4. Внесок р. Декарта у розвиток психології

Рене Декарт (1596-1650) - французький математик, філософ, дослідник природи. Праця «Пристрасті душі» - остання робота Декарта, яку прийнято вважати власне психологічною.

Основні тези:

• вважав, що існують дві незалежні самостійні субстанції – душа й тіло (така філософська позиція отримала назву дуалізм). Властивість душі – мислення, властивість тіла – протяг, поширеність. Функцію тіла можна зрозуміти за допомогою рефлексу. Механістичні метафори, які застосовував Декарт для опису живого організму, наклали відбиток на формування природничо-наукового мислення у контексті підходу до тіла як до об’єкту, яким можна маніпулювати. На основі цього мислення сформувалась практика сучасної медицини, пов’язана з протезуванням органів й тканин, штучною підтримкою життя за допомогою технічних імітацій роботи органів (нирок, легенів, серця та ін.);

• Про душу. Під мисленням Декарт розумів не тільки мисленнєві процеси, але й відчуття, уявлення, почуття, тобто все те, що усвідомлюється людиною. Оскільки ми завжди усвідомлюємо все, що відбувається у нас в душі, психіка ототожнюється зі свідомістю. Свідомість, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. Психіка (свідомість) – це внутрішній світ людини, відкритий самоспостереженню, котрий має особливе – духовне – буття, на відміну від тіла й всього іншого матеріального світу;

• структура свідомості – це три види понять, або ідей: породжені самою людиною (засновуються на безпосередньому досвіді людини і є узагальненням даних органів чуття. Ці ідеї не можуть призвести до пізнання людиною об’єктивних законів), набуті (знання, отримані за допомогою навчання, спілкування з іншими людьми, а також читання книг. Ці ідеї є більш повні та досконалі, оскільки є узагальненням досвіду багатьох людей ) й вроджені (ці ідеї, що є в розумі, дозволяють відкрити людині істину. Головні вроджені ідеї – це ідея Бога, «Я», числа). Такий підхід до проблеми пізнання отримав назву раціоналізму, а спосіб відкриття змісту вроджених ідей – раціональної інтуіції. |набуті|

• «Під інтуїцією я розумію не віру в хибне свідчення почуттів, а поняття ясного й уважного розуму, настільки просте і виразне, що він не залишає ніякого сумніву в тім, що ми мислимо». Головне – хоч один раз використати інтуїцію, а в подальшому їй можна навчитися шляхом вправ;

• крім інтуїції основним методом перевірки достовірності отриманих даних Декарт вважає дедукцію (метод доведення істини від загального до часткового), хоча інтуїція є більш достовірним завдяки своїй простоті;

• Декарт висунув свій методологічний принцип – сумніватися у всьому. Якщо можна сумніватися у всьому, то єдине, що не може викликати сумнівів – це сам акт сумніву, а це є акт мислення, що доводить існування нашого Я, котре водночас і сумнівається, і мислить. Так, «Я мислю, отже, я існую» стає принципом побудови наукового знання Декарта;

• оскільки мислення - єдиний атрибут душі, вона мислить завжди, завжди знає про свій психіч­ний зміст, зримий зсередини; несвідомої психіки не існує. З цього моменту Декарт став розглядати цей «внутрішній зір» як об’єктивний метод пізнання психіки, який повинен перевірятися сумнівом. Пізніше цей «внутрішній зір» стали називати інтроспекцією (баченням внутрішньопсихічних об'єктів - образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а декартову концепцію свідомості - інтро­спективною.

• Про тіло. У своїх дослідженнях Декарт орієнтувався на модель організму як механічно працюючої системи. Тим самим живе тіло, яке за всю попередню історію розглядалось як наділене душею, звільнялось від її впливу й втручання. (Крім того, першим великим досягненням стало відкриття Вільямом Гарвеєм (1578-1657) кровообігу: серце стало своєрідною помпою, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не було потрібно);

• значущим досягненням було відкриття Р. Декартом рефлексу. Три сторіччя опісля І.П.Павлов, наслідуючи цю страте­гію, розпорядився поставити погруддя Декарта в своїй лабораторії. Визнаючи існування двох незалежних субстанцій – душі й тіла, він дійшов висновку, що тіло не потребує душі як джерела активності. Душа наділена власною активністю, що спрямовує процеси мислення, а головна функція тіла – це рух, який розглядається як рефлекс.

Достовірне знання про побудову нервової системи і її функ­цій було в ті часи мізерним. Декарту ця система бачилася у формі «трубок», по яких проносяться легенькі повітряноподібні частки (він називав їх «тваринними духами»). За декартовою схемою зовнішній імпульс приводить ці «духи» у рух і заносить у мозок, звідти вони автоматично відбиваються до м'язів. Коли гарячий предмет обпалює руку, це спонукає людину її швидко відсмикнути: відбувається реакція, подібна до відбиття світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс» і означав відбиття.

• Про душу і тіло. Ідея Декарта про психофізичну взаємодію допомогла філософу пояснити співіснування тіла й душі. У своїй праці «Пристрасті душі» він виокремлює два види пристрастей – активні (ототожнював з бажаннями, прагненнями, які виходять безпосередньо від душі і залежать тільки від неї. Активні пристрасті можуть примусити людину зробити вчинок, надиктований розумом й не пов'язаний з задоволенням біологічних потреб. Ці пристрасті є джерелом вольової, інстинктивної поведінки) й страждальні (це результат взаємодії з предметами навколишнього світу, вони привносяться ззовні і усвідомлюються душею у такому вигляді. Душа змінити їх не може.). Вплив душі на тіло полягає в тому, що власні бажання спричинюють переміщення «тваринних духів» так, щоб викликати певну дію, змінюючи рефлекс, роблячи поведінку людини вольовою та цілеспрямованою.

• З поглядами Декарта у психології запанував новий принцип – механічний детермінізм, що було пов’язане з відокремленням душі й тіла, поясненням роботи тіла як механізму, що автоматично відтворює певні ефекти.

7