Стадії розвитку особистості за е.Еріксоном

Стадія розвитку	Віковий період	Позитивна якість, яка формується	Нормальна лінія розвитку	негативна лінія розвитку
Орально-сенсорна	0 – 1 рік	Надія	базальна довіра	базальна недовіра
			Довіра до людей, взаємна любов, прив’язаність, взаємне визнання батьків і дитини, задоволення потреби дитини у спілкуванні та інших життєво важливих потреб	Недовіра до людей як результат поганого ставлення матері до дитини, ігнорування, зневажання її, позбавлення любові. Занадто раннє або різке відлучення дитини від грудей матері, емоційна ізоляція
М’язево-анальна	1 – 3 роки	Сила волі	автономія	сором та сумнів
			Самостійність, впевненість у собі. Дитина дивиться на себе як на самостійну, відділену, але ще залежну від батьків людину	Сумніви в собі і гіпертрофоване почуття сорому. Дитина відчуває свою непристосованість, сумнівається у своїх здібностях, відчуває нестачу в розвитку елементарних рухових навиків. Слабо розвинене мовлення, сильне бажання приховати свою неповноцінність від оточуючих людей.
Локомоторно-генітальна	3 – 5 років	Ціль	ініціативність	провина
			Активність, жива уява, активне вивчення оточуючого світу, наслідування дорослих, включення у статево-рольову поведінку	Пасивність, млявість, відсутність ініціативи, інфантильне почуття заздрості до інших людей, подавленість, відсутність ознак статево-рольової поведінки.
Латентна	5 – 11 років	Компетентність	працелюбність	неповноцінність
			Виражене почуття відповідальності і прагнення до досягнень, розвиток пізнавальних та комунікативних умінь і навичок. Постановка перед собою і розв’язання реальних задач, направленість фантазії та гри на кращі перспективи, активне засвоєння інструментальних та предметних дій, орієнтація на задачу.	Слаборозвинуті трудові навички, уникання складних завдань, ситуацій змагання з іншими людьми, гостре відчуття власної неповноцінності, приреченості на те, щоб усе життя бути посередністю. Відчуття тимчасового затишку перед періодом статевого дозрівання, конформність, рабська поведінка, відчуття марності докладених зусиль при розв’язанні задач.
Підліткова	11 – 20 років	Вірність	Его-ідентичність	Рольова плутанина
			Життєве самовизначення, розвиток часової перспективи – планів на майбутнє, самовизначення у питаннях: яким бути? ким бути? Активний пошук себе та експериментування у різних ролях. Чітка статева поляризація у формах поведінки. Формування світогляду. Прийняття на себе лідерства у групах та при необхідності підкорення їм	Зміщення і змішання часових перспектив: думки не лише про майбутнє, але і про минуле. Концентрація душевних сил на самопізнанні, сильно виражене прагнення розібратися у самому собі на шкоду стосункам з оточуючим світом. Статеворольова фіксація. Втрата трудової активності. Плутанина форм статеворольової поведінки, ролей у лідерстві. Плутанина моральних та світоглядних установок.
Рання зрілість	20 — 40-45 років	Любов	інтимність	ізоляція
			Близькість до людей, прагнення до контактів з людьми, бажання і здатність присвятити себе іншим людям. Народження і виховання дітей. Любов та робота. Задоволення особистим життям.	Уникання людей, особливо близьких, інтимних стосунків з ними. Труднощі характеру, нерозбірливі стосунки і непередбачувана поведінка. Невизнання, ізоляція, перші симптоми відхилень у психіці, розладів, що виникають під впливом нібито існуючих загрожуючи сил.
Середня зрілість	40-45 — 60 років	Турбота	продуктивність	застій
			Продуктивна і творча робота над собою та з іншими людьми. Зріле, повноцінне, різноманітне життя, задоволеність сімейними стосунками, батьківська гордість за своїх дітей. Навчання та виховання нового покоління.	Егоїзм, егоцентризм, непродуктивність в роботі. Рання інвалідність. Надмірна турбота про самого себе, всепрощення себе.
Пізня зрілість	після 60 років	Мудрість	Его-інтеграція	відчай
			Повнота життя, постійні розмірковування про минуле, його спокійна, зважена оцінка. Прийняття минулого життя таким, яким воно є, відчуття повноти та корисності прожитого життя. Здатність примиритися з неминучим. Розуміння того, що смерть не страшна.	Відчуття того, що життя прожите даремно, що часу залишилося надто мало, що він летить надто швидко. Усвідомлення безглуздості свого існування, втрата віри в себе та інших людей. Бажання прожити життя знову, прагнення отримати від нього більше. Відчуття відсутності у світі порядку, наявності у ньому доброго, розумного начала. Страх смерті, що наближається.

Біографічний словник

Ерік Еріксон 15 червня 1902,Франкфурт-на-Майні, Німеччина – травень, 1994, Сан-Франциско, Америка.

Сім’я

Ерік Еріксон, данець за походженням, виріс в сім'ї німецького єврея – лікаря-педіатра Хомбургера, який усиновив його. Свого рідного батька вчений не знав, але на знак вірності останньому вибрав псевдонім нордичного звучання Еріксон, син Еріка, тобто син самого себе, що цікаво для людини, яка займалася проблемами ідентичності.

Дитинство

Дитячі роки Ерік Еріксон провів у Німеччині. Німецькі однолітки цуралися його через те, що він був євреєм, а єврейські приятелі обзивали гоєм через арійську зовнішність. Такі обставини дитинства стали вагомим чинником поступового формування ідеї „полікультурного простору”.

Освіта

Ерік Еріксон не отримав формальної вищої освіти. По закінченню класичної гімназії у Німеччині, де вивчав латину, грецьку мову, античну і німецьку літературу, багато подорожував по Європі. Згодом вступив до художньої школи, вивчав живопис у Мюнхені, де спеціалізувався на дитячих портретах.

Професійне становлення

Працюючи у Відні вчителем малювання в дитячій школі А.Фройд, Е.Еріксон пройшов курс психоаналізу, і згодом став одним з небагатьох на той час професійних дитячих психоаналітиків. Перші наукові інтереси Еріка Еріксона стосувались саме зв’язку психоаналізу з педагогікою. Еміграція до Америки дозволила Еріксону зробити успішну кар’єру психоаналітика. Він працював у Гарвардській Медичній школі, У престижній центральній лікарні Массачусетса, співпрацював з Гарвардською психологічною клінікою. Працюючи в Йельській Медичній школі, вирушив у першу антропологічну експедицію до Південної Дакоти, де спостерігав за дітьми індійського племені сіу. З 1939 року протягом десяти років живе у Сан-Франциско, продовжує аналітичну роботу з дітьми і керує дослідницькими проектами у каліфорнійському університеті Берклі. В 1950 році було опубліковано працю „Дитинство і суспільство”, в якій вперше були описані вісім психосексуальних етапів розвитку людини і закладені основи вчення про ідентичність. У 1960 стає професором у Гарварді, згодом подорожує до Індії, щоб вивчити особистість Рад жива Ганді. Останні дослідження вченого присвячені процесам старіння і смерті.

Вчителі

Все життя Еріксон вважав себе психоаналітиком, називаючи Зигмунда і Анну Фройд своїми вчителями.

Особисте життя

Ерік Еріксон був одружений з Джоан Серсон, канадкою за походженням, з якою познайомився у Відні на маскараді. Молодих людей об’єднували спільні інтереси у галузі педагогіки і цікавість до психоаналізу. Джоан була викладачем сучасного танцю, мала ступінь бакалавра педагогіки і магістра соціології, займалась психоаналізом з одним з перших учнів Фройда.

Основні праці

Дитинство і суспільство, 1950 Ідентичність: юність і криза, 1968 Істина Ганді, 1969

Матеріали з першоджерел

Ерік Еріксон

Життєвий цикл: епігенез ідентичності

Однією з основних координат ідентичності є життєвий цикл, оскільки ми виходимо з припущення про те, що не тільки до підліткового віку індивід розвиває передумови свого психологічного росту, розумового дозрівання і соціальної відповідальності для того, щоб пережити "кризу ідентичності", пройти через неї. Фактично ми можемо говорити про "кризу ідентичності" як про психологічний аспект отроцтва. Ця стадія не може бути пройдена без сформованої особливої форми ідентичності, яка буде вирішальним чином визначати подальше життя.

Давайте ще раз зупинимося на відкритті Фройда з серйозними наслідками, яке полягає в тому, що за змістом невротичний конфлікт не занадто відрізняється від "нормативних" конфліктів, через які в дитинстві повинна пройти кожна дитина і наслідки яких кожен дорослий несе потім у своїй особистості. Щоб зберегтися психологічно, людина знову і знову вирішує ці конфлікти подібно тому, як її тіло постійно бореться зі шкідливими фізичними впливами. Однак, оскільки я не можу прийняти положення: бути живим чи не бути хворим — це і означає бути здоровим, або, як би я хотів сказати по відношенню до особистості, вітальним, я повинен звернутися до кількох понять, які не входять в офіційну термінологію моєї дослідницької області. Я представлю картину розвитку людини з погляду конфліктів, внутрішніх і зовнішніх, котрі несе із собою вітальна особистість, виходячи з кожної кризи зі зростаючим відчуттям внутрішньої єдності, з розвиненими здібностями до здорових суджень, до "хороших дій" у відповідності зі своїми власними стандартами і стандартами значимих для неї людей. Використання слів "хороші дії", звичайно, піднімає питання про культурну відносність. Значимі для людини люди можуть думати, що вона робить добре, коли вона "робить щось хороше" або коли вона "робить добре", тобто оволодіває чимось; коли вона "добре робить", здобуваючи нові знання і вміння, чи просто має успіх, і коли вона вчиться конформно відповідати оточенню або, навпаки, бунтувати, повставати; коли вона вільна від невротичних симптомів або може утримувати в своїй вітальності всілякі глибинні конфлікти.

Існує багато формулювань для опису "здорової" особистості дорослої людини. Але якщо ми візьмемо тільки одну з них, відповідно до якої здорова особистість активно будує своє оточення, характеризується певною єдністю особистості і може адекватно сприймати світ і саму себе, — то стане ясно, що всі ці критерії відносяться до когнітивного і соціального розвитку дитини. Дійсно, можна сказати, що дитинство визначається їхньою вихідною відсутністю і поступовим розвитком по сходинках зростаючої диференціації. Як же в такому випадку розвивається вітальна особистість, або, як ми говорили, виростає з послідовних стадій збільшення здатності адаптуватися до життєвих потреб — виростає, зберігаючи певний вітальний ентузіазм?

Намагаючись зрозуміти, що таке розвиток, корисно згадати епігенетичний принцип, який випливає з розуміння розвитку організму в утробі матері. У генералізованому вигляді цей принцип полягає в наступному: усе, що розвивається, має вихідний план розвитку, відповідно до якого з'являються окремі частини — кожна маючи свій час домінування, — поки всі ці частини не складуть здатного до функціонування цілого. Це, звичайно, справедливо для ембріонального розвитку, коли кожна частина організму має свій критичний час домінування і небезпеку піддатися ушкодженню. З'являючись на світ, дитина змінює хімічний обмін в утробі матері на систему соціального обміну в суспільстві, де його здібності, які поступово розвиваються, зіштовхуються з культурними можливостями, які сприяють цьому розвитку або лімітують його. Як розгортається подальший розвиток організму, який йде не шляхом появи нових органів, а через запропоновану послідовність формування рухових, сенсорних і соціальних здібностей, описано в літературі, присвяченій розвитку дитини. Вище було показано, що психоаналітики дали нам більшою мірою розуміння ідеосинкразичного досвіду, особливо внутрішніх конфліктів, які фіксують спосіб, за допомогою якого індивід стає певною особистістю. Тут важливо чітко розуміти, що в послідовності набуття найбільш значимого особистісного досвіду здорова дитина, яка одержала певне виховання, буде підкорятися внутрішнім законам розвитку, які задають порядок розгортання потенцій для взаємодії з тими людьми, які піклуються про неї, несуть за неї відповідальність, і тими соціальними інститутами, які на неї чекають. Оскільки ця взаємодія варіюється в різних культурах, вона обов'язково повинна залишатися в рамках "відповідного темпу і відповідної послідовності", які визначають весь епігенез. Отже, можна сказати, що особистість розвивається у відповідності з етапами, предетермінованими в готовності людського організму спонукатися постійно зростаючим колом значимих індивідів і соціальних інститутів, усвідомлювати їх і взаємодіяти з ними.

Саме тому при демонстрації стадій розвитку особистості ми використовуємо епігенетичну діаграму, аналогічну тій, котра була представлена в книзі "Дитинство і суспільство" для аналізу фройдівських стадій психосексуального розвитку. Внутрішня мета такої демонстрації — перекинути місток між теорією дитячої сексуальності (без відтворення її тут у деталях) і нашими знаннями про психічний і соціальний розвиток дитини.

У представленій таблиці клітки позначають і послідовність стадій, і рівень розвитку складових частин; іншими словами, діаграма схематично відбиває прогресію в часі диференціації частин. Це показує, по-перше, що кожний з розглянутих елементів вітальної особистості системно пов'язаний з усіма іншими і що усі вони залежать від розвитку і послідовності появи кожного елемента; і по-друге, що кожен елемент існує в певній формі до запропонованого настання "його" критичного, визначального часу.

Якщо я, приміром, кажу, що почуття базисної довіри є першим в житті розвинутим компонентом ментальної вітальності, почуття автономії — другим, а почуття ініціативності — третім, то діаграма виражає кількість фундаментальних зв'язків, які існують між цими трьома компонентами, так само як і кілька фундаментальних фактів для кожного з них.

VIII								Інтегративність — безвихідність
VII							Генеративність — стагнація
VI						Інтимність — ізоляція
V	Часова перспектива – часова сплутаність	Впевненість в собі — самоусвідомлення	Рольове експериментування – рольова фіксація	Учіння – нездатність працювати	Ідентичність – сплутана ідентичність	Сексуальна поляризація – бісексуальна сплутаність	Лідерство і слава – сплутаність авторитетів	Ідеологічна визначеність – сплутаність цінностей
IV				Створення – почуття неповно- цінності	Ділова ідентифікація – почуття безкорисності
III			Ініціатива – почуття провини		Антиципація ролей – приду-шення рольового експериментуван-ня
II		Автономія – сором, сумніви			Прагнення до самоствердження – невпевненість в собі
I	Довіра — недовіра				Взаємне визнання – аутична ізоляція
	I	II	III	IV	V	VI	VII	VIII

Кожна людина йде своїм шляхом розвитку, переживає свої кризи і знаходить їхнє розв’язання тими способами, які повинні бути тут описані, послідовно проходячи від початку до кінця виділені стадії. Усі вони спочатку існують у певній формі, але ми не будемо загострювати на цьому увагу і заплутувати ситуацію, називаючи відповідні компоненти по-різному на більш ранніх і більш пізніх стадіях. Наприклад, дитина може із самого початку демонструвати щось типу "автономії", коли намагається визволити свої туго перепеленені ручки. Однак у звичайних умовах лише на другому році життя дитина вперше може зіштовхнутися з необхідністю вибору між тим, чи бути їй істотою автономною, чи залежною, і не раніше, ніж у цей час, вона виявляється готовою до специфічно нових стосунків зі своїм оточенням. Це оточення у свою чергу відчуває себе зобов’язаним постачати дитині ідеї і концепції щодо автономії в тих формах, які виразно можуть вплинути на її характер, вміння і силу вітальності.

Саме подібне зіткнення разом з завершуючою його кризою і повинні бути описані відносно кожної стадії. Будь-яка стадія стає кризою, оскільки ріст, який починається, і усвідомлення в якійсь новій частині функціонування йдуть разом зі змінами енергії інстинктів і, таким чином, також зумовлюють специфічну вразливість цієї частини. Зі сказаного випливає, що найбільш складне питання, яке необхідно вирішити, — це питання про те, сильна чи слабка дана дитина на даній стадії розвитку. Можливо, було б краще сказати, що вона завжди вразлива стосовно якихось одних аспектів і абсолютно байдужа і несензитивна — стосовно інших, але що в той же самий час вона неймовірно стійка в тих же аспектах, де і вразлива. Причому слабкість дитини дає їй владу; виходячи з цієї своєї залежності і слабкості вона подає сигнали, до яких її оточення вкрай сензитивне, незалежно від того, керується воно "інстинктивними" чи традиційними моделями виховання. Присутність дитини створює постійну і стійку домінанту в зовнішньому і внутрішньому житті кожного члена домашнього оточення. Тому що всі вони повинні переорієнтуватися для того, щоб пристосуватися до неї. Вони до того ж повинні вирости і як окремі індивіди, і як група. Справедливо буде сказати, що дитина точно так само контролює і виховує свою родину, як і вона її. Родина може виховати дитину тільки в тому випадку, якщо сама буде вихована дитиною. Розвиток дитини складається із серії викликів, які вона кидає своєму оточенню для того, щоб воно забезпечило розвиток її вперше виникаючих потенцій, пов'язаних із соціальною взаємодією.

Кожна наступна стадія, таким чином, є потенційною кризою внаслідок радикальної зміни перспективи. Слово "криза" тут вживається в контексті уявлень про розвиток для того, щоб виділити не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної вразливості і вирослих потенцій і, внаслідок цього, онтогенетичне джерело можливого формування хорошої чи поганої пристосованості. Найбільш радикальні зміни, починаючи від глибин внутрішнього життя і закінчуючи зовнішніми її проявами, відбуваються на самому початку життя. Але і в постнатальному існуванні такі в перспективі важливі здібності, як вміння спокійно лежати, твердо сидіти чи швидко бігати, повинні сформуватися кожне у свій, найкращий для цього час. Разом з ними також радикально змінюється й інтерперсональна перспектива, яка проявляється, скажімо, у швидкій зміні таких протилежних бажань, як "не випускати маму з поля зору" і "хотіти бути незалежним". Таким чином, різні здібності використовують різні можливості для того, щоб перетворитися в повноцінні компоненти тієї завжди нової конфігурації, якою є особистість, яка розвивається.

Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000. – С. 125-131.

Термінологічний словник
Епігенетична теорія Е. Еріксона	Теорія особистості, в якій Ego розглядається як основа поведінки і функціонування людини і є автономною особистісною структурою, основним напрямком розвитку якої є соціальна адаптація.
Орально-сенсорна стадія розвитку	Перша стадія психосоціального розвитку людини (0-1р.), на якій формується базальна довіра або базальна недовіра до світу.
М’язево-анальна стадія розвитку	Друга стадія психосоціальног розвитку (1-3р.), яка передбачає формування автономії або сорому і сумнівів.
Локомоторно-генітальна стадія розвитку	Третя стадія психосоціального розвитку людини (3-6р.), яка сприяє формуванню ініціативності або провини.
Латентна стадія розвитку	Четверта стадія розвитку людини (6-12р.), яка передбачає розвиток у неї працелюбності або почуття неповноцінності.
Підліткова стадія розвитку	П’ята стадія психосоціального розвитку людини (12-19р.), під час якої закладаються основи формування Ego-ідентичності або статевого змішання, невизначеності.
Рання зрілість	Шоста стадія розвитку (20-25р.), спрямована на форування почуття інтимності або ізоляції.
Середня зрілість	Сьома стадія психосоціального розвитку людини (26-64р.), пов’язана з появою почуття продуктивності або застою.
Пізня зрілість	Восьма стадія розвитку людини, коли формується его-інтеграція або відчай.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Стадії психосоціального розвитку.

• Порівняльна характеристика періодизацій З.Фройда та Е.Еріксона.

• Аналіз протікання стадій психосоціального розвитку відомої людини

література до теми

• Антонова Н.В. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии // Вопросы психологии. — 1996. — №1. – с. 131–143.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 128 с.

• Крэйн У. Теории развития. Секреты формирования личности. 5-е международное издание. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 512с. (серия «Психология-BEST»)

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Эриксон Э. Детство и общество. – 2-е изд.: Пер. и науч. Ред. А.А.Алексеев. – СПб.: Речь, 2000. – 415с.

Розділ ІV.

Ψ

Гуманістичні та екзистенціальні теорії особистості

феноменологічна теорія особистості К.Роджерса

Теоретичний блок

Розвиток Я-концепції
Умови розвитку Я-концепції	Потреба у позитивній увазі	Вперше виникає як потреба дитини у любові та піклуванні, а згодом проявляє себе у задоволенні людини, коли її схвалюють інші, і фрустрації, коли нею незадоволені
	Обумовлена позитивна увага	Для процесу соціалізації типово, що діти, навчаються тому, що деякі речі можна робити, а деякі ні. Частіше всього батьки позитивно ставляться до бажаної поведінки дитини. Тобто діти поводять себе бажаним чином, у них з'являється досвід позитивної уваги
	Безумовна позитивна увага	дозволяє людині розвиватися, щоб стати повноцінно функціонуючою

Риси повноціннофункціонуючої людини
відкритість переживанню	здатність слухати себе, відчувати всю сферу вісцеральних, сенсорних, емоційних та когнітивних переживань у собі, не відчуваючи загрози
екзистенційний спосіб життя	тенденція жити повноцінно та насичено у кожний момент існування, так щоб кожне переживання сприймалося як свіже та унікальне, відмінне від того, що було раніше
організмічпа довіра	здатність покладатися на наші внутрішні переживання, відчуття як на основу прийняття важливих рішень
емпірична свобода	суб'єктивне відчуття, що можна жити вільно, як бажаєш ("Я один відповідальний за свої дії та їх наслідки")
креативність	характеристика повноцінно функціонуючої людини, здатної продукувати унікальні ідеї, результати, способи розв'язання проблем

біографічний словник

Карл Ренсом Роджерс 8 січня 1902, Іллінойс, США – 1987, Каліфорнія, США

Сім’я

У родині доволі успішного підприємця Уолтера Роджерса та Джулії Кашинг, у якій усі щиро і догматично дотримувалися релігійних традицій, росли шестеро дітей, 4-им з яких був Карл.

Дитинство

Скромність, сором’язливість та хворобливість маленького Карла ставали приводом для насмішок старших братів та сестер. Читання пригодницьких романів хоч і не заохочувалось батьками, все ж дозволяло йому цікаво проводити час, а спостереження за сільськогосподарськими роботами на фермі формували інтерес до наукових експериментів.

Освіта

Школа для майбутнього психолога почалася одразу з другого класу (він читав краще за учнів четвертого). Маючи відмінні успіхи з багатьох предметів, він закінчив на школу з відзнакою. Особливо цікавими видавалися К.Роджерсу англійська та природознавство, яке викладав батько його сусіди та товариша по школі Ернста Хемінгуєя. Після закінчення школи планував стати фермером. У 1919 вступив до університету на факультет землеробства. Але на 2 курсі вирішив готуватися до пасторської діяльності. В числі інших студентів К.Роджерс був обраний для участі у студентській християнській конференції в Пекіні. Життя на Сході зробило його незалежним від релігійних та інтелектуальних поглядів його батьків. Після повернення додому отримав ступінь бакалавра з історії.

Професійне становлення

Навчаючись у теологічній семінарії, К.Роджерс усвідомив, що пастирі та психологи мають спільну мету – допомагати знедоленим людям. Він покинув семінарію та перевівся у вчительський коледж Колумбійського університету, де отримав ступінь магістра та ступінь доктора клінічної психології. Робота клінічним психологом в Центрі допомоги дітям після закінчення університету мала здебільшого імпровізаційний характер. Створення власної теорії не базувалося на поглядах якоїсь із психологічних шкіл, а склалося в результаті тривалої практичної діяльності. Згодом з’яилася можливість створити власний консультативний центр, одним з основних нововведень якого був самостійний вибір клієнтами методу терапії. Проникливе ставлення до пацієнтів та старанне виконання своїх обов’язків певним чином негативно позначилися на власному здоров’ї Роджерса – він захворів тяжким психічним розладом, від якого потерпала одна з його пацієнток. Лише відпустка та тривале лікування змогли повернути його до повноцінного життя та роботи.

Вчителі

Одним з перших викладачів-психологів Карла Роджерса був Уільям Джемс, який на думку самого Роджерса був нудним та нецікавим. Значно кориснішими та цікавішими були лекції з філософії Кілпатріка. Метод (але не теорію) психотерапії, який пропонував і використовував відомий тоді Отто Ранк, К.Роджерс вважав захопливим і перспективним.

Особисте життя

Першою дівчиною, яку молодий К.Роджерс запросив на побачення, була його давня знайома Хелен Еліот, з якою він одружився через 15 років їхнього знайомства.

Основні праці

Консультування та психотерапія, 1942 Становлення особистості, 1961

матеріали з першоджерел

К арл Роджерс

ЩО означає

СТАВАТИ ОСОБИСТІСТЮ

Вперше цей розділ з'явився як конспект виступу на зборах в Оберлін-коледжі в 1954 році. Я намагався об'єднати в найбільш короткій формі деякі сформовані у мене уявлення про терапію. Тут я їх трохи відкорегував.

У своїх міркуваннях я звик дотримуватися реального досвіду, відбитого в терапевтичній бесіді, і залучати записи бесід як джерело для узагальнення.

Коли я працював у Центрі консультування Чикагського університету, у мене була можливість працювати з людьми, які мали широке коло особистісних проблем. Серед них був і студент, який переживає через можливий провал на іспитах у коледжі; і домогосподарка, незадоволена своїм заміжжям; і людина, яка відчуває, що вона перебуває на межі нервового розладу чи психозу; і відповідальний працівник, який велику частину свого часу проводить, віддаючись сексуальним фантазіям, і не справляється з роботою; і студент-відмінник, що встигає краще всіх у групі, але паралізований переконанням у своїй безнадійній неспроможності; і батько, який втомився від поведінки своєї дитини; і товариська дівчина, яка впадає в безпричинну чорну депресію; і жінка, яка боїться, що любов і життя проходять повз неї, а її успіхи в навчанні — лише слабка розрада; і людина, переконана в тому, що всі могутні сили зла об'єдналися довкола неї. Я можу продовжити цей список, який містить безліч різних унікальних проблем, з якими приходять люди. Це повнота життєвого досвіду. Однак для консультанта немає нічого приємного в перерахуванні цих скарг. Я знаю, що проблема, заявлена у першій бесіді, не є тією ж через дві-три години, а до десятої бесіди це буде вже зовсім інша проблема чи серія проблем.

Але все ж я отримав впевненість у тому, що всупереч цьому горизонтальному розмаїттю, яке приводить у замішання, і вертикальним шарам різних труднощів, швидше всього існує тільки одна проблема. Спираючись на досвід багатьох клієнтів під час терапевтичних стосунків, які ми намагаємося для них створити, я збагнув, що кожен з них піднімає одне й те ж питання. Під рівнем проблемної ситуації, на яку скаржиться клієнт — за труднощами з навчанням, з дружиною, з роботодавцем, за власною неконтрольованою поведінкою, за власними лякаючими почуттями — лежить основний пошук клієнта. Мені здається, що десь у глибині кожна людина задається питанням: "Хто ж я насправді! Як я можу доторкнутися до цього справжнього Я, що лежить в основі всієї моєї зовнішньої поведінки? Як я можу стати собою?"

Процес становлення. Проникнення під маску

Дозвольте мені спробувати пояснити, що я маю на увазі, коли кажу, що існує мета, якої індивід більше всього хоче досягти, якої він свідомо чи несвідомо домагається. Ця мета полягає в тому, щоб стати самим собою.

Якщо до мене приходить людина, здивована унікальною комбінацією своїх проблем, то я розумію, що варто спробувати створити безпечні і вільні взаємини. Моя ціль — зрозуміти, як він почуває себе у своєму внутрішньому світі; прийняти його таким, який він є; створити атмосферу волі, у якій він зможе просунутися в своїх почуттях, думках і способі життя в будь-якому напрямку, якому тільки захоче. Як він використовує цю волю?

За моїм досвідом він використовує це, щоб все більше і більше ставати собою. Він починає відкидати фальшиву поведінку, маски, ролі, з якими зустрічає життя. Він, виявляється, намагається знайти щось основне, щоб у більшій мірі стати собою. У першу чергу він знімає ті маски, які він свідомо використовує. Одна молода дівчина-студентка описувала в консультаційній бесіді одну з масок, яку використовувала, і свої сумніви з приводу того, чи є під цим зовнішнім умиротворенням і захопленням справжнє Я зі своїми переконаннями.

"Я думала про відповідність нормам. Я наче розробила щось на зразок уміння, я думаю... ну... звичка... намагатися зробити так, щоб оточуючі мене люди почували себе легко, чи поводитися так, щоб справи йшли гладко. Миротворець потрібен завжди, як олія всередині механізму. На зустрічах, чи на вечірках, чи десь ще — я сприяла тому, щоб усе йшло гладко і щоб усім здавалося, що ми добре проводимо час. Але іноді я дивувалася собі, якщо приймала протилежну своїй точку зору, розуміючи, що людина, яка дотримується її, образиться, якщо я цього не зроблю. Інакше кажучи, я просто ніколи... я маю на увазі, я ніколи не була впевнена у чомусь. Зараз мені здається, що причина, з якої я це робила, походить з мого дому. Я ніколи не ставала на захист своїх переконань і зараз не знаю, чи є вони у мене, щоб їх захищати. Якщо чесно, я не була собою, я не знала, що є моїм справжнім Я, і я просто грала свою роль фальшиво".

В цьому уривку ви можете побачити, як вона перевіряє маску, яку використовує, усвідомлюючи своє незадоволення і міркуючи, як дістатися до глибинного справжнього Я, якщо таке існує.

У спробах розкрити своє власне Я клієнт зазвичай використовує стосунки, щоб досліджувати, перевіряти різні аспекти свого досвіду, усвідомлювати і зіштовхуватися з глибокими протиріччями, які він часто виявляє. Він розуміє, наскільки його поведінка і навіть почуття, є нещирими, які виходять не з природних рухів його організму, а є тільки фасадом, зовнішністю, за якою він ховається. Він відкриває те, як сильно керується в житті уявленнями про того, яким повинен бути, а не тим, хто він є в дійсності. Часто він приходить до висновку, що існує лише як відповідь на вимоги інших, що в нього немає власного Я, що він тільки намагається почувати, думати, поводитися так, як, на думку інших, він зобов'язаний поводитися, думати і почувати.

У зв'язку з цим я був вражений, знайшовши, як датський філософ Серен Кьеркегор з гострою психологічною проникливістю змалював дилему індивідуальності більше століття тому. Він підкреслив, що звичайний розпач — це розпач через відсутність вибору чи бажання бути собою; але найглибша форма розпачу — це рішення "бути іншим, а не собою". З іншого боку, "бажати бути тим Я, яке справжнє, абсолютно протилежне розпачу", і за цей вибір людина несе величезну відповідальність. Коли я читав його роботи, мене не залишало відчуття, що він, мабуть, чув висловлення наших клієнтів у той час, коли вони шукали і досліджували реальність свого Я — найчастіше це був хворобливий і складний пошук.

Цей пошук стає ще більш хвилюючим, коли клієнти втягуються у відмову від фальшивих масок, про які раніше не знали, що вони фальшиві. У цьому лякаючому пошуку вони починають досліджувати свої вируючі та іноді жорстокі почуття. Зняття маски, яку ви вважали частиною свого справжнього Я, дуже тривожить, навіть якщо є свобода думати, почувати і бути і якщо індивід все ближче підходить до мети. Це може проілюструвати уривок з розповіді жінки, яка завершила серію бесід. Вона використовує багато метафор, коли розповідає, як боролася за проникнення до сутності свого Я.

"Дивлячись на це зараз, я розумію, що начебто знімала захист шар за шаром. Я будувала їх, перевіряла, а потім викинула, тому що ви не змінювалися. Я не знала, що знаходиться на дні мене, і дуже боялася це знайти, але мені треба було продовжувати шукати. Спершу я нічого не почувала усередині себе — тільки величезну порожнечу, де мені потрібно було і хотілося знайти чітку сутність. Потім я почала почувати, що стикаюся з твердою кам'яною стіною, занадто високою, щоб перелізти, і занадто щільною, щоб пройти наскрізь. Одного разу стіна стала напівпрозорою, а не щільною. А після цього вона стала немов би зникати, але за нею я знайшла дамбу, яка стримує вируючі води насильства. Я почувала, що якщо знову спробую стримати силу цих вод або відкрию хоча б невеликий отвір, то я і все навколо буде зруйновано наступаючим стрімким потоком почуттів, які представлені у вигляді води. У результаті я не змогла більше стримати це і випустила потік. І я дійсно піддалася цілковитому і повному жалю до себе, потім ненависті і потім — любові. Після такого досвіду я почувала, що перескочила через край прірви і виявилася в безпеці на іншій стороні, замість того щоб качатися біля краю. Я не знаю, що шукаю і куди йду, але я почуваю, що живу по-справжньому, як ніколи, і що рухаюся вперед".

Я впевнений, що цей уривок досить добре демонструє почуття багатьох індивідів: якщо фальшива зовнішність, стіна, дамба не витримають, то усе буде знищено напором почуттів, які утримувалися в цьому внутрішньому світі. Однак цей уривок також ілюструє нездоланну потребу, яку відчувають індивіди в пошуку і становленні свого Я. Також він показує спосіб, за допомогою якого індивід організує свою внутрішню реальність, — коли він повністю переживає відчуття, які відкриваються йому на органічному рівні (як ця клієнтка переживала жалість до себе, ненависть, любов, а потім впевненість у тому, що вона є частиною свого реального Я).

Переживання почуттів

Я б хотів ще раз поговорити про це переживання почуттів. Насправді — це відкриття невідомих елементів Я. Той феномен, який я намагаюся описати, дуже складно зрозуміти когнітивним шляхом. У нашому повсякденному житті існує тисяча й одна причина для того, щоб повністю не переживати свої стосунки, причини з минулого і сьогодення, причини, які коріняться в соціальному оточенні. Переживати їх повноцінно і вільно є занадто небезпечним, несе у собі потенційне руйнування. Але в безпечних і вільних терапевтичних стосунках вони можуть бути пережиті повноцінно — такими, які вони є. Вони можуть переживатися і переживаються, як мені хочеться думати, "у чистому вигляді", так що у певний момент людина може бути своїм страхом, злістю, ніжністю чи чимось ще.

Напевно, я зможу роз'яснити це, знову проілюструвавши прикладом, який покаже і виразить те, що я маю на увазі. Молодий чоловік, аспірант, який перебуває глибоко в процесі психотерапії, був сильно здивований неясним почуттям, яке він відчув у собі. Він поступово позначив його як якесь лякаюче почуття, страх провалу, неотримання вченого ступеня. Потім була довга пауза. З цього моменту ми подивимося запис бесіди.

Клієнт: Я наче дозволив цьому дійти до мене. Але ще я пов'язую це з вами і з нашими стосунками. І є ще, що я почуваю, це страх піти; чи по-іншому... занадто важко вловити... схоже на два різних почуття. Або два "мене". Один боїться — той, який тримається за щось, і його я можу досить ясно відчути прямо зараз. Ви знаєте, мені, схоже, потрібно за щось триматися... і я наче боюся.

Терапевт: Угу. Це те, що ви можете почувати в дану хвилину і почували і почуваєте саме в наших стосунках.

Клієнт: Невже ви не дозволите мені цього, тому що, знаєте, мені, схоже, це потрібно. Мені так самотньо і страшно без цього.

Терапевт: Угу. Угу. Дайте мені триматися за це, тому що мені буде дуже страшно, якщо я цього не зроблю. Дозвольте мені схопитися за це. (Пауза.)

Клієнт: Це як би те саме — не могли б ви дозволити мені мати дисертацію чи учений ступінь, так що...Тому що мені, схоже, потрібен цей маленький мирок, Я маю на увазі...

Терапевт: В обох випадках це схоже на благання, чи не правда? Дозвольте мені мати це, тому що я дуже сильно цього потребую. Я буду страшно наляканий, якщо в мене не буде цього (Довга пауза.)

Клієнт: У мене відчуття... Я якось не можу йти далі... Це схоже на хлопчика, який хникає, ніби навіть...Що це за жест — благання? (Складає свої руки в благанні.) Хіба не смішно? Тому що...

Терапевт: Ви склали свої руки, наче в благанні.

Клієнт: Так, точно! Наче, чи не зробите ви це для мене?.. О, це жахливо! Хто я, благаю?

