23. Приватна власність за Законами хп таблиць.

Першою і основною формою влас­ності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалась як право на повне і виняткове панування (користуван­ня, володіння і розпорядження) особи над речами.

Вже Закони XII таблиць приділяють значну увагу праву приват­ної власності, об'єктами якої були хатнє майно, худоба, будинки, присадибні ділянки, раби і т.д. Але розпорядження такою власністю мало свої особливості.

Усі речі, які не були вилучені з цивільного обороту (наприклад, громадська земля), розподілялися на дві категорії: речі, відчуження яких відбувалося шляхом манципації, і речі, які не потребували ман-ципащї. Якщо останні продавалися шляхом їх простої передачі, без дотримання будь-яких формальностей то перша категорія речей, до якої належали раби, робоча худоба, землі та будівлі, сільські сервіту­ти, потребувала для цього специфічного і досить складного обряду манципації. Під час продажу таких речей мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх римських громадян, і шостий, який тримав ваги. Покупець брав шматок міді і промовляв урочисту формулу: «Стверд­жую, що ця річ по праву квіритів належить мені і повинна вважатися купленою мною за цей метал на цих вагах». Потім він ударяв шмат­ком міді по вагах і передавав мідь продавцю. Це і було ствердженням переходу права власності на річ від однієї особи до іншої.

Все це свідчило про те, що манциповані речі пізніше від інших дістали статус приватної власності і за їх розподілом деякий час все ще зберігався колективний контроль, передусім з боку сусідів.

Квіритському праву був відомий ще один спосіб переходу права власності. Це був фіктивний судовий спір, що відбувався в присут ності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покупцю. Встановлене таким способом право власності називали квіритською власністю, оскільки воно базувалось на Законах XII таблиць.

У першому періоді історії римського права були відомі два види зобов'язань: зобов'язання із договорів і зобов'язання із деліктів.

За римським правом договори носили назву контрактів. Найстарі­шим контрактом був нексум—договір позики. Він укладався з суворим дотриманням обряду манципації в присутності п'яти свідків — повно­правних римських громадян, і вагаря.

Дуже давнім був і такий контракт, як стипуляція. Характер цього договору мав свій вияв у проголошенні у присутності свідків сло­весних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і такої ж! відповіді боржника. У такий спосіб можна було надати юридичної сили угодам різноманітного характеру.

За Законами XII таблиць зобов'язання виникали також з деліктів (правопорушень). За квіритським правом до таких деліктів належали крадіжки, пошкодження чужого майна, покалічення.

Можна було набути річ у власність і на підставі тривалого воло­діння нею. Для рухомого майна Закони XII таблиць визначали строк набувної давності в один рік, для нерухомого — у два роки.

Особливим видом речевого права були сервітути — обмежене законом право користування чужими речами, право проходити через сусідню ділянку, право проводу худоби і т.ін.