­тему. В центрі працювали такі судові установи: імператор, відомство покарань, кримінальна палата, касаційна палата, а на місцях, у про­вінціях, областях, округах і повітах, діяли судові чиновники. Існував і общинний суд.

Привілейовану верхівку «благородних» осіб складала світська і духовна знать, військове та цивільне чиновництво. Права феодаль­ної знаті розподілялися залежно від родовитості і фіксувалися титу­лом або рангом: ван, гун, хоу, бо. Одяг, житло, умови життя — все визначалося рангом. Далі йшли чиновники державного апарату, по­сади яких заміщалися за конкурсом особами, що мали вчені ступені, за ними — стан шенші, володарі учених ступенів, які мали право на ці посади.

Був також прошарок багатих землевласників, купців, лихварів, які також мали привілеї.

Основну масу експлуатованого населення становило селянство.

В ранньофеодальний період значна частина селянства була пред­ставлена держателями державних наділів. Такі селяни сплачували державні податки і відбували державні повинності. Окрему катего­рію складали військові поселенці. Обезземелення і розорення се­лян привели до появи особливої групи залежних селян — орендарів.

У період Тан вже були відомі різні розряди селян-орендарів: державні орендарі, орендарі-переселенці, орендарі в маєтках і т.д. З часом більшість селян перетворилася на залежних орендарів, так званих кеху (зайшлих). За часів Цин землі імператора і спадкової знаті об­робляли «довічні орендарі».

У XIII столітті було введено організацію сільського населення за системою «ше», яка забезпечувала постійний нагляд за кожним кроком селянина і жорстку регламентацію його праці

Після маньчжурського завоювання Китаю імператорські укази зобов'язували приписувати селян до якого-небудь володіння. Так, указ 1650 року вимагав «саджати» на землю селян за місцем їх обліку, незалежно від того, з якої місцевості вони походять.

Селянство було пов'язане численними заборонами і обмеження­ми: зарізати корову, продати м'ясо, купити сіль можна було лише з дозволу феодальної адміністрації.

За часів феодалізму в Китаї зберігалося рабство. Раби називали­ся цзяньмінь (підлий народ). Праця рабів використовувалась у казенному ремеслі, в домашньому господарстві. В IV-VI століттях роби­лися спроби розселяти рабів на нових землях.

З розвитком товарно-грошових відносин у китайських містах з'являються цехові організації. Торговельно-ремісничі об'єднання (хан) мали свої статути, обирали главу цеху (хантоу), встановлюва­ли ціни на товари.