Можливо, цей уривок передасть дещо з того, про що я тут говорив, — переживання почуття до його межі. Тут, на даний момент, є присутнім переживання себе просто як хникаючого маленького хлопчика — благаючого, прохаючого, залежного. На той момент він був тільки цим благанням. Але ми впевнені в тому, що майже відразу він відступив від цього переживання, сказавши: "Хто я, благаю?" — але це залишило свій відбиток. Хвилиною пізніше він сказав: "Це таке дивне почуття — відчувати, як нове виходить з мене. Це щоразу сильно дивує мене, і знову це почуття, схоже на страх того, що в мені занадто багато всяких речей, що я, можливо, якісь з них ховаю". Він усвідомлює, що переповнений. У той момент він став своєю залежністю, і його вражає те, як це з ним відбулося.

Він повністю випробував не тільки залежність. Це може бути біль, чи смуток, чи заздрість, чи руйнівна злість, чи сильний потяг, чи впевненість і гордість, чи чуйна ніжність, чи безмежна любов. Це може бути будь-яка емоція, на яку здатна людина.

Те, що я тут представив, показує, що в такий момент індивід починає бути тим, хто він є. Коли людина протягом терапії переживає всі емоції, які органічно виникають у ній, і переживає їх у свідомій і відкритій формі, вона відкриває себе у всьому багатстві, що існує у середині неї. Тоді вона стала тим, хто вона є.

Розкриття себе В досвіді

Давайте подивимося, що значить стати кимсь. Це найбільш заплутане питання, і я знову спробую витягти можливу відповідь з висловлень клієнтки, які записані між бесідами. Вона розповідає, як різні фасади, за якими вона жила колись, пом'ялися і зруйнувалися, принісши відчуття розгубленості, а разом з тим почуття полегшення. Вона продовжувала:

"Ви знаєте, здається, що всі зусилля, спрямовані на підтримку поведінки за певним зразком, були абсолютно марні — зайве марнотратство. Ви думаєте, що вам самим треба скласти образ, але шматочків занадто багато, і занадто важко розставити їх по місцях. Іноді розставляєш їх неправильно, і чим сильніше ця неправильність виражена, тим більше потрібно зусиль, щоб розташувати їх у правильному порядку, доти, доки ви настільки не втомитеся, що навіть найжахливіший конфуз буде набагато краще, ніж спроби продовжувати далі утримувати цей образ. Потім ви виявляєте, що після струсу шматочки, якщо їм дати спокій, зовсім природно падають по своїх місцях, і життєздатний образ з'являється взагалі без всяких зусиль з вашої сторони. Ваша робота полягає в тому, щоб це відкрити, і саме тому ви знайдете своє Я і своє власне місце. Ви повинні тільки дозволити власному досвіду розкрити вам своє значення; а в той момент, коли ви вкажете йому його значення, ви відразу виявитеся в стані війни із самим собою".

Давайте спробуємо розглянути її поетичний опис і переведемо його в смисли, які мають для мене значення. Я впевнений, що вона говорить: бути собою — значить знайти образ, основні закономірності, які існують у безупинному мінливому потоці свого досвіду. Бути собою означає не намагатися організувати свій досвід у вигляді маски чи неіснуючої структури, а відкрити єдність і гармонію, які присутні у своїх власних актуальних почуттях і реакціях. Це значить, що справжнє Я є те, що може бути зручно розкрите у своєму досвіді, а не те, що нав'язується зверху.

Приводячи уривки висловлень цих клієнтів, я намагався припустити, що відбувається в сприятливих терапевтичних стосунках тепла і розуміння. Здається, що поступово і болісно індивід досліджує, що лежить за маскою, яку він показує світу, а іноді і за маскою, яка вводить в оману його самого. Глибоко і найбільш чітко він переживає різні сторони себе, які були заховані всередині. Таким чином, він все більше і більше стає собою — не зовнішнім постійним фасадом, зверненим до інших, не цинічним запереченням усіх почуттів, не маскою раціонального інтелекту, а живим, дихаючим, почуваючим мінливим процесом — коротше, він стає особистістю.

Особистість, яка з'являється

Я уявляю, що багато вас ставлять питання: "А якою особистістю він стає? Недостатньо сказати тільки те, що він відкидає маски. Яка особистість під цим ховається?" З позиції очевидного факту, який полягає в тому, що будь-який індивід прагне стати незалежною, особливою та унікальною особистістю, відповісти буде нелегко. Проте я б хотів виділити кілька характерних тенденцій, які бачу тут. Жодна особистість повністю цих характеристик не виявляє, жодна особистість повністю не виправдає того визначення, яке я дам, але я дійсно бачу певні правила, які можуть бути вироблені і засновані на моєму досвіді участі в психотерапевтичних стосунках з багатьма клієнтами.

Відкритість досвіду

По-перше, скажу, що в цьому процесі індивід стає більш відкритим своєму досвіду. Це твердження має для мене велике значення. Воно — протилежність захисту.

Психологічні дослідження показали, що якщо наша сенсорна інформація розходиться з нашою картиною Я, тоді ця інформація спотворюється. Іншими словами, ми можемо бачити не всі свої почуттєві реакції, а тільки ті, які відповідають нашій картині Я.

Зараз, в описаних мною безпечних стосунках, такий захист, або ригідність, прагне до заміни на зростаючу відкритість досвіду. Я намагався описати, що людина починає більш відкрито усвідомлювати свої власні почуття і стосунки, які існують на органічному рівні. Вона також починає в більшій мірі усвідомлювати ту реальність, яка існує поза нею, замість того, щоб сприймати її в заздалегідь заданих категоріях. Вона бачить, що не всі дерева — зелені, не всі чоловіки — суворі батьки, не всі жінки відмовляють, не всякий невдалий досвід говорить про її неспроможність тощо. Вона здатна взяти до уваги нову ситуацію такою, яка вона в дійсності, а не спотворювати її відповідно до вже устояних образів. Можна припустити, що ця зростаюча здатність бути відкритою досвіду робить її набагато більш реалістичною у взаємодії з новими людьми, новими ситуаціями, новими проблемами. Виходить, її переконання не ригідні, і вона може допускати двозначність. Вона може одержувати багато протилежної інформації, насильно не закриваючись від ситуації. Така відкритість свідомості тому, що існує в даний момент у собі й у цій ситуації, я впевнений, є важливим елементом в описі особистості, яка виникає в терапії.

Напевно, я можу додати цій концепції більш чіткий зміст, якщо проілюструю її записом бесіди. Молодий фахівець у сорок восьмій бесіді розповідає про те, як він став більш відкритий деяким своїм тілесним і іншим відчуттям.

Клієнт: Я не думаю, що кожен може розповісти про всі зміни, які він відчуває. Але я насправді недавно відчув, що повинен більше поважати, з більшою об'єктивністю відноситися до своїх фізичних складових. Я маю на увазі, я не очікував занадто багато чогось від себе. Ось як це відбувається: я почуваю, що в минулому звик боротися з втомою після вечері. Ну, а зараз я впевнений, що дійсно втомився, а не придумую собі втому, що я просто знаходжуся на фізично низькому рівні. Здається, я просто постійно засуджував свою втому.

Терапевт: Отже, ви можете дозволити собі бути втомленим, замість того, щоб продовжувати почувати і втому, і її осуд.

Клієнт: Так, що я не повинен втомлюватися чи щось типу цього. Але здається, що можна бути твердо впевненим, що можна просто не боротися з цією втомою, і разом з цим приходить реальне почуття, що я повинен знизити темп життя. Тому бути втомленим вже не так страшно. Я думаю, що можу пов'язати те, чому я не повинен був так поводитися, з тим, що думає з цього приводу мій батько. Наприклад, якщо я занедужав і сказав йому, що хворий, то зовні буде здаватися, що він хоче мені допомогти, але в той же час він подумає: "О, чорт візьми, ще одна неприємність". Ви знаєте, щось на зразок цього.

Терапевт: Наче в тому, що ви занедужали, є щось прикре.

Клієнт: Так, я впевнений, що мій батько ставиться до тіла з такою же неповагою, як і я. Недавно, минулого літа, я вивихнув щось у хребті, потягнув його. Це був на початку дійсно постійний біль, дуже гострий. Мене оглянув лікар і сказав, що це не дуже серйозно, це повинно пройти саме собою, якщо я не буду багато нахилятися. Ну, це відбулося кілька місяців тому... і я недавно став помічати, що... чорт, це дійсно боляче і це й досі там... і це не моя провина.

Терапевт: Це зовсім не доводить, що ви поганий...

Клієнт: Ні... і одна з причин, мені здається, чому я втомлююся більше, ніж повинен, це через постійне навантаження, і в такий спосіб... я вже домовився про прийом у лікаря в госпіталі, де він мене огляне, зробить рентген чи щось подібне. У цьому випадку, я здогадуюся, ви можете сказати, що я просто став правильніше почувати... чи бути об’єктивнішим до таких речей... І це дійсно глибоке зрушення, я б сказав, і, звичайно, мої стосунки з моєю дружиною і з двома дітьми... ну, їх просто не впізнаєш, якщо подивитися на мене з боку... як ви це робите... я маю на увазі... здається, просто немає нічого прекраснішого, ніж по-справжньому і щиро... по-справжньому відчувати любов до своїх власних дітей і в той же час одержувати її. Я не знаю, як це висловити. У нас так зросла повага... у нас двох — до Джуді... і ми тільки помітили... як ми беремо участь у цьому... ми помітили в ній величезну зміну... це, здається, дуже глибока річ.

Терапевт: Мені здається, ви говорите, що тепер можете більш уважно прислухатися до себе. Якщо ваше тіло говорить, що стомилося, ви слухаєте його і вірите йому, замість того щоб засуджувати; якщо це біль — ви можете його відчувати; якщо це почуття любові до дружини і дітей — ви можете це відчути, і, здається, це проявляється ще й у тому, що вони змінюються.

Тут, у порівняно невеликому, але символічно важливому уривку, можна побачити багато чого з того, що я намагався сказати про відкритість досвіду. Колись він не міг вільно почувати біль чи хворобу, тому що бути хворим означало бути неприйнятим. Він не міг почувати ніжність і любов до своїх дітей, тому що мати такі почуття означало бути слабким, а він повинен був утримувати сильну маску. Але зараз він може бути щиро відкритий переживанням свого організму — він може бути втомленим, якщо втомився, він може почувати біль, коли його тілу боляче, він може вільно виявляти любов, яку почуває до своєї дочки, і також може почувати і виражати їй своє незадоволення, про що він сказав у наступній частині бесіди. Він може повністю жити досвідом свого цілісного організму, замість того щоб не впускати його у свідомість.

Довіра до свого організму

Другу якість особистості, яка виникає після процесу терапії, важко описати. Здається, що людина все більше виявляє, що її власний організм заслуговує довіри, що він — придатний інструмент для перебування найбільш відповідної поведінки в кожній безпосередній ситуації.

Це здається дивним, дозвольте мені роз'яснити. Якщо ви уявите собі індивіда, що стоїть перед певним екзистенціальним вибором, це, можливо, полегшить розуміння мого опису: "Чи провести мені відпустку вдома з родиною чи одному?", " Чи випити мені запропонований третій коктейль?", " Чи та це людина, яку я хочу бачити як партнера в житті й у коханні?". Як же поведеться людина в таких ситуаціях після психотерапії? У межах відкритості людини своєму досвіду в неї є доступ до всіх можливих складових ситуації, на яких можна засновувати свою поведінку. У неї є знання своїх власних почуттів і бажань, які найчастіше складні і суперечливі. Вона може вільно відчувати вимоги суспільства від ригідних соціальних "законів" до бажань друзів і родини. У неї є доступ до подібних ситуацій, які запам'яталися, і результатів різних типів поведінки в таких ситуаціях. У неї є відносно чітке уявлення про зовнішнє середовище у всій його складності. Вона має кращу здатність дозволяти своєму цілісному організму при участі свідомої думки продумувати, зважувати і врівноважувати будь-які впливи, потреби і вимоги, їх відносну вагу й інтенсивність. Поза цим комплексом зважування і зрівноважування вона не здатна розкривати напрямок дії, що здається кращим задоволенням усіх її потреб у ситуації (довгострокових і сьогочасних).

У такому зважуванні і зрівноважуванні всіх компонентів життєвого вибору її організм, звичайно ж, буде робити помилки. Будуть зроблені помилкові вибори. Але через те, що людина прагне до усвідомлення свого досвіду, у неї буде відбуватися широке і безпосереднє усвідомлення незадовольняючих результатів, швидка корекція помилкових виборів.

Це може допомогти усвідомити, що в більшості з нас є недоліки, які заважають цьому зважуванню і зрівноважуванню, — це щось наявне в нас, але не є частиною нашого досвіду і не впускає ті елементи, які є частиною нашого досвіду. Таким чином, індивід може дотримуватися такого уявлення про себе, як "я знаю міру в алкоголі", коли відкритість своєму минулому досвіду показує, що це навряд чи правда. Чи молода жінка, яка здатна бачити тільки хороші якості майбутнього чоловіка, тоді як відкритість досвіду показала б, що він володіє також і недоліками.

Загалом, істиною є те, що, коли клієнт відкритий своєму досвіду, він виявляє, що його організм заслуговує довіри. Він відчуває менше страху перед своїми емоціями. Тут є наявним поступовий ріст довіри і навіть симпатії до складності, багатства, широкого спектру почуттів і прагнень, що знаходяться в ньому на організмічному рівні. Свідомість замість того, щоб бути сторожем небезпечних і непередбачених імпульсів, з яких лише деякі можуть бути випущені на світло, стає мешканцем співтовариства імпульсів, почуттів і думок, які, як виявляється, дуже добре керують собою, якщо за ними не стежити зі страхом.

Внутрішній локус Контролю

Ще один напрямок, очевидний в процесі становлення особистості, відноситься до джерела, або локусу, виборів її рішень чи оцінних суджень. Індивід все більше і більше приходить до відчуття, що його локус контролю лежить всередині нього самого. Все менше і менше він шукає в інших схвалення чи несхвалення: стандартів, за якими потрібно жити; рішень і виборів. Він довідується, що це міститься усередині нього; і єдине питання, яке має сенс, — це: "Чи задовольняє мене мій спосіб життя, чи є він моїм повним і справжнім вираженням?" Це, я думаю, швидше за все найважливіше питання для творчої особистості.

Мабуть, буде краще проілюструвати це на прикладі. Я б хотів представити короткий уривок із запису бесіди з молодою жінкою, студенткою, яка прийшла за допомогою на консультацію. З самого початку вона була вкрай стурбована безліччю проблем і думала про самогубство. Під час бесіди вона відкрила в собі величезне бажання бути залежною, дозволити кому-небудь керувати своїм життям. Вона була вкрай упереджено налаштована стосовно тих, хто недостатньо нею керував. Вона говорила про всіх своїх професорів, почуваючи гіркоту від того, що ніхто не навчив її чомусь дійсно вартому. Поступово вона почала усвідомлювати, що частиною її проблеми було те, що вона не приймала активної участі на цих заняттях. Потім йде частина, яку я хочу процитувати.

Я думаю, у цьому уривку ви знайдете для себе пояснення того, що значить мати внутрішній локус контролю у вас самих. Тут представлена цитата з однієї з пізніх бесід з цією молодою жінкою, з якої видно, як вона почала усвідомлювати, що швидше за все вона частково відповідальна за недоліки у своїй освіті.

Клієнт: Ну, зараз я дивуюся, як це я ходила околяса, одержуючи поверхневі знання і не вхоплюючи, не вникаючи в глибинну суті речей.

Терапевт: Може, ви брали по чайній ложечці там, де треба було брати лопату, і копати глибше.

Клієнт: Угу. Ось чому я кажу... (повільно і дуже ретельно) ну, певною мірою це дійсно залежить від мене. Я маю на увазі, мені здається зрозумілим, що я не можу залежати від когось іншого у своїй освіті. (Дуже м'яко.) Насправді повинна буду домогтися цього сама.

Терапевт: Ну, майже з’ясували, що є тільки одна людина, що може вас навчити; ви усвідомлюєте, що швидше за все ніхто не зможе вам дати освіту.

Клієнт: Угу. (Довга пауза — вона сидить і думає.) У мене є всі симптоми страху. (М'яко сміється.)

Терапевт: Страх? Це те, що лякає? Ви це маєте на увазі?

Клієнт: Угу. (Дуже довга пауза, мабуть, вона бореться зі своїми внутрішніми почуттями.)

Терапевт: Ви ще щось хочете про це сказати? Це дійсно викликає у вас симптоми переляку?

Клієнт (сміється): Я, ух... я не знаю, що я точно знаю. Я маю на увазі... ну, це дійсно схоже на те, що я звільнилася (пауза), і це здається, я дуже... я не знаю... це вразливе положення, але я, ух, я витягла це наверх і це, ух, це якось часто виходить назовні, і без моїх слів. Це здається... щось, чому я дозволяю вилізти.

Терапевт: Навряд чи це частина вас.

Клієнт: Ну, я почуваю подив.

Терапевт: Хоча "Ну, заради бога, невже я це сказала?". (Обоє посміюються.)

Клієнт: Дійсно, я не думаю, що в мене раніше було таке почуття. У мене було... ух, ну, це насправді відчувається так, ух, що дійсно є частиною мене. (Пауза.) Чи, ух (досить розгублено), це відчувається, як... у мене є... ух, я не знаю. Я відчуваю силу, і ще в мене є в той же час почуття... усвідомлення чогось лякаючого, страшного.

Терапевт: Тобто ви маєте на увазі, що це дає вам почуття, як ви говорите, сили і ще в той же час лякаюче почуття того, що ви сказали, так?

Клієнт: Угу. Я це почуваю. Наприклад, я відчуваю зараз це всередині... схоже, воно здіймається, випливає, як водоспад. Начебто воно дійсно велике і сильне. І ще... ух... ну, по-перше, це майже фізичне почуття того, що я залишилася на самоті, відірваною від... від підтримки оточуючих.

Терапевт: Ви почуваєте, що це щось глибоке і могутнє, що рветься назовні, і в той же час ви просто почуваєте, як відірвалися від підтримки, коли вимовили це.

Клієнт: Угу. Може, і так... я не знаю... цю зміну мого образу, я думаю.

Терапевт: Схоже на струс достатньо значимого образа, зі скрипом втраченого.

Клієнт: Угу. (Пауза, обережно, але з переконанням.) Я... я думаю... я не знаю, але в мене є почуття, що я почну робити багато речей, які, я знаю, я повинна зробити... Мені треба так багато зробити. Здається, я повинна виробити нові способи поведінки в багатьох життєвих напрямках, але... можливо... я зможу побачити, що роблю щось небагато краще.

Я сподіваюся, що ця ілюстрація дає нам якесь уявлення про силу, що переживається в стані унікальної особистості, відповідальної за себе, і також про тривогу, яка супроводжує прийняття на себе відповідальності. Усвідомлення того, що "я єдиний, хто вибирає" і "я єдиний, хто визначає для себе цінність досвіду", є одночасно стимулюючим і відлякуючим.

Готовність бути процесом

Я хотів би виділити останню характеристику таких людей, коли вони прагнуть розкритися і стати собою. Їм більше подобається існувати як процес, ніж результат. Коли клієнт вступає в терапевтичні стосунки, він, схоже, хоче досягти якогось стійкого стану: він хоче досягти тієї крапки, за якою його проблеми будуть вирішені, де він стане успішним у своїй роботі чи задоволеним своїм шлюбом. Але у вільних терапевтичних стосунках він прагне відкинути такі фіксовані цілі і знайти більш правильне усвідомлення того, що він не застигла сутність, а процес становлення.

Один клієнт при завершенні терапії трохи замислено сказав: "Я не закінчив роботу з інтегрування і реорганізації себе, але це тільки соромить, а не зневірює, зараз я усвідомлюю, що це триваючий процес... Це збуджує, але іноді розстроює. Однак завжди надихає відчуття себе в дії, передбачувано усвідомленому щодо її напрямку, навіть якщо ти... навіть якщо не завжди є усвідомлення того, куди вона приведе". Тут можна одночасно побачити і вираження довіри до організму, про яке я говорив, і усвідомлення себе як процесу. Це особистий опис того стану, коли приймаєш, що ти — потік становлення, а не остаточна даність. Це значить, що особистість є поточним процесом, а не фіксованою і статичною сутністю; поточною рікою змін, а не шматком твердої матерії; постійно мінливим сузір'ям можливостей, а не фіксованим набором рис.

Ось інше висловлення про той же елемент мінливості екзистенціального буття: "Ціла послідовність переживань і змістів, які я отут розкрив, представила мені процес одночасно і притягуючим, і трохи лякаючим. Це, схоже, означає дозволити своєму досвіду вести себс в напрямку, який з'являється у перспективі, до цілей, які я можу смутно визначити, коли намагаюся зрозуміти, принаймні, поточний зміст цього досвіду. Відчуття плавання в складному потоці досвіду з приголомшливою можливістю проникнути в цю постійно мінливу складність".

Висновок

Я намагався розповісти вам, що відбувається в житті людей, з якими мені пощастило мати стосунки, коли вони боролися, щоб стати собою. Я наважився описати з тією точністю, на яку я здатний, ті смисли, які здаються втягнутими в процес становлення особистості. Я впевнений, що це не єдиний процес, який виникає в терапії. Я впевнений, що не бачу його чітко і повністю, і тому в мене постійно змінюється осмислення і розуміння цього. Я сподіваюся, ви приймете це як мінливу попередню картину, а не як щось закінчене.

Однією з причин виділення пробного характеру того, про що я говорив, є те, що я хотів роз'яснити те, чого я не говорив: "Це те, чим ви повинні стати; це ваше завдання". Мабуть, ці смисли я бачу і розділяю зі своїми клієнтами. Швидше за все ця картина чужого досвіду може освітити або надати значення вашому власному досвіду.

Я підкреслював, що кожний переймається подвійним питанням: "Хто я?" і "Як я можу стати собою?" Я стверджував, що в сприятливому психологічному кліматі має місце процес становлення; у ньому індивід одну за іншою відкидає захисні маски, за допомогою яких він зустрічав життя; у ньому індивід повністю переживає приховані аспекти себе; він відкриває в цих переживаннях незнайомця, що жив за масками, незнайомця, який є ним. Я намагався показати своє бачення характерних рис виникаючої особистості; особистості, яка більше відкрита для всіх елементів досвіду свого організму; особистості, яка розвиває довіру до свого організму як до інструменту почуттєвого життя; особистості, яка приймає внутрішній локус контролю; особистості, яка вчиться жити як учасник потоку досвіду, плинного процесу, у якому він продовжує розкривати нові аспекти себе. Мені здається, це деякі з елементів, що входять у становлення особистості.

Роджерс К. Что означает становиться личностью? // Роджерс К.Р. Становление личности. Взгляд на психотерпию /Пер. с англ. М. Злотник. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 416 с.

термінологічний словник
Гуманістична психологія	Теорії особистості, в яких підкреслюється унікальність людської особистості, свобода, пошук цінностей і смислу існування, і вивчаються психічно здорові і творчі люди.
Феноменологічна теорія особистості К.Роджерса	Теорія осбистості, яка підкреслює важливість розуміння суб’єктивних переживань людини, її почуттів та її власної точки зору на себе і світ.
Терапія, центрована на людині	Форма психотерапії, розроблена на основі прийняття та безумовної уваги до клієнта.
Відкритість переживанню	Здатність слухати себе, відчувати всю сферу вісцеральних, сенсорних, емоційних та когнітивних переживань у собі, не відчуваючи загрози
Екзистенційний спосіб життя	Тенденція жити повноцінно та насичено у кожний момент існування, так щоб кожне переживання сприймалося як свіже та унікальне, відмінне від того, що було раніше.
Організмічна довіра	Здатність покладатися на наші внутрішні переживання, відчуття як на основу сприйняття важливих рішень.
Емпірична свобода	Суб'єктивне відчуття, що можна жити вільно, як бажаєш ("Я один відповідальний за свої дії та їх наслідки").
Креативність	Характеристика повноцінно функціонуючої людини, здатної продукувати унікальні ідеї, результати, способи розв'язання проблем
Потреба в позитивній увазі	Набута потреба людини отримати прийняття, повагу та любов від значимих людей зі свого оточення.
Безумовна позитивна увага	Повага та прийняття іншої людини, незалежно від власних очікувань її поведінки.
Зумовлена позитивна увага	Увага, схвалення, прийняття іншої людини за поведінку, яка відповідає соціальним очікуванням.
Повноцінно функціонуюча людина	Людина, яка використовує свої здібності та таланти, реалізовує свій потенціал і рухається до повного пізнання себе та сфери своїх переживань.
Тенденція актуалізації	Основний мотив життя людини актуалізувати, тобто зберегти та розвинути себе, максимально виявити якості своєї особистості, закладені від природи.
Тенденція самоактуалізації	Тенденція людини до розвитку в напрямку зростаючої складності, самодостатності, зрілості та компетентності.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Поясніть, в чому полягає феноменологічна позиція К.Роджерса.

• Розкрийте концепцію повноцінно функціонуючої людини К.Роджерса.

• Порівняйте феноменологічне трактування розладів поведінки К.Роджерса з психоаналітичним підходом З.Фройда

• Аналіз біографії відомої людини з точки зору феноменологічної теорії К.Роджнрса

література до теми

• Бурлачук Л.Ф. и др. Основы психотерапии: Учебн. Пособие для студентов вузов, которые обучаются по спец. «Психология», «Соц. педагогика» / Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. – К.: Ника-Центр, 2001. – 320с. – (Серия «Новейшая психология»; Вып. 5).

• Великие психологи / Сост. С.И. Самыгин, Л.Д.Столяренко. – Ростов-на-Дону, 2000. – 576с.

• Гуманистическая и трансперсональная психология: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 592 с.

• Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности: Учебник для студентов психологических факультетов университетов. Изд. третье, исправленное. – М.: Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 128 с.

• История зарубежной психологии. 30-е–60-е годы ХХ века: Тексты / Под ред. П.Я. Гальперина, А.Н.Ждан. – М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1986. – 344с.

• Мадди Сальваторе Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. –539 с.

• Первин Л.А., Джон О.П. Психология личности. – Теория и исследования: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 606с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роджерс К. Клиентоцентрированный / человеко-центрированный подход в психотерапии // Вопросы психологи. – 2001. — №2. — с.48-58.

• Роджерс К.Р. Становление личности. Взгляд на психотерпию /Пер. с англ. М. Злотник. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 416 с.

• Стиль жизни личности: Теорет. и методол. пробл. – К.: Наук. Думка, 1982. – 372с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

Психодрама Я.Морено

біографічний словник

Якоб (Джекоб) Леві Морено 19 травня 1890 (92), Бухарест – 14 травня 1974, Бікон, ш. Нью-Йорк, США

Сім’я

Засновник психодрами народився в єврейській родині румунських підданих Ніссіма та Пакуліни Морено під час подорожі його батьків Чорним морем.

Дитинство

Якоб Леві усе дитинство проводив в іграх, в яких проявлялася багата увага та творчість хлопчика. Праобразами психодрами можна вважати дитячі рольові ігри Якоба та його друзів.

Освіта

Після закінчення Віденської гімназії (на той час родина Морено переїхала до Відня) Я.Морено вступив до університету – спочатку на філософський, а згодом на медичний факультет. Вчене звання доктора він отримав саме з загальної медицини. Навчання в університеті супроводжувалося керівництвом дитячим театром та написанням віршів.

Професійне становлення

Вивчаючи роль імпровізації та намагаючись надати людям можливість пережити нові враження, Морено організовує групову психотерапію (спочатку з повіями, потім з біженцями). Отримавши докторський ступінь, Морено відкриває у Відні перший театр психодрами, будує сцену, пристосовану до спонтанної дії. Працюючи над розробкою нового методу терапії, Морено мріяв про е, що колись в епітафії на нього напишуть: „...людина, яка зробила психотерапію веселим заняттям”. Це було метою і результатом його професійної діяльності.

Вчителі та учні

Велику роль на професійне становлення мали ідеї З.Фройда, зустрівшись з яким, „батько психодрами” сміливо заявив про своє бажання вивчати людей у природній обстановці та надати їм можливість і мужність „зустріти нові сновидіння”. У майбутньому він суттєво відійшов від класичного психоаналізу, що не дає підстав вважати його послідовником Фройдизму.

Особисте життя

Я.Морено допомагав людям здійснювати свої мрії у санаторії, а поруч із ним у невеличкому білому будинку його дружина Зерка та син Джонатан допомагали це робити йому.

Основні праці

Театр імпровізації, 1923 Психологічна організація груп в суспільстві, 1933 Соціометрія в дії, 1942 Соціограма, метод аналізу соціального конфлікту, 1944 Групова психотерапія та психодрами, 1958

матеріали з першоджерел

Якоб Морено

КОЛИСКА ПСИХОДРАМи

Найкоротший шлях добратися до суті ідеї — досліджувати, як вона була задумана і представлена публіці в перший раз. Майже необмежені терапевтичні можливості, якими володіє психодрама, може виправдати наше звернення до її джерел. Психодрама з'явилася на світ в День Дурнів, першого квітня 1921 року, між 7 і 10 годинами вечора.

Локусом зародження для першої офіційної психодраматичної сесії став "Komoedien Haus", театр драми у Відні. У мене не було виконавського складу, не було п'єси. І в той вечір я один, без усякої підготовки, став перед більш ніж тисячною аудиторією. Коли піднялася завіса, на сцені не було нічого, крім червоного плюшевого крісла з позолоченим обрамленням і високою спинкою, схожого на трон короля. На сидінні стільця була вишита золота корона. В аудиторії, крім цікавих, знаходилися представники європейських та іноземних держав, релігійних, політичних і культурних організацій. Тепер, озираючись назад, я вражаюся власної зухвалості. Це було спробою вилікувати й очистити публіку від загального захворювання, патологічного культурного синдрому. Післявоєнний Відень був охоплений заколотом. Не було стабільного уряду, імператора, короля, лідера. Схоже до Німеччини, Росії, Сполучених Штатів, фактично всього населення Землі, Австрія перебувала в невтомних пошуках нової душі.

Однак, говорячи психодраматично, у мене був склад виконавців і була п'єса. Публіка була моїм виконавським складом, люди в ній були подібні тисячі несвідомим драматургам. П'єсою була інтрига, в яку їх кинули історичні події, де кожен відігравав реальну роль. Як можна сказати сьогодні, моя ціль полягала в перехопленні статусу зародження соціодрами та в аналізі результату. Якби я зміг перетворити глядачів в акторів, акторів їх власної колективної драми, а саме, драматичних соціальних конфліктів, в які вони насправді були включені, то це спокутувало б мою зухвалість і означало б початок сесії. Природною темою інтриги став пошук нового порядку речей, перевірка будь-якого глядача, який прагнув до лідерства, і, можливо, перебування рятівника. Всі у відповідності зі своїми ролями: політики, священики, письменники, солдати, лікарі та юристи, запрошувалися мною на сцену, сісти на трон і грати короля, без усякої підготовки і перед непідготовленою аудиторією. Глядачі були членами журі. Але цей тест виявився надзвичайно важким; нікому не вдалося його пройти. До кінця вистави не знайшлося особистостей, гідних бути королем і світ залишився без лідера. На наступний ранок віденська преса виражала чималу заклопотаність інцидентом. Я втратив багатьох друзів, але спокійно сказавши собі: "Немає пророка у своїй вітчизні", продовжував давати сесії перед аудиторіями європейських країн і Сполучених Штатів Америки.

Я сподіваюся, це не пролунає нескромно, але оскільки психодрама виявилася моїм найбільш особистим творінням, її джерела в моїй особистій автобіографії можуть пролити додаткове світло на її остаточне представлення. Це виключення з властивого вченим звичаю до замовчування може бути особливо пробаченим через шлях становлення психодрами. Вона не з'явилася з теоретичного представлення в науковій публікації (що було зроблено лише в другу чергу) і не постала як школа перероблювачів якоїсь спадщини, її прихильників чи протагоністів, а стала апофеозом багаторазових публічних виступів. Я починав як ведучий сесій для маленьких і великих груп в різних місцях — парках, вулицях, театрах, військових таборах, в'язницях і лікарнях. Зрозуміло, настільки наполеглива спрямованість до самостійно обраних цілей всупереч несхвальній суспільній думці вимагає глибокого особистісного включення.

Коли мені було чотири з половиною роки, я з батьками жив у будинку, що знаходиться неподалік від ріки Данубе. В одну з неділь вони пішли в гості, залишивши мене одного в підвальному поверсі будинку з сусідськими дітьми. Розміри приміщення приблизно в три рази перевищували звичайну кімнату. Вона була порожня, за винятком величезного дубового столу посередині. Діти запропонували: "Давайте грати". Один з них запитав мене: "А в що?" — "Я знаю, — відповів я. — Давайте грати в Бога і його ангелів". Діти зацікавилися: "А хто буде Богом?", і я відповів: "Я буду Богом, а ви моїми ангелами". Діти були згодні. Далі було оголошено: "Спершу нам треба побудувати небеса". Ми зібрали стільці з усіх кімнат, склали їх на великому столі і почали вибудовувати одне небо за іншим, зв'язуючи кілька стільців разом на одному рівні і зводячи на них інший рівень, поки стільці не досягли стелі. Потім діти допомогли мені піднятися наверх, і я сів на верхній стілець. Мені вдалося добре влаштуватися. Діти почали кружляти навколо столу, змахуючи руками, як крилами, і співати. Раптом я почув, як один з дітей запитує мене: "Чому ти не літаєш?" Я витягнув руки, намагаючись полетіти, і секундою пізніше опинився на підлозі зі зламаною правою рукою. Це було, наскільки я пам'ятаю, першою "приватною" психодраматичною сесією, яку я коли-небудь, проводив. В ній я був режисером і суб'єктом.

Мене часто запитують, чому у психодраматичної сцени така форма. Цілком можливо, що на це мене надихнув мій особистий досвід. Небеса до стелі могли прокласти шлях моїй ідеї багаторівневої психодраматичної сцени, її вертикального виміру, де перший рівень, — рівень концепції, другий — рівень розвитку, третій — рівень завершення і дії, четвертий — балкон — рівень рятівників і героїв. Розігріваючий процес суб'єктів протягом спонтанної рольової гри на психодраматичній сцені міг спонукати розігрів у важку "роль" Бога. Моє падіння, коли діти перестали тримати стільці, могло стати для мене уроком, що навіть найвища істота перебуває в залежності від інших, "допоміжних "Я"", і що вони необхідні пацієнту-актору для адекватної гри. І поступово я довідався, що іншим дітям теж подобається грати Бога.

В дитячій грі в Бога приховано глибокий сенс. Я потрапив у пастку його незбагненного задуму. Будучи студентом, у 1908-1911 роках я гуляв по парках Відня, збираючи дітей і формуючи групи для імпровізованої гри. Зрозуміло, я знав про Руссо, Песталоцці і Фребеле, Але те, що робив я, було зовсім новим підходом. Це був дитячий садок космічного масштабу, креативна революція серед дітей. Це була не філантропічна кампанія дорослих за дітей, а кампанія дітей за самих себе, за суспільство свого віку і за власні права. Діти будували ряди — проти дорослих, соціальних стереотипів і автоматизмів — за спонтанність і творчість. Я дозволяв їм грати в Бога, якщо вони хотіли. Коли вони терпіли невдачу, я лікував їхні дитячі проблеми — точно так само, як колись лікували мою зламану руку, — дозволяючи їм спонтанно грати; це було щось на зразок психотерапії для занепалих богів. Батьки і вчителі вмовив мене відкрити театр для дітей.

