Тема 9. Забезпечення фінансової стійкості банку 000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000.
1. Економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків.
2. Формування резервів на покриття банківських ризиків.
3. Доходи і витрати банку. Фінансові звіти банку та оцінка його діяльності.
1. Економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків.
Оскільки банки є найважливішими елементами інфраструктури сучасного суспільства , то забезпечення їх надійного і стійкого функціонування вимагає державного регулювання їхньої діяльності в інтересах суспільства та постійного, безперервного нагляду за цією діяльністю з боку держави чи уповноважених органів.
Регулювання банківської діяльності – це створення органами державної влади чи уповноваженими органами системи норм і правил здійснення цього виду діяльності.
Правове поле діяльності банків окреслюється:
- чинним законодавством, яке регулює безпосередньо чи опосередковано
цю сферу діяльності через Закони України, Укази Президента України;
- нормативно-правовими актами уповноважених органів, в яких конкретизуються основні положення законодавчих актів(інструкції, положення постанови, правила).
Держава в особі центрального банку покликана регулювати грошовий оборот з метою забезпечення стабільності національної валюти, що неможливо без регулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати платіжні засоби — гроші.
Банківська система виконує важливу роль фінансового посередника на грошовому ринку. Банки акумулюють заощадження економічних суб’єктів і водночас надають позички іншим суб’єктам ринку. Кредитування неминуче пов’язано передусім з ризиком неповернення позичених коштів і, як наслідок, з ризиком для банків втрати ліквідності і платоспроможності. У світовій банківській практиці управління кредитним ризиком розглядається як проблема, що має державне значення. У зв’язку з цим держава в особі уповноважених регулятивно-наглядових органів зобов’язує банки створювати резерви для відшкодування можливих втрат за позиками.
Ефективна система регулювання діяльності банків потрібна і самим банкам, тому що успіх їхньої діяльності залежить від довіри до них з боку суспільства. Втрата довіри вкладників до одного банку може викликати ланцюгову реакцію, перекинутися на всю банківську систему і призвести до втрати довіри до всієї банківської системи.
Основні завдання регулювання діяльності банків:
- підтримання стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;
- захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства.
- створення конкурентного середовища у банківському секторі. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставки за позичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології тощо;
- забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності банківського сектору в цілому і кожного банку окремо.
- підтримування необхідного рівня стандартизації і професіоналізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.
До основних повноважень органів банківського регулювання належить
- встановлення для банків економічних нормативів, що регламентують капітальну базу, ліквідну позицію та ризики у діяльності банків;
- вимагати від банків формування резервів для покриття ризиків від проведення активних операцій, а також вимагати резервування частини залучених депозитів у межах установленої норми обов’язкових резервів;
- ініціювати створення системи гарантування банківських депозитів та забезпечувати ефективність її функціонування;
- установлювати для банків принципи та стандарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання статистичної звітності та порядок проведення внутрішнього аудиту;
- регулярно отримувати від банків звітність і на базі аналізу цієї звітності проводити безвиїзний нагляд, тобто дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому.
- проводити інспекційні перевірки банків на місцях.
- застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків, зокрема забороняти оголошення і виплату дивідендів, накладати штрафи тощо.
В останні десятиріччя у світовій банківській практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації регулятивних вимог до банків. Певною мірою ця тенденція пов’язана з діяльністю Міжнародного комітету з банківського регулювання та нагляду, який називається Базельським (за місцем його базування у Швейцарії у м. Базелі при Банкові міжнародних розрахунків).
Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. До комітету входять представники центральних банків і органів банківського регулювання та нагляду дев’яти європейських країн, а також США, Канади і Японії. Комітет було створено в 1974 р. у зв’язку з глобалізацією банківської системи з метою координації зусиль національних регулятивно-наглядових банківських органів.
Комітет не є директивною структурою. Мета його діяльності — надати можливість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особливостей національної економіки.
В Україні згідно із Законом «Про Національний банк України», а також із Законом «Про банки і банківську діяльність» регулювання діяльності банків здійснює Національний банк України.
Відповідно до чинного законодавства та інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, НБУ встановив ряд обов’язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання групують таким чином:
група 1 — нормативи капіталу;
група 2 — нормативи ліквідності;
група 3 — нормативи кредитного ризику;
група 4 — нормативи інвестування;
група 5 — нормативи відкритої валютної позиції.
Нормативи капіталу
До групи нормативів, що регулюють капітальну базу банків, включено три нормативи:
- норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1
- норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності ) Н2
- норматив адекватності основного капіталу Н3.
Через норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1 центральний банк реалізує вимоги до обсягу банківського капіталу на момент створення банку, а далі — протягом усього періоду їх функціонування.
Призначення регулятивного капіталу — покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, забезпечення захисту інтересів вкладників, фінансової стійкості та стабільності діяльності банків.
Регулювання банківської діяльності за допомогою економічних нормативів передбачає врахування під час розрахунку цих нормативів найбільш стійкої частини фінансового капіталу, яка найменше підлягає змінам і може гарантувати покриття негативних наслідків різноманітних ризиків та забезпечення захисту інтересів вкладників, фінансової стійкості і стабільності діяльності банків.
