§ 48. Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом

Безособові речення цієї групи поділяються на такі

різновиди:

1) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом на -о (-є), що означає стан

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, К., 1951, стор. 66.

94

істоти або навколишнього середовища, наприклад: 1. Як радо,

як юно нам! (Т.). 2. На нашій вулиці так славно, так ясно-

від знамен (Бич.). 3. Од села чутно далекий гомін (Коц.).

У безособовому реченні цього різновиду в ролі

головного члена із значенням стану може виступати стійке

фразеологічне сполучення, наприклад: Кожному чогось не по собі

(Мирн.).

Безособово-предикативні слова в ролі головного члена

можуть вживатись у сполученні з допоміжним дієсловом було,

буде, стало, стає, стане та ін., наприклад: / стало тепло,

тихо і відрадно (Б.). Також у сполученні з допоміжним

дієсловом і постпозитивним інфінітивом, наприклад: Як весело

було широкими грудьми повітря краяти (Р.). (Про це див.

ще § 11, «Простий підмет», стор. 35).

2) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом типу жаль, шкода, гріх, сором,

ганьба, охота, кінець, час, пора та ін., що означає стан істоти,

наприклад: Чого ж мені його шкода, чого його жаль?

(Шевч.). Найчастіше ці слова виступають у функції головного

члена безособового речення в сполученні з допоміжним

дієсловом або з постпозитивним інфінітивом, наприклад: 1. Жаль

стало батька (Коц.). 2. Шкода журитись, молодичко

(М. В.). 3. Ну, мені вже час іти (Коз.). Також у

тричленній формі: безособове предикативне слово, допоміжне

дієслово і постпозитивний інфінітив, наприклад: Пішла по лісу

косовиця, аж страх, аж жаль було дивитись (Шевч.).

3) Речення, в яких головний член виражений словом нема

(немає). У складі таких речень наявний непрямий додаток,

виражений іменником (займенником) у формі родового відмінкач

що означає особу або предмет, про відсутність якого

повідомляється, наприклад: 1. Без труда нема плода (Н. тв.). 2. Нам

немає ні впину, ні меж (С).

Різновидами цих речень є речення:

а) в яких слово нема (немає) відсутнє, а в складі їх є

іменник у формі родового відмінка з заперечною часткою ні в ролі

сполучника. Такі безособові речення означають повне

заперечення наявності того, що названо іменником, і мають значення

теперішнього часу, наприклад: 1. Ні меж, ні краю

колгоспному врожаю (Н. тв.). 2. Від козла ні шерсті, ні

молока (Н. тв.).

б) речення, в яких у ролі головного члена в сполученні з

інфінітивом (або з допоміжним дієсловом і постпозитивним

інфінітивом) виступають заперечні займенники з

безособово-предикативним значенням типу нікому, ніким, нічим, ніде (вонн

можуть розкладатись на заперечення і займенник: нема кому,

нема ким, нема чим, нема де). Такі речення виражають стан,

наприклад: Москви нікому не зайняти, бо вона всім

пролетарям мати (Н. тв.).

95

4) Безособові речення, головний член яких виражений

безособово-предикативним словом типу треба, потрібно, слід,

необхідно, доцільно, можна, не можна, неможливо, не сила та ін.,

що означають стан, маючи модальне забарвлення (значення

повинності, необхідності, доконечності, неминучості, доцільності,

можливості, неможливості та ін.). У таких безособових

реченнях головний член найчастіше має складену форму, тобто

безособово-предикативне слово, що виступає в ролі головного члена,

завжди вживається в сполученні з інфінітивом або з інфінітивом

і допоміжним дієсловом було, наприклад: 1. Треба було

щось думати (Тол.). 2. Степом молена йти безвісти (Ян.).

3. Тії землі забути нам не сила (Криж.).

5) Головний член у реченнях цього різновиду може мати

складену тричленну форму, до якої входить

безособово-предикативне слово на -о, інфінітив повнозначного дієслова та

іменник у формі орудного відмінка (орудний предикативний),

наприклад: Гарно ніччю вартовим стояти! (Криж.).

У кожному з описаних у даному параграфі різновидів

безособового речення суб'єкт стану може виступати непрямим

додатком, вираженим іменником (займенником) у формі

давального відмінка, наприклад: 1. Я Леніна читаю, і радісно мені

(С). 2. Ні, справді недоречно старіть більшовику (Б.).