Існує ще одне, четверте, джерело. Після гри в Бога, паркової революції і вистави в Komoedien-Haus, виник "Театр спонтанності" у Maysedergrasse поруч з Віденською оперою, яка в один зі звичайних вечорів перетворилася з "Театру спонтанності" у "Терапевтичний театр". У нас була молода акторка, Барбара, яка працювала в театрі і брала участь у новому експерименті, початому мною, в імпровізованій живій газеті. Вона була чудова в ролі інженю, а також героїчних і романтичних ролях. Незабаром з'ясувалося, що Барбара закохалася в молодого поета і драматурга, що незмінно сидів на її спектаклях в першому ряду і завжди гаряче аплодував її грі. Між Барбарою і Джорджем зав'язався роман, і незабаром було оголошено про їхнє одруження. Проте нічого не мінялося, вона залишалася нашою головною акторкою, а він — нашим, так би мовити, головним глядачем. Але одного разу Джордж підійшов до мене, його зазвичай сяючі очі виражали тривогу. "Що сталося?" — запитав я його. "О, докторе, я не можу цього терпіти". — "Терпіти що?" — я питально глянув на нього. "Це чарівна, ангелоподібна істота, яка приводить вас всіх у захват, наодинці зі мною поводиться , начебто в неї вселяється біс. Вона говорить всякі брутальності, а коли я починаю на неї сердитися, як це сталося минулої ночі, вона кидається на мене з кулаками". — "Почекай, — сказав я. — Приходь сьогодні в театр, як звичайно, і я спробую один засіб". Коли того ж вечора Барбара ввійшла за куліси, готова грати в одній з її звичайних жіночних ролей, я зупинив її. "Послухай, Барбаро, дотепер ти грала неперевершено, але я боюся, що ти видихнешся. Глядачі хотіли б побачити тебе в ролях, де ти була б більш приземленою, показала б брутальність людської натури, її вульгарність і тупість, її цинічну реальність, людей не таких, які вони є, а набагато гірших, персонажів, доведених до крайностей незвичайними обставинами. Ти хочеш спробувати?" — "Так, — відповіла вона з ентузіазмом, — я рада, що ти завів про це розмову. Я почувала вже давно, що повинна представити нашим глядачам новий досвід. Але, як ти думаєш, я зможу це зробити?" — "Я в тобі впевнений, — відповів я. — Тільки що ми почули новину, що на дівчину в Оттакрингу (трущобний район у Відні), яка продає своє тіло на вулиці, хтось напав і вбив. Злочинець усе ще на волі, його розшукує поліція. Ти — повія. Він (я вказав на Річарда, одного з акторів) — бандит. Готуйся до епізоду". На сцені була імпровізована вулиця, кафе, два ліхтарі. З'явилася Барбара. Джордж сидів на своєму звичайному місці в першому ряду, надзвичайно збуджений. Річард, у ролі злочинця, вийшов з кафе слідом за Барбарою і пішов за нею. Їхня зустріч швидко переросла в гарячу суперечку про гроші. Раптом Барбара почала грати в манері, зовсім для неї несподіваній. Вона лихословила як чобітник, штовхала чоловіка і била його. Я бачив, як Джордж піднявся на своєму місці, роблячи мені тривожні знаки рукою, але тут злочинець розлютився і почав переслідувати Барбару. Зненацька він вихопив складний ніж із внутрішньої кишені піджака. Він ганявся за нею колами, поступово наздоганяючи її. Вона грала настільки добре, що справляла враження не на жарт зляканої. Глядачі підхопилися з лементами: "Припиніть це, припиніть". Однак він не зупинявся доти, поки не "вбив" її. Після цього епізоду Барбара раділа, вона захопила в обійми Джорджа і вони пішли додому, будучи в повному захваті. З тих пір вона продовжувала грати в схожих ролях, занурюючись у них все глибше. Джордж підійшов до мене наступного дня після її гри. Він відразу зрозумів, що це була терапія. Вона грала прислугу, самотніх старих дів, мстивих дружин, ревнивих закоханих, барменш і коханок гангстерів. Джордж мені щодня про все розповідав. "Щось і справді з нею відбувається, — сказав він мені після декількох сесій. — Вдома з нею ще трапляються спалахи люті, але вони вже не такі сильні. Вони стали коротшими, і вона частенько сміється навіть посередині цих сцен, як учора, коли вона згадала, що грала щось подібне, і засміялася, а я сміявся разом з нею, тому що теж це згадав. Це схоже на відображення один одного в психологічному дзеркалі. Ми обоє веселимося. Іноді вона починає сміятися ще до свого вибуху гніву, знаючи, що зараз відбудеться. Зрештою вона розігрівається до своєї люті, але без звичайного запалу". Те, що відбувалося було схоже на катарсис, що народжується з гумору і сміху. Я продовжував терапію, більш ретельно підбираючи для неї ролі, відповідно до її і його потреб. Якось раз Джордж зізнався мені, як ці сесії діяли на нього, коли він їх дивився і засвоював аналіз, який я давав після них. "Спостереження за її виступами на сцені робило мене більш терпимим до Барбари, зменшувало моє неприйняття". У той вечір я розповів Барбарі, що вона домоглася чималих успіхів як акторка, і запитав її, чи не хотілося б їй зіграти на сцені разом із Джорджем. Вони почали грати, і їхні дуети, які входили в нашу офіційну програму все більше нагадували їхні повсякденні домашні сцени. Поступово були розіграні її і його родина, сцени її дитинства, їхні сни і плани на майбутнє. Після кожного їхнього виступу до мене підходили глядачі, дивуючись, чому сцени Барбара — Джордж зачіпають їх набагато глибше, ніж інші (терапія аудиторії). Декількома місяцями пізніше Барбара і Джордж зустрілися зі мною в театрі. Вони заново відкрили себе і один одного, або, що ще краще, вони відкрили себе і один одного вперше. Я проаналізував сесію за сесією розвиток їх психодрами і розповів історію їхнього зцілення.

Звичайно, усе це відбулося в особливому середовищі — у Відні, місті колисок. Це місто ще і колиска психоаналізу. Читач може задатися питанням: який зв'язок психодрами і психоаналізу? В якості хвиль поглядів вони мали діаметрально протилежні джерела. Я зустрівся з доктором Фройдом лише один раз. Це відбулося в 1912 році, коли, працюючи в психіатричній клініці при віденському університеті, я відвідав одну з його лекцій. Доктор Фройд щойно закінчив свій аналіз телепатичного сну. Коли студенти стали розходитися, він поцікавився, чим я займаюся. "Мабуть, доктор Фройд, я починаю там, де ви зупиняєтеся. Ви зустрічаєтеся з людьми в штучній обстановці свого офісу, я зустрічаюся з ними на вулиці і в них дома, у їхньому природному середовищі. Ви аналізуєте їхні мрії. Я ж намагаюся дати їм сміливість марити. Я вчу людей, як грати в Бога". Доктор Фройд подивився на мене з нерозумінням. Психоаналіз розвинув атмосферу страху серед молодих людей. Страх неврозу був ознакою того часу. Героїчний жест, шляхетні домагання негайно робили їхнього носія підозрюваним. "Саме психоаналіз почав боротьбу проти генія з тилу, не схвалюючи і не довіряючи йому через свої комплекси. Після очищення природи (Дарвін) і суспільства (Маркс) від креативних космічних сил, завершуючим кроком стало очищення генія психоаналізом. Це була помста посереднього розуму, що зводив усе до нижчого загального знаменника. Раз у кожного є комплекси, і творча людина тут теж не є виключенням, то всі люди рівні. Усі люди — генії, різниця в тім, що один намагається ним бути, а іншому все одно. Юрба філістимлян погребла під собою Самсона. Ним захоплювалися і відчували перед ним страх без усякої причини. Він не сильніший від нас, це лише комплекс, закомплексованість перед "волохатиком-хіппі". Ніхто не може забороняти йому відрощувати волосся".

"Театр спонтанності" став між 1922 і 1925 роками місцем збору опозиціонерів і заколотників у психології, колискою креативної революції. Головним чином, звідти і з моєї книги "Театр спонтанності" взяте натхнення для використання ігрових технік, спонтанної ігрової терапії, групової психотерапії і рольового тренінгу — методів, які багато психоаналітиків і педагогів поступово абсорбували у свою роботу. Можна легко простежити плин струмочка чуток, який витікає з Maysedergrasse, де був розташований Stregreif-театр, і вливається у Dominicaner Platz, де жив доктор Фройд. Історику не було б нецікаво довідатися, як крок за кроком відбувалося запозичення з боку психоаналітиків, які підбираються все ближче і ближче спершу до моїх технік і методів, а пізніше навіть до моєї термінології і теорії. Важливо відзначити деякі з ключових віх у цій еволюції. Спочатку для Фройда існувала лише одна прийнятна обстановка — психоаналітична ситуація в його кабінеті. Але поступово стали очевидними її недоліки. Вона була придатна лише для малої кількості людей — для представників більш-менш дорослого віку. З дітьми і психотиками неможливо було встановити трансферентних стосунків, і звідси не видавався можливим аналіз. А оскільки психоаналіз, відповідно до його власних заяв, неможливий без адекватного переносу, то інша ситуація як терапевтичний засіб не вважалася бажаною. Він загруз на єдиній непорочній ситуації. Імовірно, це пояснювало, чому його учні так повільно засвоювали мої ідеї спонтанної ігрової терапії, а також терапії аудиторії чи групи. За дітьми спостерігали на відстані, і в процесі гри мимохідь розпитували їх. Потім матеріал довільно аналізувався (ігровий аналіз), оскільки суб'єкти не втручалися і не брали участі в аналізі, що робився на основі даних, отриманих від вивчення невротичних дорослих. Пізніше стали створюватися ситуації, у які поміщали дітей, оточуючи їх заздалегідь відібраними ляльками і предметами. Аналітик продовжував залишатися на відстані, але тепер він міг безмовно перейти від психоаналітичної ситуації до ігрової, не викликаючи занадто сильних заперечень з боку ортодоксів. Почавши рухатися в цьому напрямку, вони вже не зупинялися протягом усіх двадцяти років, все більше і більше наближаючись до моїх оригінальних заповідей і технік, в яких усе, що вони вводили поступово, вже містилося як природні частини цілого: спостереження, аналіз і середовище, заповнене іншими індивідами, об'єктами чи ляльками. Вони вже не могли продовжувати уникати прийняття моїх інтерпретацій катарсису, який народжується із самої спонтанної гри і впливів однієї дитини на іншу. Вони почали розуміти, що шляхом модифікації ситуацій, в яких грають діти, можна досягти кращих терапевтичних ефектів. Поступово стосунки серед дітей, ролі, у яких вони функціонують, символічна чи реальна подібність з їх власною життєвою ситуацією стало логічно перетворювати те, що споконвічно було лише доповненням до обмежених робочих цілей у самостійну область дослідження і терапії. Очікуване злиття і безумовне прийняття всіх основних психодраматичних і соціометричних методів перебуває в повному розпалі. Єдине, що все ще продовжує затьмарювати щиру еволюцію, — це чіпляння за психоаналітичні поняття, що вийшли з вживання, такі, як лібідо, травма і рання фіксація, опір і придушення і так далі, поняття, що доречні лише в одній ситуації — психоаналітичній. Але нові ситуації: психодраматична в психодрамі, групова в груповій психотерапії, ігрова в ігровій психотерапії — мають власну будову і будуть еволюціонувати успішніше, якщо дозволити їм розвивати власні концепції відповідно до своїх запитів. Яким би великим не був безіменний і "витіснений" борг психоаналізу перед психодрамою і соціометрією, я у свою чергу повною мірою усвідомлюю, що, живучи в одному місті з поколінням психоаналітиків, не міг уникнути їхнього значного впливу, хоча більшою мірою і негативного, на мою власну роботу. Як зворотний бік істини, будучи практично замаскованою сумішшю упередженості з глибоким знанням, психоаналіз став реакційною силою в соціальних науках. Фройд зазнав невдачі у двох позиціях. У першу чергу, це стосувалося його заперечення релігії. Він позбавився можливості пізнати екзистенціальний аспект внеску, який зробили святі і пророки (на відміну від теоретиків теології — хтось з них міг стати святим без найменшого для цього розумного обґрунтування) у психотерапію, в якості найбільш вмілих психотерапевтичних агентів до приходу природничої науки. По-друге, він залишився байдужим до соціальних рухів, таких, як соціалізм і комунізм. Його нечемність коштувала йому іншої можливості вивчення групової структури. Маркс залишив себе навстіж відкритим для критики через зневагу у своєму соціальному аналізі до специфічних інтеріндивідуальних акційних процесів. Фройд же відмовився переступати межі окремого організму. Усе, що залишалося зробити психодрамі, — всерйоз прийняти гру в Бога і перевести її на обґрунтовану терапевтичну мову, а соціометрії — всерйоз прийняти групу як процес sui generis, і тим самим розширити і поглибити діапазон аналізу, вивівши його за межі точки зору Фройда на цей предмет.

Моє особисте позитивне почуття боргу пов'язане з іншими видатними особистостями і хвилями поглядів, і насамперед, з великими терапевтичними діячами релігійного життя. У людей, подібних Ісаї, Ісусу, Мухамеду і Франциску Асізьскому, було почуття драми і розуміння форми психічного катарсису незрівнянно більш глибоке, ніж у греків. Це прийшло завдяки реалізації великих ролей через кров і плоть, поодинці й у групах, у щоденних зіткненнях із найбільш надзвичайними ситуаціями. Їхня сцена була істинно суспільною, вступ у будь-яку ситуацію був іспитом для їхнього терапевтичного генія. Вони знали про спонтанність, негайне рішення, процес розігріву і рольову гру особисто, а не з книг. В Ісуса, як головного терапевтичного діяча, були свої допоміжні "Я" в особі його апостолів і свій психодраматичний ведучий в особі самого Бога, який суфлював йому, що робити.

У наш час хвилі поглядів, що ведуть до психодрами, вирували в розумах декількох людей. Генрі Бергсону, одному з них, належить честь введення принципу спонтанності у філософію (хоча він рідко використовував це слово) у той момент, коли провідні вчені були непохитні в запереченні існування подібного феномена в об'єктивній науці. Однак його "données immediates", "elan vital" і "durée" були метафорами для одного досліду, який пронизав усю його роботу життя, — для спонтанності, яку він марно намагався визначити. У його системі немає "моменту", тільки durée. "Тривалість не є одним моментом, що змінюється іншим... тривалість — це безупинний плин минулого, що підточує майбутнє... штабелювання минулого на минуле відбувається без втоми". Всесвіт по Бергсону не може початися і не може зробити перепочинок, це система, в якій немає місця моменту. У своєму обґрунтованому спростуванні математичного інтелектуального тимчасового конструкта він зайшов занадто далеко. Разом з лічильником часу — критерієм механічного моменту — він відкинув і креативний момент. Але без моменту, як locus’a nascendi (локусу зародження), теорія спонтанності і креативність перебуває під загрозою залишитися повністю метафізичною або стати зовсім механістичною.

Слідом за Бергсоном, майже слідом за ним, але, мабуть, зовсім незалежно від нього, до поняття спонтанності незбагненним чином прийшов Чарльз Сандерс Пірс, засновник прагматизму, і це залишалося неопублікованим ще довгий час після його кончини: "...що є спонтанність? Ця якість не народжується закономірно з чогось попереднього... Я не знаю, що ви зможете зрозуміти зі змісту спонтанності, крім новизни, свіжості і розмаїтості". Протягом усієї роботи Пірса, опублікованої після його смерті, зустрічаються розкидані посилання на спонтанність, які я вважаю, незважаючи на їхню несистематизовану форму, більшим внеском, ніж його прагматична теорія. Він визнавав реальність часу, але в його системі, так само як і в системі Бергсона, не було залишено місця для моменту. Якби він прийшов до більш чіткої ідеї того, що таке спонтанність, то він був би більш здатний до сприйняття унікального положення моменту в потоці всесвіту. Схоже до Бергсона, Пірс був філософом-споглядальником, не філософом-діячем. Він намагався не змінити всесвіт, а просто зрозуміти його. Але особливо в людській сфері не можна зрозуміти соціальне сьогодення без спроби його змінити. Блискучі гіпотези Пірса мають ще один слабкий момент. Він не робить відмінностей між абсолютним випадком і спонтанністю, однак, поки ці явища залишалися недиференційованими, неможливий був прогрес у дослідженні спонтанності. Випадок продовжував бути властивістю математика, а спонтанність була залишена мріянням містика. Найслабшим моментом у посиланнях Бергсона і Пірса на спонтанність є те, що вони узагальнюють реакції на узагальнені ситуації. Навіть якби можна було прийти до справжнього змісту спонтанності шляхом чистого міркування, то вона перетворилася б у нереалізовану і безжиттєву істину. Саме спонтанність творить спонтанність, а не її рефлексія. Саме спонтанність продукує порядок, а не закони, що є самі по собі артефактом спонтанного порядку. Саме спонтанність підсилює креативність. Там, де філософ сприймає поверхню, якій він дає лише афористичне вираження, терапевтичний діяч великих релігій у їхні життєздатні періоди входив у саму сутність за допомогою дії і реалізації. Тільки через них рефлексивна сила генія застосовувалася до справжніх ситуацій. Психодраматичний аналіз відкрив, що за надихаючою оболонкою релігійного терапевта ховається ядро стратегій глибокої дії, які схожі до стратегії дії в терапевтичному театрі.

Історично психодрама являє собою найважливіший поворотний пункт від лікування окремого індивіда до лікування індивіда в групах, від терапії людини шляхом вербальних методів до терапії дією. Вона розвинула теорію особистості і теорію групи, і це її досягнення глибше, ширше і економічніше — як з аналітичного, так і з терапевтичного боку – від успіхів її попередників. Це ефективне сполучення індивідуального і групового катарсисів, при співучасті з акційним катарсисом.

Вічний конфлікт між індивідом і групою в наш час має нову модифікацію, яка виражається в тому, що цілком можна назвати ерою соціальних революцій. Я вважав корисним розділити її на три фази: економічну революцію, що почалася з повстання французів у 1789 році і досягла своєї кульмінації в Російській революції наприкінці першої світової війни; психологічну революцію, що почалася з рухів романтизму в дев'ятнадцятому столітті і своєї найвищої точки досягла у всесвітній популяризації психоаналітичних доктрин; креативну революцію, що почалася з переоцінки нашої системи цінностей з конкретним акцентом на виживанні людини не як тварини, але як креативного агента. Остання все ще перебуває в стані розвитку, у пошуку інструментів та інститутів, за допомогою яких вона зможе постійно спрямовувати майбутнє людського співтовариства.

Психодрама виступила в наш час як відповідь на аксіологічну кризу. Дві системи цінностей перебувають в такому конфлікті, який є неминучим при переході від старого порядку людських стосунків до нового. Коли психоаналіз почав знаходити соціальну силу, опір йому пояснювався збуренням проти теорії, яка приписує сексуальні мотиви навіть найбільш піднесеним домаганням. Опір психодрамі має інші відтінки. Він виникає внаслідок того, що особисті проблеми лікуються привселюдно; психодрама вимагає, щоб особисті психологічні якості, найбільш інтимні переживання, які завжди вважалися останнім оплотом ідентичності особистості, поступались групі. Індивід змушений зіштовхнутися віч-на-віч з істиною, що ці переживання насправді є не його "особистою" власністю, а суспільним надбанням. Ця втрата усього, на що претендувала його індивідуальність, не може бути здана без бою. Індивіда просять пожертвувати його гордовитою відособленістю, а він при цьому не впевнений у здатності психодрами відшкодувати його інвестиції.

Не менш важливо, що сценою битви між прихильниками індивідуальної і групової психотерапії усе більшою мірою стають Сполучені Штати. Люди і традиції в європейських країнах, де взяла свій початок новітня психологія, більш потайні, і тому всі напрямки терапії теж повинні бути більш конфіденційними і потайними. Психотерапія була переважно словесним двобоєм. Дія здавалася небезпечною, вона легко могла привести до нестриманості та анархізму. До приватної і соціальної дії приклеювали ярлик ексгібіціонізму, хоча і словесна самодемонстрація була високо схвалюваною практикою лише в межах книжкових обкладинок. Але через страх дії люди в Європі залишались непідготовленими і консервативними, і, коли гребля безпеки була зламана соціальними революціями, вони виявилися захопленими зненацька без усяких засобів для опору потоку. Ексцеси, яких побоювалися (і яким, на їхню думку, можна було перешкоджати заборонами "малих" спонтанних акцій), насправді відбувалися через страх, що зробив чеснотою бездіяльність і покірність. Якби вони дали відносну волю спонтанним діям мас, допустивши мільйони дрібних незначних актів, схоже до психологічної вакцинації в малих дозах, то це могло б послабити велику частину напруги мас, і революції останніх двадцяти п'яти років могли бути припинені в корені мільйонами окремих ситуацій. Це означало б застосування соціометрії і психодрами в європейському масштабі в якості превентивних і реверсивних заходів до фашистських методів за допомогою терапії мас.

Психологія дії ближча американцям, налаштованим на рух людям, підготовленим історією новаторства і філософією прагматизму віддавати перевагу ідеям руху, а драма означає дію. "Йти і робити" для них набагато популярніше, ніж "сидіти і читати". Їм легше прийняти психотерапію, що є діючим двобоєм. Це може пояснити прихильне прийняття психодрами в Сполучених Штатах, тому що ця система дає людям можливість діяти і почувати, дізнаватися і бачити усе власними очима. Якщо в моїх припущеннях і висновках міститься помилка, — а їх може бути чимало, — в американців є можливість перевірити це, ввійшовши в ситуацію і віддавшись дії.

ІСТОРИЧНий фон та ІДЕЯ ТОТАЛЬНОГО КАТАРСИСУ

Термін "драма" є транслітерацією грецького слова δραμα, що означає дію, чи щось зроблене. Психодрама — це транслітерація зробленого для душі і з душею — душею в дії. Таким чином, психодраму можна визначити як науку, що досліджує "істину" драматичними методами. Можна дати інше визначення психодрамі, якщо переформулювати кантівське "das Ding an sich" у "das Ding ausser sich". Відповідно до Канта " das Ding an sich " — це "річ у собі", чи ноумен, що лежить в основі феномена нашого обмеженого досвіду і протилежний йому. Психодрама, чи "das Ding ausser sich ", що означає "річ за межами себе", — це, так сказати, ноумен, що став феноменом, чи феномен, що перетворився в ноумена. Німецька фраза "ausser sich " має ще один значимий зміст. "ausser sich " перекладається і як "той, хто поза собою, хто втратив свій розум чи контроль над собою". Отже, "ding ausser" — це той, хто божевільний у собі чи із собою. Це визначення набуває важливості, якщо розглянути значення протагоніста — титул головного актора в грецькій трагедії. Протагоніст — людина в божевіллі, божевільний. Отже, театром для психодрами є театр божевільного, аудиторія божевільних дивиться на одного зі своїх, проживаючи своє життя на сцені.

Очевидно, психодрама не має прецедентів в історії. Із зовнішнього боку ближче всього до неї в історії драми знаходиться італійська Commedia dell Arte. Сюжет писався, але діалоги імпровізувалися акторами. У цих п'єсах незмінно повторювалися персонажі, наприклад, Арлекіно, Капітан, Доктор. Але метою Commedia dell Arte була розвага, а не терапія. Навіть як театр спонтанності, він зводив спонтанність до імпровізації діалогу, що внаслідок нескінченного повторення ситуацій і конфліктів рано чи пізно повинно було обмежитися кліше культурного консерву. Працюючи в рамках драматичного театру і під час відсутності системи тренінгу спонтанності, Commedia dell Arte поступово припинила своє існування. Закони драматичного театру — єдність сюжету, єдність образу, єдність думки і дії, природність і чіткість дикції, встановлені Аристотелем у його "Поетиці", — були викликані грецькою трагедією — драматичним консервом, а також грецьким театром, засобом його відтворення. Закони психодрами підлягають дослідженню без історичної моделі, по-новому, у межах іншої структури.

У пошуках щирого прецеденту ми повинні звернутися до цивілізацій доісторичного періоду. У первісних драматичних ритуалах тубільним виконавцем був не актор, а жрець. Він був схожий на психіатра, що займається порятунком племені, що переконує сонце світити чи дощ йти. З метою змушення богів чи природних сил на доречне реагування широко використовувалися методи удавання, переконання і провокації, близькі примітивній психодрамі. Задовго до появи наукової медицини в сучасному розумінні практикувалося очищення духовної, так само як і фізичної їжі, псевдопсиходраматичним шоком. Кілька років тому це було підтверджено відомим антропологом. Після відвідування психодраматичної сесії він інформував мене, що недавно повернувся з наукової експедиції в село індіанців Помо недалеко від західного узбережжя Каліфорнії. Там у нього була можливість стати свідком трансакції, за атмосферою дуже схожою з психодраматичною. З поля принесли людину, хвору і яка, мабуть, помирає. Негайно прийшов цілитель з помічниками і став розпитувати, що сталося. Людина, що супроводжувала хвору, пояснила: "Її налякала зустріч з диким індиком, якого вона ніколи до цього не бачила". Лікар пішов. Через якийсь час він повернувся, розігравши зі своїми помічниками (допоміжними "Я") шокову ситуацію в тому вигляді, в якому вона відбулася, ретельно зобразивши кожну деталь. Лікар відігравав роль індика, що скажено літає навколо хворої людини, але так, щоб та могла сприйняти, що птах нешкідливий, і її побоювання безпідставні. Людина поступово почала повертатися до життя і видужала.

Одним з важливих досягнень психодраматичної теорії є розвиток ідеї катарсису. Психотерапевтичні значення драматичної обстановки, до якої звертався ще Аристотель у своїй "Поетиці", були невідомі Брейеру і Фройду. Психодрамі ж залишилося розкрити ідею катарсису заново і розглянути її у відношенні психотерапії. Знамените визначення трагедії в шостому розділі "Поетики" закінчується таким висловлюванням: "Трагедія наповнена епізодами, що викликають жалість і страх, досягаючи свого катарсису подібними емоціями". А ще в дев'ятому розділі: "Трагедія... є імітацією не тільки закінченої дії, але й епізодів, що викликають жалість і страх. Такі епізоди мають величенний вплив на розум, коли вони трапляються зненацька і одночасно, один слідом за іншим..." Пошук у "Поетиці" продовження цих убогих звертань до катарсису буде даремним. Однак "Поетика" — це нарис, присвячений поезії, а не катарсису. Навіть у сфері поезії Аристотеля цікавили завершені її форми, а не їхні джерела. Якби було навпаки, то "Поетика" перетворилася б у „Катарсику”. Тому, як аналітик драматичного консерву, він оцінює формальну структуру драматичного театру, але не описує статус його зародження. Катарсис для нього є не первинним, а вторинним феноменом, побічним продуктом, впливом поезії на читача чи глядача. Безумовно, більш ранні грецькі філософи і Сократівський "Daimon" ближче підійшли до глибинного значення катарсису, хоч і не називаючи його.

З часів Аристотеля драматичний консерв залишався догматично єдиною системою координат для усіх вчених, які переглядали доктрину катарсису, незалежно від розходжень у їхніх поглядах. Так, Лессінг дотримувався думки, що трагедія впливає на читачів і глядачів, а не на виконавців, тоді як Ґете припускав про більший її вплив на акторів, ніж на глядачів і читачів. Стимулом завжди був твір мистецтва як закінчений продукт, завершена поема чи картина, драматичний консерв, що служив основою для їхніх міркувань.

Тому, коли я почав вивчати феномен катарсису, мої міркування почалися з того місця, де зупинився Аристотель. Я теж почав із драми, але дав процедурі зворотний хід. Моя увага була спрямована не до кінцевої, а до початкової її фази. Нею було співтовариство, з якого беруть початок драми й актори, що створюють їх, але все-таки це було не якесь співтовариство, співтовариство в абстрактному змісті, а моє місто і мої околиці, будинок, у якому жив я. Акторами були не якісь люди, люди в абстрактному значенні, а мої — мій батько і моя мати, мої брати і сестри, мої друзі і сусіди. І драмами, що цікавили нас, були не ті, що дозрівають в уяві сценаристів, а ті, котрі задовго до свого досягнення їхніх розумів виникають у повсякденному житті в головах звичайних людей. Іншими словами, моя драма перебувала на рівні, де чистий поділ естетичного і терапевтичного не має смислу, і задовго до того, як поділ між індивідуальним і універсальним стає неминучим висновком. Вона перебувала на рівні до виникнення поділу між глядачами й акторами. Вона була співтовариством акторів без аудиторії як відособленої категорії. Спонтанність і творчість акторів виявилася нашою головною турботою. Їхня щирість і цілісність значили більше від їхньої артистичності. Катарсис переходив від глядача до актора. "Основа, на якій базується аналіз театру, є не закінченим результатом, а спонтанною й одночасною реалізацією поетичної, драматичної роботи, в її процесі розвитку від статусу зародження і далі, від стадії до стадії. І в співзвуччі з таким аналізом відбувається (первинний) катарсис, але не тільки в глядачі (вторинний бажаний ефект) і не в дійовій особі уявлюваної постановки, а в спонтанних акторах драми, які продукують ці дійові особи, одночасно звільняючи себе від них".

Аристотелівське визначення самої трагедії як "імітації дії і життя", сумнівне навіть для її консервованої форми, пройшло через глибокі зміни. Психодрама визначає драму як продовження життя і дії, а не її імітацію, але там, де існує імітація, акцент ставиться не на тому, що вона імітує, а на можливості повторення недозволених проблем у більш вільній, більш широкій і більш рухливій соціальній обстановці. "Деталізація" є незамінним реквізитом драми у світі, що розширюється. "Прообраз", "літаючий кінь" і "галюцинація диявола" настільки ж реальні і мають стільки ж прав на життєвий простір, як і в реальних діючих людей. Їхнє виконання може розбудити спонтанність суб'єктів і створити простір для непрожитих життів і необдуманих вчинків. У незліченній кількості вигаданих світів саме життя виявляється не чимось іншим, як одним із перекручених різновидів. Пацієнт-актор схожий на емігранта, який зненацька відчуває приплив свіжих сил, тому що він вступив у більш вільний і широкий світ. Катарсис породжений баченням нового всесвіту і здатністю до нового розвитку (відреагування і вивільнення емоцій — це єдині поверхневі прояви). Катарсис починається в акторі, коли він за сценою грає власну драму, і досягає кульмінаційного моменту, коли він наближається до перипетії.

Психодраматична теорія розвинула ідею катарсису в чотирьох напрямках: соматичному, психічному, індивідуальному і груповому. Це додало ідеалу лікування загальної ситуації практичну і реалістичну опору шляхом введення методів, які припускають можливість впливу на узагальнений і синтетичний діагноз, а також на узагальнену і синтетичну терапію.

Психодраматичні методи відроджують стару ідею соматичного катарсису, вони свідомо і систематично повертають тіло в дію як центр навчання і перенавчання, задіюють всі його функції. Рухаючись із сьогодення в минуле, психоаналітик випустив з уваги не тільки насущні потреби психіки індивіда, але і його насущні тілесні потреби, і, узгоджуючись з практичними цілями, відкладав і упускав їхнє лікування. Соматичний катарсис у нашому випадку визначається як очищення або дезінфекція будь-якого локусу тіла, яким може бути травний тракт, сечівник чи генітальний орган. У психодраматичній теорії, наприклад, первинними даними є актори й акти в їхній status nascendi, а не еволюція минулих актів, а психоаналітична теорія в першу чергу стурбована еволюцією минулих актів або регресією до них.

Поняття психічний катарсис, коли я починав свою театральну діяльність з досліджень, (у драматичній літературі) можна було знайти тільки в блідих спогадах старого визначення Аристотеля і як термін сам по собі, який практично вийшов з ужитку. Психоаналітики відкинули його і віддали перевагу, наприклад, переносу і несвідомій ідентифікації як засобам одержання лікувальних результатів. Вони відкинули його після своїх успіхів на початку 1890-х років, тому що були позбавлені методів лікування діячів у людському середовищі безпосередньо і прямо в ситуаціях, коли вони занедужували. Якби психоаналітики винайшли метод, схожий на психодраму, психодраматична ситуація своєю інерцією змусила б їх розвинути набір таких понять, як „спонтанність”, „креативність”, „дія”, „роль”, „первинне „Я””, „допоміжне „Я”” і так далі. Такий набір понять зробив би виникнення ідеї психічного катарсису ймовірним і послідовним, і зв'язок спонтанності суб'єкта з психічним катарсисом став би основним пунктом їхнього дослідження. Вони визнали б, що в психодраматичній ситуації пацієнт є реципієнтом трьох основних форм психічного катарсису: в авторі-творці і пацієнті особистої драми, в акторі, що проживає її, і в аудиторії, яка співпереживає тому, що відбувається. Але за відсутністю цього вони були змушені, внаслідок пасивного і ретроспективного характеру психоаналітичної обстановки, розвинути ряд понять, подібних до травми, регресії, несвідомому і переносу, і чим більш послідовно і систематично вони готові були піддаватися впливам, що виходять від психоаналітичних методів, тим більше вони збивалися зі шляху, як моряки, котрі після одержання величезного багатства причалили з ним на екзотичний острів, відділений від світу цивілізації.

Існує певна кількість елементів, здатних продукувати частковий катарсис, але якщо комплексно інтегрувати всі елементи, то можна домогтися сукупного катарсису. Аристотелівський глядач приведений до контакту тільки з одним елементом — драматичним консервом, і в такий спосіб психічне очищення, чи катарсис, якого він досягає, не може вийти за межі впливу цього елемента. Психоаналітичний пацієнт приведений до контакту з іншим елементом — вербальними асоціаціями, які він сам здатний вивільнити чи висловити. Отже, розмір психічного очищення, чи катарсису, якого він здатний досягти, залежить від діапазону впливу на нього ланцюжка слів, який багато в чому буває обмеженим і найчастіше оманним. Є безліч інших окремих елементів, кожен з який має схожу обґрунтованість, але кожен таким чином обмежений у своїх впливах, як, наприклад, вплив кольору, музики і пластичних форм, вплив танцю, звичаю і вуличного карнавалу. Тому що практично будь-яка людська активність може бути джерелом певного ступеня катарсису, проблема полягає в тому, щоб визначити, у чому полягає катарсис, чим він відрізняється, наприклад, від щастя, задоволення, екстазу, задоволення потреб і так далі, і яке із джерел успішніше в продукуванні катарсису, і, зрозуміло, чи існує загальний для всіх джерел елемент, що оперує при продукуванні катарсису. Отже, моєю метою було визначити катарсис таким чином, щоб усі форми впливу, які мають доказовий катарсичний ефект, могли бути представлені позитивними мірами в межах кожного процесу дії. Я розкрив загальний принцип продукування катарсису в спонтанності — спонтанна драматична дія.

Я сподіваюся, що зміг побудувати лікувальну ситуацію, яка є настільки універсальною, що всі інші форми лікування — фізичного, психічного і соціального, виявляються природною частиною її.

Через універсальність акту і його первинної сутності він поглинає всі інші форми вираження. Вони природним чином народжуються з нього або спонукаються до прояву; вербальні, музичні, зорові, колірні, ритмічні і танцювальні асоціації, а також будь-який інший стимул, що може викликати чи перешкоджати появі того чи іншого фактора, наприклад, використання психохімічних стартерів, подібних до седативних засобів, таким, як барбітурати, амітал натрію, пентотал натрію, або шокові методи, такі, як інсулін, метразол чи електрика, або ендокринні медикаментозні засоби, такі, як тіроїд, цілком вписуються в межі схеми сукупного катарсису, вони можуть обумовлювати і підготовлювати організм до психодраматичної інтеграції. Частковий катарсис у вигляді численних струмочків впадає в повноводний потік катарсису дії.

Одна з проблем психодраматичного лікування полягає в пробудженні суб'єкта до адекватного повторного виконання прожитих і непрожитих аспектів його особистого світу. Це порівняно просто, коли непрожиті частини "Я" знаходяться поруч з контекстом реальності, а також близькі розумінню режисера і його допоміжних "Я". Але це стає надзвичайно важким завданням, як у випадку з психотичними пацієнтами, коли перекручування і омани настільки сплетені і так добре замасковані, що розуміння режисера і його допоміжних "Я" є недостатнім. Саме тут аналітична і художня уява режисера і його "Я" повинно йти слідом за польотом фантазії суб'єкта, і навіть там, де неможливо винаходити пристосування, що дозволяють зробити самого суб'єкта головним продукуючим агентом. Очевидно, для таких індивідів, які досягли стадії остаточно організованого психічного розладу, обов'язкове розігрування внутрішнього світу в межах драматичного контексту. Потреба в драмі може бути тимчасово пригнічена, наприклад, сном чи шоковими терапіями. Але неможливо "шокувати" глибоку потребу в реалізації деяких фантастичних образів. Доти, доки мозок суб'єкта не ушкоджений достатньою мірою хірургічним шляхом чи тривалим шоковим лікуванням, тимчасово наляканий пацієнт неодмінно рецидивує і відтворює той же тип прагнення, що був у нього і до початку лікування.

