2. Сучасна європейська геополітика

Розвиток континентально-європейської геополітичної думки відбувається насамперед у рамках ідеології Консервативної Революції, яку не можна вважати ні правою, ні лівою. Нині лише дві ідеологічні течії є інтелектуально та геополітично активними - це «атлантистські» праві та «євразійські» консервативні революціонери.

У повоєнній Франції в умовах гострої боротьби з німецькою геополітикою розвивався поміркований атлантистський геополітичний напрям. Ще у 1932 р. Жак Ансель піддав гострій критиці книгу К. Хаусхофера «Кордони», в якій містилися геополітичні плани щодо всього басейну Рейну.

У своїй книзі «Геополітика» (1932) Ж. Ансель обґрунтовував ідею щодо абстрактності концепції «природних кордонів». Єдиний природний кордон - це відсутність людей, рубіж Ойкумени, як, наприклад, північний кордон Росії. «Насправді кордон - це результат рівноваги між життєвими силами двох народів. Він не має абсолютної цінності. Кордон має лише відносну цінність відповідно до функції, що її він має виконувати згідно з рішенням груп людей, яких він охоплює і які прагнуть його підтримувати».

Так само, як і Відаль де ла Блаш, Ж. Ансель розуміє кордон як живий, такий, що усвідомлюється, а не зумовлений «зовнішніми» рамками держави або безпосередньо фізико-географічними чинниками. Ж. Ансель, який загинув у нацистському концтаборі в 1942 р., намагався виокремити геополітичну науку від німецької школи геополітики, яку він вважав ідеологією німецької експансії.

Основою для франко-німецького примирення у повоєнні роки стала відмова на певний час від самого терміна «геополітика», відкидання її як «науки про підготовку війни», як це зробив, зокрема, Жан Готман. Його книга «Політика держав та їх географія» (1952) була однією з небагатьох праць, присвячених філософським аспектам геополітики.

Ж. Готман прагнув довести, що масштаби території держави не пропорційні її могутності. Головне значення мають насамперед географічне розташування держави, її організація, наявність комунікацій на її території. Важливою характеристикою території є її розташування щодо моря та континентальних просторів. Більшість цивілізацій зародилися на узбережжі. Нарощування морської сили було однією з пріоритетних цілей Німеччини з часів О. Бісмарка, Росії - з часів Петра Великого.

Незважаючи на критику класиків геополітичної науки, Ж. Готман визнавав основний закон геополітики - планетарний дуалізм. Характерними рисами морських держав він вважав більшу свободу, толерантність, меншу схильність до автократичного правління, ніж у континентальних держав. Морські держави, на відміну від континентальних, мають розвиненіші та інтенсивніші контакти. Найбільші переваги, на його думку, - у острівних держав, які мають більшу свободу щодо вибору відносин з різними державами.

Водночас відбувалося і відродження німецької геополітики: в 1951 р. поновився випуск журналу «Цайтшріфт фюр геополітик», а в 1954 р. було відроджено Союз геополітики. Було надруковано книгу сина К. Хаусхофера - Альбрехта «Загальна політична географія і геополітика» (1951), де вперше в історії німецької геополітики було введено новий чинник - людину та її навколишнє середовище. Підкреслювалося, що географічне середовище і зовнішня політика можуть взаємодіяти лише через людину, її психологію. Це був своєрідний «переворот» у геополітичній науці. За словами Р. Хіндера, сучасна геополітика «перетворилася з геополітики простору на геополітику людини».

Тривалий час громадська думка практично ігнорувала консервативно-революційний напрям як «пережиток фашизму», але, починаючи з 70-х років XX ст., він поступово підсилював позиції в європейському інтелектуальному співтоваристві, незважаючи на свій «дисидентський» характер.

Спадкоємці геополітичної традиції німецької школи одержали назву «нових правих». Серед них - Ален де Бенуа, Мішель Понятовські, Робер Стойкерс, Карло Террачано, Жан Парвулеско, Клаудіо Мутті. Вони підтримували класичні геополітичні концепції протистояння Суші та Моря, неоімперську ідею «Великого простору». їх концепція покликана була «озброїти народи Європи усвідомленням їх долі і прагненням до більш великого майбутнього». Цю свою місію вони розглядали як культурну революцію.

Геополітичні конструкції «нових правих» ґрунтуються на ідеї «континентальної долі Європи», згідно з якою протиставляються Європа і Захід. Захід для них - геоісторичне поняття, пов'язане із сучасним світом, що заперечує духовні та етнокультурні традиції Континенту. Зразком західної цивілізації є США.