З цією метою складові фінансового капіталу залежно від їх здатності змінюватися в обсягу ділять на дві частини: основний і додатковий.
Основний капітал, або капітал першого рівня, — це найбільш стабільна частина фінансового капіталу банку, яка не підлягає передаванню, перерозподілу.
Додатковий капітал, або капітал другого рівня, — це та частина фінансового капіталу банку, обсяг якої піддається змінам.
До складу основного капіталу включають:
- статутний капітал
- розкриті резерви.
Розкритими резервами вважаються опубліковані банком у фінансовій звітності резерви, що створені за рахунок нерозподіленого прибутку:
емісійний дохід;
реінвестовані дивіденди;
резервний фонд;
прибуток минулих років.
Обсяг усіх перерахованих складових фінансового капіталу може бути змінений лише за результатами фінансового року, саме тому об’єктивним є їх урахування у складі основного капі- талу.
Додатковий капітал включає:
резерви під стандартну заборгованість за кредитами
результати переоцінки основних засобів;
- прибуток поточного року;
- субординований капітал.
Субординованим капіталом вважаються кошти, залучені банком на умовах субординованого боргу.
Борг вважається субординованим, якщо кошти залучаються на підставі довгострокових угод на строк не менше п’яти років і не можуть бути вилучені з банку раніше цього строку.
І основний і додатковий капітал коригується за методикою НБУ з метою виділення найбільш стійкої частини.
Відкорегована частина фінансового капіталу банку має назву регулятивного капіталу, розмір якого розраховується за формулою:
Регулятивний капітал (РК) = Основний капітал (ОК) + + Додатковий капітал (ДК) – Кошти, вкладені (КВ).
Суму основного та додаткового капіталу зменшують на кошти вкладені (КВ) у балансову вартість таких активів:
- акції та інші цінні папери, з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж та інвестиції , емітовані банками ;
- інвестиції в дочірні та асоційовані компанії;
- істотна участь у статутному капіталі інших установ;
- кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.
Мінімальний розмір регулятивного капіталу Н1 за Законом «Про банки і банківську діяльність» має перевищувати розмір статутного капіталу банку. Регулювання достатності капіталу банків для захисту інтересів вкладників, кредиторів та інвесторів здійснюється за допомогою двох нормативів:
адекватності регулятивного капіталу Н2
адекватності основного капіталу Н3.
Норматив адекватності регулятивного капіталу відображає платоспроможність банку, яка залежить від якості його активів.
Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) Н2 розраховується за формулою:
де Ар — активи та певні позабалансові зобов’язання банку, зважені за ступенем ризику за шкалою НБУ;
Рфакт — фактично створені резерви за активними операціями.
Отже, активи, зважені за ризиком і з урахуванням створених банком відповідних резервів на покриття збитків за ними, повинні не більше ніж у 10 разів перевищувати за обсягом регулятивний капітал діючого банку.
Звичайно діяльність новоствореного банку є більш ризикованою, тому протягом перших двох років його функціонування вимоги до платоспроможності є більш високими.
З метою визначення спроможності банку захистити інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів від непередбачених збитків установлено норматив адекватності основного капіталу.
Норматив адекватності основного капіталу Н3 розраховується за формулою:
НЗ=ОК/ЗА*100%
де ОК — основний капітал;
ЗА — загальна сума активів банку за балансом.
Рівень адекватності основного капіталу комерційного банку має бути не меншим 4 %, тобто загальна вартість активів, зменшених на величину фактично створених відповідних резервів для покриття збитків, повинна не більше ніж у 25 разів перевищувати вартість основного капіталу.
Нормативи ліквідності
Під ліквідністю банку розуміють можливість і спроможність банківської установи безперервно в будь-який момент часу здійснювати платежі за своїми поточними та строковими зобов’язаннями за рахунок трансформації своїх активів у готівкові чи безготівкові грошові кошти.
Національний банк України на сьогодні регулює ліквідність комерційних банків за допомогою трьох нормативів:
нормативу миттєвої ліквідності (Н4),
нормативу поточної ліквідності (Н5)
нормативу короткострокової ліквідності (Н6)
Норматив миттєвої ліквідності (Н4) характеризує спроможність банку погашати свої зобов’язання за поточними рахунками за рахунок активів первинної ліквідності (грошових коштів у касі банку та на кореспондентських рахунках НОСТРО) і розраховується за формулою:
де Кк — кошти в касі банку;
Ккр — кошти на кореспондентських рахунках даного банку, відкритих в інших банках;
Зп.р — зобов’язання банку, що обліковуються за поточними рахунками.
За вимогами НБУ граничне значення Н4 має бути не менше 20 %, тобто щонайменше п’ята частина всіх зобов’язань банку за поточними рахунками клієнтів має бути забезпечена активами первинної ліквідності.
Норматив поточної ліквідності (Н5) характеризує спроможність банку погашати свої поточні зобов’язання за рахунок активів первинної та вторинної ліквідності, до яких, крім абсолютно ліквідних активів, відносять активи зі строками повернення до одного місяця. Цей норматив розраховується за формулою:
де Апот — поточні активи — всі активи первинної та вторинної ліквідності із кінцевим строком повернення до 30 днів;
Зпот — поточні зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до 30 днів.