Міру, у якій психодрама революціонізувала ідею катарсису, який відбувається в самому акторі, не можна показати краще, ніж ілюстрацією політико-культурних змін, через які проходить наша розважальна індустрія, театр, радіо і кіно. Недавно я був у кіно і дивився "Зачарованого". Пацієнт-актор перебуває в амнезії, уявляючи, що вбив людину, доктора Едвардса. Він проходить психоаналіз, але він йому не допомагає. Після того як герой нічого не може згадати шляхом словесних асоціацій, йому доводиться перегравати драматичні епізоди. Очевидно, автор і постановник припустили, що драматизація всіх епізодів є більш сильним і більш ефективним засобом пригадування забутих переживань, ніж вербальне оповідання. Пацієнта постійно спонукують грати те, що з ним відбувалося чи відбувається в даний момент. Автор і постановник, мабуть, вважали, що не тільки минулі, але й теперішні переживання більш адекватно повідомляються аналітику їхнім драматичним програванням, ніж вербалізацією. Вони оточують пацієнта всілякими драматичними стимулами, оптичними й акустичними образами, повертають його до сцени злочину — не тільки фізично і психологічно, але і драматично. Вони спонукують його розіграти уявлюваний злочин в актуалізованій обстановці. Старший психоаналітик, доктор Брюлоу, зображений людиною, що протягом усієї картини опирається усьому, що виходить за рамки аналізу. Він бореться з доктором Петерсон, жінкою-аналітиком, і благає її покинути абсурдне підприємство. Але доктор Петерсон представляє в кіно інший принцип, очевидно не помічений автором, постановником і акторами і, ймовірно, навіть психіатричним консультантом. Вона начебто говорить самої собі: "Найрозумніший з аналітиків при усій своїй вченості тут безсилий. Є щось за межами аналізу, недоступне його розумінню. Положення коханки пацієнта й одночасно його аналітика, незважаючи на суперечливість такого сполучення, може дозволити мені зробити більше, ніж він". Фактично вона перестає бути для пацієнта просто психоаналітиком і стає, як ми називаємо це в психодрамі, його "допоміжним "Я"". Вона ідентифікується з ним не тільки словесно, але й у дії. Вона сприяє йому в життєвих ситуаціях, програє з ним ситуацію злочину, виконуючи роль убитої. Вона складає для нього майбутні ситуації, конгеніальні його власному баченню, що дозволяє йому удосконалювати власну гру. Доктор начебто думає: "Психоаналіз не може йому допомогти, давайте спробуємо психодраму". І так само, як літній доктор Брюлоу, бореться, хоча й у примітивній манері, з молодою, закоханою доктором Петерсон, психоаналіз бореться з психодрамою. Після того як психодраматична методика у фільмі в остаточному підсумку успішно закінчується катарсисом пацієнта-актора, хорошою кульмінацією став би вихід доктора Брюлоу до публіки з поклоном і офіційним визнанням, що метод доктора Петерсон ефективніший, ніж його метод. Картина показує, як шляхом дозволу пацієнту-актору програти драматичні сцени, одним ударом можна вбити двох зайців: максимально завершити розкриття ланцюжка причин, що ведуть до початку психічного захворювання, і досягти катарсису для самого пацієнта. Іншими словами, визнається, що дослідження психодраматичними методами перевершує психоаналіз, і катарсис дії перевершує трансферентний метод при лікуванні симптомів.

Морено Я. Колыбель психодрамы // Морено Я. Психодрама / Пер. с англ. Г.Пимочкиной, Е. Рачковой. – М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 528с.

термінологічний словник
Психодрама Я.Морено	Напрямок у психології особистості, в якому розглядаються два аспекти розвитку особистості – соціоемоційний (формування здатності до міжлюдських стосунків) та рольовий (набуття досвіду завдяки рольовому навчанню); найбільш глибинним філогенетичним фактором формування людської поведінки вважається спонтанність.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Розкрийте суть основних понять псих одрами Я.Морено.

• Розвиток особистості в теорії Я.Морено.

• Аналіз біографії відомої людини з точки зору теорії Я. Морено

література до теми

• Бурлачук Л.Ф. и др. Основы психотерапии: Учебн. Пособие для студентов вузов, которые обучаются по спец. «Психология», «Соц. педагогика» / Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. – К.: Ника-Центр, 2001. – 320с. – (Серия «Новейшая психология»; Вып. 5).

• Гуманистическая и трансперсональная психология: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 592 с.

• Журнал практического психолога. Специальный выпуск: история психодрамы в России. – 2002. — №2-3. Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Морено Я. Психодрама / Пер. с англ. Г.Пимочкиной, Е. Рачковой. – М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 528с. (Серия «Психологическая коллекция»)

• Психодрама и современная психотерапия. – 2003. – №1(2).

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

теорія самоактуалізації А.Маслоу

Теоретичний блок

Принципи мотивації людини	Мотиви мають ієрархічну структуру. Чим вищий рівень мотиву, тим менше життєво необхідними є відповідні потреби і тим довше можна затримувати їх реалізацію. Поки не задоволені нижчі потреби, доти вищі залишаються порівняно неактуалізованими, нецікавими є вищі потреби. З моменту, коли нижчі потреби задовольняються, вони втрачають свою мотиваційну силу. З підвищенням, ростом потреб підвищується готовність людини до вищої активності.
Ієрархічна система домінування потреб	Потреби в самоактуалізації: прагнення реалізувати свої здібності, розвинути власну особистість. Естетичні потреби: прагнення до гармонії, симетрії, порядку, краси. Пізнавальні потреби: прагнення багато знати, вміти, розуміти, досліджувати. Потреби у визнанні: прагнення до компетентності, досягнення успіхів, визнання, авторитету. Потреби у належності і любові: прагнення входити до спільності, знаходитись поряд із людьми, бути визнаним і прийнятим ними. Потреба в безпеці: прагнення відчувати себе захищеним, позбавитися страху і життєвих невдач. Фізіологічні ( біологічні ) потреби: голод, спрага, статеві потяги і інші.
Види мотивів	Дефіцитарні мотиви – спрямовані на зміну неприємних, фруструючих умов, сприяють задоволенню дефіцитарних станів (голоду, холоду і т. д. ) .Їх відсутність викликає хворобу Мотиви росту або мета потреби – мають віддалені цілі, пов’язані із прагненням особистості актуалізувати свій потенціал. Вони збагачують життя, розширюють кругозір. Прикладами метапотреб є потреби в активності, добрі тощо.

біографічний словник

Абрахам Маслоу 1 квітня 1908, Нью-Йорк, Америка – 8 жовтня 1982, Лондон, Великобританія.

Сім’я

Батько Абрахама Гарольда Маслоу родом з південних губерній Россії, який на початку століття емігрував до Америки, де заснував власний бізнес по виготовленню бочок. Одружившись зі співвітчизницею, Григорій Маслов оселився у Брукліні, не самому респектабельному районі Нью-Йорка. Там і народився Абрам Григорович Маслов, або інакше, Абрахам Гарольд Маслоу.

Дитинство

Дитинство маленького Абрахама не можна назвати щасливим. Батько більше полюбляв алкогольні напої, ніж своїх трьох дітей, а місіс Маслоу була настільки жорстокою і скандальною жінкою, що ненависть до матері Абрахам Маслоу відчував і після її смерті. В дитинстві і юності Абрахам страждав на тяжкий комплекс неповноцінності через потворно-комічну зовнішність, якої йому надавали надмірна худорлявість і великий ніс.

Освіта

Свою освіту Абрахам Гарольд Маслоу розпочав з навчання у Нью-Йоркському Сіті-Колледжі, і, навчаючись на передостанньому курсі, вперше зацікавився психологією. Систематичні заняття цією наукою Маслоу розпочав, вступивши до Корнеллівського університету, але навчання там здалося йому нудним і нецікавим, що спричинило переведення до університету штату Вісконсен. Саме у Вісконсені у 1930 році він отримав ступінь бакалавра, згодом магістра, а у віці 26 років — ступінь доктора філософії. Маслоу виконав дослідницьку роботу з проблем домінування і сексуальної поведінки у приматів.

Професійне становлення

На початку своєї професійної діяльності Маслоу співпрацював з відомим теоретиком в галузі научіння Е.Л. Торндайком в Колумбійському університеті. Згодом, протягом 14 років він викладав у Бруклінському коледжі. З 1951 по 1961 рік завідував кафедрою психології в Університеті Брандер, в якому згодом став професором. Протягом усієї наукової кар’єри вчений намагався гуманізувати психологію, сформулювавши новий підхід до людської природи, який би відрізнявся від психоаналізу і біхевіоризму. Такі намагання Маслоу не схвалювались у наукових колах, його новаторські роботи відхилялись як ненаукові. Незважаючи на це, у 1967 році Маслоу було обрано президентом Американської психологічної асоціації, чому в великій мірі сприяли любов і повага студентів. У 1969 році автор гуманістичної психології залишив роботу в Університеті Брандера і повністю присвятив себе науковим працям.

Вчителі

Абрахам Гарольд Маслоу зацікавився психологією під впливом яскравих лекцій батька американського біхевіоризму Джона Уотсона. Першим науковим керівником молодого вченого був Гаррі Харлоу, який прославився своїми унікальними експериментами. Маслоу співпрацював з відомим психологом Колумбійського університету, Едвардом Торндайком, був особисто знайомий з такими видатними психологами як Альфред Адлер, Еріх Фромм, Карен Хорні, Курт Коффка, Макс Вертгеймер. Останній був для Маслоу прикладом людини, яка змогла досягти самоактуалізації.

Особисте життя

Маслоу був одружений зі своєю кузиною, в яку палко закохався ще в юності і з якою одружився у віці 20 років. Завдяки своїй коханій Абрахам вперше пережив пікове переживання, взаємне кохання було великою підтримкою для його самоповаги.

Основні праці

Мотивація і особистість, 1954 Психологія буття,1968 Релігії, цінності і вершинні переживання,1964

матеріали з першоджерел

А брахам Маслоу

Самоактуалізовані люди: дослідження психологічного здоров’я

Процес збору інформації в ході нашого дослідження полягав не стільки в нагромадженні специфічних дискретних фактів, скільки в постійному русі до того, щоб сформувати загальне, цілісне враження про досліджуване явище. Цей процес можна порівняти з тим, як у повсякденному житті ми формуємо своє враження про оточуючих людей в ході спілкування з ними. Дуже рідко мені вдавалося звести спілкування з людьми похилого віку в рамки структурованої експериментальної ситуації, вмовити їх на участь у цілеспрямованому обстеженні за допомогою стандартизованих опитувальників чи тестів (хоча з молодими досліджуваними це було можливо). Я спілкувався з ними неформально, намагаючись, щоб зовні це було схожим на звичайну бесіду. Крім того, при кожному зручному випадку я ставив цікаві для мене питання моїм друзям і родичам.

Саме тому, що процес збору інформації найчастіше був нестандартизований, а також через нечисленність досліджуваних і неможливість зібрати повну інформацію про декого з них, я не можу представити вам ніяких кількісних даних, ніяких цифр. Єдине, чим я можу поділитися з вами — це ряд вражень, які, як мені здається, містять у собі чимало цінної інформації.

Я узагальнив свої враження, проаналізував їх і знайшов кілька характеристик, властивих усім самоактуалізованим людям. Зрозуміло, що ці характеристики вимагають подальшого клінічного й експериментального дослідження.

ЕФЕКТИВНЕ СПРИЙМАННЯ РЕАЛЬНОСТІ І КОМФОРТНІ ВЗАЄМИНИ З РЕАЛЬНІСТЮ

Перше, на що звертаєш увагу, спілкуючись із самоактуалізованою людиною, так це на її разючу здатність розпізнавати найменший прояв неправди, фальші чи нещирості. Оцінки цих людей на диво точні. Неформалізований експеримент, у якому брали участь студенти коледжу, виявив одну чітко виражену тенденцію: студенти, які мали високі показники за тестом базової безпеки (тобто здорові студенти), оцінювали своїх викладачів набагато більш точно і правильно, ніж студенти, які мали низькі показники за цим тестом.

У ході дослідження я все більше переконувався в тому, що такого роду ефективність сприймання, виявлена спочатку тільки в сфері взаємин з людьми, потрібно розуміти набагато ширше. Вона поширюється на дуже багато аспектів реальності — практично на всі досліджені нами. Живопис, музика, інтелектуальні і наукові проблеми, політичні і суспільні події — у будь-якій сфері життя ці люди вміли миттєво розглянути приховану сутність явищ, яка зазвичай залишалася непоміченою іншими людьми. Їхні прогнози, яких би сфер життя вони не стосувалися і на які б убогі факти не спиралися, дуже часто виявлялися правильними. Ми схильні розуміти це так, що актуалізована людина відштовхується у своїх судженнях від фактів, а не від особистих песимістичних чи оптимістичних установок, бажань, страхів, надій і тривог.

Спочатку я назвав цю властивість "хорошим смаком" чи "розсудливістю", усвідомлюючи всю неточність цих термінів. Але поступово в мене з'являлося все більше підстав (про деякі з них я розповім нижче) говорити не стільки про смак, скільки про сприймання, і зрештою я переконався, що цю характеристику правильніше було б назвати "здатністю до сприймання фактів" (на відміну від схильності до сприймання світу через призму стійких і загальноприйнятих думок чи уявлень). Я сподіваюся, що цей мій висновок, чи точніше, припущення, коли-небудь знайде собі експериментальне підтвердження.

Адже якщо нам вдасться це довести, то наслідки, які приведе за собою визнання цього факту, будуть дійсно революційними. Англійський психоаналітик Моні-Кірл вже заявив, що невротик — це не просто малоефективна особистість, це особистість абсолютно неефективна. Ми можемо сказати так хоча б тому, що невротик не може сприймати реальність настільки ж ясно й ефективно, як сприймає її здорова людина. Невротик хворий не тільки емоційно — він хворий когнітивно! Якщо ми визначимо здоров'я і невроз відповідно як правильне і неправильне сприймання реальності, то перед нами з усією неминучістю постане проблема факту і його значення, або оцінки, або, інакше кажучи, проблема єдності реального і ціннісного. Це означає тільки одне — ми вже не можемо скоса дивитися на цінності і віддавати їх на відкуп крикунів і релігійних проповідників, настав час зробити їх об'єктом емпіричного дослідження. Той, хто коли-небудь зіштовхувався з цією проблемою, розуміє, що саме вона повинна стати фундаментом справжньої науки про цінності, яка, у свою чергу, ляже в основу нового розуміння етики, соціальних відносин, політики, релігії і т.п.

Здається зовсім очевидним, що порушення адаптації і неврози можуть знизити гостроту зорової перцепції, дотику, нюху. Але можливо також, що ми знайдемо аналогічний ефект і в інших сферах сприймання, які не мають прямого відношення до фізіології, — на користь такої можливості говорить хоча б експеримент, у якому вивчався ефект установки. Я переконаний — рано чи пізно ми одержимо експериментальні підтвердження тому, що сприймання здорових людей в набагато меншій мірі, ніж сприймання хворих людей, піддається впливу бажань, потреб і упереджень. Можна також припустити, що саме ця, апріорна ефективність сприймання самоактуалізованих людей зумовлює їхню розсудливість, здатність бачити істину, їхню логічність, вміння приходити до правильних висновків, тобто когнітивну ефективність.

Більш висока якість взаємодії з реальністю виявляється в цих людей і в тому, що їм не складає зусиль відрізнити оригінальне від банального, конкретне від абстрактного, ідеографічне від рубрифікованого. Вони прагнуть жити в реальному світі, їм не до вподоби штучно створювані світи абстракцій, вихолощених понять, умоглядних уявлень і стереотипів, світи, у яких довічно поселяється більшість наших сучасників. Самоактуалізованій людині вочевидь більше до душі мати справу з тим, що є в неї під рукою, з реальними подіями і явищами, а не зі своїми власними бажаннями, надіями і страхами, не з упередженнями і забобонами оточення. "Наївне сприймання" — так охарактеризував цю здатність Герберт Рід. Винятково багатообіцяючою здається мені ще одна особливість самоактуалізованих людей — їхнє ставлення до невідомого. Дослідження цієї особливості може стати свого роду мостом, який з'єднує академічний і клінічний розділи психологічного знання. Здорових, самоактуалізованих людей не лякає невідомість, невизначеність, не лякає їх так, як лякає середньостатистичну людину. Вони ставляться до неї зовсім спокійно, не бачать у ній загрози чи небезпеки для себе. Навпаки, все невідоме, неструктуроване притягує і вабить їх. Вони не тільки не бояться незвіданого, але вітають його. Дуже показовою в цьому сенсі є твердження Ейнштейна: "Найпрекрасніше у світі — це таємниця. Вона є джерелом мистецтва і науки".

Істинно, цих людей можна назвати інтелектуалами, дослідниками, вченими; дуже легко вважати, що вся справа тут саме і полягає в інтелектуальній силі, однак нам відома безліч прикладів високоінтелектуальних людей, які незважаючи на свій високий IQ, чи то через слабкість, чи то через острах, чи то через конвенційність, чи через якісь інші особистісні дефекти, усе своє життя займалися дрібними проблемами, відшліфовували до блиску давно відомі факти, поєднуючи їх у групи і розділяючи на підкатегорії, — словом, займалися всякою нісенітницею, замість того, щоб здійснювати відкриття, як личить справжньому вченому.

Невідомість не лякає здорових людей, і тому вони не піддаються забобонам: вони не ціпеніють перед чорною кішкою, не плюють через плече, не схрещують пальці, — словом, їх не тягне на дії, до яких вдаються звичайні люди, бажаючи вберегтися від вдаваних небезпек. Вони не цураються незвіданого і не біжать від непізнаного, не заперечують його і не роблять вигляд, що його не існує, і в той же час вони не схильні сприймати його через призму упереджених суджень і сформованих стереотипів, не намагаються відразу ж визначити і позначити його. Їх не можна назвати прихильниками знайомого і зрозумілого, вони спрямовані до пізнання ще не відкритих істин, але їхній пошук правди — це не те катастрофічне прагнення до безпеки, впевненості, визначеності і порядку, яке знайшов Гольдштейн у пацієнтів із травмами мозку, і не те, що властиве компульсивно-обсесивним невротикам. Ці люди зовсім вільно можуть дозволити собі — коли ситуація вимагає того — безладність, недбалість, неакуратність, анархізм, бардак, непевність, неточність, нерішучість, сумніви, навіть страх (усе це цілком припустимо, а іноді навіть необхідно як у науці, так і в мистецтві, не говорячи вже про життя як таке).

Таким чином, невпевненість, сумніви, стан невизначеності, такі болісні і тяжкі для більшості звичайних людей, стимулюють самоактуалізовану особистість, спонукують її до дослідження і пізнання.

ПРИЙНЯТТЯ (СЕБЕ, ІНШИХ, ПРИРОДИ)

Мені здається, що дуже багато характеристик, які відрізняють самоактуалізованих людей, характеристики, які, на перший погляд, начебто не мають глибинних детермінант, які здаються зовсім відособленими, не зв'язаними один з одним, насправді можна зрозуміти як різні похідні чи різні форми прояву однієї основної, фундаментальної установки, а саме — відсутності самодостатнього почуття провини і сорому. Інша справа невротик — почуття провини мучить його, він поневолений соромом і спонукається тривогою. Так що там невротик! Навіть середньостатистичний представник нашої культури, так звана нормальна людина готова піддатися переживанню провини, сорому і тривоги навіть у тих випадках, в яких це зовсім не обов'язково. Але здорова людина тим і відрізняється від середньостатистичної, що вона живе в злагоді із собою, і якщо вже на те пішло, не занадто засмучується з приводу своїх недоліків.

Вона приймає свою сутність, далеко не завжди ідеальну, з усіма властивими їй вадами і недоліками. Говорячи про це, я зовсім не маю на увазі, що їй властиве самовдоволення і самозамилування, що вона абсолютно задоволена собою. Я хочу сказати, що вона вміє співіснувати зі своїми слабкостями, приймає свою гріховність і порочність, вміє ставитися до них так само просто, як ми ставимося до природи. Адже ми не скаржимося на те, що вода мокра, що каміння важке, а дерева восени жовтіють. Як дитина дивиться на світ наївними, широко розкритими очима, нічого не очікуючи і не вимагаючи від нього, не критикуючи і не заперечуючи його, просто спостерігаючи те, що являється її погляду, точно так само самоактуалізована людина сприймає свою людську природу, природу інших людей. Це, звичайно ж, не той тип смиренності, який проповідується на Сході, хоча і смиренність властива цим людям — особливо коли вони опиняються перед обличчям важкої хвороби і смерті.

Відзначте, характеристика, про яку я веду мову тепер, має безпосереднє відношення до обговорюваної вище особливої здатності самоактуалізованих людей. Я хочу нагадати про їхню здатність бачити реальність у її справжньому світлі. Ці люди сприймають людську природу такою, яка вона є, а не такою, якою вони хотіли б бачити її. Вони сміливо дивляться на те, що являється їх погляду, вони не примружуються і не одягають окуляри, щоб розглянути неіснуюче, не спотворюють і не розфарбовують реальність у ті чи інші кольори.

З найбільшою очевидністю ця здатність до повного прийняття виявляє себе на найнижчому рівні потреб, на так званому тваринному рівні. Самоактуалізовану людину можна назвати міцною, здоровою твариною. Ніщо людське не чуже їй, і вона не буде відчувати провини чи сорому з приводу своїх потягів. У неї хороший апетит, міцний сон, вона вміє отримувати задоволення від сексу й інших фізіологічних потягів. Її прийняття поширюється не тільки на ці, нижчі потреби, але і на потреби інших рівнів — на потребиі в безпеці, любові, приналежності, самоповазі. Усі спонукання й імпульси, властиві нормальній людині, самоактуалізовані люди вважають природними і заслуговуючими на задоволення, вони розуміють, що так розпорядилася природа, вони не намагаються заперечити її волю чи нав'язати їй бажаний їм порядок речей. Природним продовженням здатності до прийняття стає знижена здатність до відрази — неприємні моменти, пов'язані з готуванням їжі, тілесні виділення і запахи, фізіологічні функції не викликають у них тієї відрази, якою зазвичай реагує середня людина і тим більше невротик.

Цією ж здатністю до прийняття пояснюється, ймовірно, і той факт, що самоактуалізованим людям далека всяка поза, що вони терпіти не можуть позерів. Святенництво, лицемірство, нещирість, фальш, удавання, бажання справити враження — усі ці якості зовсім не властиві їм. Вони не хочуть здаватися кращими, ніж вони є, їм це не складно вже тому, що вони вміють миритися зі своїми недоліками, а в міру самоактуалізації і особливо на схилі життєвого шляху звикають ставитися до них вже не як до недоліків, а як до цілком нейтральних особистісних характеристик.

Все вищесказане ще не означає, що самоактуалізованим людям незнайоме почуття провини, сором, сум, тривога чи самозахисні тенденції, — мова йде про шкідливу, непотрібну, невротичну (тобто нереалістичну) провину, про такий же сором і т.п. Нижчі, тваринні потяги і процеси, а також пов'язані з ними функції, такі як секс, уринація, вагітність, менструація, старіння і т.д., сприймаються цими людьми зовсім спокійно, як невід'ємна частина реальності. Здорова жінка не соромиться бути жінкою, не соромиться свого тіла і процесів, які відбуваються в ньому.

Є тільки декілька речей і обставин, здатних викликати почуття провини (сором, тривогу, сум чи жаль) у цих людей, серед них: 1) такі недоліки і пороки, які людина може перемогти в собі (наприклад, лінь, егоїзм); 2) нездоланні пережитки психологічного нездоров'я (упередження, заздрість, ревнощі); 3) звички, які, хоч і не стали другою натурою, можуть бути дуже сильними, а також 4) недоліки і пороки тієї культури чи соціальної групи, з якими вони, ці люди, ідентифікують себе. У більш загальному вигляді можна сказати, що здорові люди відчувають дискомфорт тільки тоді, коли бачать, що реальний хід речей відхиляється від можливого, досяжного, а отже, необхідного.

СПОНТАННІСТЬ, ПРОСТОТА, ПРИРОДНІСТЬ

Самоактуалізованих людей можна охарактеризувати як досить спонтанних у своїй поведінці і як гранично спонтанних у своєму внутрішньому житті, у своїх думках, спонуканнях, бажаннях і т.п. Вони поводяться просто і природно, не намагаючись справити враження на оточуючих. Це не означає, що їхня поведінка неконвенційна, що вона йде врозріз з умовностями і традиціями. Якби ми взялися підрахувати, як часто самоактуалізована людина дозволяє собі бути неконвенційною у поведінці, то повірте, цей показник був би не занадто високий. Її нетрадиційність — це не зовнішня риса, а глибинна, сутнісна характеристика: здорова людина неконвенційна, спонтанна, природна швидше і головним чином у своїх спонуканнях і думках, ніж у поведінці. Вона чітко усвідомлює, що світ, у якому вона живе, повний умовностей, що цей світ просто неможливо зрозуміти і прийняти його спонтанність. Вона не хоче кривдити оточуючих її людей, вона не має бажання заперечувати прийняті ними норми поведінки, і тому зі щирою усмішкою і з усією можливою відповідальністю підкоряється встановленим традиціям, церемоніям і ритуалам, настільки дорогих серцю кожного обивателя. Мені пригадується, як одному з таких людей присудили премію, над якою він завжди сміявся, і він, не бажаючи робити з мухи слона і кривдити людей, які хотіли порадувати його, із вдячністю прийняв цю нагороду.

Конвенційність самоактуалізованої людини схожа на легку накидку, вона, не задумуючись, скидає її, коли та заважає їй робити те, що вона вважає важливим. Саме в такі моменти повною мірою виявляється її щира, сутнісна неконвенціональність, у якій немає нічого від антиконвенціональності так званої богеми і нігілістів, які заперечують всі і вся, борються проти неістотних, дріб'язкових обмежень так, немов зіштовхнулися з проблемою всесвітнього масштабу.

Внутрішня спонтанність виявляється в здорової людини й у моменти абсолютного поглинання важливою для неї, цікавою справою. У такі миті вона начебто забуває про всі існуючі норми поведінки; дивлячись на неї в хвилини захопленості, можна подумати, що конвенціональність, властива їй в повсякденному житті, дається їй ціною титанічних зусиль волі.

Вона розстібає піджак конвенціональності і тоді, коли перебуває в компанії друзів, які не вимагають і не чекають від неї "дотримання пристойностей". Обставини, що покладають на здорову людину зобов'язання з дотримання умовних розпоряджень, очевидно, обтяжують її. Підтвердженням цього спостереження може бути той факт, що всі обстежені нами люди віддавали перевагу саме такій ситуації і такій компанії, у яких вони були б вільні від обов'язку бути передбачуваними, у яких вони могли б поводитися вільно і природно.

Природним наслідком цієї характеристики здорової людини чи природною супутньою характеристикою є їхня незалежність у моральних переконаннях; їхні моральні принципи в більшій мірі відбивають властиву їм своєрідність, ніж прийняті в суспільстві етичні норми. Не занадто вдумливий спостерігач може вважати таких людей аморальними, оскільки вони не тільки схильні зневажати умовності, але й можуть навіть, якщо того вимагає ситуація, піти врозріз розпорядженнями і нормами. Однак цей спостерігач буде докорінно не правий. Навпаки, ці люди — високоморальні, хоча їхні моральні принципи не завжди збігаються з загальноприйнятими. Саме такі спостереження приводять мене до переконаності в тому, що так звана етична поведінка середньостатистичної людини настільки конвенціональна, що це швидше конвенціональна поведінка, ніж по-справжньому етична, така поведінка не ґрунтується на внутрішніх переконаннях і принципах, це не більше, ніж бездумне дотримання загальноприйнятих норм.

Самоактуалізована людина не в змозі всією душею прийняти умовності оточуючого її суспільства, вона не може не бачити повсюдного святенництва і в результаті часом починає відчувати себе шпигуном в тилу ворога. Іноді сліди цього почуття можна помітити навіть у її поведінці.

Мені не хотілося б, щоб у вас склалося враження, начебто ці люди постійно ховають своє невдоволення. Ні, вони цілком здатні в пориві гніву чи роздратування повстати проти умовностей, проти неуцтва. Часом вони намагаються відкрити людям очі, намагаються освітити їх, розповісти їм істину; вони виступають на захист пригноблених і скривджених, а іноді, бачачи марність своїх зусиль, дають волю гніву, який зібрався, і цей гнів настільки щирий і чистий, настільки праведний і піднесений, що здається майже святотатством перешкоджати його проявам. Я бачив самоактуалізованих людей у гніві, і для мене зовсім очевидно, що їм абсолютно байдуже, яке враження вони справлять на оточуючих, що вони не відчувають з цього приводу ні тривоги, ні провини, ні сорому, хоча зазвичай, коли не порушені їхні глибинні, основні переконання і принципи, вони поводяться цілком конвенціонально, не бажаючи кривдити чи бентежити оточуючих.

Здатність до адекватного сприймання реальності, дитяча чи, якщо хочете, тваринна здатність до прийняття самого себе і здатність до спонтанності припускають, що ці люди вміють чітко усвідомлювати свої власні імпульси, бажання, переваги і суб'єктивні реакції в цілому. Клінічні дослідження цієї характеристики з усією очевидністю підтверджує думка Фромма про те, що середньостатистична людина найчастіше не має найменшого уявлення про те, що вона являє собою насправді, чого вона хоче, що вона думає, яка її точка зору.

Такі дослідження і відкриття дозволяють мені постулювати одну з найбільш фундаментальних характеристик, яка відрізняє самоактуалізованих людей від звичайних, середньостатистичних індивідуумів. Мотиваційне життя самоактуалізованої людини не тільки багатше, воно якісно відмінне від мотивації середньостатистичної людини. Мені здається, що самоактуалізація припускає принципово іншу психологію мотивації, мені здається, що, говорячи про мотивацію самоактуалізованої особистості, ми повинні говорити не стільки про потреби дефіцієнтних рівнів, скільки про метамотиви чи про мотиви росту. Різниця між ними така ж фундаментальна, як різниця між життям і підготовкою до життя. Можливо, що традиційна концепція мотивації може бути застосовна тільки стосовно несамоактуалізованих людей. Самоактуалізовану людину, на відміну від звичайної, вже не турбують проблеми виживання, вона просто живе і розвивається. Якщо спонукальні мотиви звичайної людини лежать зовні, у можливості задоволення потреби, то самоактуалізована людина, навпаки, спонукається внутрішніми потенціями, споконвічно закладеними в її природі, що вимагають своєї реалізації і розвитку. Можна сказати простіше — самоактуалізована людина спрямована до досконалості, до все більш повного розвитку своїх унікальних можливостей. Звичайна ж людина спрямована до задоволення тих зі своїх базових потреб, які ще не отримали належного задоволення. Не можна сказати, що самоактуалізована людина, задовольнивши усі свої базові потреби, вже непідвладна імпульсам і спонуканням: вона теж працює, теж намагається, теж домагається, хоча і не в тому смислі, який ми зазвичай вкладаємо в ці слова. У першу чергу вона спонукається потребою в саморозвитку, у самовираженні й у самовтіленні, тобто потребою в самоактуалізації. Я все частіше ставлю собі одне питання. Можливо, саме в самоактуалізованих людей гранично чітко проступає наша справжня, людська природа, можливо, саме вони ближче всіх до сутності поняття "людина", ближче навіть з погляду таксономії? Це питання неминуче спричиняє наступне: чи можемо ми робити хоч якісь висновки про біологічну природу людини, якщо дотепер ми вивчали тільки збиткових і недорозвинених або, що ще гірше, "сірих", вимуштруваних, видресируваних представників нашого виду?

СЛУЖІННЯ

Ми виявили ще одну особливість досліджуваних нами людей. Я кажу про властиву їм зосередженість на проблемах зовнішнього порядку. Якщо спробувати знайти назву цієї особливості, то я запропонував би назвати її служінням на противагу езоповим тенденціям. На відміну від невпевнених, тривожних людей з їхньою схильністю до постійного самоаналізу і самокопання, цих людей мало турбують особисті проблеми, вони не занадто схильні міркувати про себе. Майже в кожного з них є покликання і справа, яким вони служать, яким вони присвячують себе повністю, майже кожен з них заклопотаний якоюсь важливою проблемою, рішення якої потребує від нього всіх сил і енергії.

Це не обов'язково улюблене заняття, не обов'язково справа, якої людина бажала, чи заняття, до якого вона прагнула, це може бути справа, якою вона почуває себе зобов'язаною займатися. Саме тому я говорю про служіння, про життєву місію, а не просто про "улюблену" справу. Ці люди, як правило, не стурбовані проблемами особистого, егоїстичного характеру, вони здебільшого думають про благо інших людей — усього людства, своїх співгромадян чи ж про благо близьких і дорогих їм людей.

За невеликим винятком практично у всіх наших досліджуваних ми відзначили одну характерну рису. Ці люди схильні до міркувань про основні проблеми людського буття, вони ставлять собі ті вічні, фундаментальними питаннями, які ми називаємо філософськими чи моральними. Можна сказати, що вони живуть у глобальній системі координат. У частковому вони вміють бачити загальне, і ніякі, навіть найяскравіші частки прояву не сховають від них загальної картини. В основі їхньої системи координат чи системи цінностей ніколи не лежить містечковий патріотизм, як правило, у ній відбитий досвід всієї історії розвитку людства, вона відповідає не сьогочасним запитам, не соціальному замовленню, а вимогам епохи. Одним словом, ці люди в певному смислі, безсумнівно, філософи, хоча їхня філософія не обов'язково науковоподібна, іноді це те, що можна назвати життєвою філософією.

Зрозуміло, така установка позначається практично на всіх аспектах їхнього життя. Так, наприклад, один з головних симптомів, з якого ми починали вивчення цілісного синдрому самоактуалізації і який був позначений нами як широта (чи дріб'язковість-не-дріб'язковість), безсумнівно, є проявом цієї більш загальної характеристики. Здатність піднестися над щоденністю, вміння відсторонитися від дрібниць, розширити обрії сприймання, подивитися на речі в перспективі, sub specie aeternitatis має величезне соціальне значення. Очевидно, саме цією здатністю пояснюється умиротворення, властиве самоактуалізованим людям, їхнє вміння зберігати спокій, не тривожитися через дрібниці, — властивості, які полегшують життя не тільки їм самим, але і оточуючим їх людям.

відстороненість; ПОТРЕБА В САМОТності

Про всіх моїх досліджуваних можна сказати, що вони вміють спокійно і безболісно переносити самотність. Мало того, я готовий заприсягтися, що вони люблять самотність чи, принаймні, ставляться до неї з набагато більшою симпатією, ніж середньостатистична людина.

Часто саме завдяки тому, що самотність не лякає їх, цим людям вдається зберегти холоднокровність у запалі битви, вони не хапаються за зброю, не піддаються пристрастям, вони далекі від турбот і тривог обивателя. Їм не складає зусиль бути відстороненими, стриманими, спокійними і безтурботними; невдачі і поразки не викликають у них природного для менш здорових людей сплеску емоцій. Навіть у найбільш принизливих ситуаціях і навіть в оточенні найбільш недостойних людей вони вміють зберігати шляхетність і гордість, і ця здатність, ймовірніше за все, була б неможлива, якби у них не було своєї власної думки про ситуацію, якби вони в усьому покладалися на почуття і думки інших людей. У деяких ситуаціях ця відсторонена стриманість може перерости себе і піднятися до суворої, холодної відчуженості.