«Нові праві» вважають, що європейські народи мають спільне індоєвропейське походження згідно з принципом «спільного минулого». Проте загальні інтеграційні тенденції, відповідно до яких умовою реального геополітичного суверенітету є континентальна інтеграція, роблять необхідним об'єднання сучасних європейців, вони «приречені» на «спільне майбутнє». Європа має інтегруватись у федеральну імперію, яка протистоятиме США, при цьому слід заохочувати регіоналістські тенденції в Європі, оскільки регіони та етнічні меншини зберегли більшість своїх специфічних рис. Почавши з тези «не Захід, не Схід, але Європа», «нові праві» поступово еволюціонували до тези «насамперед Європа, але краще зі Сходом, ніж із Заходом». Набули поширення погляди поміркованих «совєтофілів», ідеї союзу Європи та СРСР.

Найрадикальнішим представником «лівої» лінії Консервативної Революції у повоєнний час був Жан Франсуа Тіріар, керівник загальноєвропейського радикального руху «Юна Європа», автор книги «Хай живе Європа!», в якій було сформульовано основні постулати Третього Шляху щодо геополітичної ситуації після Другої світової війни.

Свою політичну кар'єру Ж. Тіріар розпочав у лавах бельгійських комуністів, згодом він перейшов на бік націонал-соціалістів. Разом з Ю. Еволою і X. Ортегою-і-Гасетом у 40-ві роки XX ст. він бере участь у виданні СС, спеціально призначеному для європейського юнацтва, - «Юна Європа» і належить до «лівих», «антигітлерівських» кіл СС. Після поразки Третього Рейху і тюремної денацифікації у його кар'єрі розпочинається етап «націонал-європейської» політики - від співробітництва з ОАС - до відвертої «совєтофілії» і маоїзму. О. Дугін назвав Тіріара «останнім героєм Європи», духовні, інтелектуальні і фізичні сили якого були підпорядковані одному об'єкту - Європі. Він розробив навіть своєрідний спосіб мислення - «мислити, виходячи із Європи». Під Європою Ж. Тіріар розумів той позачасовий континентальний культурний ансамбль, який на певні проміжки часу втілювався у величні форми Римської імперії та Священної Римської імперії під скіпетром Гогенштауфенів. Імперська справжня Європа тривалий час перебуває у занепаді. Теперішня роздроблена, торгашеська, капіталістична, таласократична Європа - це, на думку Ж. Тіріара, Анти-Європа, закована у міцні політичні, економічні і геополітичні кайдани. Ж. Тіріар вважає сучасну Європу несвободною, економічно не самодостатньою, геополітично (стратегічно) поневоленою. Метою його життя було звільнення Європи шляхом здійснення європейської Революції. Найкращим засобом економічного звільнення Європи від свавілля капіталістичного утилітаризму він вважав комунізм. Свою теорію Ж. Тіріар назвав у 60-ті роки націонал-комунотаризмом. Він був послідовником К. Хаусхофера та Е. Нікіша, вважав себе європейським націонал-більшовиком, будівельником «європейської імперії».

Ж. Тіріар протиставляв «економіці прибутку» (капіталізм) та «економіці утопії» (марксизм) «економіку потенцій», тобто природний розвиток регіональних економічних можливостей. Він проголошував «федеральний націоналізм», тобто духовне і геополітичне об'єднання незалежних диференційованих етнічних систем у поліцентричну Імперію незалежних етносів.

Політична концепція Ж. Тіріара ґрунтувалася на ідеї «автаркії великих просторів», розвиненій німецьким економістом Фрідріхом Лістом ще у середині XIX ст. Згідно з нею лише великі геополітичні утворення здатні в сучасних умовах повноцінно розвиватися, бути незалежними в економічному та ідеологічному відношеннях. Використовуючи цю тезу щодо сучасної ситуації, він дійшов висновку, що держави Європи остаточно втратять своє світове значення, якщо не об'єднаються в єдину Імперію, яка має протистояти США. Така федеральна Імперія має бути надуніфікованою, централістичною державою-нацією, що відповідає якобінській моделі.

Однак аналіз геополітичної ситуації у другій половині 70-х років XX ст. привів бельгійського вченого до висновку, що масштаб Європи вже недостатній для звільнення від американської таласократії і що головною умовою «європейського звільнення» є об'єднання Європи з СРСР. Так з'явився проект «Євро-радянської Імперії від Дубліна до Владивостока». Ним був сформульований один з основних законів політичного простору - закон просторової прогресії, сутність якого полягає у формулі: «від міст-держав через держави-території до держав-континентів». Згідно з ним держава постійно намагається збільшити масштаби життєвого простору, тобто мінімального територіального обсягу, потрібного для реалізації історичних та політичних прагнень головних учасників світової політики.

