38. Загальна характеристика феодального права в країнах Західної Європи.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис фео­дального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони будуть такими:

а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;

б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначають­ся залежно від того, яке місце посідає вона у феодальній ієрархії;

в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіт­кого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного пра­ва, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права і т.д.

г) феодальному праву був притаманний партикуляризм, тоб­то роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій тери­торії держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Ви­нятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «за­гальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;

ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це було зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду по-винностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;

д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливо­го церковного (канонічного) права;

є) своєрідністю правового розвитку Західної Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання тор­гового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині та інших країнах. Рецепції підпадало передусім при­ватне право Стародавнього Риму.

39. Джерела феодального права.

Ф.п. в Європі спостерігався регіональний партикуляризм (тобто місцеві особливості), низький рівень юридичної техніки, казуїс­тичний характер нормативних актів, відчутний вплив релігійних догма­тів та звичаєвого права. Ф.п., будучи за своєю сутністю становим, не знало чіткого поділу на галузі права. Воно складалося з денного права, канонічного, міського тощо. Основними джерелами європейського Ф.п. до періоду абсолютизму були звичаї, угоди феодалів, накази та розпо­рядження монархів (див. Капітуляри, Імунітетні грамоти). Велике зна­чення мала судова практика. В Англії, наприклад, на її основі постала особлива система права - загальне право. У Німеччині важливу роль відігравало "міське" право, яке також базувалося на прак­тиці міських судів (наприклад, магдебурзьке право). Самостійним відга­луженням європейського Ф.п. було канонічне право. Подолання фео­дальної роздробленості зумовило потребу в уніфікації права. Серед джерел Ф.п. набувають все більшої ваги акти монархів, які поступово витісняли звичаї та інші джерела Ф.п. В XVI—XVII ст. в деяких європей­ських країнах починається кодифікація права, видаються єдині законо­давчі акти (наприклад, "Кароліна" 1552р.).

В умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве пра­во. Звичаї мали племінний характер, і кожний одноплемінник підпадав під дію звичаїв свого племені незалежно від того, де він знаходився.

()Збірники звичаєвого права:

- «варварські Правди» (Франкська держава V-IX ст)- Салічна Правда (укладена в правління короля Хлодвіга в кінці V — на початку VI сто­ліття), Рипуарська Правда, Бургундська Правда, Аллеманська Правда.

- кутюми (збірки правових звичаїв) – Франція, Нормандія (Великий кутюм XIII ст), Кутюми Бовезі (1283 р.) та Стародавній кутюм Бретані (1330 p.).

- Правда Іне (VII ст.), Правда Альфреда (IX ст.) – Англія

() Записи судових звичаїв (Німеччина) - Саксонське зерцало і Швабське зерцало (XIII ст.).

() Коро­лівські накази і розпорядження, акти — ордонанси, едикти, декларації

() Рішеняя та закони станово-представницьких органів: рішення генеральних штатів у Франції, акти парламенту в Англії з кінця XIII, постанови рейхстагу у Німеччині

В Болгарії є «За­кон судний людям», складений 865 року, церковні збірники права, жалувані грамоти (хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права

Польська Правда XIII століття

Статути Казимира Великого (1347).

Найбільш раннім записом звичаєвого права був Статут князя Конрада (ХІІ-ХШ ст.) – Чехія

Рожмберзька (Розенберзька) книга (Поч. XIV століття ) — приватний запис діючого чеського права.

Сербський «Законник благовірного царя Стефана» 1349 року.

Земсь­ке право феодальної Чехії— «Ряд земського права» (XIV ст.) і «Ви­клад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (XIV-XV ст.).

У Франції 1587 року - Кодекс Генріха Третього

Серед німецьких кодифікацій заслуговує на увагу «Кароліна» видана 1532 року

З XVII століття в окремих німецьких державах проводяться свої кодифікації. В середині XVIII століття видаються Кримінальне уложення і цивільний кодекс в Баварії, 1708 року — кримінальне уложення ерцгерцогині Марії-Терезії—Терезіана в Австрії. Добре відо­мим було і Прусське земське уложення 1784 року.

Англія - «Свитки позовів» - збірниках судових протоколів, що являли собою норми «загального права»

Серед джерел англійського феодального права особливе місце Належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії. Ще наприкінці XII століття вийшла праця верховного судді Гленвіля «Про закони і звичаї Англії» — перший значний коментар до загального права. Цьому трактату була надана сила джерела права. В середині XIII століття з'явився трактат Г. Брактона «Про закони і звичаї» Англії, в XV столітті — робота Літтльтона «Про поземельні держання».

Звід законів імператора Юстиніана 529-534 років (Візантія) та його переробка (Прохірон (IX ст.) потім Епанагога) та повна переробка - Василіки (Базиліки), тобто царські закони.

Існували у Візантії і приватні юридичні компіляції, серед яких особливо вирізнялося «Керівництво до законів», або «Шестикнижжя», Константина Арменопула (1345 p.).