Модуль V

Умовивід

Тема 1. Умовивід та його загальна характеристика. Дедуктивні умовиводи.

План

• Поняття про умовивід;

• Характеристика дедуктивних умовиводів

Тема 2. Індуктивні умовиводи. Аналогія.

• Індуктивні умовиводи, їх види;

• Поняття і структура умовиводів за аналогією.

К

• Безпосередні умовиводи

• Дедуктивний умовивід

• Категоричний силогізм

лючові поняття і терміни

• Умовивід

• Структура умовиводу

• Поняття логічного слідування

• Аналогія

• Ймовірність умовиводу

• Індуктивний умовивід

Традиційна логіка зосереджена на таких формах мислення, як: поняття, судження і умовиводи. Та якщо поняття і судження є, скоріше, формами мислення, думки, то умовиводи справді, є формами мислення, точніше формами за схемами яких відбувається побудова міркування.

Умовивід – це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об`єктивною підставою умовиводу є зв`язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності.

Якби навколишній світ складався з нагромаджених, не пов`язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би не можливим. Але оскільки предмети і явища об`єктивної дійсності взаємопов`язані, підпорядковані певним законом, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших.

Умовиводом є не будь-яке сполучення, як тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв`язок, котрий відображає взаємозв`язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов`язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов`язаними і тому вивести з них якесь нове значення, тобто побудувати умовивід, неможна.

Термін «міркування» вживається в подвійному значенні. Під «міркуванням» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження, як наслідок розумової операції.

Т.1 Умовивід та його загальні характеристики. Дедуктивні умовиводи

Поняття про умовивід

Умовиводом (міркуванням) називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання.

Термін "умовивід" вживається у подвійному значенні. Це і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження, як наслідок розумової операції. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків і висновку.

Засновки – це судження, із яких виводяться нові знання.

Висновок – судження, виведене із засновків.

Умовивід – це логічний спосіб здобування нового знання. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якщо предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, не будуть логічно пов'язані між собою і тому побудувати умовивід не можна. Наприклад, із двох суджень: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне", "усі дерева рослини" - не можна зробити ніякого логічного висновку, тому що ці судження логічно не пов'язані.

У будь-якому умовиводі розрізняють три види знань:

1. Вихідне знання: те, з якого виводяться нові знання, - воно міститься в засновках умовиводу;

2. Висновкові знання містяться у висновку;

3. Обґрунтовуюче знання пояснює правомірність висновку.

Знання бувають безпосередні та опосередковані (висновкові).

Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання явищ або предметів.

Опосередкованими знаннями називаються знання, які ми виводимо з раніше добутих знань.

Умовиводи бувають різних видів. За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані.

Безпосереднім називається такий умовивід, у якому висновок робиться із одного засновку.

Опосередкованим називається такий умовивід, у якому висновок робиться з двох або більше засновків.

За спрямованістю процесу міркування опосередковані умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні та традуктивні.

У дедуктивних умовиводах висновок іде від знання більшого ступеня

спільності до знання меншого ступеня спільності.

В індуктивних умовиводах висновок іде від знання окремих, одиничних предметів до знання всіх предметів класу.

Традуктивні (лат. traductio – переміщення). Різновид – аналогія умовиводів, в якому від схожості предметів в одних ознаках робиться висновок про схожість цих предметів і в інших ознаках.

О

Побудова безпосеред-ніх умовиводів

S

сновними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення, протиставлення суджень.

Перетворення судження будується зі встановлення відношення суб'єкта до поняття, що суперечить предикату вихідного судження.

Таким чином, зі стверджувального судження " S є Р" ми отримаємо в такий спосіб заперечувальне судження " S не є не-Р". Висновок опирається на правило виведення: подвійне заперечення рівносильне ствердженню.

Перетворювати можна загальностверджувальні, загальнозаперечувальні, частковостверджувальні і частковозаперечувальні судження. Наприклад: «Деякі з присутніх не є повнолітніми. Очевидно, що деякі з присутніх є неповнолітніми».

(тут частковозаперечувальне судження «О» перетворюється в частково стверджувальне «І»).

Оберненням називається перетворення судження в судження, в якому об’єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат суб’єктом висновку.

Обернення підчиняється правилу розподілу термінів, згідно з яким суб’єкт розподілений у загальних і нерозподілений в заперечувальних судженнях, предикат розприділений в заперечувальних і нерозприділений в стверджувальних судженнях. Відповідно до цього правила розрізняють просте обернення і обернення з обмеженням.

Наприклад:

«Всі студенти нашої групи склали іспит.

Отже, деякі з тих, хто склали іспити, - студенти нашої групи ».