Вимоги НБУ щодо граничного значення Н5 — не менше 40 %. Отже, на сьогодні поточні зобов’язання банку можуть не більше ніж у 2,5 раза перевищувати його поточні активи.
Норматив короткострокової ліквідності (Н6) характеризує спроможність банку погашати свої короткострокові зобов’язання за рахунок короткострокових активів.
Короткостроковими вважаються активи та зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до одного року.
Розраховується норматив короткострокової ліквідності за формулою:
де Акс — короткострокові активи банку;
Зкс — короткострокові зобов’язання банку.
Нормативне значення короткострокової ліквідності банку встановлено на рівні не менше 20 %, тобто короткострокові зобов’язання можуть не більше ніж у 5 разів перевищувати короткострокові активи.
Нормативи кредитного ризику
Крім ризику незбалансованої ліквідності, діяльності будь-якої банківської установи притаманний кредитний ризик. Для банку найбільш уразливим є ризик несплати чи несвоєчасної або неповної сплати позичальником основного боргу та процентів за ним.
Центральні банки регулюють рівень допустимого кредитного ризику шляхом установлення граничних значень ряду нормативів кредитного ризику.
НБУ регулює кредитні ризики банків другого рівня за допомогою чотирьох нормативів:
- норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);
- норматив великих кредитних ризиків (Н8);
- норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9);
- норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих інсайдерам (Н10)
Нормативне значення Н7 - не більше 25 %, тобто видача кредитів «в одні руки» не повинна перевищувати четвертої частини його регулятивного капіталу.
Заборгованість позичальника чи банку-контрагента, яка становить 10 % регулятивного капіталу банку-кредитора, за чинним законодавством вважається в Україні великим кредитним ризиком.
За вимогами НБУ сукупний розмір великих кредитних ризиків не повинен більше ніж у 8 разів перевищувати регулятивний капітал банку, тобто нормативне значення Н8 має бути не більшим за 800 %.
Норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9), обмежує видачу банком внутрішніх кредитів «в одні руки».
Нормативне значення Н9 установлено на рівні не більше 5 %.
Норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих усім інсайдерам банку (Н10), обмежує загальний ризик за внутрішніми кредитами.
НБУ встановив нормативне значення Н9 на рівні не більше 40 %.
Нормативи інвестування
Банки, які є активними інвесторами, стають уразливими щодо інвестиційного ризику — ризику несплати або несвоєчасної чи неповної сплати емітентом цінних паперів доходу та основного боргу за розміщеними цінними паперами власної емісії, які належать інвесторові. Іншими словами — це кредитний ризик за інвестиційними операціями.
Допустима міра такого ризику діяльності банків регулюється Національним банком України за допомогою двох нормативів:
- нормативу інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11);
- нормативу загальної суми інвестування (Н12).
Нормативне значення Н11 встановлено на рівні не більше 15 %. Отже, комерційний банк може вкладати в цінні папери однієї окремо взятої установи не більше 15 % регулятивного капіталу.
Нормативне значення Н12 установлено на рівні не більше 60 %, тобто всі інвестиції банку не можуть перевищувати 60 % його регулятивного капіталу.
Нормативи валютної позиції
З метою мінімізації валютного ризику НБУ встановив для вітчизняних банків обов’язкові нормативи валютної позиції:
- норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13);
- норматив загальної довгої відкритої валютної позиції (Н13/1);
- норматив загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13/2).
Під валютною позицією розуміють співвідношення між сумою балансових та позабалансових вимог банку та сумою його балансових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті.
Коли вимоги і зобов’язання в певній іноземній валюті збігаються за обсягом, валютну позицію називають закритою.
Валютна позиція вважається відкритою, коли сума балансових та позабалансових вимог банку не збігається із сумою його балансових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті.
Оскільки така ситуація можлива за двох умов, то розрізняють відкриту валютну позицію довгу і коротку.
Валютна позиція є відкритою довгою, коли вимоги банку перевищують його зобов’язання в певній іноземній валюті.
Коли ж зобов’язання в певній іноземній валюті перевищують вимоги банку у цій валюті, відкрита валютна позиція є короткою.
При розрахунку відкрита довга валютна позиція позначається знаком «плюс», а коротка — знаком «мінус».
Валютним операціям притаманний валютний ризик за умови наявності відкритої валютної позиції.
Якщо у банку відкрита довга валютна позиція у певній валюті, то він зазнає збитків у разі падіння курсу цієї валюти щодо національної.
Якщо ж наявна коротка відкрита валютна позиція у певній валюті, то банк зазнає втрат у разі підвищення курсу цієї валюти.
Нормативи валютної позиції, встановлені НБУ, визначають верхню межу допустимого валютного ризику.
Нормативне значення величини допустимого ризику загальної відкритої валютної позиції не більше 35 %.
Нормативне значення величини довгої відкритої валютної позиції не більше 30 %.
Норматив ризику відкритої короткої валютної позиції (Н13/2) не більше 5 %.