Розглянута нами здатність, очевидно, перебуває в тісному зв'язку з деякими іншими якостями, які виявляються в цих людей. В усякому разі, кожного з моїх досліджуваних можна сміливо назвати об'єктивною (у всіх смислах цього слова) людиною, особливо в порівнянні із середньостатистичною людиною. Я вже говорив про те, що для самоактуалізованих людей проблеми зовнішнього порядку більш значимі, ніж їхні власні переживання, і це твердження справедливе стосовно них навіть у тому випадку, якщо вони опиняються в ситуації, яка загрожує їхнім бажанням, надіям, мріям. Вони володіють дивною за мірками середньостатистичної людини здатністю до концентрації, що, у свою чергу, породжує такі епіфеномени, як відчуженість, вміння забути про тривоги і хвилювання. Зокрема, ця здатність виявляється в тому, що навіть у критичних ситуаціях, коли на їхні плечі звалюється маса проблем, ці люди не страждають безсонням чи відсутністю апетиту, зберігають гарний настрій і здатні до нормальних сексуальних стосунків.

Відстороненість самоактуалізованої людини може стати причиною утруднень у її спілкуванні зі звичайними, "нормальними" людьми, які схильні інтерпретувати її відстороненість як холодність, снобізм, недружелюбність або навіть ворожість. Це зрозуміло, особливо якщо згадати, що відмінне уявлення про дружбу передбачає в ній певну взаємозалежність, стосунки, які забезпечують людині підтримку, співчуття, схвалення, уважність, тепло. Якщо розуміти дружбу саме так, то, мабуть, можна сказати, що самоактуалізована людина не має потреби в друзях. У нашій культурі заставою дружби є потреба партнерів один в одному, і очевидно, що середня людина навряд чи побажає мати за друга самоактуалізовану людину, — адже та ніколи не покладе на вівтар дружби свою незалежність, ніколи не пожертвує заради друга своєю автономністю.

Ми повинні розуміти, що автономність — це не тільки незалежність, але також самовизначення, самоврядування, здатність до прийняття відповідальності, мужність і сила, активний пошук рішень, вміння не бути пішаком у чужій грі. В міру вивчення своїх досліджуваних я все більше переконувався в тому, що кожен з них сам формує свої думки і судження, сам приймає рішення і сам відповідає за них, сам визначає і прокладає свою дорогу в житті. Цю якість складно знайти, її неможливо навіть визначити якимось одним терміном, але вона має надзвичайно важливе, майже вирішальне значення. Вивчаючи цих людей, спілкуючись з ними, я зрозумів, що дуже багато людських якостей, які я колись сприймав як нормальні і природні, насправді є ознаками хвороби, слабкості, ущербності. Наприклад, колись я не бачив нічого сумного в тому, що багато людей формують свої судження не на основі власних смаків, переваг, принципів чи переконань, а на основі тих смаків, переваг, принципів і переконань, які нав'язуються їм рекламою, батьками, телебаченням, пропагандою, газетами, настирливими комівояжерами і т.п. Багато людей втратили здатність до самовизначення, вони готові дозволити іншим маніпулювати собою, погодилися бути пішаками в чужій грі. Не дивно, що вони так часто відчувають напади безпорадності, слабкості, керованості. Зрозуміло, що в економіці і політиці така безвільність неможлива, що в цих сферах вона може привести до катастрофічних результатів. Члени демократичного суспільства повинні мати здатність до самовизначення, до вільного волевиявлення, вони повинні вміти взяти на себе відповідальність за прийняті ними рішення.

Результати великих досліджень, проведених Ашем і Мак-Клелландом, дозволяють нам припустити, що тільки невелику частину населення Америки, від п'яти до тридцяти відсотків, в залежності від конкретних обставин, можна віднести до розряду самовизначених людей. Але в моєму дослідженні всі 100 % досліджуваних відносилися до таких.

І нарешті, я повинен зробити заяву, що навряд чи сподобається теологам, філософам і вченим. Самоактуалізовані люди володіють більшою "свободою волі" і вони в меншій мірі "детерміновані", ніж середньостатистична людина. Поняття "свобода волі" і "детермінізм" прийнято вважати філософськими категоріями, однак я переконаний, що рано чи пізно ми дамо їм і операціональні визначення. У рамках мого дослідження вони позбавлені філософської особливості, я відносився до цих понять і до феноменів, що стоять за ними як до емпіричних реалій. Висловлю ще більш крамольне судження — я думаю, що це не тільки якісні, але і кількісні категорії, їх можна не тільки знайти — їх можна і потрібно вимірювати.

АВТОНОМНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД КУЛЬТУРИ І СЕРЕДОВИЩА, ВОЛЯ і АКТИВНІСТЬ

Поговоримо про таку характеристику самоактуалізованої людини, яка багато в чому схожа на вже перераховані нами. Я маю на увазі властиву цим людям відносну незалежність від фізичного і соціального середовища. Головними мотивами самоактуалізованої людини є не потреби дефіцієнтних рівнів, а мотиви росту, і тому ці люди майже не залежать від зовнішніх обставин, від інших людей і від культури в цілому. Джерела задоволення потреби в рості і розвитку знаходяться не в зовнішньому середовищі, а всередині людини — у її потенціях і схованих ресурсах. Як дерево має потребу в сонячному світлі, воді і харчуванні, так само всяка людина має потребу в безпеці, любові і повазі, і одержати їх вона може тільки ззовні. Але в той момент, коли вона одержує їх, коли зовнішні задоволення знижують її внутрішній голод, отут-то і постає перед ним справжня проблема людського буття, проблема росту і саморозвитку, тобто проблема самоактуалізації.

Незалежність від середовища означає більш високу стійкість перед обличчям несприятливих обставин, потрясінь, ударів долі, депривації, фрустрації і тому подібних речей. Моїм досліджуваним вдавалося зберігати мужність і самовладання навіть у найважчих ситуаціях, навіть у таких, які звичайну, середньостатистичну людину могли б наштовхнути на думку про самогубство; цю здатність я визначив як здатність до самовідновлення.

Люди, які не досягли рівня самоактуалізації, спонукаються потребами дефіцієнтних рівнів, мають потребу в інших людях, оскільки тільки від інших людей вони можуть одержати настільки необхідні їм любов, безпеку і повагу. Зовсім інша справа — самоактуалізовані індивідууми. Для того, щоб відчути справжнє щастя, їм не потрібні інші люди; навпаки, інші можуть навіть заважати їм, можуть стати перешкодою на шляху розвитку. Джерела задоволення самоактуалізованої людини інтраіндивідуальні і ніяк не опосередковані соціумом. Ці люди досить сильні, щоб не залежати від думки інших людей; вони не шукають схвалення, похвали, не шукають навіть любові. Визнання, популярність, слава, почесті, любов — несуттєві для них; усі ці речі не йдуть ні в яке порівняння зі з’їдаючою їх потребою у саморозвитку, з невгамовним прагненням до внутрішнього росту. Однак, незважаючи на усе вищесказане, ми ні на мить не повинні забувати про те, що найбільш правильна, хоча і не єдина дорога, яка веде до такого роду автономності, до волі від любові і поваги, — це повне задоволення потреб у любові і повазі.

СВІЖИЙ ПОГЛЯД НА РЕЧІ

Самоактуалізовані люди мають дивну здатність радіти життю. Їхнє сприймання свіже і наївне. Вони не втомлюються дивуватися, вражатися, відчувати захоплення і трепет перед численними і різноманітними проявами життя, до яких звичайна людина давно звикла, яких вона навіть не помічає. Колін Уілсон назвав цю здатність почуттям новизни. Для такої людини захід сонця, нехай навіть він бачить його в сотий раз, буде так само прекрасний, як і в той день, коли він побачив його вперше; будь-яка квітка, будь-яка дитина може захопити його увагу, може стати перед ним як чудо природи, нехай навіть він побачив на своєму віку тисячу квітів і сотні дітей. Відчуття великого щастя, величезної удачі, благовоління долі не залишає його навіть через тридцять років після весілля; його шістдесятирічна дружина здається йому такою ж красивою, як і сорок років тому. Навіть повсякденність стає для нього джерелом радості і збудження, будь-яка мить життя може подарувати йому захоплення. Зрозуміло, це не означає, що вони постійно перебувають в екстатичному стані чи докладають усвідомлених зусиль, щоб домогтися цього; настільки інтенсивні почуття вони відчувають лише час від часу, і ці почуття зустрічають їх раптово. Людина може десяток разів перепливти річку, а в одинадцятий раз до неї раптом повертається те почуття трепетного захоплення, яке вона відчувала, вперше побачивши мальовничий ландшафт, який відкрився їй з порома.

Люди, яких я обстежував, вміють цінувати прекрасне, хоча прекрасне кожен з них розуміє по-своєму. Для одним джерелом краси стає природа, інші обожнюють дітей, треті одержують насолоду від музики; але всіх їх поєднує одне — вони черпають натхнення, захоплення і силу в базових, основних цінностях життя. Так, наприклад, ніхто з них не зізнався мені в тому, що відчував захоплення від відвідування нічного клубу чи вечірки, ніхто не назвав джерелом натхнення гроші.

І ще одне враження, яке я виніс зі спілкування з цими людьми. Для деяких моїх досліджуваних секс і всі пов'язані з ним плотські задоволення — не тільки джерело почуттєвого задоволення, але і джерело піднесених, оновлюючих і надихаючих переживань, схожих на ті, що дарують їм музика і природа. Докладніше я зупинюся на цьому феномені в наступному розділі.

Дуже може бути, що причиною для такої насиченості суб'єктивного досвіду, для такої пронизливості сприймання є особлива ефективність їхнього сприймання, вміння сприймати реальність у її конкретних проявах, сприймання реальності per se. Можна, мабуть, сказати, що саме схильність до рубрифікації замилює нам очі; якщо явище, людина чи ситуація не цікаві нам, не містять у собі прямої вигоди чи погрози, ми відмахуємося від них, квапимося наклеїти який-небудь ярлик і закинути в далекий кут звичної категоризації.

Я усе більше і більше зміцнююся в думці, що нездатність радіти життю — одне з головних джерел зла, людських трагедій і страждань. Ми з легкістю звикаємо до гарного, ми сприймаємо його як саме собою зрозуміле і тому недооцінюємо; як часто ми відмовляємося від радостей життя, без жалю і каяття змінюючи їх на звичайну юшку. Як це не сумно, але ми не бережемо своїх рідних, друзів, дітей і каємося в цьому тільки тоді, коли втрачаємо їх. Але ж те саме можна сказати і про наше ставлення до свого здоров'я, про ставлення до політичних прав і матеріального благополуччя, — тільки позбавившись їх, ми починаємо розуміти їхню справжню цінність.

Міркування Герцберга про виробничу "гігієну", поняття St. Neot margin, запропоноване Уілсоном, так само як і результати мого власного дослідження "скарг нижчих рівнів, скарг вищих рівнів і позначок-скарг" — усе говорить нам про те, що життя наше стане незрівнянно кращим, щасливішим, якщо ми навчимося радіти йому, якщо ми відчуємо стосовно нього таке ж глибоке почуття подяки, яке відчувають самоактуалізовані люди.

МІСТИЧНІ ПЕРЕЖИВАННЯ І ВИЩІ ПЕРЕЖИВАННЯ

Експресивні акти, які одержали назву містичних переживань, так добре описані Вільямом Джеймсом, досить характерні для самоактуалізованих людей, хоча і не для всіх. Захоплення, про яке ми говорили в попередньому розділі, іноді буває настільки могутнім, пронизливим і всеохоплюючим, що його можна назвати містичним переживанням. Я вперше зацікавився цим питанням після спілкування з деякими з моїх досліджуваних. Коли ці люди розповідали мені про свої переживання, які супроводжують оргазм, у мене спочатку виникало почуття, що я десь колись чув щось подібне. Пізніше я згадав, де мені доводилося зіштовхуватися з дуже схожими описами — у книгах, які описують досвіди містичного переживання. І в тому, і в іншому випадку мова йшла про безкрайні обрії, які відкриваються погляду, про раптове відчуття абсолютної всемогутності, а одночасно з тим і повної незначності, нещадної безпорадності, про почуття екстазу, захоплення, побожного трепету, про втрату орієнтації в часі і просторі, і нарешті, про пронизливе відчуття важливості того, що відбувається, про почуття духовного переродження, особистісної трансформації. І ті, і інші переживання часом настільки сильні, що докорінно змінюють життя людини.

Однак вважаю потрібним відразу ж обмовитися, що не варто шукати в цих переживаннях сліди божественного промислу чи вплив якихось надприродних сил, нехай навіть багато тисяч років своєї історії людина зв'язувала воєдино містичне і божественне. Ці переживання мають під собою звичайну природу, вони можуть бути вивчені за допомогою наукових методів, і тому я пропоную більш нейтральне визначення їх — "вищі переживання".

У міру все тіснішого знайомства зі своїми досліджуваними я все більше стверджувався в думці, що вищі переживання не обов'язково повинні бути гранично інтенсивними, екстатичними. Описи містичних переживань у теологічній літературі зазвичай тлумачать їх як стан зовсім особливий, що якісно відрізняється від всіх інших переживань. Однак якщо ми відмовимося від пошуків божественних передумов вищих переживань, якщо ми зважимося підступитися до них як до природного феномена, то дуже скоро з’ясуємо, що вище переживання — цілком вимірна субстанція, що воно може бути ледь вираженим і, навпаки, граничним. Ми з’ясуємо також, що ці переживання, але тільки помірної інтенсивності, знайомі дуже багатьом людям, можливо, навіть більшості людей, і що деякі люди — і я відношу їх до психологічно привілейованого стану — переживають їх дуже часто, ледве не щодня.

Можна припустити, що вище переживання виявляє собою згусток усіх тих станів і переживань, за яких відбувається втрата чи трансценденція Я, наприклад, таких як стан повного заглиблення в проблему, граничної концентрації, чи описане Бенедикт стан муга, чи інтенсивну почуттєву насолоду, не кажучи вже про самозабутню поглиненість музичним чи художнім твором. Я не буду зупинятися на цій темі, вона досить докладно описана в інших роботах.

За роки свого дослідження самоактуалізованих людей, що я почав у 1935 році (і дотепер продовжую), я майже повністю впевнився в тому, що людей, причетних до вищих митей збагнення Буття, і людей просто здорових, людей, які живуть у долинах життєвих турбот, на рівні плато-пізнання, розділяє набагато більше, ніж це може здатися на перший погляд. Зрозуміло, це розходження тільки кількісне, воно полягає лише в мірі інтенсивності їхніх переживань, але все ж воно вкрай істотне і спричиняє дуже важливі наслідки, деякі з яких детально викладені в іншій моїй роботі. Якщо викласти коротко моє ставлення до цієї проблеми, то можна сказати, що, на мій погляд, здорові, самоактуалізовані люди, які не досягли меж вищого переживання, які живуть на рівні життєвого розуміння світу, ще не пройшли весь шлях до справжньої людяності. Вони практичні й ефективні, вони живуть у реальному світі й успішно взаємодіють з ним, але повністю самоактуалізовані люди, яким знайомі вищі переживання, живуть не тільки в реальному світі, але й у більш високій реальності, у реальності Буття, у символічному світі поезії, естетики, трансценденції, у світі релігії і її містичному, дуже особистому, не канонізованому значенні, у реальності вищих переживань. Я думаю, що в цьому розходженні є деякі передумови для того, щоб воно стало операціональним критерієм "касти" чи "класу". Цей критерій може набути особливої значимості у сфері громадського життя, — вже на підставі тих даних, якими я володію на сьогоднішній день, я можу сказати, що з "просто здорових" самоактуалізованих людей виходять хороші політики, суспільні діячі і соціальні реформатори, у той час як люди, які живуть на рівні Буття, більше схильні творити поезію, музику, філософію, релігію.

gemeinschaftsgefÜhl (почуття спільності)

Це слово, винайдене Альфредом Адлером, здається мені єдино придатним для опису тих почуттів, які відчувають самоактуалізовані люди до людства в цілому. Самоактуалізовану людину відрізняє найглибше почуття ідентифікації з людством, симпатія і любов до людей, хоча ці самі люди, як я вже відзначав, можуть і дратувати її, і викликати її гнів. Можна сказати, що самоактуалізована людина відчуває себе членом великої родини, сприймає людей як своїх братів. Саме тому, що вона любить їх, їхні недоліки і дурість засмучують її, а часом навіть виводять із себе. Але вона прощає їм їхні слабкості, тому що інших братів у неї немає.

Це почуття ідентифікації з людством не виражається явно, відчутно, часом його можна "проморгати". Але самоактуалізовану людину не можна міряти однією міркою зі звичайними людьми, — у своїх думках, спонуканнях, емоціях, поведінці вона докорінно відрізняється від них. Я вже казав, що часом вона почуває себе чужоземцем, прибульцем, мандрівником в оточенні "нормальних" людей. Мало хто здатний зрозуміти її, хоча вона, як правило, не обділена любов'ю і повагою. Незважаючи на зовнішню холодність, незважаючи на відчуженість, вона глибоко переживає за оточуючих її людей, їхні слабості і пороки засмучують її, а іноді навіть валять у розпач. Вона гостро почуває свою приналежність до людського роду, своє споріднення з людьми, з цими слабкими, недосконалими створіннями, якими вона могла б нехтувати, а замість цього вона ставиться до них поблажливо, усвідомлюючи, що вони просто не вміють робити того, що уміє вона, не вміють зрозуміти тих речей, які зрозумілі їй, не вміють побачити істину, що така очевидна для неї. Таке ставлення до людей Альфред Адлер називав братерським.

МІЖОСОБИСТІСНІ стосунки

Якщо загалом змалювати стосунки самоактуалізованої людини з близькими їй людьми, то можна сказати, що вони набагато глибші, ніж стосунки звичайної дорослої людини. Самоактуалізована людина схильна повністю забути про себе, про свої потреби, вона зливається з близькою їй людиною, розчиняється в ній, стає її частиною. Її інтимні стосунки є прикладом абсолютної, граничної ідентифікації. Однак, однією з неодмінних умов таких стосунків є відповідність партнера. За моїми спостереженнями, зблизитися із самоактуалізованою людиною можуть тільки здорові люди, люди, які наблизилися до самоактуалізації. Якщо ж ми згадаємо, що таких людей відносно небагато, то, мабуть, варто зробити висновок про розбірливість самоактуалізованої людини в її стосунках з людьми.

Одним з наслідків цієї її розбірливості чи вибірковості стає той факт, що в самоактуалізованої людини, як правило, небагато друзів. Коло її спілкування досить вузьке — мабуть, вистачить пальців однієї руки, щоб перерахувати тих людей, яких вона дійсно любить, з ким підтримує по-справжньому дружні стосунки. Частково це можна пояснити високою її вимогливістю до якості цих стосунків, любов і дружбу самоактуалізована людина розуміє як стосунки, які вимагають від людини величезної самовіддачі і величезних витрат часу. Один з моїх досліджуваних висловився з цього приводу так: "Мені не потрібно багато друзів. У мене просто бракуватиме часу на них! Справжня дружба вимагає часу". Приблизно те ж саме мені доводилося чути і від інших моїх досліджуваних. Єдиним винятком була одна дама. Ця дама була настільки товариська, настільки мила і привітна, так жваво цікавилася життям своїх численних знайомих, родичів і друзів, так добре вміла будувати свої стосунки з ними, що в мене склалося враження, що саме в цьому вона бачить своє головне життєве призначення. Ця жінка не працювала, і, можливо, саме цим можна пояснити її пристрасть. Вибірковість у спілкуванні, властива самоактуалізованим людям, не вступає у протиріччя з властивим їм почуттям спільності, з їх людинолюбством, добротою, доброзичливістю. Вони добрі чи, принаймні, терпимі стосовно всіх людей, причому особливу любов вони відчувають до дітей. Вони по-справжньому людинолюбні і жалісливі.

У стосунках самоактуалізованої людини з близькими їй людьми немає місця солодкуватості, сюсюканню і "телячим" ніжностям. Вона може бути твердою і навіть різкою стосовно своїх близьких, якщо вони того заслуговують; особливе неприйняття викликають у неї пихатість, самовдоволення, претензійність. Але в повсякденному спілкуванні самоактуалізовані люди, навіть маючи справу з неприємними їм людьми, не вважають потрібним демонструвати свою неприхильність. Один з моїх досліджуваних сказав з цього приводу приблизно таке: "Зрештою, людина не досконала. Але ж вона може досягти досконалості. Вона робить дурості, а потім мучиться і страждає, не розуміючи, чому її добрі наміри завели її не туди. Вона розплачується за свою дурість своїм власним нещастям. Її можна тільки пожаліти".

Однак якщо самоактуалізована людина іноді буває ворожою і нетерпимою, то її ворожість завжди обґрунтована і завжди служить благу ближнього. Слідом за Фроммом ми можемо сказати, що ця ворожість має реактивний, чи ситуаційний характер, що в ній немає нічого особистісного.

Мабуть, варто згадати тут і про те, що кожний з тих людей, з якими я спілкувався, має своїх прихильників, шанувальників і залицяльників. Її стосунки з ними можна охарактеризувати як однобічні.

Шанувальники жадають від неї набагато більше, ніж вона готова їм дати. Їхня любов і обожнювання відрізняються особливою наполегливістю, шанувальники занадто вже настирливі, і тому ці стосунки часто обтяжують самоактуалізовану людину. Спосіб її взаємодії з армією шанувальників приблизно такий: вона люб'язна і доброзичлива з ними, але прагне якомога швидше і, по можливості, витончено позбутися їх.

ДЕМОКРАТИЧНІСТЬ

Кожного з моїх досліджуваних можна охарактеризувати як демократичну людину, і це не зовнішня, не показна демократичність, вона закладена в її характері. Я роблю цей висновок на підставі дослідження авторитарної і демократичної структур характеру, — це досить складне дослідження, і тому я не буду тут докладно зупинятися на глибинному підґрунті демократичності, опишу лише зовнішні її прояви. Самоактуалізована людина демократична у своїй поведінці. Вона готова спілкуватися з будь-якою людиною незалежно від її класової належності, рівня освіти, політичних переконань, кольору шкіри. Часом може скластися враження, що вона просто не помічає, щиро не усвідомлює цих зовнішніх відмінностей, які для середньостатистичної людини такі принципові, такі суттєві.

Мабуть, можна припустити, що саме демократичність лежить в основі такої особливості самоактуалізованих людей, як їхня готовність до навчання. Вони не бояться здатися недосвідченими, вони готові вчитися у кожного, хто може відкрити їм щось нове. Вони не прагнуть будь-що довести співрозмовнику свою перевагу, вони не хизуються ерудицією, не намагаються справити враження своїм високим статусом чи життєвим досвідом. Мабуть, можна навіть сказати, що вони не проти визнати свою незначущість. Кожен з них усвідомлює те, які малі його пізнання в порівнянні з тим, що він міг би знати, з тим, що відомо іншим людям. Зі щирим пієтетом вони ставляться до людей, які знають більше за них чи вміють робити щось таке, чого не вміють вони. Вони готові захоплюватися майстерністю столяра, шевця, шофера — будь-який майстер своєї справи може розраховувати на їхню повагу і навіть на захват.

Ця демократичність не має нічого спільного з нерозбірливістю, зі сліпою зрівнялівкою. Самоактуалізована людина прекрасно знає ціну різним здібностям і різним людям. У дружбі вона дуже перебірлива, її друзі, як правило, — з числа еліти, але їхня елітарність визначається не породою, не походженням, не кольором шкіри, титулом чи суспільним становищем, а винятково характером, здібностями і талантами.

Демократичність самоактуалізованих людей виявляється ще в одній властивій їм якості, і ця якість, хоча і не настільки очевидно, є, на мій погляд, абсолютною формою вираження розглянутої характеристики. Самоактуалізовані люди з повагою ставляться до будь-якої людини. У будь-якій людині, чи то вуличний п’яниця, чи злочинець, чи закоренілий негідник, вони бачать людину. Це не означає, що їм невідомі поняття "добро" і "зло", навпаки, їхнє уявлення про добро і зло цілком чіткі і однозначні, вони твердо знають, "що таке добре і що таке погано". Опинившись віч-на-віч зі злом, вони не ховаються за сумнівами, не демонструють помилкову великодушність, але сміливо вступають у єдиноборство з ним.

вМІННЯ ВІДРІЗНЯТИ ЗАСІБ ВІД МЕТИ, ДОБРО ВІД ЗЛА

Я виявив, що самоактуалізованим людям не властиві муки з приводу правомірності того чи іншого свого вчинку. Усі мої досліджувані, незалежно від того, наскільки впевнено вони формулювали пропаговані ними моральні принципи, твердо дотримувалися їх у повсякденному житті. Поведінка самоактуалізованої людини високоморальна, а, крім того, вона і більше послідовна, більше логічна і більш однозначна, ніж поведінка середньостатистичної людини. Це люди з твердими моральними принципами, люди, які ніколи не роблять поганих вчинків. Зрозуміло, що їхнє розуміння добра і зла, їхнє уявлення про хороше і погане не завжди збігаються з загальноприйнятими.

Доктор Дейвід Леві якось сказав, що в середні століття таких людей називали божими чи святими людьми. Деякі з моїх досліджуваних говорили про те, що вірять у Бога, але в їхніх описах Бог з'являвся швидше як певне метафізичне поняття. Якщо ми визначимо віру в термінах соціальних стосунків і поведінки, то будь-яку самоактуалізовану людину, навіть найбільш закоренілого атеїста, ми повинні будемо визнати глибоко віруючою людиною. Але якщо дотримуватися загальноприйнятого розуміння релігійності, якщо розуміти її як віру в якийсь надприродний початок і відправлення культових обрядів, тоді ми прийдемо до прямо протилежного висновку.

У поведінці самоактуалізованих людей чітко виявляється їхнє вміння відрізняти засіб від мети. Можна було б сказати, що ці люди орієнтовані на мету, що засоби не мають для них великого значення і завжди підпорядковані мети. Але ця заява штовхає нас до занадто простого розуміння проблеми, у деяких деталях спотворює істину. Справа в тому, що самоактуалізовані люди часто дуже своєрідно розуміють саму мету, їхні вчинки найчастіше націлені не на досягнення якогось конкретного результату, хоча і він зрештою не байдужний ім. Як правило, причини їхніх вчинків криються в самій діяльності й у переживаннях, пов'язаних з цією діяльністю. Вони вміють одержувати задоволення від самого процесу, вміють почувати самоцінність діяльності, і вона важлива для них не менше, а можливо, і більше, чим результат. Вони спрямовані до мети, але й дорога цікава їм. Подорож так само приємна для них, як і момент прибуття. Навіть найбільш повсякденна, найбільш рутинна робота в їхніх руках стає веселою грою, способом самовираження. Цим вони схожі на дітей, як, втім, і багато чим іншим. Вертхаймер помітив якось, що діти настільки креативні, що здатні наділити сенсом у будь-яку рутинну, механічну діяльність, таку, наприклад, як перекладання книг з однієї полиці на іншу, і перетворити її у веселу, забавну гру.

ФІЛОСОФСЬКЕ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ

Своєрідне почуття гумору — одна з перших характеристик самоактуалізованих людей, яку мені вдалося знайти, воно було притаманне абсолютно всім моїм досліджуваним. Вам не вдасться змусити цих людей посміхнутися у відповідь на плаский жарт, на те, що здається смішним звичайній людині. Злісні, образливі чи вульгарні жарти анітрішки не забавлять їх. Їм до вподоби гумор м'який, філософічний, гумор, який можна назвати сутнісним гумором. В їхніх жартах завжди помітний легкий відтінок суму, їхній гумор націлений на дурість, недоліки, претензійність, їх забавляє зарозумілість людини, яка вважає себе вінцем творіння і "пупом Землі", яка забула, яке мізерно мале місце відведене їй в універсумі. Самоактуалізована людина здатна до самоіронії, однак, вона ніколи не переростає в мазохізм чи у блазнювання. За зразок такого почуття гумору можна прийняти почуття гумору Лінкольна. Я впевнений, що Лінкольн жодного разу не дозволив собі образливого чи принизливого жарту. На мій погляд, в більшості його жартівливих висловлювання, які дійшли до нас, обов'язково міститься певний підтекст, певне іносказання, його жарти не просто смішні, але і повчальні, як повчальні притчі і байки.

Якщо кількісно виміряти почуття гумору, то мені доведеться визнати, що мої досліджувані жартують набагато рідше, ніж середньостатистична людина. При всьому бажанні я б не зважився назвати їх веселунами чи баляндрасниками, вони не вирізняються дотепністю в компаніях, не розповідають анекдоти, не влаштовують веселих розіграшів. Філософічний гумор самоактуалізованої людини може викликати посмішку, але не гомеричний регіт, він породжений ситуацією і вплетений у її канву, він невіддільний від неї, він природний і спонтанний, його не можна запланувати чи повторити. Не дивно, що середньостатистична людина, в якої почуття гумору не настільки витончене, яка звикла реготати до упаду, до кольок у животі, сприймає цих людей як надто серйозних.

Почуття гумору цих людей охоплює собою найрізноманітніші аспекти людського буття і проявляє себе в найрізноманітніших формах. Можна сказати, що гумор пронизує саме сприймання життя цих людей. Марнославство, гординя, прагнення до успіху, суєта, амбіції, боротьба, — усі людські недоліки можуть здаватися їм забавними і комічними. Повною мірою я усвідомив їхнє ставлення до життя, коли одного разу волею долі виявився в студії так званого "кінетичного мистецтва". У невеликому приміщенні я знайшов масу різноманітних предметів, які безладно, з деренчанням і гуркотом переміщалися в різних напрямках. У цій божевільній, хаотичній, гуркітливій круговерті я побачив чудову пародію на наше життя. Так само легко, з гумором ці люди сприймають і свою професійну діяльність. Робота, як би відповідально вони не ставилися до неї, одночасно є для них і розвагою, і грою.

КРЕАТИВНіСТЬ

Креативність — універсальна характеристика всіх самоактуалізованих людей. У кожного з моїх досліджуваних я виявляв ту чи іншу форму креативності, яку можна назвати оригінальністю, чи винахідливістю, творчою жилкою. Креативність самоактуалізованих людей має ряд специфічних особливостей. Повною мірою оцінити всю своєрідність творчих здібностей цих людей можна тільки в контексті інших їхніх особливостей, про які мова йтиме нижче. Креативність цих людей — це не креативність Моцарта, це не геніальність, не специфічний дарунок. Геніальність практично не пов'язана з особистісними якостями генія, вона незбагненна. Дивлячись на генія, нам залишається тільки констатувати, що він наділений геніальністю, що вона властива йому від народження. Здібності такої якості не потребують підтримки психічного здоров'я, і тому ми не будемо їх розглядати. Креативність самоактуалізованої людини схожа на креативність дитини, ще не зіпсованої впливом культури. Креативність – найбільш фундаментальна характеристика людської природи, це потенціал, даний кожній людині від народження. В міру соціалізації більшість з нас втрачає здатність до безневинного і наївного сприймання життя, далеко не всі люди виносять її з дитинства чи, вже будучи дорослими, знову знаходять її. Сантайана називав цю здатність "вторинною наївністю".

Креативність не шукає собі підтверджень, вона не обов'язково виявляється в музикуванні, віршуванні чи заняттях живописом. Це швидше особливий спосіб світосприймання, особливий спосіб взаємодії з реальністю. Креативність допомагає здоровій особистості виразити себе назовні, її сліди можна знайти в будь-якій діяльності самоактуалізованої людини, навіть у найбільш повсякденній, у найбільш далекій від творчості в звичайному розумінні цього слова. Чим би не займалася креативна людина, що б вона не робила, в усе вона привносить властиве тільки їй ставлення до того, що відбувається, кожен її акт стає актом творчості. У цьому смислі звання творця може заслужити будь-який самоактуалізований швець, кравець чи кондитер. Навіть окремий акт зорового сприймання, акт бачення може бути креативним.

Я виділив креативність в окрему характеристику тільки з демонстраційною метою, розуміючи, що вона невіддільна від інших характеристик самоактуалізованої людини. Дуже може бути, що креативність у даному випадку — лише один з проявів чи один з наслідків особливої ефективності сприймання, про яку ми говорили вище. Ми вправі сказати, що самоактуалізовані люди відрізняються більш точним і правдивим баченням світу і саме тому вони креативні.

Крім того, як ми вже говорили, ці люди набагато менше піддаються впливу культури, її заборони не стають для них абсолютними, не переходять у розряд внутрішніх заборон і обмежень, вони набагато менш "окультурені" в порівнянні з середньостатистичною людиною. Зрозуміло, що ця "некультурність" позитивна, і я схильний називати її спонтанністю. Самоактуалізована людина щира й природна, і можливо, частково в цьому причина того, що звичайні люди часто схильні вважати її обдарованою, талановитою людиною. Спостереження за дітьми дають нам підстави припускати, що кожен з нас колись мав цю спонтанність і, можливо, у глибині душі як і раніше щирий і природний, але не може виявити цього, скутий важкими ланцюгами заборон і обмежень, які накладаються на нас культурою.

Але якщо все виглядає саме таким чином, то чи не вправі ми припустити, що, скинувши пута культури, ми опинимося в царстві загальної креативності?

ОПІР КУЛЬТУРАЛЬНиМ ВПЛИВАМ; ТРАНСЦЕНДЕНЦіЯ КУЛЬТУРИ

Самоактуалізованих людей не можна назвати "адаптованими" у звичному розумінні цього слова. Адаптація припускає беззастережне схвалення культури і сліпу ідентифікацію з нею. Звичайно, самоактуалізована людина існує в рамках конкретної культури і непогано ладить з нею, і в той же час вона опирається її впливу, вона в якійсь мірі відчужена, внутрішньо незалежна від неї. У літературі, присвяченій проблемам взаємодії культури й особистості, майже не досліджується питання про опір особистості культуральним впливам, Але, все ж, тут є проблема. Рісман на прикладі американського суспільства з усією наочністю показав, яким сильним може бути нівелюючий вплив культури на людину. Тому мені здається, що навіть мої, досить убогі дані можуть принести певну користь.

Стосунки самоактуалізованої, здорової людини з оточуючою її культурою, яка, як правило, менш здорова, ніж вона, досить неоднозначні. У цих стосунках мені хочеться виділити кілька аспектів.

1. Усі мої досліджувані цілком "вписуються" у рамки своєї культури. Їхня поведінка, властива їм манера спілкування і манера одягатися, їхні переваги відносно їжі мало чим відрізняються від поведінки, смаків і переваг їхніх співгромадян. Але по суті своїй ці люди неконвенціональні; їх нізащо не назвеш елегантними, витонченими, модними чи шикарними.

Причина цього криється в тому, що вони не надають великого значення зовнішній стороні явищ; вподобання, звичаї і закони, прийняті в суспільстві, не те що б не викликали у них роздратування чи опір — швидше вони не задумуються про них, ставляться до цих установлень так само, як до правил дорожнього руху, бачать у них лише засіб, який допомагає жити у світі зі своїм оточенням. Тут знову виявляється їхня схильність приймати сформований порядок речей, звичайно, у тому випадку, якщо цей порядок не суперечить їх принципам і переконанням. Мода, стиль зачіски, форми ввічливості — усі ці речі несуттєві для них, вони не зачіпають їхніх моральних принципів і тому ці люди не вважають потрібним заперечувати їх, вони готові підкоритися їм зі щирою посмішкою.

Ця терпимість в жодному разі не означає сліпої ідентифікації з уподобаннями і звичаями культури. Смиренність самоактуалізованої людини поверхова і не зачіпає сутнісних аспектів її особистості. Самоактуалізована людина підкоряється прийнятим у суспільстві нормам поведінки тільки тому, що так їй простіше жити, вона не бажає витрачати сили на боротьбу з несуттєвими, другорядними речами. Але якщо раптом та чи інша умовність стає обтяжливою для неї, якщо вона вимагає від неї переступити через себе, пред'явити права на її сили або час, вона скине із себе маску пристойностей яка стискує її сюртук, і ми з усією очевидністю побачимо, наскільки поверхова була її конвенціональність.

2. Жодного зі своїх досліджуваних я б не назвав революціонером чи бунтарем. Юнацька потреба в поваленні існуючого порядку речей або зовсім не властива самоактуалізованим людям, або давно пережита ними. Вони не стискають кулаків і не вимагають негайних змін, вони не бурчать з приводу недосконалості суспільного устрою, хоча ті чи інші прояви несправедливості глибоко обурюють їх. Один з моїх досліджуваних у юності був справжнім бунтарем, він був одним із зачинателів профспілкового руху (у ті часи це було дуже небезпечне заняття), але зрештою сповнився відразою до будь-яких проявів революційності. Усвідомивши, що в наш час і в умовах нашої культури соціальні реформи не можуть бути здійснені відразу , що це питання повільного, поступового розвитку суспільства, він присвятив себе викладацькій діяльності. Позицію інших моїх досліджуваних можна охарактеризувати як спокійну, тверезу заклопотаність питаннями соціального благоустрою. Ці люди, визнаючи бажаність і необхідність змін у соціальному устрої суспільства, розуміють також, що вони потребують часу.