2.5. Інфінітивними називаються односкладні речення з головним членом, вираженим незалежним інфінітивом, що позначає можливу або неможливу дію: Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? (І.Котляревський); Піти лишень пасіку обдивитись (Панас Мирний).

Інфінітив у цих реченнях не залежить ні від якого слова, навпаки, всі слова залежать від інфінітива у смисловому та граматичному плані.

Головний член інфінітивних односкладних речень може бути виражений незалежним інфінітивом без частки би (б) та незалежним інфінітивом з часткою би (б). Використання частки би (б) суттєво впливає на семантику інфінітивного речення. Інфінітивні речення з часткою би (б) виражають: 1) бажану або небажану для мовця дію чи стан: От злізти б тут, побігати по широкому полю або полежать в траві (М.Коцюбинський); Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона почала б жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив (М.Стельмах); 2) оцінку здатностей співрозмовника: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т.Шевченко); 3) реалізацію побоювання або застереження з приводу здійснення чи нездійснення дії: Поїхати нам потрібно, та тільки не програти б змагання; 4) постійну або часту схильність мовця до певної дії-вчинку: Вам тільки б сміятися (М.Стельмах).

Інфінітивні речення без частки би (б) виражають:

1) необхідність дії або стану, їх неминучість, неможливість або відсутність. Такі значення нерідко переплітаються: Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати (Марко Вовчок);

2) вагання, сумнів у доцільності чи необхідності дії або стану: Боротись, але як? (О.Гончар); Хіба звернути на нього яку провину та становому шепнути (М.Коцюбинський);

3) спонукання - наказ, пораду, побажання, просьбу чи заклик до виконання певної дії: Вчитися майстерності!;

4) недоцільність дії: Чим же було тут захоплюватись? (І.Вільде).

Окремим різновидами інфінітивних речень слід вважати так звані інфінітивно-називні та інфінітивно-безособові структури.

Інфінітивно-називні речення характеризуються констатацією факту, називанням певної дії або процесу. Основна семантика - вираження необхідності, неминучості дії або стану: Повставать і йти вперед, наближатись до всього прекрасного і вимріяного (Я.Гон).

Інфінітивно-безособові речення - це речення з інфінітивами на позначення сприймання, подекуди мислення типу (не) чути, (не) узнавати, (не) пізнавати. Їх можна поставити в синонімічні стосунки з безесобовими реченнями: Голосів не чути // Голосів не чутно; Їх не пізнати // Їх не пізнано.

Визначення інфінітивних речень у сучасній лінгвістиці характеризується дискусійністю. Одні мовознавці розглядають інфінітивні речення у складі безособових (цей погляд домінує у шкільному курсі), інші лінгвісти виділяють їх в особливу групу односкладних речень (пор. (Воинова Е.И. О соотношении инфинитивных и безличных предложений // Рус.яз. в шк. -1958. -N2; Тимофеев К.А. О месте инфинитивных предложений среди односоставных предложений// Рус.яз. в шк. -1963. -N5; Галкина-Федорук Е.М. Безличные предложения в современном русском языке. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 1958; Тимофеев К.А.Об основных типах инфинитивных предложений в современном русском литературном языке // Вопросы синтаксиса современного русского языка. -М.: Учпедгиз, 1950)).

Логічнішим видається другий підхід в силу того, що інфінітивні речення відрізняються від безособових загальним значенням - називають дію, яка повинна здійснитися означеною, неозначеною або узагальненою особою, а в безособових реченнях дія абстрагована від активного діяча. Інфінітивні речення характеризуються особливостями предикативної основи - головний член виражається інфінітивом. У безособових реченнях модальне значення (необхідності, можливості, неможливості та ін.) виражається перш за все лексично - безособовим дієсловом або словами категорії стану, до яких прилягає інфінітив. В інфінітивних реченнях модальність визначається "самою формою інфінітива та інтонацією, а посилюється і диференціюється частками" (Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Вопросы грамматического строя. -М.: Изд-во АН СССР, 1955.-С.405). Термін інфінітивні речення ввів у науковий обіг О.М.Пєшковський.

Інфінітивно-називні речення інколи називають інфінітивним теми (О.М.Пєшковський, Г.О.Шевцова та ін.), мотивуючи це тим, що в цьому випадку інфінітив позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму. Особливістю його також виступає вільна заміна в контексті називним теми: Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що ж далі? (В.Самійленко) і Жарти та жарти! Завжди отак, а що ж далі?

ІНФІНІТИВИ! РЕЧЕННЯ