Ж. Тіріар вважав, що ідея К. Хаусхофера щодо «континентального блоку Берлін-Москва-Токіо» досі є актуальною. СРСР він розглядав як спадкоємця Третього рейху в геополітичній сфері, подібно до того, як США є спадкоємцями Великої Британії з її антиконтинентальними, антиєвропейськими традиціями. На його думку, на Далекому Сході геополітичні кордони Європи збігаються з кордонами Росії. Економіки Європи та СРСР, за його твердженням, добре доповнюють одна одну. На відміну від СРСР, який для того, щоб вижити, потребує підтримки з боку Західної Європи, що входить до радянського блоку на паритетних засадах, США не мають потреби в Європі. Більше того, об'єднання Європи поклало б край американській гегемонії у світі.

Геополітичні і геостратегічні цілі змушують СРСР або створити єврорадянську імперію, або перестати існувати як велика держава, зазначав Ж. Тіріар ще у 1975 р. Він не знаходив жодних виправдань для тверджень з боку США про загрозу радянського вторгнення. Навпаки, проамериканське оточення СРСР ^_ це не пропагандистська, а військова і політична реальність.

Аналізуючи сильні та слабкі сторони СРСР, Ж. Тіріар наголошував, що «не війна, а мир виснажує СРСР. Власне Радянський Союз створено лише для того, щоб воювати». В свою чергу, для реалізації ідеї об'єднаної Європи потрібна допомога Радянської Армії, а для утримання Сибіру - допомога реорганізованої Європи. Раніше за інших Ж. Тіріар побачив у СРСР, його устрої сучасну форму справжньої континентальної федеральної Імперії, основаної на транснаціональних, просторових, колективістських засадах.

Серед інших видатних сучасних геополітиків - австрійський генерал Генріх Йордіс фон Лохаузен, прямий продовжувач геополітичних ідей К. Хаусхофера, який, однак, не бере безпосередньої участі у політичній діяльності, обмежуючись геополітичним аналізом. У своїх працях, головними серед яких є «Стратегія виживання» і «Мужність владарювати. Мислити континентами», він аналізує концепцію «європейської Імперії», вперше сформульовану Ж. Тіріаром.

Г. Лохаузен вважає, що політична влада тільки тоді має шанс стати тривалою і усталеною, коли володарі мислять не локальними і короткотерміновими категоріями, а «тисячоліттями і континентами». Глобальні територіальні, цивілізаційні процеси стають зрозумілими лише у далекоглядній перспективі, тому геополітичні знання є необхідним елементом для визначення стратегії влади. Г. Лохаузен пропонує таку формулу влади: «Могутність = Сила * Місцеположення», з якої випливає, що лише сприятливе географічне положення дає можливість внутрішнім силам повністю реалізуватися. Таким чином, влада безпосередньо залежить від простору.

Австрійський генерал виокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово перебуває під контролем таласократії. У структурі світового простору він виділяє три пояси, що охоплюють планету з півночі на південь, - Америка, Євро-Африка, Австрало-Азія. Між Євро-Африкою і Австрало-Азією (ближче до останньої) розташований на півночі Російсько-Сибірський регіон, а на півдні - Близький Схід, який утворює центр Старого Світу. Регіон Перської затоки - точка перетинання основних силових ліній, що зв'язують Далекий Схід з Африкою і Європу з Індією. Г. Лохаузен наголошує, що той, хто контролюватиме цей регіон, може створити захист або загрозу за усіма напрямами на флангах або тилах не тільки Середнього Сходу, а й Європи, Індії та Африки і матиме можливість організувати третій фронт проти Росії. Війну у Перській затоці він розглядає як «війну проти Європи» з боку США. На його думку, той, хто має владу над арабо-перською нафтою, має її і над Західною Європою та Японією.

Майбутнє Європи у стратегічній перспективі неможливе без Росії, і, навпаки, Росії Європа потрібна, оскільки без неї вона геополітично незавершена і вразлива для США, чиє місцеположення значно краще. Тільки прагнення за будь-яку ціну перетворити Європу на «союзну і дружню» може поліпшити геополітичну ситуацію СРСР і ознаменувати початок нового етапу геополітичної історії - євразійського.

З-поміж повоєнних геополітиків необхідно відзначити й таких американських вчених як Дж.Слессор, який розробив доктрину ядерної геостратегії; К.Грей, який розробляв геополітику супердержав. Доповнюють цей ряд і такі визначні фахівці сучасності, в галузі міжнародних відносин як Х. Моргентау, Ж.Б. Дюрозель, Д. Гелд, Е. Мак-Грю та інші.