Це в жодному разі не означає, що вони пасивні. Коли вони бачать, що зміни можливі, коли конкретна ситуація вимагає від них рішучих і мужніх дій, вони не будуть сидіти, склавши руки. Їх не можна назвати радикалами в звичайному розумінні цього слова, але я думаю, що вони легко можуть стати такими. По-перше, це, як правило, високоінтелектуальні люди, практично кожен з них готовий взяти на себе певну місію, кожен з них схильний робити і робить важливі і значні справи, які сприяють виправленню і перебудові світу. По-друге, ці люди — реалісти, вони тверезо дивляться на життя і не підуть на безглузді жертви. Однак у критичних ситуаціях вони здатні пожертвувати улюбленою справою і зайнятися активною суспільною діяльністю — прикладом тому служать організатори антифашистського руху в нацистській Німеччині і лідери Опору у Франції. У мене складається враження, що ці люди не проти боротьби як такої, вони не приймають боротьбу безглузду і неефективну.

Хочу висловити ще одну думку, яка частково зможе пояснити "безтурботність" самоактуалізованих людей. Справа в тому, що вони дуже люблять життя й усі радощі, пов'язані з ним. А життєлюбство просто несумісне з бунтарством і участю в повстанських рухах, які вимагають від людини повного самозречення. Схоже, що ці люди не знаходять для себе можливим пожертвувати задоволеннями, дарованими їм життям, в ім'я абстрактних ідей і гіпотетичних благ. В юності багато хто з них брав участь у тих чи інших суспільних рухах, активно виражав своє невдоволення, протестував проти існуючого порядку речей, вимагав радикальних реформ, але з віком поступово зрозумів, що на швидкі зміни розраховувати не доводиться. Самоактуалізовані люди спокійно і добродушно приймають культуру, у якій вони живуть, і щодня трудяться в ім'я її вдосконалення. Вони не протиставляють себе суспільству і не намагаються боротися з ним, вони почувають себе частиною цього суспільства і намагаються зробити його кращим.

3. Розмовляючи зі своїми досліджуваними, я виявив, що практично кожному з них властива певна міра відстороненості від оточуючої його культури, і ця відстороненість особливо наочно виявлялася в ході бесід про американську культуру, коли ми намагаємося порівняти її з іншими культурами світу. Ці люди міркували про культуру, яка їх виростила, так, немов не належали до неї, їхнє ставлення не можна було назвати ні позитивним, ні негативним. Вони схвалювали в ній те, що здавалося їм хорошим, правильним, позитивним, і критикували те, що вважали поганим. Одним словом, вони виявляли здатність до безсторонньої оцінки культури, вони прагнули виявити її позитивні і негативні риси і, тільки зіставивши різні її аспекти, виносили своє судження про неї.

Ясно, що така відстороненість докорінно відрізняється від так званого етноцентризму, прояви якого виявляються, наприклад, у людей авторитарного складу, що припускає не тільки абсолютне прийняття власної культури, але і пасивне підпорядкування її нівелюючому впливу. Але відстороненість самоактуалізованої людини не має нічого спільного з усе більш розповсюдженим в нашому суспільстві нігілізмом у відношенні культури, з тотальним, сліпим її відторгненням. На мій погляд, наша культура зрештою не така вже й погана, якщо, звичайно, порівнювати її з іншими реально існуючими культурами, а не тими принципами, які панували в Едемі. (Гасло "Даєш Нірвану!" дуже наочно демонструє цю тенденцію.)

Очевидно, саме описану нами вище любов до самотності, властиву самоактуалізованим людям, так само як і їхню неприхильність до знайомого і звичного, і можна вважати справжніми причинами властивої їм відстороненості від культури.

4. Відстороненість від культури означає високий ступінь особистісної автономності. Самоактуалізована людина будує своє життя не за законами суспільства, не за законами культури, а, швидше, за загальнолюдськими законами і законами її власної людської природи. На відміну від середньостатистичного американця, що відчуває себе насамперед американцем, самоактуалізована людина універсальна, вона належить людству. Напевно, я б навіть сказав, що вона вища від своєї культури, якби не боявся, що мене можуть зрозуміти занадто буквально — зрештою, ці люди живуть в Америці, працюють в Америці, спілкуються з американцями, їдять в американських ресторанах і т.д.

Однак, порівнюючи цих людей з іншими членами нашого суспільства, надмірно соціалізованими, роботизованими, етноцентричними, ми змушені визнати, що якщо їхній світогляд і не дозволяє нам вважати їх творцями особливої субкультури, то все-таки ми маємо справу з особливою групою "порівняно неокультурених" індивідуумів, які зуміли не піддатися впливу оточуючої їх нівелюючої культури. Настільки складні стосунки з культурою припускають, що представники цієї групи не можуть ставиться до неї однаково, а це значить, що якщо одні з них схильні, якоюсь мірою прийняти культуру, то інші тією ж мірою схильні цуратися її впливів.

Якщо погодитися з вищесказаним, то ми вправі висунути ще одну гіпотезу. Ми можемо припустити, що расові, етнічні і національні особливості не настільки суттєві для самоактуалізованих людей, що самоактуалізований громадянин світу більше схожий на свого настільки ж самоактуалізованого друга іншої раси, ніж на менш розвинутого, менш здорового співвітчизника.

Таким чином, ми можемо, нарешті, дати відповідь на споконвічне питання: "Чи можна бути хорошою (здоровою) людиною, живучи в недосконалому суспільстві?". Якщо говорити про американську культуру, то ми вправі заявити, що вона дає людині можливість для розвитку. Здорові люди, приймаючи зовнішні атрибути культури, залишаються внутрішньо незалежними від неї. Очевидно, що така незалежність, відчуженість від культури можлива тільки в тому випадку, якщо сама культура терпима відносно незалежності, відносно особистої свободи.

Зрозуміло, що людей, які не приймають сліпого самоототожнення з культурою, не так вже й мало, однак не про всіх них ми можемо сказати, що вони відзначаються відмінним психологічним здоров'ям. Навіть деяких з моїх досліджуваних не можна назвати зовсім вільними від заборон і обмежень, які накладає на них наше недосконале суспільство. Міра їхньої спонтанності і ступінь самоактуалізації обернено пропорційна тому, якою мірою вони змушені приховувати, стримувати чи придушувати ті чи інші свої покликання. Крім того, слід зазначити, що в нашій культурі (як, ймовірно, і в будь-якій іншій культурі) психологічне здоров'я — доля обраних, а отже, вони, ці обрані, неминуче самотні, і вже хоча б тому не такі спонтанні, не так самоактуалізовані, якими могли б бути.

НЕДОСКОНАЛІСТЬ САМОАКТУАЛІЗОВАНОЇ ЛЮДИНИ

Загальна помилка літераторів — романістів, поетів, есеїстів — полягає в тому, що, взявшись за зображення позитивного героя, вони найчастіше представляють його нам винятково в рожевих тонах, у результаті чого їхній герой перетворюється в пародію на хорошу людину, він настільки неприродний, що навряд чи хто-небудь забажає стати схожим на нього. Середньостатистична людина, нехай навіть дуже далека від досконалості, схильна проектувати своє прагнення до ідеалу, так, як і своє уявлення про провину і сором,. на всіх, кого зустрічає на своєму шляху. Згадаєте, як часто ви готові були побачити у своєму вчителеві чи наставнику людину дуже серйозну, надзвичайно солідну, далеку від усіх земних радостей і насолод. Керовані цією ж схильністю, багато романістів, намагаючись написати портрет позитивного героя, зображають не реальну людину з властивими їй слабкостями і недоліками, не міцного, життєлюбного здорованя, а якийсь неприродний, ходульний образ такого собі зануди-праведника. А тим часом самоактуалізовані люди, з якими мені довелося спілкуватися, — це здорові, нормальні люди зі своїми слабкостями і недоліками. Так само, як звичайні люди, вони можуть піддатися шкідливій звичці. Вони можуть бути занудними, упертими, дратівливими. Вони не застраховані від марнославства, гордості, упередженості, особливо щодо результатів власної праці, своїх дітей і друзів. Вони теж піддані вибухам гніву і приступам меланхолії.

Іноді їх вчинки можуть здаватися оточуючим жорстокими. Але ми не повинні забувати, що маємо справу з дуже сильними людьми. Їхня жорстокість те ж саме, що безжалісність хірурга, вони можуть різати по живому, якщо ситуація вимагає того. Наприклад, один із моїх досліджуваних, викривши зрадництво друга, не вагаючись, обірвав усі стосунки з ним. Чи інший приклад. Заміжня жінка зрозуміла, що не любить чоловіка, з яким прожила більше двадцяти років. Вона подала на розлучення і зробила це майже з жорстокою рішучістю. Деякі з них так швидко змиряються зі смертю коханої людини, що можуть отримати звання бездушних людей.

Ці люди не тільки сильні, але і незалежні від думки оточуючих. Наприклад, одна з моїх досліджуваних якось повідала мені, що одного разу на вечірці вона була така роздратована дурістю однієї дами, що не змогла стриматися і просто послала її до всіх чортів, шокувавши своєю поведінкою і гостей, і господарів будинку. Звичайно, можна було б сказати, що немов так і треба обходитися з дурнями, якби не одна обставина — поставлена на місце дама страшенно образилася, причому не тільки на свою кривдницю, але і на господарів будинку. І якщо наша героїня хотіла позбутися від набридлої співбесідниці, то господарі зовсім не хотіли розривати стосунки з нею.

Можна згадати ще про одну особливість цих людей, яка безпосередньо пов'язана з їх служінням. Занурюючись в якусь проблему, гранично концентруючись на ній, вони можуть просто забути про своїх близьких, про їхні потреби, турботи і тривоги. У такі хвилини для них не існує нічого, крім їхньої справи, все інше стає несуттєвим. У такі хвилини вони не чують звернених до них питань, не виходять до гостей, забувають про елементарну ввічливість, можуть скривдити і навіть образити дорогих їм людей. Інші негативні (з погляду оточуючих) наслідки такої відстороненості перелічені вище.

Навіть їх доброта, їх великодушність часом стають недоліком, тому що змушують їх помилятися. Наприклад, чоловік, який вирізняється великодушністю, з жалості не зважується залишити некохану дружину, або годинами вислуховує скарги любителя поплакатися в жилетку, або утримує якогось негідника чи психопата.

І нарешті, ці люди, як я вже казав, не вільні від почуття провини, від сорому і тривоги, від самозвинувачення, самоїдства і внутрішніх конфліктів. Але це ще не дозволяє нам відмовляти їм у праві називатися здоровими людьми, тому що їхнє почуття провини принципово відрізняється від провини невротика.

І уявіть собі, у результаті свого дослідження я дійшов до одного дуже банального висновку. Досконалих людей немає! Є люди, яких можна назвати хорошими, дуже хорошими і навіть великими. Є творці, провидці, пророки, святі, люди, здатні підняти людей і повести їх за собою. Таких людей небагато, їх лічені одиниці, але вже сам факт їхнього існування вселяє в нас надію на краще, дозволяє з оптимізмом дивитися в майбутнє, тому що показує нам, яких висот може досягти людина, спрямована до саморозвитку. Але навіть ці люди недосконалі — їм, як і простим смертним, знайома нудьга, роздратування, гнів, егоїзм і депресія. Щоб не відчувати гірких розчарувань, ми повинні звільнитися від ілюзій щодо людської природи, повинні дивитися на неї тверезим поглядом.

Маслоу А. Мотивация и личность. Перевод с англ. Татлыбаевой А.М. – СПб.: Евразия, 2001. – С. 223-254.

термінологічний словник
Теорія самоактуалізації А.Маслоу	Гуманістична теорія особистості, в якій розглядаються основні потреби та риси психічно здорової, творчої, самоактуалізованої особистості.
Ієрархія потреб	Розташування потреб людини від нижчих до вищих за мірою їх важливості або необхідності.
Потреба в самоактуалізації	Прагнення реалізувати свої здібності, розвинути власну особистість.
Естетичні потреби	Прагнення до гармонії, симетрії, порядку, краси.
Пізнавальні потреби	Прагнення багато знати, вміти, розуміти, досліджувати.
Потреба у визнанні	Прагнення до компетентності, досягнення успіхів, визнання, авторитету.
Потреба в належності і любові	Прагнення входити до спільності, бути поряд із людьми, бути визнаним і прийнятим ними.
Потреба в безпеці та захисті	Прагнення відчувати себе захищеним, позбавитися страху і життєвих невдач.
Фізіологічні потреби	Біологічні потреби: голод, спрага, статеві потяги та інші.
Самоактуалізація	Процес здорового розитку здібностей людини, можливість жити осмислено і досконало.
Самоактуалізована особистість	Особистість, яка задовольнила свої дефіцитарні потреби і розвинула свій потенціал настільки, що може вважатися здоровою особистістю.
Мотиви росту	Потреби вищого рівня, пов’язані з вродженим прагненням актуалізувати свій потенціал (потреби в активності, добрі тощо).
Дефіцитарні мотиви	Базові потреби людини, спрямовані на зміну неприємних, фруструючих умов, сприяють задоволенню дефіцитарних станів (голоду, холоду і т. д. )

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Розкрийте суть основних понять псих одрами Я.Морено.

• Розвиток особистості в теорії Я.Морено.

• Розкрийте теорію ієрархічних потреб А.Маслоу.

• Охарактеризуйте риси само актуалізованої особистості в теорії А.Маслоу.

• Порівняйте погляди на природу людини А.Маслоу і З.Фройда.

• Аналіз біографії відомої людини з точки зору теорії А.Маслоу

література до теми

• Гуманистическая и трансперсональная психология: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 592 с.

• Мадди Сальваторе Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. –539 с.

• Маслоу А. Мотивация и личность. Перевод с англ. Татлыбаевой А.М. – СПб.: Евразия, 2001. – 478с.

• Пископпель А. А. Природа человека в концепции А. Маслоу // Вопросы психологи. – 1999. — №2. — с.75-86.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Шибутани Т. Социальная психология. – М.: АСТ.; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 540с.

логотерапія В.Франкла

Т еоретичний блок

біографічний словник

Віктор Еміль Франкл 26 березня 1905, Відень, Австрія – 1997, Відень, Австрія

Професійне становлення

Становлення В. Франка як науковця розпочалось ще в шкільні роки, коли зацікавившись психоаналізом, Франкл розпочав особисте листування з Фройдом, завдяки якому вже у 19-річному віці опублікував свою статтю у „Міжнародному журналі з психоаналізу”. Співпрацював також і з Адлером, деякий час був членом Товариства індивідуальної психології, яке покинув згодом через розбіжності у наукових поглядах. В 20-х роках запропонував термін „логотерапія”, а згодом рівноцінно використовував термін „екзистенційний аналіз”. Але основні ідеї теорії було сформульовано значно пізніше, після здобуття у 1930 році ступеня доктора медицини. У 1928 році В.Франкл заснував Центр консультування молоді у Відні, який очолював до 1938 року. Подальші роки займався практичним втіленням власних ідей: з 1929 року розробляв техніку „парадоксальної інтенції”, з 1929 року досліджував „невроз безробіття”. Психологічна теорія особистості була особисто перевірена і підтверджена автором під час перебування у німецькому концтаборі. Осмислений досвід страшних років ув’язнення був описаний у подальших працях вченого. З кінця 40-х років В.Франкл переживає найбільш продуктивний період у професійному житті. У 1946 стає директором у Віденській лікарні, з 1947 викладає у Віденському університеті. Після отримання ступеня доктора філософії Віктор Франкл очолює австрійське товариство психотерапевтів, активно читає лекції по всьому світу. Створивши концепцію логотерапії, В.Франкл вважав, що основною рушійною силою поведінки і розвитку особистості є прагнення до пошуку і реалізації смислу життя. Саме цю ідею науковець намагався донести до своїх слухачів, присвятивши цьому своє життя.

Вчителі

На становлення наукових поглядів Ф.Франкла значний вплив мали вчення З.Фройда і А.Адлера. Лише пройшовши першу і другу Віденські школи психотерапії, творчо переосмисливши ідеї своїх попередників Віктор Франкл створив власну теорію особистості і психотерапії, акцентуючи увагу на смисловій сфері.

Основні праці

Психолог у концентраційному таборі,1946 Екзистенційний аналіз і проблеми часу,1947 Психотерапія на практиці,1947 Людина у пошуках смислу,1979

Матеріали з першоджерел

В іктор Франкл

Основні поняття логотерапії

Читачі мого короткого автобіографічного нарису зазвичай запитують про більш повне і точне пояснення моєї терапевтичної доктрини. Тому я додав короткий розділ з логотерапії до оригінального видання "Від табору смерті до екзистенціалізму". Але цього було недостатньо, і мене завалювали проханнями більш повного викладу. В результаті для цього видання я повністю переписав і значно розширив мою роботу.

Задача була не з легких. Повідомити читачу в короткому нарисі матеріал, на який знадобилося чотирнадцять томів у німецькому виданні, — завдання майже безнадійне. Я згадую американського лікаря, який один раз звернувся до мене з питанням: "Скажіть, доктор, Ви психоаналітик?". На що я відповів: "Не зовсім так, будемо говорити, що я психотерапевт". Тоді він запитав мене: "До якої школи Ви відноситеся?". Я відповів: "У мене своя власна теорія, вона називається логотерапія". — "Ви можете сказати мені однією фразою, що таке логотерапія? — запитав він. — Принаймні, яка різниця між психоаналізом і логотерапією?". "Так, — сказав я, — але скажіть спочатку, чи можете Ви однією фразою пояснити, як Ви розумієте сутність психоаналізу?" Його відповідь була така: "Під час психоаналізу пацієнт повинен лежати на дивані і говорити Вам такі речі, говорити про які іноді неприємно". На що я негайно відреагував наступною імпровізацією: "Ну а в логотерапії пацієнт може сидіти; але повинен вислуховувати речі, які іноді дуже неприємно слухати".

Звичайно, це було сказано у вигляді жарту, а не як визначення остаточної версії логотерапії. Однак у цьому формулюванні є щось істотне, оскільки логотерапія в порівнянні з психоаналізом є метод менш ретроспективний і менш інтроспективний. Логотерапія фокусується швидше на майбутньому, тобто на завданнях і змістах, які повинні бути реалізовані пацієнтом у його майбутньому. У той же час логотерапія прагне дефокусувати механізми замкненого кола і зворотного зв'язку, які відіграють таку велику роль у розвитку неврозу. Тим самим типова для невротика егоцентрованість руйнується, замість постійного підживлення і підкріплення.

Звичайно, такі формулювання хибують надспрощенням; однак в логотерапії пацієнт дійсно зіштовхується з проблемами змісту його життя і переорієнтовується щодо них. Моя імпровізація визначення логотерапії, відповідно, відбиває реальність настільки, наскільки істинно невротичний індивід прагне уникнути повного усвідомлення свого життєвого завдання. Змусити його усвідомити це завдання, розбудити його до більш повного усвідомлення цього завдання — значить істотно підвищити його здатність перебороти свій невроз.

Дозвольте мені пояснити, чому я використовував термін "логотерапія" для назви моєї теорії. "Логос" — грецьке слово, що означає "зміст". Логотерапія чи, як її називають деякі автори, "Третя Віденська школа психотерапії" фокусується на сенсі людського існування, а також на пошуку людиною такого змісту. Відповідно до логотерапії, прагнення знайти зміст у власному житті є первинною мотивуючою силою людини. От чому я говорю про волю до смислу на противагу принципу задоволення (чи, як ми можемо позначити це, прагненню до задоволення), на якому центрується психоаналіз Фройда, а також на противагу волі до влади, акцентованій у психології Адлера.

Воля до смислу

Пошук людиною смислу є первинною рушійною силою в її житті, а не "вторинною раціоналізацією" інстинктивних спонук. Смисл унікальний і специфічний тому, що він повинен і може бути реалізований саме цією людиною і ніким іншим; тільки тоді вона здобуває значимість, яка задовольняє її власне прагнення до смислу. Є автори, які вважають, що смисли і цінності суть "не що інше, як захисні механізми формування реакцій і сублімації". Що стосується мене, то я не хотів би жити просто заради моїх "захисних механізмів", так само як і не погодився б померти заради моїх "формувань реакцій". Людина, все ж, здатна жити і навіть померти заради своїх ідеалів і цінностей. Кілька років тому у Франції проводилося опитування громадської думки. Як показали результати, 89% опитаних визнали, що людині потрібно "щось таке", заради чого варто жити. Більше того, 61% погодилися, що в їхньому житті є щось чи хтось, заради чого чи кого вони погодилися б вмерти. Я повторив це опитування в моїй клініці у Відні серед пацієнтів і персоналу, і результати були практично такі ж, як і у Франції; різниця склала лише 2%. Іншими словами, прагнення до смислу для більшості людей є справжній факт.

Звичайно, можуть бути випадки, коли заклопотаність цінностями насправді є лише маскуванням внутрішніх конфліктів людини; але такі випадки представляють скоріше винятки з правила, ніж саме правило. У цих випадках психодинамічна інтерпретація цілком виправдана. У таких випадках ми дійсно маємо справу з псевдоцінностями (хорошим прикладом цього є фанатизм), які повинні бути демасковані. Демаскування або розвінчування повинні бути відразу ж припинені, як тільки ми зіштовхуємося з автентичним і справжнім у людині, тобто з бажанням такого життя, яке максимально можна наповнити змістом. Якщо ж демаскування при цьому не припиняється, людина, яка займається викриттям, просто видає свою власну потребу принижувати духовні прагнення іншого.

Ми повинні остерігатися трактувань цінності в термінах простого самовираження людини. Тому що логос, чи "зміст", є не стільки щось, що з'являється із самого існування, скільки протилежне йому. Якби смисл, який повинна реалізувати людина, був усього лише вираженням її самості, чи не більш ніж проекцією думкопочуттів, він би відразу ж втратив свій мотивуючий характер. Це залишається правильним у відношенні не тільки так званої сублімації інстинктивних спонук, але і того, що К. Г. Юнг називав "архетипами колективного несвідомого", оскільки останні також були б самовираженням, і саме людського роду як цілого. Це залишається правильним також і у відношенні дискусій деяких мислителів-екзистенціалістів, які бачать в ідеалах людини не що інше, як її власні винаходи. Згідно Ж. П. Сартру, людина винаходить себе, вона конструює свою "сутність", тобто те, ким вона є, ким повинна бути, ким вона стане. Однак я думаю, що зміст нашого існування не винаходиться нами, але, швидше, нам відкривається.

Психодинамічне дослідження в області цінностей правомірне; питання в тому, чи завжди воно релевантне. Насамперед ми повинні усвідомлювати, що будь-яке винятково психодинамічне дослідження може в принципі лише знайти (виявити) рушійні сили в людині. Цінності, однак, не спонакують людину; вони не штовхають людину, а, швидше, ведуть її. Це різниця, про яку я постійно згадую, коли проходжу через двері американського готелю. Одні з них потрібно штовхати, у той час, як інші тягти. Отже, коли я кажу, що цінності ведуть або притягують людину, то в цьому маю на увазі факт, що в людини завжди є воля: воля робити вибір між прийняттям і відторгненням запропонованого, тобто між тим, здійснити потенційний смисл чи залишити його нереалізованим.

Однак варто усвідомити, що в людини не існує такої речі, як моральний потяг, чи навіть релігійний вплив у тому смислі, який мають на увазі, коли кажуть, що людина детермінована базовими інстинктами. Людину не тягне до моральної поведінки; у кожному конкретному випадку вона вирішує чинити морально. Людина робить так не для того, щоб задовольнити моральний потяг і мати спокійну совість, вона чинить так заради справи, якій вона себе присвятила, чи заради людини, яку вона любить, чи заради свого Бога. Якщо ж вона дійсно поводиться морально, щоб мати, спокійну совість, вона стає фарисеєм і перестає бути по-справжньому моральною особистістю. Я думаю, що навіть святі не піклувалися про щось інше, крім як служити Богу, і я не думаю, що вони коли-небудь ставили мету стати святими. Якби таке сталося, то вони стали б швидше лише перфекціоністами, ніж святими. Звичайно, "спокійна совість — краща подушка", як каже німецька приказка; але справжня моральність є щось більше, ніж снодійне чи транквілізатор.

Екзистенціальна фрустрація

Прагнення людини до смислу також може бути фрустрованим, і в такому випадку логотерапія веде мову про "екзистенціальну фрустрацію". Термін "екзистенціальний" ми будемо використовувати в трьох значеннях для позначення: 1) самого існування, тобто специфічно людського способу буття; 2) сенсу існування; і 3) прагнення до відшукання конкретного змісту в особистому існуванні, тобто волі до змісту.

Екзистенціальна фрустрація також може привести до неврозу. Для цього типу неврозу логотерапія винайшла термін "ноогенний невроз", на відміну від неврозу в звичайному смислі цього слова, тобто психогенного неврозу. Ноогенний невроз відбувається не в психологічній, а, швидше, у ноологічній сфері (від грецького "ноос", що означає розум, дух, зміст) людського існування. Це ще один логотерапевтичний термін, що позначає щось, що належить до "духовного" ядра людської особистості. Варто, однак, мати на увазі, що в контексті логотерапії поняття "духовний" не має первинно релігійного значення, а відноситься до специфічно людської сфери духу.

Ноогенні неврози

Ноогенні неврози виникають не з конфліктів між потягами і свідомістю, а, з конфліктів між різними цінностями; іншими словами, з моральних конфліктів, або, говорячи більш узагальнено, з духовних проблем. У числі таких проблем екзистенціальна фрустрація часто відіграє велику роль.

Цілком очевидно, що у випадку ноогенних неврозів відповідною й адекватною терапією виявляється не терапія в звичайному розумінні, а, швидше, логотерапія — терапія, яка стосується духовного виміру людського існування. Дійсно, "логос" грецькою означав не тільки " смисл", але і "дух". Духовні явища, такі як прагнення людини до осмисленого існування, так само як і фрустрація цього прагнення, трактуються логотерапією в духовних термінах. Вони приймаються зі щирістю і серйозністю, замість того щоб прослідковувати їх до несвідомих коренів і джерел, тобто трактувати в термінах інстинктів.

Якщо лікар не вміє відрізнити духовний вимір від інстинктивного, може виникнути небезпечна плутанина. Дозвольте мені навести приклад. Високопоставлений американський дипломат з'явився в мою клініку для того, щоб продовжити психоаналітичне лікування, почате ним років п'ять тому у Нью-Йорку. Насамперед я запитав його, чому він вирішив, що йому необхідно проходити психоаналітичне лікування, які причини викликали необхідність його аналізу. Виявилося, що пацієнт був незадоволений своєю кар'єрою і вважав неможливим погоджуватися з американською зовнішньою політикою. Його аналітик, однак, говорив йому знову і знову, що він повинен примиритися з його батьком, тому що уряд США, а також його начальники були нічим іншим, як уявлюваними образами його батька, і, отже, його незадоволеність роботою була зумовлена його прихованою ненавистю до батька. У ході аналізу, який тривав п'ять років, пацієнт все більше і більше схилявся до того, щоб прийняти інтерпретації аналітика, поки, нарешті, не втратив здатність бачити ліс реальності за деревами символів і образів. Після декількох інтерв'ю стало ясно, що його потреба сенсу життя була фрустрована його професією, що в дійсності він хотів би знайти будь-яку іншу роботу. Оскільки не було причин не відмовлятися від його професії і не зайнятися пошуком нової роботи, він так і зробив, і це принесло сприятливий результат. Після цього пройшло більше п'яти років, і весь цей час він залишається цілком задоволеним своєю новою професією.

Я не думаю, що в цьому випадку я взагалі мав справу з невротичним станом, і тому вважаю, що цьому пацієнту не потрібна була ніяка психотерапія, у тому числі і логотерапія, по тій простій причині, що він взагалі не був пацієнтом. Не всякий конфлікт обов'язково невротичний, бувають конфлікти нормальні і здорові. Таким чином і страждання не завжди є патологічним феноменом; страждання не тільки може не бути симптомом неврозу, але навіть, навпаки, може бути людським досягненням, особливо якщо воно виникає з екзистенціальної фрустрації. Я рішуче заперечую, що пошуки сенсу існування чи навіть сумнів у ньому в будь-якому випадку викликані хворобою або її породжують. Екзистенціальна фрустрація сама по собі ні патологічна, ні патогенетична. Заклопотаність і навіть розпач людини з приводу цінності свого життя є духовним стражданням, але жодним чином не психічним захворюванням. Інтерпретуючи перше в термінах останнього, доктор може поховати екзистенціальний розпач пацієнта під купою транквілізаторів, у той час як його задачею швидше є провести пацієнта через його екзистенціальну кризу росту і розвитку.

Логотерапія вважає своєю задачею допомогти пацієнту знайти смисл його життя. В тій мірі, в якій логотерапія домагається, щоб пацієнт усвідомив прихований смисл свого існування, вона є аналітичним процесом. У цьому аспекті логотерапія нагадує психоаналіз. Однак, намагаючись зробити щось знову усвідомлюваним, логотерапія не обмежується інстинктивними фактами в несвідомому пацієнта. Вона фокусується на духовних реальностях, таких як потенційний смисл існування людини, який повинен бути реалізований, і її воля до смислу. Будь-який аналіз, все ж таки, навіть якщо він абстрагується від ноологічного чи духовного виміру в ході терапевтичного процесу, прагне спонукати пацієнта усвідомити те, до чого він дійсно прагне в глибині душі. Логотерапія розходиться з психоаналізом у тому, що вона розглядає людину як таку істоту, головною метою якої є здійснення смислу і актуалізація цінностей швидше, ніж просте задоволення потягів і інстинктів, просте примирення конфліктуючих "воно", "я" і "зверх-я" чи адаптація і пристосування до суспільства і середовища.

Ноодинаміка

Звісно, пошук людиною смисл у і цінностей швидше викличе внутрішнє напруження, ніж приведе до внутрішньої рівноваги. Однак саме ця напруга є необхідною умовою психічного здоров'я. Немає нічого у світі, я можу стверджувати, що настільки ж ефективно допомагало б витримати навіть найгірші умови, як усвідомлення смислу нашого життя. Є багато мудрості в словах Ніцше: "Той, у кого є для чого жити, може витримати майже будь-яке як". Я можу бачити в цих словах щирий девіз для будь-якої психотерапії. У нацистських концтаборах можна було спостерігати (і це підтверджували пізніше американські психіатри в Японії і Кореї), що ті в'язні, які знали, що в них було завдання, яке вони повинні були виконати, були більш здатні вижити.

Що стосується мене самого, то коли я потрапив у концтабір Освенцим, мій рукопис, готовий до публікації, був конфіскований. Звичайно ж, моє глибоке прагнення написати цей рукопис заново допомогло мені пережити жахи табору. Коли я захворів на тиф, я накидав на маленьких обривках паперу багато заміток, які повинні були допомогти мені знову написати рукопис, якби мені довелось дожити до дня звільнення. Я впевнений, що ця робота після відбудови мого втраченого рукопису в темних бараках концентраційного табору Баварії допомогла мені перебороти небезпеку колапсу.

Таким чином, можна думати, що душевне здоров'я ґрунтується на певній мірі напруги, напруги між тим, що людина вже досягла, і тим, що вона ще повинна здійснити; чи тим, що вона є, і тим, чим вона повинна стати. Така напруга внутрішньо притаманна людині і, таким чином, необхідна для її душевного благополуччя. Тому ми не повинні вагатися в тому, щоб збудити в людині таку напругу, пов'язану з її потенційним смислом, який вимагає здійснення. Тільки таким шляхом ми збудимо її волю до смислу з її латентного стану.

Я вважаю небезпечною помилкою думати, що людині необхідна насамперед рівновага чи, як кажуть в біології, "гомеостазис", тобто безнапружений стан. Людині насправді потрібна не рівновага, а швидше прагнення і боротьба за мету, гідну її. Вона потребує не розрядки напруги будь-якою ціною, а порушення потенційного смислу, який вона повинна реалізувати. Людина потребує не гомеостазису, а того, що я називаю "ноодинамікою", тобто духовної динаміки в полярній області напруги, де одним полюсом є смисл, який підлягає здійсненню, а іншим — людина, яка повинна його здійснити. І не треба думати, що сказане справедливе тільки стосовно нормальних станів. Для невротичних станів воно ще більше є значимим. Якщо архітектор хоче зміцнити стару арку, він збільшує покладений зверху вантаж, для того щоб її кінці скріпилися більш міцно. Так само і терапевт, якщо він хоче зміцнити душевне здоров'я пацієнта, не повинен боятися збільшити вагу шляхом переорієнтації у відношенні смислу його життя.

Показавши сприятливий вплив орієнтації на смисл, тепер я звертаюся до шкідливого впливу почуття, на яке настільки багато пацієнтів скаржаться сьогодні, а саме почуття повної й остаточної безглуздості їхнього життя. У них втрачене усвідомлення смислу, заради якого варто жити. Їх переслідує переживання внутрішньої порожнечі, порожнечі всередині самих себе; вони опинилися в ситуації, яку я назвав "екзистенціальним вакуумом".

Екзистенціальний вакуум

Екзистенціальний вакуум є широко розповсюдженим явищем у двадцятому столітті. Це цілком зрозуміло і може бути пояснено подвійною втратою, яку людина потерпіла в ході її становлення справді людською істотою. На початку своєї історії людина втратила деякі з базисних тваринних інстинктів, які визначали і забезпечували поведінку тварин. Така забезпеченість, схожа на рай, закрилася для людини назавжди; людина повинна здійснювати свій вибір. На додаток до цього людина потерпіла й іншу втрату в більш нещодавньому своєму розвитку: традиції, які підтримували її поведінку, зараз швидко слабшають. Ніякий інстинкт не говорить їй, що їй робити, і ніяка традиція не підказує, що вона повинна робити; незабаром вона вже не буде знати, що вона хоче робити. Все більше і більше вона керується тим, чого хочуть від неї інші, все більше і більше стаючи жертвою конформізму.

Нами було проведене статистичне обстеження пацієнтів і персоналу неврологічного відділення нашої поліклініки. Воно показало, що 55% опитаних виявили більш-менш виражений ступінь екзистенціального вакууму. Іншими словами, більше половини з них переживали втрату відчуття усвідомленості життя.

Екзистенціальний вакуум проявляється насамперед у стані нудьги. Тепер ми розуміємо Шопенгауера, який припускав, що людство, мабуть, засуджене вічно хитатися між двома крайностями — втратою і нудьгою. Фактично нудьга в наш час створює для психіатрів більше проблем, ніж втрата. І ці проблеми загрозливо наростають, тому що прогресуюча автоматизація виробництва, імовірно, веде до значного збільшення вільного часу. Лихо в тому, що багато хто не знає, що робити з цим вільним часом.

Давайте подумаємо, наприклад, про "недільний невроз", цей вид депресії, яким страждають люди, що усвідомлюють відсутність смислу в їхньому житті, коли натиск робочого тижня припиняється і стає явною власна внутрішня порожнеча. Чимало випадків суїциду можна було б пояснити таким екзистенціальним вакуумом. Такі розповсюджені явища, як алкоголізм і юнацьку злочинність, не можна зрозуміти, якщо не враховувати існуючий в їх основі екзистенціальний вакуум. Це справедливо також і по відношенню до психологічних криз пенсіонерів і людей похилого віку.

Більше того, існують різного роду маскування і мімікрії, в яких виявляється екзистенціальний вакуум. Іноді фрустрована потреба у смислі компенсується прагненням до влади, включаючи найбільш примітивну волю до влади — прагнення до збагачення. В інших випадках місце фрустрованої потреби у смислі займає прагнення до задоволення. Ось чому екзистенціальна фрустрація часто виливається в сексуальну компенсацію. Ми можемо спостерігати в таких випадках, що сексуальне лібідо стає надмірно активізованим і агресивним, заповнюючи екзистенціальний вакуум.

