53. "Право справедливості": генезис та еволюція.

ПРАВО СПРАВЕДЛИВОСТІ - правова система, що діяла в Англії з XIV ст. паралельно з системою загального права. Поява П.с. була обу­мовлена формалізмом судів загального права, що перешкоджало підда­ним ефективно захищати свої майнові та Інші права. У XIV - XV ст., в умовах відчутних змін в англійському суспільстві (поширення товарно-грошових відносин, зростання міст, занепад натурального господарства), постало питання щодо створення нової, ефективнішої ніж загальне пра­во системи. У тих випадках, коли позивачі були незадоволені рішенням судів загального права або ці суди не здатні були вирішити проблему, можна було звернутися до суду лорда-канцлера. Лорд-канцлер, очолю­ючи один з вищих судових органів Англії доби феодалізму, розв'язуючи суперечку, не був обмежений жорсткою системою прецедентів, його рі­шення мали дискреційний характер (тобто канцлер діяв на власний роз­суд), тому вважалося, що він приймає свої рішення, базуючись на прин­ципах справедливості (звідси й назва - право справедливості). Суд канцлера не міг скасовувати або змінювати прецеденти загального пра­ва, однак його накази нейтралізували їх. Як і загальне право, П.с. є пре цедентним, але прецеденти в ньому утворюються по-іншому І охоплю­ють іншу сферу відносин. Процедура суду канцлера спочатку спиралася на запозичення з канонічного права. Вона не знала форми позову, суду Присяжних, але надавала особливої ваги документам. З часом утворила­ся сукупність типових випадків, на основі яких постали інститути або концепції, на. які спиралася юрисдикція канцлера. Існування двох пара­лельних процедур судочинства суттєво заплутувало й без того складну англійську судову систему. Траплялося, що в одній і тій самій справі до­водилося подавати два позови: один за загальним правом, інший - за П.с. У 1873 - 1875 pp. в Англії проведено реформу, внаслідок якої обид­ві системи судів були злиті. Всі вищі суди набули права розгляду справ як на основі загального права, так І П.с. Однак, попри реформування в англійському праві, й досі існує чітке розмежування загального права та П.с. як таких, що охоплюють різні сфери матеріального права. Інститу­ти, що сформувалися в П.с. відмежовані від інститутів загального права. Сучасне П.с. є важливим доповненням до деяких галузей загального права. Передусім це стосується права власності, договірного права, спадкового права, а також стосовно вирішення суперечок щодо нерухо­мого майна, діяльності акціонерних товариств, тлумачення заповітів то­що.

54. Середньовічна Японія: державний та суспільний лад.

Після перевороту Тайка верховна влада в країні зосеред­жується в руках імператора - тенно. Вищими органами державного управління були верховна держав­на рада, державний секретаріат і утворені в 649 році вісім відомств, які входили в «ліве» і «праве» управління.

У XII в результаті перемоги над феодальними домами глава одного із них - Мінамото став воєнним диктатором - сегуном (1192р). Закладені основи но­вої форми правління - сегунату.

Главою держави вважався імператор. Однак влада його була номінальною. Вся повнота владних повноважень була зосереджена в руках сьогуна (військовоначальника). Він очолював армію, виконавчо-розпорядчу та законодавчу владу, мав найвищі судові повноваження. Основу сьогунату становили бусі, самураї – стан феодалів. Самураї були пов'язані між собою системою васалітету. Управління державою здійснювалося через уряд бакуфу, який складався з трьох ві­домств: законодавчо-адміністративного, військового та судового.

До складу уряду входили впливові дайміо. Поділялися на фудай-дайміо (васали дома Токугави) та тодзама-дйміо (зовнішні князі, тобто усунені від управління).

З сьогунату Токугави (1603-1867 pp) уряд - бакуфу здійснював функції управління країною через вищих сановників: державних радників і керівників окремих відомств. Знач­ну роль відігравав особистий секретар сегуна. У разі неповноліття се­гуна його функції виконував регент. Сегуну допомагали державні рад­ники - родзю. Вони виконували свої обов'язки по черзі і вважались відповідальними за проведення загальної політики сегуна. В останні роки існування династії Токугави родзю входили в Державну раду і кожен з них очолював тепер одну з п'яти колегій: у внутрішніх спра­вах, іноземних, військових, військово-морських і фінансах. Помічни­ками родзю - молодші державні радники - відали гвардією сегуна, охороною палацу, поліцейським апаратом, стежили за васала­ми сегуна. Існувало також чотири відомства: фінансів, у справах релі­гійного управління, у справах міста Едо, у справах інших великих міст. Сегунат Токугави спирався на розгалужений апарат таємної політич­ної поліції. П'ять генеральних поліцейських інспекторів стежили за всіма вищими сановниками, їх помічники - за нижчими прошарка­ми дворянства і особливо за настроями селян і мешканців міст. Були утворені також дорадчі збори - ходзесе. Вони складалися з вищих чиновників чотирьох відомств і таємної поліції.

Все суспільство поділене на чотири стани: Самураї , Селяни , Ремісники , Торгівці .

Найчисленнішим станом феодальної Японії було селянство. Основ­ною формою його експлуатації був оброк рисом у межах 40-60 відсотків урожаю. Селянство разом з ремісниками і купецтвом входило до стану бонге (простий народ). До ІХ існувало рабство.

У ранньофеодальний період країна розподілялася на провінції, якими управляли губернатори (кокусі) – імператорські чиновники. Провінції були поділені на повіти (гун). У VII столітті з'являються об'єднання п'яти селянських дворів (гохо).

За часів розвинутого феодалізму (Мінамото) в усі провінції чиновників (сюго) призначав сьогун. Їм була надана адміністративна, судова і поліцейська влада. У розпорядженні сюго були і військові гарнізони.

З дозволу сегуна князівствами управляли князі. У кожно­му з таких князівств був свій уряд, який очолювали канцлери (каро), кожен протягом одного місяця. Їм були підпорядковані чотири відом­ства, які розпоряджалися фінансовими, релігійними, судовими і по­ліцейськими справами.

Нижчою адміністративною одиницею була сільська громада, яка розділялася на п'ятидвірки. До адміністрації села входили староста, його помічник і так званий «представник селян», який насправді за­хищав інтереси сільської верхівки. Інколи скликалися сільські сходи. При сільському управлінні знаходився також поліцейський — банта.