(змінюється кількість суджень - обернення обмежене )

Протиставленням суджень називається переробка судження, в результаті чого суб’єктом стає поняття, що суперечить предикату, а предикатом - суб’єкт вихідного судження.

Протиставлення судження може розглядатися як результат перетворення і обернення: перетворюючи вихідне судження S – P, встановлюємо відношення S до не-P , судження, отримане шляхом перетворення, обертається, в результаті встановлюється відношення не- P до S.

Наприклад:

« Усі лікарі мають медичну освіту. Отже, жоден із тих, хто не має медичної освіти, не є лікарем».

Характеристика дедуктивних умовиводів

Дедуктивним ( від латинського слова deduction- виведення ) називається умовивід, у якому робиться висновок на підставі класу в цілому. Дедукція є логічним засобом конкретного, одиничного на основі знання загального.

Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило.

Щоб дійти до дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1. засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок;

2. засновок, у якому йдеться про окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

До загальних положень відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці - це норми права (статті кодексів, законодавчих актів ), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому перевага її над іншими методами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного методу частинні і правильно пов’язані, то висновок буде неодмінно істинним.

Залежно від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми, розподільні силогізми.

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є катигоричними судженями.

Категоричний силогізм складається із трьох суджень: двох засновків і висновку. Поняття, які входять до складу кожного судження, називаються термінами. У категоричному силогізмі виділяють три терміни: менший, більший і середній.

Термін, який займає місце об’єкта у висновку, називається меншим, позначається буквою S.

Термін, який займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном, позначається буквою P.

Більші і менші терміни називаються крайніми термінами.

Середній термін називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку, позначається буквою М.

Середнім терміном (М) виконує роль сполучної ланки між більшим і меншим термінами, що дає змогу з двох суджень вивести третє судження. До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. Залежно від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) входять до засновку, розрізняють більший і менший засновки. Більшим засновком категоричного силогізму є загальне положення або правило, а меншим – судження про конкретний предмет.

Аксіома силогізму – це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму.

1. Все, що стверджується (або заперечується ) про клас предметів, можна стверджувати (або заперечувати )про кожен предмет даного класу.

2. Ознака ознаки є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі.

Для того, щоб із істинних засновків можна було б отримати істинний висновок, необхідно дотримуватись правил силогізму. Цих правил усього сім: три з них відносяться до термінів і чотири – до посилань. Знання цих правил дає змогу визначити, чи є хибним, чи істинним висновок у простому категоричному силогізмі.

Фігури силогізму

Категоричний силогізм має різні види, котрі називаються фігурами силогізму, що відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках.

У першій фігурі середній термін займає місце суб’єкта у більшому засновку і предиката – в меншому.

Схема першої фігури:

Перша фігура силогізму має такі особливі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Менший засновок – судженням створеним.

Модуси: AAA, AJJ, EAE, EJO.

Перша фігура силогізму – найтиповіша.

Класична форма дедуктивного умовиводу. За першою фігурою відбувається юридична оцінка правових явищ і фактів. Більшим засновком, що має загальне положення, служить норма права, стаття кодексу. Меншим – судження про конкретний випадок. Висновок є підсумок про це конкретне на основі загального положення.

Будь –який звинувачувальний вирок, як застосування норми права до конкретного випадку, є умовиводом першої фігури. Щоб підвести частковий випадок під загальне правило, необхідно глибоко і всебічно дослідити цей випадок, дати правильну оцінку

Друга фігура силогізму

У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках.

P M

P – M

S– M

_ _____

P – S S M

Схема має такі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним.

2. Один із засновків – судження заперечне.

Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища до того чи іншого класу предметів. Модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО. У судовій практиці друга фігура є логічною формою обґрунтування складу злочину в тому чи іншому конкретному випадку, доказом неправильності кваліфікації скоєного.

Третя фігура силогізму

У третій фігурі середній термін займає місце суб'єкта в обох засновках.

M P

М – Р

М – S

_ _____

S – P M S

Вона має таке правило: менший засновок має бути ствердним.

Висновок у третій фігурі завжди частковий.

Модуси: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО, АИ, ЕЮ.

Третя фігура силогізму в практиці мислення трапляється рідше, ніж

перша і друга. Вона використовується для спростування загальних положень.

Четверта фігура силогізму

У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката у більшому засновку і суб'єкта в меншому.

P M

М – Р

М – S

______

S – P M

У четвертій фігурі діють такі правила:

1. Якщо більший засновок ствердний, то менший має бути загальний;

2. Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним.

Модуси: ААІ, АЕЕ, ІАІ, ЕАО, ЕЮ.

Перші три фігури були відкриті і описані Арістотелем. Четверта фігура виділена через 500 років Кл. Галеном. У практиці мислення нею користуються досить рідко.