Аналогічне явище спостерігається у випадках неврозу. Існують визначені типи механізмів зворотного зв'язку й утворення замкненого кола, яких я торкнуся далі. Можна спостерігати знову і знову, що ця симптомопатологія вторгається в екзистенціальний вакуум і продовжує в ньому розцвітати. У таких пацієнтів ми маємо справу не з ноогенним неврозом. Однак ми ніколи не зможемо допомогти пацієнту перебороти його стан, якщо не доповнимо психотерапевтичне лікування логотерапією. Тому що заповнення екзистенціального вакууму вбереже пацієнта від повторного захворювання. Отже, логотерапія показана не тільки в ноогенних випадках, як відзначалося вище, а також і в психогенних, і особливо в тих, які я назвав "соматогенними (псевдо-) неврозами". У цьому світлі цілком виправданим є сказане одного разу Магдой Б. Арнольд твердження: "Всяка терапія тією чи іншою мірою повинна також бути і логотерапією".

Давайте тепер розглянемо, що ми повинні робити, коли пацієнт запитує, у чому полягає смисл його життя.

смисл ЖИТТЯ

Я не думаю, щоб лікар міг відповісти на це питання в загальних термінах. Тому що смисл життя відрізняється від людини до людини, з дня на день і від години до години. Отже, важливий не смисл життя загалом, але, швидше, специфічний смисл життя особистості в даний момент. Постановку питання в загальних термінах можна порівняти з питанням, поставленим чемпіону світу з шахів: "Скажіть, учителю, який найкращий хід у світі?" Просто не існує такої речі, як кращий чи навіть хороший хід незалежно від конкретної ситуації у грі і конкретної особистості суперника. Те ж саме справедливе і відносно людського існування. Не можна займатися пошуком абстрактного смислу життя. У кожної людини є своє власне покликання в житті; кожен повинен мати задачу, яку треба розв’язати. Ніхто не може повторити його життя. Тобто в кожної людини її задача унікальна, як і її специфічні можливості виконання. Оскільки кожна ситуація в житті представляє виклик людині і проблему, яку треба вирішити, питання про смисл життя може бути інвертованим. Урешті-решт, людина не повинна запитувати, у чому смисл її життя, а швидше вона повинна усвідомлювати, що це вона сама — той, кого запитують. Людині, яка живе у світі, питання ставить життя, і вона може відповісти життю, тільки відповідаючи за своє власне життя. Вона може дати відповідь життю, тільки приймаючи відповідальність на себе. Отже, логотерапія бачить у відповідальності саму сутність людського існування.

Сутність існування

Цей акцент на відповідальності відбивається в категоричному імперативі логотерапії, який каже: "Жити так, ніби ти живеш уже вдруге і ніби ти вчинив першого разу так само неправильно, як збираєшся вчинити зараз!". Мені здається, що ніщо не стимулює почуття відповідальності більше, ніж ця максима, що пропонує уявити спочатку, що сьогодення вже стало минулим, і потім, що минуле може бути змінене і виправлене. Такий прийом зіштовхує людину з кінцівкою життя, а також з завершеністю (закінченістю) того, що вона зробить зі свого життя і самої себе.

Логотерапія прагне спонукати пацієнта до повного усвідомлення його власної відповідальності, отже, йому повинна бути залишена можливість вибору: за що, по відношенню до чого чи до кого він усвідомлює себе відповідальним. Ось чому логотерапевт з усіх психотерапевтів менше всіх піддається спокусі нав'язувати пацієнту ціннісні судження, тому що він ніколи не дозволяє пацієнту переносити відповідальність за судження на лікаря.

Таким чином, самому пацієнту необхідно вирішувати, чи повинен він інтерпретувати свою задачу, як бути відповідальним перед суспільством чи ж перед його власною совістю. Більшість, однак, вважають себе відповідальними перед Богом; вони інтерпретують своє життя не тільки в термінах поставленої перед ними задачі, але й по відношенню до того, хто ставив задачу перед ними.

Логотерапія не повчає і не проповідує. Вона однаково далека і від логічного міркування, і від морального умовляння. Образно кажучи, роль логотерапевта ближче до ролі офтальмолога, ніж художника. Художник прагне передати картину світу, як він її бачить; офтальмолог намагається дати нам можливість бачити світ таким, яким він є в реальності. Роль логотерапевта полягає в розширенні і проясненні поля зору пацієнта для того, щоб весь спектр смислів і цінностей став видимим і усвідомлюваним ним. Логотерапія не прагне нав'язувати будь-які судження пацієнту, тому що істина стверджує себе сама і не має потреби у втручанні.

Декларуючи, що людина — істота відповідальна і що вона повинна актуалізувати потенційний смисл її життя, я хотів би підкреслити, що справжній смисл життя повинен бути знайдений у навколишньому світі швидше, ніж у самій людині чи в її власній психіці, якби вона була замкнутою системою. Точно так само реальна мета людського існування не може бути досягнута за допомогою так званої самоактуалізації. Людське існування в сутності швидше самотрансцендентне, ніж самоактуалізоване. Самоактуалізація взагалі не може бути метою з тієї простої причини, що чим більше людина буде прагнути до неї, тим більше вона буде схиблювати. Оскільки лише в тій мірі, в якій вона буде присвячувати себе здійсненню мети її життя, вона і буде себе актуалізувати. Іншими словами, самоактуалізація не буде досягнута, якщо це стає самоціллю, але може бути лише супутнім ефектом самотрансценденції.

Світ не можна розглядати як просте вираження своєї самості. Не слід розглядати також світ і як просто інструмент, чи як засіб для досягнення самоактуалізації. В обох випадках бачення світу або Weltanschauung перетворюється в Weltentwertung, тобто знецінювання світу.

До цього моменту ми розглядали смисл життя як такий, що постійно змінюється, але ніколи не зникає. Відповідно до логотерапії, ми можемо реалізувати сенс життя трьома різними способами: 1) через діяльність; 2) через переживання цінностей; 3) через страждання. Перший шлях — шлях досягнення – або виконання цілком очевидний. Другий і третій мають потребу в поясненнях.

Другий шлях відшукання сенсу життя полягає в спогляданні явищ природи чи культури, а також у переживанні любові.

Смисл любові

Любов — це єдиний спосіб збагнути іншу людську істоту в усій глибині її особистості. Ніхто не може повністю зрозуміти саму сутність іншої людської істоти доти, доки він не полюбить її. За допомогою духовного акту любові він знаходить здатність бачити сутнісні риси і властивості коханої людини; і навіть більше того, він починає бачити те, що потенційно міститься в ньому, те, що ще не реалізоване, але повинно бути реалізоване. Крім того, своєю любов'ю любляча особистість робить можливим для коханої людини актуалізувати ці можливості. Допомагаючи їй усвідомити, чим вона може бути і чим вона повинна стати, він робить можливим їхнє здійснення.

У логотерапії любов не інтерпретується як просто епіфеномен сексуального потягу в смислі так званої сублімації. Любов — такий же первинний феномен, як і секс. Цілком нормально, що секс є способом вираження любові. Секс виправданий і санкціонований за умови і лише доти, доки він є виразником любові. Тобто любов розуміється не як просто побічний ефект сексу, а навпаки, секс розуміється як вираження переживання, яке називається любов'ю.

Третій спосіб відшукання сенсу життя полягає в переживанні страждання.

смисл страждання

У тих випадках, коли людина зіштовхується з нестерпною і неминучою ситуацією, коли вона має справу з долею, яку неможливо змінити, наприклад з невиліковною хворобою, такою як, скажімо, неоперабельний рак, саме тоді людині дається останній шанс здійснити вищу цінність, реалізувати найглибший смисл, смисл страждання. Тому що найважливіше — це позиція, яку ми приймаємо стосовно страждання, позиція, при якій ми беремо на себе це страждання.

Дозвольте мені навести приклад, що пояснює. Одного разу літній практикуючий лікар консультувався в мене з приводу важкої депресії. Він не міг пережити втрату своєї дружини, яка померла два роки тому і яку він любив більше всього на світі. Але як я міг йому допомогти? Що повинен був йому сказати? Я відмовився від будь-яких розмов і замість цього задав йому питання: "Скажіть, лікарю, що було б, якби ви померли першим, а ваша дружина пережила б вас?". — "О! — сказав він, — для неї це було б жахливо; як сильно вона б страждала!". На що я сказав: "Бачите, лікарю, якими стражданнями їй це б обійшлося, і саме ви були б причиною цих страждань; але тепер вам доводиться оплачувати це, залишившись в живих і оплакуючи її". Він не сказав більше ні слова, лише потиснув мені руку і тихо залишив мій кабінет. Страждання якимось чином перестає бути стражданням після того, як воно знаходить смисл, такий, наприклад, як смисл жертовності.

Зрозуміло, це не було терапією у власному смисл слова, тому що, по-перше, його розпач не був хворобою, і, по-друге, я не міг змінити його долю, повернути йому його дружину. Але в той момент я зумів так змінити його ставлення до його невідворотної долі, що з цього часу він міг, принаймні, бачити смисл у своєму стражданні. Один з основних принципів логотерапії полягає в тому, що головним прагненням людини є не одержання задоволення чи уникнення страждання, а, швидше, пошук смислу. Ось чому людина готова навіть страждати, зрозуміло, за умови, що її страждання має смисл.

Немає потреби говорити, що страждання не буде мати смисл, якщо воно не абсолютно неминуче, наприклад рак, який може бути вилікуваний хірургічним шляхом, не повинен прийматися пацієнтом як його хрест, який він повинен нести. Це було б швидше мазохізмом, ніж героїзмом. Але якщо лікар не може ні вилікувати хворобу, ні принести полегшення хворому зняттям його болю, він повинен задіяти нею здатність реалізувати смисл його страждання. Традиційна психотерапія орієнтувалася на відновлення здатності людини трудитися і радіти життю; логотерапія приймає ці задачі, але йде далі, відновлюючи здатність страждати, якщо це необхідно, за допомогою відшукання смисл навіть у стражданні.

У цьому контексті Едіт Вейскопф-Джельсон стверджує у своїй статті по логотерапії, що "наша сучасна філософія психогігієни акцентує ідею, що люди повинні бути щасливі, що нещастя є симптомом дезадаптації. Така ціннісна система може бути відповідальна за той факт, що тягар неминучого нещастя підсилюється почуттям нещастя від того, що ти нещасливий". А в іншій роботі вона виражає надію, що логотерапія "може допомогти протидіяти деяким нездоровим тенденціям у сучасній культурі США, де невиліковно хворому дається занадто мало можливостей бути гордим своїм стражданням і вважати його швидше облагороджуючим, ніж принижуючим", так що "він не тільки нещасний, але ще і соромиться того, що нещасний".

Бувають ситуації, коли людина позбавлена можливості виконувати роботу чи радіти життю; страждання, якого неможливо уникнути, не можна виключити. У мужньому прийнятті такого страждання життя знаходить і зберігає смисл до кінця. Іншими словами, смисл життя безумовний, тому що включає навіть потенційний смисл страждання.

Дозвольте мені розповісти про те, що було, можливо, найглибшим моїм переживанням у концентраційному таборі. Шанси вижити в таборі були не більше ніж один до двадцяти, що можна легко перевірити точною статистикою. Врятувати рукопис моєї першої книги, який я ховав під одягом, коли прибув в Освенцим, здавалося неможливим. Таким чином, я повинен був пережити втрату мого духовного дітища. І в той момент мені здавалося, що нічого і нікого не залишиться в цьому житті після мене: ні природної, ні духовної дитини! Так я зіштовхнувся з питанням, чи не було моє життя в цих обставинах остаточно позбавлене всякого смислу?

Я не знав, що відповідь на це питання, яким я жахливо мучився, вже заготовлена для мене, і що незабаром я її отримаю. Сталося так, що мені довелося помінятися одягом з ув’язненим, який відразу після прибуття в Освенцим був відправлений у газову камеру. Замість мого рукопису я знайшов у кишені щойно придбаного пальто усього лише одну сторінку, вирвану з єврейського молитовника, де була головна єврейська молитва "Shema Gisrael". Як міг я витлумачити таку "випадковість" інакше, як заклик жити моїми думками, замість того щоб просто фіксувати їх на папері?

Трохи пізніше, я пам'ятаю, мені здавалося, що я вмру у недалекому майбутньому. У цій критичній ситуації, однак, мої турботи відрізнялися від турбот більшості моїх товаришів. Вони задавалися питанням: "Чи переживемо ми табір? Тому що якщо ні, то всі ці страждання не мають смислу". Мене ж турбувало питання: "Чи мають смисл усі ці страждання, ця смерть навколо нас? Тому що якщо ні, тоді в кінцевому рахунку немає смислу у виживанні; тому що життя, смисл якого залежить від того, вдасться уникнути смерті чи ні, взагалі не варте того, щоб жити".

Логотерапія як техніка

Реалістичний страх, такий як страх смерті, не може бути знятий за допомогою його психодинамічної інтерпретації. З іншого боку, страх невротичний, наприклад агорафобія, не можна вилікувати за допомогою філософського розуміння. Однак логотерапія розробила спеціальну техніку для лікування також і цих випадків. Щоб пояснити, що відбувається, коли застосовується ця техніка, розглянемо стан, який часто зустрічається в невротиків, а саме антиципаторну тривогу. Для цього страху характерним є те, що він продукує саме те, чого пацієнт боїться. Наприклад, людина, яка страждає страхом почервоніти, входячи у велике приміщення, в якому знаходиться багато людей, входить і дійсно червоніє. У цьому контексті, перефразуючи відомий вислів "бажання — батько думки", можна сказати: "страх — мати того, що відбувається".

Неабияка іронія міститься в тому, що як страх породжує те, чого людина боїться, так надмірно сильне бажання унеможливлює те, чого вона бажає. Ця ексцесивна інтенція, чи "гіперінтенція", як я її називаю, особливо часто спостерігається у випадках неврозів на сексуальному ґрунті. Чим більше чоловік намагається демонструвати свою сексуальну потенцію чи жінка — її здатність переживати оргазм, тим менше вони в цьому мають успіх. Задоволення є і повинне залишатися побічним ефектом, і воно руйнується чи знищується тією мірою, якою воно стає самоціллю.

Крім описаної вище ексцесивної інтенції ексцесивна увага, чи "гіперрефлексія", як це називається в логотерапії, також може бути патогенним фактором (тобто вести до захворювання). Наступний клінічний випадок показує, що я маю на увазі. Молода жінка звернулася до мене зі скаргою на фригідність. Як стало відомо з її розповіді, у дитинстві вона була зґвалтована батьком. Однак не це травматичне переживання саме по собі стало тим, що викликало сексуальний невроз, у чому неважко було переконатися. Оскільки виявилося, що в результаті читання популярної психоаналітичної літератури пацієнтка увесь час жила в тривожному очікуванні важких наслідків цього травматичного переживання. Ця антиципаторна тривога зумовила як ексцесивне бажання довести свою жіночність, так і ексцесивну увагу, центровану швидше на самій собі, ніж на її партнері. Цього було достатньо, щоб пацієнтка стала нездатною до пікового переживання сексуальної насолоди, тому що оргазм став об'єктом інтенції і об'єктом уваги, замість того щоб залишатися ненавмисним ефектом нерефлексованої самовіддачі партнеру. В результаті короткочасної логотерапії ексцесивна увага і гіперінтенція пацієнтки у відношенні до її здатності переживати оргазм були "дерефлексовані" — ще один термін логотерапії. Коли її увага була перефокусована на відповідний об'єкт, тобто на партнера, оргазм встановився спонтанно.

На подвійному факті, що страх породжує саме те, чого людина боїться, і що гіперінтенція унеможливлює те, чого людина бажає, логотерапія засновує свою техніку, названу "парадоксальною інтенцією". При цьому підході фобічному пацієнту пропонується хотіти, хоча б тільки на один момент, саме того, чого він боїться.

Дозвольте навести приклад. Молодий лікар консультувався в мене з приводу страху через потіння. Як тільки він починав боятися, що стане потіти, цієї антиципаторної тривоги було достатньо, щоб викликати сильне потовиділення. З метою розірвати це замкнуте коло я порадив пацієнту щораз, коли він починає упрівати, навмисно вирішувати довести людям, як сильно він може потіти. Через тиждень після того він розповідав мені таке. Як тільки він зустрічав кого-небудь, хто викликав його антиципаторну тривогу, він говорив собі: "Я потів раніше тільки на кварту, а тепер я напотію щонайменше на десять кварт!" Результатом було те, що пацієнт, який десять років страждав цією фобією, після одного сеансу протягом тижня звільнився від неї назавжди.

Читачу ясно, що ця техніка полягає в інвертуванні установки пацієнта, оскільки його страх заміняється парадоксальним бажанням. За допомогою такого прийому "вітер забирається з вітрил" тривоги.

Така техніка, однак, повинна ґрунтуватися на специфічно людській здатності дистанціювання, що споконвічно міститься в почутті гумору. Ця важлива здатність самодистанціювання актуалізується щоразу, коли застосовується логотерапевтична техніка "парадоксальної інтенції". Одночасно пацієнт стає здатним відокремити себе від свого неврозу. Г. Б. Оллпорт пише: "Невротик, що вчиться глузувати з самого себе, може перебувати на шляху до саморегуляції, можливо, — до лікування". Парадоксальна інтенція — емпіричне підтвердження і клінічне застосування цього твердження Оллпорта.

Ще кілька прикладів можуть послужити подальшому роз'ясненню цього методу. Наступний пацієнт працював бухгалтером і лікувався в багатьох лікарів у декількох клініках без найменшого успіху. Коли ця людина звернулася в мою клініку, він був у крайньому розпачі, визнаючи, що близький до самогубства. Протягом кількох років він страждав від писального спазму, який останнім часом настільки підсилився, що викликав загрозу втратити роботу. Отже, тільки безпосередня короткочасна терапія могла полегшити ситуацію. Із самого початку мій асистент порекомендував пацієнту, щоб він діяв протилежним чином, ніж він це робив зазвичай, а саме, замість того, щоб намагатися писати максимально розбірливо красиво, спробувати писати найпотворнішими карлючками. Він повинен був говорити собі: "Ну, я їм усім покаджу, який я видатний каракуліст!" І в той же момент, коли він спробував писати карлючки, нічого не вийшло. "Я намагався писати карлючки, але просто був нездатний до цього", — говорив він наступного дня. Таким способом за сорок вісім годин пацієнт був звільнений від його писального спазму і був вільний від нього протягом усього періоду спостереження після лікування. Він знову щасливий і повністю готовий до роботи.

Аналогічний випадок, що відноситься, однак, до мови, а не до письма, був повідомлений мені колегою з ларингологічного відділення поліклінічної лікарні. Це був найважчий випадок заїкуватості, з яким він мав справу за багато років практики. Ніколи за усе своє життя, наскільки він міг згадати, пацієнт не був вільний від свого мовного дефекту, за винятком одного випадку. Це сталося, коли йому було дванадцять років і він їхав зайцем у трамваї. Пійманий кондуктором, він подумав, що єдиний спосіб виплутатися — це розбудити в кондуктора жалість, а для цього спробувати продемонструвати, який він нещасний заїкуватий хлопчик. Але коли він спробував заїкатися, у нього нічого не вийшло; він став нездатний заїкатися. Не усвідомлюючи цього, він застосував парадоксальну інтенцію, хоча і не для терапевтичних цілей.

Однак викладене не повинно справити враження, що парадоксальна інтенція ефективна тільки в моносимптоматичних випадках. Використовуючи цю логотерапевтичну техніку, мої співробітники у Віденській поліклінічній лікарні проводили успішне лікування навіть у випадках затяжних обсесивно-компульсивних неврозів важкого ступеня. Я можу, наприклад, навести історію шестидесятилітньої жінки, яка протягом шістдесяти років страждала нав'язливою дією миття рук такої сили, що, здавалося, тільки лоботомія може принести полегшення. Однак мій співробітник почав лікування за допомогою парадоксальної інтенції, і через два місяці після того пацієнтка була здатна вести нормальний спосіб життя. Перед надходженням у клініку вона зізнавалася: "Життя стало для мене пеклом". Паралізована своєю компульсією і бактеріофобічною обсесією вона, зрештою, весь день залишалася в ліжку, не здатна виконувати ніякої домашньої роботи. Було б не зовсім точно говорити, що зараз вона повністю вільна від симптомів, тому що обсесія може з'являтися в її свідомості. Однак вона здатна "посміятися над нею", іншими словами застосувати парадоксальну інтенцію.

Парадоксальна інтенція також може бути використана у випадках порушення сну. Страх безсоння породжує екстенсивне прагнення заснути, що у свою чергу робить пацієнта нездатним заснути. Щоб перебороти цей специфічний страх, я зазвичай раджу пацієнту не прагнути заснути, а навпаки, намагатися залишатися бадьорим якомога довше. Іншими словами, гіперінтенція (екстенсивне прагнення) заснути, породжувана антиципованим страхом не заснути, повинна бути замінена парадоксальною інтенцією — прагненням не заснути, за яким незабаром повинен прийти сон.

Парадоксальна інтенція ефективна при лікуванні обсесивних, компульсивних і фобічних станів, особливо у випадках, які пов'язані з антиципованою тривогою. Крім того, це швидкодіючий терапевтичний метод. Однак не слід думати, що така швидка терапія обов'язково дає тільки тимчасовий терапевтичний ефект. "Одна з найбільш звичайних помилок ортодоксального фройдизму, — пише Еміль А. Гутейл, — полягає в тому, що стійкість результатів вважається відповідною тривалості терапії". У моїх списках є, наприклад, історія хвороби пацієнта, з яким проводилася парадоксальна інтенція більше ніж двадцять років тому, і терапевтичний ефект проте зберігається.

Найбільш чудовий факт полягає в тому, що парадоксальна інтенція не залежить від етіологічної бази в кожному конкретному випадку. Це підтверджується висловленням Едіт Вейскопф-Джельсон: "Хоча традиційна психотерапія наполягає, що терапевтичні процедури повинні ґрунтуватися на виявленні етіології, можливо, що деякі причини можуть зумовлювати неврози протягом раннього дитинства, і зовсім інші можуть викликати неврози в дорослому віці".

Те, що часто розглядається як причини неврозів, тобто комплекси, конфлікти і травми, є швидше, симптомами неврозів, ніж їх причинами. Риф, що виступає з води під час відпливу, очевидно не є його причиною; швидше відплив зумовлює появу рифа. Таким чином, що таке меланхолія, якщо не певного роду емоційний відплив? З іншого боку, почуття провини, що, як правило, виявляється в "ендогенних депресіях" (які не варто змішувати з невротичними депресіями), не є причиною цього спеціального типу депресії. Справедливим є інше, оскільки цей емоційний відплив витягає почуття провини на поверхню свідомості, висуває його на передній план.

Що стосується актуальної детермінації неврозів, то крім конституціональних факторів, соматичних чи психічних за природою, такі механізми зворотного зв'язку, як антиципована тривога, очевидно, є головним патогенним фактором. Цей симптом викликає фобічну реакцію, фобія підсилює симптом, а симптом у свою чергу підсилює фобію. Аналогічний ланцюжок подій, однак, може спостерігатися у випадку обсесивно-компульсивних неврозів, коли пацієнт бореться з думками, що його переслідують. Тим самим, однак, він збільшує силу їхньої руйнівної дії, тому що дія викликає протидію. Знову ж таки йде процес посилення симптому. З іншого боку, як тільки пацієнт перестає боротися зі своїми обсесіями, а замість цього, використовуючи парадоксальну інтенцію, трактує їх іронічно і висміює, замкнене коло розривається, а симптом слабшає і, нарешті, атрофується. У сприятливих випадках, коли відсутній екзистенціальний вакуум, що викликає і виявляє симптом, пацієнт не тільки має успіх у висміюванні свого страху, але й урешті-решт процвітає в повному його ігноруванні.

Як бачимо, антиципована тривога вимагає протидії за допомогою парадоксальної інтенції. Гіперінтенція так само, як і гіперрефлексія, вимагає протидії за допомогою дерефлексії. Дерефлексія, однак, можлива в кінцевому рахунку тільки за умови реорієнтації пацієнта щодо його специфічного покликання і місії в житті.

Не самоцентрація невротика, чи то жалість до себе чи презирство, може розірвати замкнене коло, а самозанурення ( self-commitment), що стає ключем до зцілення.

Колективний невроз

Кожній епосі притаманний свій колективний невроз, і кожна епоха вимагає власної психотерапії, щоб упоратися з ним. Екзистенціальний вакуум — невроз нашого часу — може бути описаний як приватна й особиста форма нігілізму, тому що нігілізм може бути визначений як твердження, що буття не має смислу. Що стосується психотерапії, то вона не зможе впоратися зі станом справ у масових масштабах, якщо не збереже себе вільною від сприяння і впливу сучасних тенденцій нігілістичної філософії. Інакше вона виявиться швидше симптомом масового неврозу, ніж засобом для його лікування. Психотерапія буде не тільки відбивати нігілістичну філософію, але також, навіть якщо мимоволі і несвідомо, передавати пацієнту те, що в дійсності є карикатурою, а не справжнім образом людини.

Насамперед, існує небезпека, внутрішньо властива навчанню про те, що людина є не більше, ніж результат біологічних, психологічних і соціологічних умов, тобто продукт спадковості і середовища. Таке уявлення є образом робота, а не людської істоти. Цей невротичний фаталізм живиться і підкріплюється психотерапією, яка заперечує волю людини.

Людина, зрозуміло, істота кінцева, і її воля обмежена. Це воля не від умов, а воля займати позицію по відношенню до умов. Наприклад, я звичайно не відповідальний за факт, що в мене сиве волосся, однак я відповідальний за факт, що я не йду до перукаря, щоб пофарбувати моє волосся, як могли б вчинити багато людей. Таким чином, у кожної людини є певна міра волі, хоча б воля для вибору кольору волосся.

Франкл В.Э. Основы логотерапии. Психотерапия и религия. – СПб: Речь, 2000. – С.185-201, 205-212.

термінологічний словник
Логотерапія В.Франкла	Теорія особистості, яка фокусується на смислі людського існування, а також на пошуку людиною такого смислу, який є первинною мотивуючою силою людини.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Розкрийте основні положення логотерапії В.Франкла.

• Метод „парадоксальної інтенції”.

• Аналіз смислів життя у біографії відомої людини

література до теми

• Гуманистическая и трансперсональная психология: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 592 с.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Франкл В. Основы логотерапии. Психотерипия и религия. – СПб: Речь, 2000. – 286 с

Розділ V.

Ψ

Біхевіоральний, когнітивний та соціально-когнітивний напрямки у персонології

когнітивна теорія особистості. Теорія особистісних конструктів Дж.Келлі

Теоретичний блок

Основні положення:	Підхід Келлі – ідеографічний (орієнтований на опис особистості як особливої унікальної цілісності). Весь людський досвід існує лише у свідомості людини. Є різні способи тлумачення цього досвіду, які відкриті для альтернативної інтерпретації. Поведінка людини ніколи не є цілком визначеною, детермінованою, люди завжди певною мірою вільні у своєму розумінні дійсності.
Інтерпретація особистості:	Особистість – це організована система певною мірою важливих конструктів, які використовуються людиною для інтерпретації своїх переживань і прогнозів майбутніх подій. Кожна людина – це вчений, дослідник, який не просто реагує на стимули, не просто засвоює інформацію ззовні, а висуває власні гіпотези, перевіряє їх на практиці, будує свою власну “теорію світу” і людських стосунків. “Люди відрізняються між собою за способами конструювання подій” (Дж.Келлі)
Основний постулат:	Поведінка людини залежить від того, як людина прогнозує майбутні події. Особистісні процеси мають психологічно визначені канали (конструкти), в рамках яких і здійснюється такий прогноз. Висновки з постулату: Кожна людина розуміє дійсність на основі свого унікального особистісного конструкту; Особистісні конструкти організовані в людей по-різному; Події свого життя люди пояснюють використовуючи різні конструкти, притаманні їм. У ситуації вибору вибираються конструкти, які: Розширюють наше розуміння світу; Уточнюють нашу систему конструктів; Система конструктів змінюється людиною в напрямку розширення або в напрямку визначення.

Характеристика особистісних конструктів
Конструкт – це понятійна система, особливий суб’єктивний засіб, створений людиною, перевірений нею на практиці, який допомагає їй сприймати і розуміти оточуючу дійсність, інтерпретувати, прогнозувати і оцінювати події.
Функції конструктів:		узагальнення; протиставлення.
Основні параметри особистісних конструктів	Валідність конструкта Визначається прогностичною ефективністю конструкта, яка може змінюватись
	Біполярність і дихотомічність В межах одного конструкта мають місце схожість і відмінність елементів
	Полюс схожості і полюс контрасту Кожен конструкт має два протилежні полюси. Полюс схожості характеризує те, в чому два елементи є схожими Полюс контрасту характеризує те, в чому два елементи є протилежними третьому елементу
	Формальні властивості конструктів: Фокус застосування Фокус застосування це специфічний для кожної людини діапазон застосування конструкта Проникність – непроникність Проникність конструкту характеризує ступінь допуску в діапазон застосування нові елементи для пояснення.
Типи конструктів	У відповідності з природою контролю над елементами конструкту наперед визначені констелятивні пропозиційні
	Залежно від діапазону можливостей Багатосторонні (включають відносно широкий спектр явищ) Часткові (включають невеликий діапазон явищ)
	Основні (регулюють основну діяльність людини) Периферичні (можуть змінюватись, не змінюючи основну структуру)
	Жорсткі (дають незмінний прогноз) Вільні (дозволяють робити різні прогнози при схожих умовах)

біографічний словник

Джордж Олександр Келлі 28 квітня 1905, Канзас — 1967

Сім’я

Єдина дитина в сім’ї своїх батьків, Джордж Келлі ріс в атмосфері релігійності, працелюбності та порядності.

Дитинство

В дитинстві Келлі часто змінював школи, а з 13 років тривалий час йому доводилося проводити поза домівкою батьків.

Освіта

Навчання в коледжі Дж.Келлі почав з фізики та математики (з яких отримав ступінь бакалавра), але інтерес до соціальних процесів дозволив йому отримати ступінь магістра педагогічної соціології Канзаського університету.

Професійне становлення

Перша лекція з психології була нудною і нецікавою та й ніщо не вказувало на те, що студент-фізик стане видатним психологом. Але викладацька діяльність та набутий досвід привели його до написання дисертації з психології (проблема дослідження – вивчення способів проведення вільного часу робітниками). Подальші дослідження стосувалися проблем прогнозу успішності у викладацькій діяльності та клінічній психології.

Вчителі

Хоча Джордж Келлі тривалий час працював над написанням дисертації під керівництвом статиста а педагога Годфрі Томаса, все ж не можна назвати людину, яка б визначила шлях Дж.Келлі в науці. З юних років він був достатньо незалежним у свої дослідженнях і не зазнавав особливого впливу з боку великих науковців.

Учні

Роботу Дж.Келлі з вивчення психології персональних конструктів продовжили його учні в США та Англії. Його теорія має особливу популярність і в наш час і використовується для забезпечення усіх видів діяльності психолога.

Основні праці

Психологія особистісних конструктів, 1955

Теоретичний блок

Джордж Келлі

Системи тлумачення

Людина дивиться на світ крізь прозорі трафарети чи шаблони, які вона сама створює, а потім намагається пристосувати їх до тих реалій, з яких складається цей світ. Пристосування не завжди виявляється хорошим. Однак, без таких шаблонів світ являється перед нею у вигляді настільки нерозрізненої однорідності, що вона не в змозі витягти з нього ніякого смислу. Для будь-якої людини навіть погане пристосування своїх шаблонів до реальності корисніше від їх повної відсутності.

Будемо називати ці шаблони, які застосовує досвідчений маніпулятор до справжнього положення речей, конструктами. Конструкти суть способи тлумачення світу. Це вони дають можливість людині, та й більш низькоорганізованим тваринам теж, вибудовувати лінію поведінки – чи вона точно сформульована чи бездумно програється, виражена словесно чи зовсім безмовна, узгоджується чи розходиться з іншими лініями поведінки, розумно аргументована чи відчута нутром.

Звичайно люди прагнуть удосконалювати свої конструкти, розширюючи їхній набір, вносячи до них зміни для забезпечення кращого пристосування і включаючи їх як видові об'єкти в суперординатні конструкти чи системи. Намагаючись удосконалити конструкти, людина неодноразово зупиняється під впливом думки про шкоду, яка явно буде заподіяна системі внаслідок зміни субординатного конструкта. Часто її особистий внесок у більш широку систему чи її особиста залежність від неї настільки великі, що вона буде всіляко утримуватися від введення більш точного конструкта в її основу. Може знадобитися спеціальний психотерапевтичний вплив чи більш багатий життєвий досвід, щоб переконати людину вносити виправлення у свою систему тлумачення аж до того моменту, коли можна буде включити в її склад новий і більш точний конструкт.

Ті системи тлумачення, які можуть передаватися від однієї людини до іншої, здатні мати широке розповсюдження серед населення. Друга половина сторіччя показала значний прогрес у створенні способів робити особисті конструкти і системи, які краще піддаються передачі. Ми розробили науковий психологічний словник. Висловлюючись інакше, наші публічні системи тлумачення, які служать для розуміння особистих конструктів інших людей, стають все більш точними і вичерпними.

Деякі широко розділені або публічні системи тлумачення конструюються, головним чином, для того, щоб пристосовуватися до певних сфер діяльності чи галузей фактів. Коли ми обмежуємо область фактів, можна розвивати детальну систему, не турбуючись про можливу несумісність з нею якихось другорядних фактів. Ми обмежуємо галузь і намагаємося, хоча б на якийсь час ігнорувати непримиренні факти за межами заданої галузі. Наприклад, давно стало звичним і зручним розрізняти „психічні” і „фізичні” факти. Вони являють собою дві штучно розмежовані галузі, до яких пристосовуються два типи систем тлумачення: психологічна система і природничо-наукова група систем. Однак стає все очевидніше, що ми володіємо двома альтернативними системами тлумачення, кожну з яких можна з користю застосовувати до безупинно зростаючого корпусу тих самих фактів. Ці галузі частково збігаються.

Розглянемо більш конкретно галузі психології і фізіології. Встановлені дослідним шляхом межі цих галузей засновані на передбачуваних діапазонах придатності психологічної і фізіологічної систем тлумачення відповідно. Але значна частина тих самих фактів може бути витлумачена в кожній із двох систем. То які ж це факти – „психологічні” чи „фізіологічні”? Де вони в дійсності перебувають? І хто має право володіння ними — психолог чи фізіолог? Хоча останнє питання може здатися досить дурним, потрібно тільки посидіти на якій-небудь міждисциплінарній конференції, щоб переконатися в тому, що воно постає в суперечках між представниками різних професійних цехів. Окремі особистості можуть дуже емоційно відстоювати свої виключні права на тлумачення конкретних фактів.

Зрозуміло, відповідь полягає в тому, що події, на яких ґрунтуються факти, не дотримуються інституційної лояльності. Вони перебувають в публічному володінні. Одна і та ж подія може витлумачуватися одночасно і з користю в системах різних дисциплін -фізики, фізіології, політології чи психології.

Ще ніхто не виявився настільки мудрим, щоб запропонувати для розгляду універсальну систему конструктів. І можна з упевненістю припустити, що пройде багато часу, перш ніж буде запропонована задовільна єдина система. Якийсь час нам доведеться задовольнятися групою мініатюрних систем, кожна з яких має свою власну область чи обмежений діапазон придатності. Доти, доки ми продовжуємо користатися таким роз'єднаним сполученням мініатюрних систем, потрібно бути дуже обережними і застосовувати кожну систему абстрактно, а не конкретно. Наприклад, замість того, щоб стверджувати, начебто певна подія є „психологічною” і, отже, „нефізіологічною”, ми повинні проявити обережність і визнати, що будь-яка подія може розглядатися з погляду як її психологічних, так і її фізіологічних аспектів. Крім того, ми повинні неухильно йти за ще однією керівною ідеєю: фізіологічно витлумачені факти, які стосуються даної події, є продуктом певної фізіологічної системи, у рамках якої вони виявляються і мають сенс, і в цьому випадку психологічна система зовсім не зобов'язана їх пояснювати.

Не менш важливо постійно усвідомлювати обмежений діапазон придатності наших мініатюрних систем. Тому що варто тільки якійсь мініатюрній системі знайти свою корисність в обмеженому діапазоні придатності, відразу виникає спокуса спробувати розширити її сферу застосування. Так, в галузі психології ми спостерігали, як створена Халлом математико-дедуктивна теорія механічного запам'ятовування поширювалася на сферу рішення задач, навіть на сферу особистості. Психоаналіз Фройда починався як психотерапевтична техніка, але поступово був розширений до теорії особистості, а деким — і до релігійно-філософської системи. Цей різновид інфляції мініатюрної системи не обов'язково вказує на кепський стан справ, але вона дійсно викликає труднощі, якщо ми не в змозі зрозуміти просту річ: те, що це достатньо правильно в обмеженому діапазоні, зовсім не повинне бути настільки ж правильним за його межами.

Очевидно, будь-яка психологічна система має обмежений діапазон придатності. При перевірці виявляється, що психологічним системам — поки не настане їхній час — доводиться працювати в більш обмеженому діапазоні придатності, ніж хотілося б психологам. Система, чи теорія, яку ми маємо намір викласти і досліджувати, має обмежений діапазон придатності; її діапазон обмежується, наскільки можна судити в даний момент, людською особистістю і, більш конкретно, проблемами міжособистісних відносин.

Психологічні, як, утім, і будь-які інші системи, володіють не тільки обмеженим діапазоном придатності, але ще і фокусом придатності. Усередині подієвої області системи є підгалузь проблем, де ця система має тенденцію працювати найкраще. Звичайно це саме ті проблеми, які автор мав на увазі, коли придумував свою систему. Наприклад, ми вважаємо, що наша власна теорія тяжіє до того, щоб мати фокус придатності в зоні пристосування людини до стресу. Тому вона повинна виявитися найбільш корисною психотерапевту, тому що при її формулюванні ми думали, головним чином, про проблеми психотерапії.

У цьому розділі ми сподівалися роз'яснити наше переконання в тому, що людина створює свої власні способи бачення і розуміння світу, в якому вона живе, а не знаходить їх там готовими, створеними для неї суспільством. Вона будує конструкти і приміряє їх до дійсного стану речей. Час від часу її конструкти організуються в системи — групи конструктів, які поєднуються субординатними та суперординатними відносинами. Одні й ті ж події часто можуть розглядатися у світлі двох або більше систем. Однак самі події не належать жодній з цих систем. Більш того, реальні системи людини мають специфічний фокус і обмежений діапазон придатності.

Конструкти як основа передбачень

Ми почали з того, що в перспективі століть людину можна було б уявити собі як вченого-новачка і що кожна окрема людина по-своєму формулює конструкти, крізь які вона дивиться на світ подій. Як учений, людина намагається передбачити і тим самим контролювати хід подій. З чого випливає, що сформульовані нею конструкти призначаються для полегшення її пророчих досягнень.

Ми поки не намагалися абсолютно точно сформулювати наше уявлення про те, що таке конструкт. Ця справа відкладається до останнього розділу. Однак, уже достатньо сказано, щоб дати зрозуміти: під конструктом ми маємо на увазі репрезентацію світу, причому таку, яка створюється живою істотою і потім піддається перевірці в зіткненні з реальністю цього світу. Оскільки світ — це, власне кажучи, хід подій, то перевірка конструкта — це його іспит наступними подіями. Іншими словами, конструкт перевіряється, виходячи з його передбачувальної ефективності.

Втім, перевірка конструкта з погляду його передбачувальної ефективності може виявитися досить марним заняттям. Хтось тлумачить поведінку сусіда як ворожу. Під цим він має на увазі, що сусід буде йому шкодити при кожному зручному випадку. Він перевіряє своє тлумачення ставлення до свого сусіда, кидаючи камінням в його собаку. Сусід відповідає сердитим докором. І цей чоловік може вважати, начебто він підтвердив правильність свого тлумачення сусіда як вороже налаштованої людини.

"Підтвердити правильність" тлумачення сусіда як ворожої людини можна, очевидно, за допомогою ще одного різновиду помилкового логічного висновку. У цьому випадку чоловік міркує так: "Якщо мій сусід ставиться до мене вороже, він буде прагнути довідатися, коли я потраплю в скрутне положення, занедужаю чи виявлюся вразливим у чомусь іншому. Я простежу за ним, щоб переконатися, чи не так це". Наступним ранком він зустрічає сусіда, і той вітає його традиційним "Як ваші справи?" Як тут сумніватися?! Сусід робить саме те, що передбачалося у ставленні вороже налаштованої людини.

Оскільки конструкти використовуються для того, щоб передбачати події, то вони також повинні використовуватися і для оцінки точності передбачення після того, як події відбулися. Людина безнадійно загрузла б у своїх пристрастях і упередженнях, якби не одна обставина: звичайно вона здатна оцінити результати своїх передбачень на рівні тлумачень, відмінному від того рівня, на якому вона спочатку їх робить. Хтось ставить саме на цього коня в цьому заїзді, тому що він темної масті, а йому недавно пощастило в темну в покері. Однак, коли заїзд закінчується, він, імовірно, тлумачить оголошене рішення суддів як більш очевидний доказ успіху коня в цьому заїзді, ніж його масть.

Коли конструкти використовуються для передбачення найближчих подій, вони легше піддаються заміні чи перегляду. Підтверджені чи спростовані дані швидко виявляються в розпорядженні пророка. Якщо конструкти використовуються винятково для передбачення віддалених подій, таких, наприклад, як життя після смерті чи кінець світу, то вони навряд чи будуть настільки ж відкритими для перегляду. Крім того, більшість людей зовсім не поспішають збирати доказові дані в таких питаннях.

Хороший вчений намагається якомога швидше піддати свої конструкти випробуванню. Але спочатку він перевіряє їх в масштабі пробірки. Якщо ж ризик великий, він спочатку пошукає побічні докази передбачуваних результатів своїх дослідів. Ця пряма, чесна перевірка конструктів — одна з характерних рис експериментального методу в сучасній науці. Така перевірка характерна також для будь-якої пильної людини.

Але буває і так, що людина не зважується експериментувати, тому що боїться результату перевірки. Вона може побоюватися, що висновок експерименту поставить її в невизначене положення, перебуваючи в якому вона більше не зможе передбачувати і керувати. У неї немає бажання попадати в залежність від своїх же власних конструктів. Вона може навіть тримати їх у таємниці від усіх, щоб не виявитися передчасно втягненою у їхню перевірку. Це небажання виражати свої конструкти, так само як і перевіряти їх, складає одну з практичних проблем, які постають перед психотерапевтом у процесі роботи з клієнтом. Надалі в нас ще буде що сказати про ці проблеми.

Конструкти використовуються для передбачення майбутніх подій, а світ неухильно рухається вперед і виявляє правильність або хибність таких передбачень. Цей факт дає підставу для перегляду конструктів і, в кінцевому рахунку, систем тлумачення в цілому. Якби світ, у якому ми живемо, був статичним, наше уявлення про нього теж могло б бути статичним. Але безупинно відбуваються нові події — і наші передбачення то збуваються, то не збуваються. Щоденний досвід вимагає консолідації одних аспектів наших видів на майбутнє, перегляду інших і прямої відмови від третіх.

Те, що було сказано про досвід окремої людини, справедливо і для вченого. Вчений формулює теорію — набір конструктів з фокусом і діапазоном придатності. Якщо це хороший вчений, то він негайно приступає до перевірки своєї теорії. Як тільки він починає перевіряти теорію, йому майже напевно доведеться почати змінювати її у світлі отриманих результатів. Будь-яка теорія в такому випадку носить тимчасовий характер. І чим вона практичніша і корисніша, тим вразливіша вона для нових даних. Нашу власну теорію, особливо якщо вона знайде застосування, також доведеться розглядати як таку, що підлягає змінам у світлі перспектив і відкриттів завтрашнього дня. У кращому випадку це проміжна теорія.

Формулювання конструктивного альтернативізму

Уже достатньо сказано для роз'яснення нашої позиції, відповідно до якої існують різні способи тлумачення світу. Одні з них, безперечно, кращі, ніж інші. З нашої, людської точки зору, вони кращі тому, що сприяють більш ясним і точним передбаченням у відношенні більшого числа подій. Ще ніхто не винайшов набір конструктів, який дозволяє передбачити все, аж до останнього змаху крила колібрі; ми думаємо, пройде ще дуже багато часу, перш ніж комусь вдасться це зробити. Оскільки абсолютне тлумачення світу нездійсненне, ми змушені будемо задовольнятися рядом послідовних наближень до нього. У свою чергу, ці послідовні наближення можуть перевірятися частинами на предмет їх передбачувальної ефективності. Власне кажучи, це означає, що всім нашим інтерпретаціям світу можна поступово дати наукову оцінку, якщо ми наполегливі і не перестаємо вчитися на своїх помилках.

Ми допускаємо, що всі наші теперішні тлумачення світу доступні для перегляду або заміни. Це і є основне формулювання, яке має відношення майже до всього, про що ми маємо говорити надалі. Ми твердо стоїмо на тому, що, коли маєш справу зі світом, завжди є альтернативні тлумачення, доступні для вибору. Ніхто не повинен заганяти себе в кут, повністю поступатися обставинам чи ставати жертвою своєї біографії. Ми називаємо цю філософську позицію конструктивним альтернативізмом.

Коли вже стільки сказано про перевірку конструктів, саме час вказати на одну обставину: зовсім не байдуже, який з альтернативних конструктів вибирається як шаблон, з яким людина буде підходити до світу. Конструкти не можна вибирати навмання без того, щоб не потрапити у скрутне становище. Хоча альтернативні тлумачення завжди доступні, деякі з них точно є поганими інструментами. Критерій, яким можна скористатися, — це обмежена передбачувальна ефективність кожного альтернативного конструкта і повна передбачувальна ефективність тієї системи, частиною якої такий конструкт став би, якби був прийнятий.

філософія Чи психологія?

Вчені звичайно чітко розмежовують форми думки й актуальну розумову поведінку людей. Вчення про форми думки відноситься до сфери філософії чи, конкретніше, логіки, та вивчення актуального мислення вважається справою психології. Але відповідно до прийнятого нами за основу уявлення, усе, що характеризує думку, характеризує і її суб'єкта, тобто мислителя, а елементи наукової допитливості повинні лежати в основі людської цікавості взагалі. Якщо ми уважно вислуховуємо чиюсь особисту філософію, то ловимо себе на тому, що пильно дивимося на її власника. А якщо ми прагнемо зрозуміти, чому хтось поводиться таким чином, то відкриваємо причину в тому, як чи, якщо хочете, у якій формі він сам уявляє собі свої обставини.

Людина не обов'язково виразно формулює свої тлумачення світу. Деякі з них взагалі не отримують словесного позначення і виражаються мовою жестів. Елементи, які навіть тлумачаться, можуть не мати словесних ярликів, за допомогою яких ними можна було б оперувати, і людині нічого не залишається, як реагувати на них безмовним поривом. Таким чином, при вивченні психології „людини-філософа” ми повинні брати до уваги і його субвербальні шаблони репрезентації і тлумачення.

Пропонована нами система не є філософією чи психологією в традиційному розумінні. Як філософія вона має своє джерело в психологічній спостережливості людини. А як психологія вона має справу з філософськими поглядами окремої людини. На цьому каркасі ми і маємо намір побудувати обмежену психологічну теорію.

Келли Джордж А. Психология личных конструктов. Пер. с англ. А.А.Алексеева – СПб.: Речь, 2000.

термінологічний словник
Теорія особистісних конструктів Дж. Келлі	Теорія особистості, яка особливого значення надає когнітивним процесам в розумінні поведінки людини.
Конструктивний альтернативізм	Філософське положення когнітивної теорії про те, що люди здатні до перегляду та зміни своєї інтерпретації подій, до розгляду об’єктивної реальності з різних точок зору.
Когнітивна складність-простота	Межа складності або простоти системи особистісних конструктів людини.
Особистісний конструкт	Категорія мислення, за допомогою якої людина інтерпретує або пояснює свій життєвий досвід.
Терапія фіксованої ролі	Метод психотерапії, спрямований на те, щоб допомогти клієнту по-новому інтерпретувати себе і свої життєві ситуації.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Основні концепції і принципи теорії особистісних конструктів Келлі.

• Функції та властивості конструктів.

• Види конструктів в теорії Дж.Келлі

• Підібрати українські прислів’я, приказки, загадки тощо, які характеризують основні положення теорії особистості Дж. Келлі

література до теми

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Келли Джордж А. Психология личных конструктов. Пер. с англ. А.А.Алексеева – СПб.: Речь, 2000

• Когнитивная психология: Материалы финско-советского симпозиума. – М.: Наука, 1986. – 208 с.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Стиль жизни личности: Теорет. и методол. пробл. – К.: Наук. Думка, 1982. – 372с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Франселла Ф. Баннистер Д. Новый метод исследования лич­­­ности. М., 1987. 235 с.

• Похилько В.И., Федотова Е.О. Техника репертуарных решеток в экспериментальной психологии личности /Вопр.пси­­­ хол. 1984. N 3. С.151-157.

Соціально-когнітивна теорія особистості А.Бандури.

Теорія соціального научіння Дж.Роттера

Теоретичний блок

Компоненти научіння через спостереження в теорії А.Бандури

Процеси уваги	Процеси збереження	Моторно-репродуктивні процеси	Мотиваційні процеси
Розуміння характерних ознак поведінки моделі, внаслідок вибіркової уваги	Довготривала репрезентація в пам”яті поведінки моделі, яку спостерігали	Перехід закодованої у пам”яті інформації у дії	Здійснення відповідної поведінки
Детермінанти уваги: Привабливість моделі Асоціативна модель Здібності і мотиви спостерігача Статус носія моделі	Механізми збереження: Образне кодування Вербальне кодування	Мовчазний повтор поведінки моделі поєднується із практикою у виконання послідовності дій	Стимули моделювання: передбачення позитивного підкріплення передбачення покарання

Концепція потреб Роттера, покладена в основу загальної формули прогнозу поведінки

Загальна формула прогнозу поведінки Роттера		Потенціал потреби = свобода діяльності + цінність потреби
Потреба		Поведінка або набір варіантів поведінки, які на думку людини наближають її до мети
Категорії потреб	Статус визнання	Потреба у почутті компетентності в різних областях діяльності (школа, робота, фізична культура, громадська діяльність)
	Захист — залежність	Потреба мати захист і допомогу
	Домінування	Потреба впливати на життя інших
	Незалежність	Потреба приймати самостійні рішення і досягати мети без допомоги інших
	Любов	Потреба у любові і прийнятті іншими
	Фізичний комфорт	Потреба у їжі, збереженні здоров’я, фізичній безпеці.

Характеристика елементів, на яких базується основна формула прогнозу поведінки Роттера

Основна формула прогнозу поведінки Роттера: Потенціал поведінки = очікування + цінність підкріплення
Поведінковий потенціал	Вірогідність реалізації певної поведінки у конкретній ситуації
Очікування	Суб”єктивна вірогідність підкріплення
Цінність підкріплення	Міра, з якою людина при рівній вірогідності отримання надає перевагу одному підкріпленню порівняно з іншим
Психологічна ситуація	Така соціальна ситуація, якою її сприймає спостерігач

біографічний словник

Альберт Бандура 4 грудня 1925 року, Мюндар, Альберта, Канада

Сім’я

Батьки, А. Бандури, українці за походженням, емігрували до Канади і оселились на півночі провінції Альберта, де і народився майбутній теоретик людської поведінки.

Освіта

Бандура навчався у невеличкій місцевій малокомплектній школі. Оскільки педагогічний колектив складався лише з 2-х вчителів, учні повинні були займатись самоосвітою. По закінченні школи А.Бандура відвідував Університет Британської Колумбії у Ванкувері, який закінчив за три роки, отримавши ступінь бакалавра гуманітарних наук. Продовжив свою освіту майбутній вчений в університеті Айови, де отримав ступінь магістра гуманітарних наук, а згодом і ступінь доктора філософії.

Професійне становлення

Пройшовши однорічну клінічну інтернатуру у Консультативному центрі Уічити, штат Канзас, у 1953 році Альберт Бандура посів посаду на факультеті психології у Стенфордському університеті. Свою професійну діяльність він присвятив розвитку соціально-когнітивного підходу до вивчення і розуміння особистості. Соціально-когнітивна теорія особистості створена Бандурою в ході критичного переосмислення біхевіоризму. Провівши широкомасштабні дослідження у сфері соціального научіння, науковець емпірично доводить, що людина може засвоїти практично будь-які види поведінки без посереднього підкріплення. У наукових колах А. Бандура вважається провідним спеціалістом в області вивчення агресивності і статеворольового розвитку дітей. Персонолог більше 40 років займається викладацькою і дослідницькою роботою у Стенфордському університеті, де з 1969 року є дійсним членом Центра поглибленого вивчення поведінкових наук. Внесок, зроблений Бандурою, у розвиток психології був високо оцінений. Його було обрано Президентом Американської психологічної асоціації у 1973 році, за досягнення на науковій ниві він отримав велику кількість премій і нагород.

Вчителі

Створенню власної теорії особистоті А.Бандурою передувало критичне вивчення теорії оперантного научіння Б. Скіннера.

Особисте життя

Одружений А.Бандура з Вірджинією Варнс, з якою познайомився ще студентом.

Основні праці

Підліткова агресія, 1959 Теорія соціального научіння,1971 Соціальна теорія научіння, 1977

матеріали з першоджерел

А льберт Бандура

научіння ЧЕРЕЗ ВІДПОВІДНІ НАСЛІДКИ

Найелементарніший спосіб научіння, який коріниться в безпосередньому особистому досвіді, оснований на результатах тих або інших дій — позитивних або негативних. Переживаючи повсякденні події свого життя, люди дуже скоро починають розуміти, що одні з їхніх реакцій, як правило, завжди ведуть до успіху, інші — є безрезультатними, а іноді навіть мають досить сумні наслідки. Завдяки процесу такого диференційованого підкріплення поступово відбираються ефективні форми поведінки, у той час як неефективні — відкидаються.

Научіння через підкріплення зазвичай зображається як механічний процес, у якому реакції автоматично і несвідомо формуються їхніми безпосередніми наслідками. Прості дії можуть піддаватися модифікації навіть без усвідомлення взаємозв'язку між ними і їхніми наслідками. Однак когнітивні здібності людини дозволяють їй мати набагато більше користі зі свого особистого досвіду, ніж це доступне організмам, які не володіють розумом.

Відповідні наслідки виконують кілька функцій. По-перше, вони несуть у собі інформацію. По-друге, вони служать мотивацією, якщо є сприятливими для організму. По-третє, — і це, очевидно, найбільш суперечлива їхня функція — вони здійснюють автоматичне підкріплення реакцій. Для повного розуміння научіння, основаного на відповідних наслідках, потрібно найдокладнішим чином розглянути всі три перераховані функції.

Інформативна функція

В ході научіння люди не тільки певним чином реагують, вони ще й помічають ефект, який вони спричинили. Спостерігаючи за різними результатами своїх дій, вони виробляють гіпотези про те, які реакції в даному випадку є більш доречними, а які — менш. Засвоєна в такий спосіб інформація надалі служить керівництвом до дії. Правильні гіпотези дають шанс робити правильні дії, тоді як помилкові ведуть до дій неефективних. Дані, отримані в процесі пізнання, таким чином, вибірково або підкріплюються, або не підкріплюються.

Результати змінюють поведінку людини в основному завдяки втручанню мислення. (Таке явище, безумовно, суперечить механістичним поглядам.) Підкріплюючі наслідки служать своєрідним каналом передачі людині інформації про те, як варто вчинити, щоб отримати бажаний результат і уникнути неприємностей — правда, інформації досить невиразної. Оскільки научіння через відповідні наслідки більшою мірою є процесом когнітивним, в тих випадках, коли немає усвідомлення того, що ж конкретно підкріплюється, наслідки вносять лише незначні зміни в загальну поведінку. Навіть якщо певні реакції й отримують позитивне підкріплення, фактично це мало що змінює, якщо люди, виходячи з іншої інформації, зберігають впевненість у тому, що в майбутньому такі дії навряд чи будуть винагороджуватися.

Мотиваційна функція

Здатність до антиципації дозволяє людині мотивувати свої дії, спираючись на їх можливі наслідки. Попередній досвід формує очікування того, що певні дії принесуть відчутні переваги, інші не приведуть до суттєвих результатів, а треті будуть віддаляти майбутні неприємності. Уявляючи, якими можуть бути наслідки їхніх дій, люди здатні перетворювати їх у мотиваційні фактори своєї поведінки. Таким чином, можна сказати, що велика частина людських дій перебуває під попереднім контролем. Так, домовласники навряд чи будуть чекати моменту, коли їм по-справжньому доведеться пережити жах пожежі, вони заздалегідь запасаються страховим полісом; люди, які вирушають у далекі подорожі, як правило, не прагнуть відчути на собі неприємності, які спричиняються тропічними зливами або сніжними буранами, а попереджають ці події, підбираючи для себе відповідний одяг; точно так само і водій не чекає зупинки двигуна, щоб заправити свій автомобіль пальним.

Здатність передбачати віддалені наслідки і переносити їх на нинішню поведінку допомагає виробленню завбачливої поведінки. Це досягається шляхом забезпечення людини стимулами і підкріплювальними мотивами для здійснення певних дій. Спонукання, які передують самій дію, підвищують ймовірність прояву того виду поведінки, яка знову і знову отримує підкріплення, — ось чому спонукальна функція наслідків відіграє винятково важливу роль.

Підкріплювальна функція

При поясненні підкріплення, як правило, одразу передбачається, що наслідки підкріплюють поведінку автоматично, тобто без участі свідомості. Однак, такий підхід часто є досить спірним — наприклад, при ознайомленні з результатами дослідженя по вербальному научінню, в ході якого проводився аналіз: за яких умов і з якою частотою вимовляються слова, що отримують підкріплення, і в яких випадках вони ігноруються. Паралельно відстежувалося, якою мірою частота застосування тих або інших слів залежить від того, чи усвідомлюють учасники експерименту, промовляння яких саме слів винагороджується. Протягом усього сеансу через певні проміжки часу Спілбергер та Де Ніке (1966) оцінювали ступінь поінформованості учасників. З'ясувалося, що доти, доки учасникам експерименту нічого не відомо про умови підкріплення, наслідки жодним чином не змінюють їхню поведінку; однак, як тільки вони починають розуміти, які саме реакції винагороджуються, їхня поведінка різко змінюється в потрібному напрямку. Трохи пізніше інші дослідники, використовуючи вже інші завдання і підкріплення, прийшли до аналогічного спостереження: при відсутності знань про те, яка поведінка отримує підкріплення, вона піддається лише незначному впливові наслідків. Однак і після проведення всіх цих досліджень багато питань залишилися відкритими.

Свої ранні дослідження Постман і Сассенрат (1961) присвятили вивченню тимчасового співвідношення між усвідомленням людьми того, що відбувається, та змінами їхніх реакцій. При проведенні експериментів виявилося таке: коли учасники експерименту не усвідомлюють змісту того, що відбувається, підкріплення приводить лише до незначного поліпшення показників; однак після того, як досліджувані приходять до правильного рішення, вони починають демонструвати достатньо помітне закріплення відповідних реакцій. Вчені прийшли до висновку, що, хоча научіння може відбуватися і неусвідомлено, в таких випадках воно вкрай уповільнене і малоефективне. Однак, зростаюча кількість правильних реакцій зрештою допомагає розпізнати, що саме загострюється; і як тільки це відкриття робиться, люди охоче демонструють відповідну поведінку — зрозуміло, за наявності значимих спонукань.

Можна отримати зовсім різні результати щодо взаємозв'язку між усвідомленням того, що відбувається і змінами поведінки: усе залежить від того, наскільки адекватно поінформованість вимірюється. Якщо це відбувається після виконання численних спроб, то до цього моменту учасники експерименту можуть усвідомити, яка реакція є правильною, а яка — ні, лише на основі багаторазового підкріплення і за відсутності поінформованості. Є дані, які з усією очевидністю підтверджують правильність такого припущення. Коли ступінь розпізнавання підкріплюючих умов вимірюється через тривалий час від початку експерименту, то здається, що усвідомлення того, що відбувається, передує зміні поведінки; але якщо вимірювання проводять через короткі проміжки часу, створюється враження, що люди починають діяти таким чином ще до того, як усвідомлюють суть того, що відбувається, до того, як чітко розпізнають, які реакції є правильними. А що, якщо учасники експериментів ще до зміни своєї поведінки частково усвідомлюють суть того, що відбувається, але ніяким чином не виражають цього знання? Чи так це? На це питання ще треба буде дати відповідь.

Процедури, які використовувалися в таких дослідженнях, цілком доречні для наочної демонстрації того, що усвідомлене сприйняття того, що відбувається, сприяє зміні поведінки, але вони абсолютно непридатні при розгляді таких основних моментів, як, наприклад, вирішення питання: чи є усвідомлення того, що відбувається, неодмінною умовою процесу научіння і зміни поведінки. Оскільки реакції і їхні наслідки піддаються спостереженню, при з'ясуванні питання, наскільки це робиться усвідомлено, дослідникам доводиться покладатися лише на слова учасників експерименту.

У тих же випадках, коли пропонується завдання без можливості отримати правильну відповідь — оскільки взаємозв'язок між дією та її наслідком не піддається спостереженню — безумовно, можна дати більш впевнену відповідь на питання: чи повинне научіння неодмінно відбуватися за участю свідомості. Адже усвідомлення того, що відбувається, в принципі виключається, якщо спостерігається лише реакція, а не її наслідки, або, навпаки, коли підкріплення очевидне, а яка з реакцій його викликала — незрозуміло.

Хефферлайн та його колеги шляхом підкріплення успішно модифікували реакції, які ззовні не спостерігаються. У проведених ними експериментах м'язові скорочення, візуально непомітні, виявлені за допомогою електронного підсилювача, отримували або позитивне підкріплення — у вигляді грошової винагороди, або закінчувалися неприємною стимуляцією. За наявності підкріплення ці реакції підсилювалися, а після припинення його впливу слабшали — причому ніхто з учасників так і не зміг виявити, які з реакцій вели до підкріплювальних наслідків, хоча кожен з них висував власну гіпотезу.

Усвідомлення того, що відбувається, в даному випадку аж ніяк не являє собою альтернативу „все або нічого”. Можна змінити поведінку в потрібний бік і на підставі помилкової гіпотези, якщо вона якимось особливим чином пов'язана з правильним розв’язанням задачі. Якщо, наприклад, учасники експерименту з вербального научіння вважають, що їхні коментарі про предмети домашнього побуту є реакціями, які винагороджуються — у той час, коли правильним насправді є зауваження про кухонне приладдя — вони цілком можуть „згенерувати” кілька правильних реакцій. Аналогічно, у дослідженнях, в яких використовуються невербальні завдання, деякі види діяльності, що спостерігаються, які самі по собі аж ніяк не є ідеально підходящими, час від часу також можуть активізувати реакції, які не спостерігаються, які можна назвати оптимальними в даній ситуації. У таких випадках присутнє не повне усвідомлення, а усвідомлення з деякою часткою точності, що залежить від того, наскільки близька до правильної відповіді обрана гіпотеза. Ті незначні зміни поведінки, які відбуваються без втручання свідомості, частково можна віднести на кошт висунутих гіпотез.

Це питання навряд чи можна назвати вирішеним, тому що наявних фактів явно недостатньо для доказу того, що підкріплення автоматично формує поведінку. Навіть у тих випадках, коли застосовуються якісь надвдосконалені методики й у ході їх встановлюється, що навчати елементарним реакціям можна без уточнення, яка саме поведінка отримує підкріплення, і тоді звідси зовсім не випливає, що в такий спосіб можна навчити поведінці в цілому. Для прикладу, розглянемо випадок, коли учасникам експерименту пропонують завдання, в якому передбачається, що їхня поведінка буде регулюватися певними правилами. Припустимо, що увазі учасників експерименту запропоновані слова різної довжини; завдання полягає в тому, щоб правильно назвати число, яке відповідає кожному слову. Давайте сформулюємо довільне правило, відповідно до якого „правильне число” виходить у результаті віднімання від 100 кількості букв у слові, ділення остачі на 2 і множення отриманого результату на 5. Для того, щоб отримати правильну відповідь із врахуванням цього складного правила, потрібен триступінчастий розрахунок, тобто досліджуваний повинен виконати кілька розумових операцій, причому в строго визначеній послідовності. Організм, позбавлений здатності мислити, не в змозі виконати правильні дії, як би довго його реакції не підкріплювалися.

термінологічний словник
Теорія соціально-когнітивного научіння (А.Бандура, Дж.Роттер)	Напрямок у психології особистості, в якому підкреслюється, що поведінка є результатом складної взаємодії між когнітивними процесами та впливом середовища.
Взаємний детермінізм	Регулювання поведінки людини через неперервні взаємні інтеракції біхевіоральних, когнітивних та середовищних впливів.
Підкріплення	Будь-яка дія, умова або подія, яка впливає на рух людини до цілі.
Зовнішнє підкріплення	Підкріплюючий стимул оточення, який слідує за певною поведінкою (наприклад, гроші, увага, схвалення).
Непряме підкріплення	Будь-яка зміна в поведінці людини при спостереженні за моделлю такої поведінки (наприклад, утримання від дій, за які інших карають).
Самопідкріплення	Процес, в якому люди покращують або зберігають свою власну поведінку, заохочуючи себе і контролюючи ці заохочення.
Самоефективність	Судження людей про їх здатність поводити себе релевантно (відповідно) специфічній задачі або ситуації.
Локус контролю	Узагальнені очікування людини щодо того, якою мірою підкріплення залежать від її власної поведінки (інфернальний, внутрішній локус контролю), а якою – контролюються силами ззовні (екстернальний, зовнішній локус контролю).

Можна навести не один доказ на користь вірогідності тієї точки зору, відповідно до якої підкріплення виступає швидше в ролі інформативного і мотивуючого початку, ніж у ролі механічного „підсилювача” реакцій. Поняття „підсилення реакцій” у кращому випадку є метафорою. Після того, як реакція засвоюється, ймовірність того, що вона буде використана в тій або іншій ситуації, може з легкістю варіюватися шляхом зміни впливу, який вона має, але сама по собі ця реакція вже не може підсилюватися. Наприклад, люди водять автомобілі, оскільки це дає їм певні переваги, але ці переваги нічого не додають до реакцій, пов'язаних з водінням. Сумнівне саме по собі згадування про автоматизм і посилення реакцій приводить до того, що говорити про регуляцію поведінки є доцільніше, ніж про підкріплення поведінки своїми наслідками...

На щастя, наслідки підсилюють автоматично не кожну реакцію, яка їх викликає. Якби поведінка підкріплювалася будь-яким виробленим нею миттєвим ефектом, то люди були б настільки перевантажені взаємовиключними тенденціями різних відповідних реакцій, що незабаром взагалі втратили б здатність діяти. Прикладне значення має лише обмежене научіння на основі окремих, досить відомих подій. Для нижчих організмів, які володіють обмеженими здібностями формування символів, еволюційні переваги полягають в біологічній структуризації, так що відповідні наслідки формують тривалі ефекти механічно, без символічної обробки власного досвіду.

Підкріплення є ефективним засобом регуляції вже завченої поведінки, але в той же час воно є відносно малоефективним способом її формування. Необхідно зазначити, що люди рідко засвоюють нову форму поведінки в природних умовах, якщо в них немає можливості поспостерігати таку поведінку в оточуючих. До того ж, оскільки вплив підкріплення зазвичай відбувається одночасно зі спостереженням численних прикладів різних видів поведінки, які можна використовувати, буває дуже нелегко визначити, яку ж місію виконує підкріплення: формує воно нову поведінку чи лише активізує ту, яка вже була засвоєна за допомогою спостереження.

Бандура А. Теория социального научения: Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 2000. – С. 32-40.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Розкрийте суть основних компонентів моделювання, виділених А. Бандурою.

• Шляхи досягнення само ефективності в теорії А. Бандури.

• О сновні положення теорії соціального научіння Дж.Роттера.

• Трактування потреби в теорії Дж.Роттера. Категорії потреб.

• біографічний словник

  Джуліан Бернард Роттер 22 жовтня 1916 року, Нью-Йорк, Америка.

  Сім’я

  Майбутній автор теорії соціального научіння народився в сімї єврейських емігрантів середнього достатку. Батько персонолога займався оптовою торгівлею канцелярським приладдям, але в період Великої депресії розорився і сім'я змушена була жити за рахунок соціальної допомоги. Цей життєвий дитячий досвід в майбутньому змусить теоретика надавати особливого значення ситуативним впливам на поведінку людини.

  Дитинство

  Дитинство Джуліан Роттер провів у Брукліні, де був постійним читачем місцевої бібліотеки. Саме там він вперше мав змогу познайомитись з працями Адлера і Фройда, які справили на нього неабияке враження.

  Освіта

  Оскільки гуманітарні спеціальності в період депресії не вважались надійними, Джуліан Роттер, не зважаючи на захоплення психологією, при вступі до Бруклінського коледжу основним предметом обирає хімію, слухаючи психологію лише факультативно. Але під час навчання в коледжі Роттер захоплено слухає лекції Адлера, а особисте знайомство з автором індивідуальної психології дозволило майбутньому вченому відвідувати збори Товариства індивідуальної психології. Психологічну освіту Джуліан Роттер продовжив в університеті штата Айова, де у 1938 році отримав ступінь магістра. Ступінь доктора клінічної психології Роттер отримав в університеті штату Індіана у 1941 році.

  Професійне становлення

  Свій професійний шлях Роттер розпочав з посади клінічного психолога у державній лікарні Норвіча, штат Коннектикут. Науковець почав створювати основи своєї теорії, працюючи військовим психологом під час другої світової війни, і продовжив розвивати власну психологічну концепцію розуміння людської поведінки в період подальшого професійного зростання. Джуліан Роттер обіймав пост директора клінічної психологічної програми в університеті Огайо, а з 1963 року посаду професора в університеті штату Коннектикут, де також був директором програми з навчання клінічній психології. В своїх наукових дослідженнях Джуліан Роттер зосередив увагу на розумінні поведінки людини в контексті соціальних ситуацій. У прогнозуванні людської поведінки особливого значення надавав таким когнітивним змінним як сприймання, очікування і цінності. Незважаючи на те, що Джуліан Роттер з 1987 року на пенсії, він продовжує активну викладацьку діяльність.

  Вчителі

  Інтерес до психології у Джуліана Роттера виникла завдяки працям Фройда, Адлера, Карла Меннінгера. Які справили неабиякий вплив на майбутнього теоретика.

  Особисте життя

  Зі своєю майбутньою дружиною, Кларою Барнс, Джуліан Роттер познайомився в період стажування з клінічної психології у державній лікарні Уорчестера, штат Массачусетс. Вони одружились у 1941 році і мали двох дітей — дочку Джин і сина Річарда.

  Основні праці

  Соціальне научіння і клінічна психологія, 1954 Клінічна психологія,1964

  Підібрати українські прислів’я, приказки, загадки тощо, які характеризують основні положення теорій особистості А.Бандури та Дж.Роттера

література до теми

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Теория личности в западно-европейской и американской психологии / Ред., сост.: Д.Я.Райгородский. – Самара: Бахрах, 1996. – 480с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

теорія „поля” К.Левіна

Теоретичний блок

Характеристика основних понять теорії поля К.Левіна

Життєвий простір		Фактори, які зумовлюють психологічну реальність і поведінку особистості в даний момент часу (очікування, цілі, перешкоди на шляху досягнення цілей, діяльність людини)
Регіони і границі		Кількість регіонів визначається кількістю фактів життєвого простору – того, що усвідомлюється людиною. Впливовість сектора визначається його місцем розташування по відношенню до особистого простору людини.
Локомоції		Забезпечують зв’язок між секторами, регулюють рівень напруги у життєвому просторі людини.
Часова перспектива		Феномен, який включає минуле, теперішнє і майбутнє людини.
позитивна	Валентність	Характеристика цінності регіона для людини
негативна
нейтральна
Психологічний розвиток		Включення у життєвий простір нової, невідомої зони, рух до якої реорганізує весь простір в цілому Збільшення диференціації особистісного простору