Семінарське заняття № 3 Тема: Драма абсурду. Драматургічна творчість Семюела Беккета та Ежена Йонеско

План

Семюел Беккет

1. Семюел Беккет – видатний драматург-новатор, один із основоположників драми абсурду. Сутність театру абсурду С. Беккета: безпорадність логічного, раціонального мислення людини, нездатність її зрозуміти навколишній світ, двозначність людського спілкування, неможливість адекватного розуміння людини людиною за допомогою мови, що символізують фатальну приреченість людини в цьому світі.

2. П’єса „Ендшпіль” (1957). Показ розпаду відносин між господарем Хаммом і його слугою Кловом. Подальше розгортання драматургом проблем, порушених у попередніх творах: людської самотності, смерті та страждань, духовного спустошення людини.

3. Використання драматургом традиційних для більшості своїх п’єс засобів абстракції та мінімалізації (четверо дійових осіб, їх перебування у обмеженому просторі), візуальних парадоксів (рух ототожнюється зі своєю протилежністю – статикою).

4. Дія п’єси як символічне відтворення розпаду особи в момент смерті, коли порушується зв'язок між її духовною і фізичною сторонами.

5. Складність образу Хамма, людини фізично обмеженої, нездатної самостійно рухатися, прикутої до крісла-каталки, але владної і деспотичної. Моральне зубожіння Хамма, його жорстокість, ненависть до батьків; суперечливість образу Клова, його ненависть до хазяїна, мрії про втечу, погибельної й для нього самого.

6. Фіксація С.Беккетом з надмірною деталізацією всіх жестів, міміки, поз, кожного слова, навіть мовчазного натяку кожного персонажу, що наділяє потворні деформовані фігури дійових осіб зловісною ілюзією життя. Новий тип реалістичного образно-художнього відтворення дійсності („алегоричний натуралізм”).

7. Нагромадження дрібних, незначних, але зовні „реальних” акцій: тривала метушня з драбиною та окулярами, ковдрою, ліками, огидні деталі хвороби тощо. Нав’язування атмосфери отупіння, маразму, звіриного егоїзму.

8. Гра в „правдоподібність”, його навмисна „наочність” як засіб посилення „чорного” фаталістичного змісту п’єси, теми жахливого фізіологічного і духовного розпаду людини, злобної розрізненості людей. Прагнення автора зображуваний ним світ загниваючого мікрокосму – сім’ї Хамма – звести до „універсальної” „абсурдистської ідеї”: існування всього людства – тільки Життя в Смерті.

9. Місце та роль п’єси „Ендшпіль” серед інших драматичних творів С.Беккета, її дискусійний характер

10. Тема приреченості в сучасному світі у п’єсі „Щасливі дні” (1961). Філософське осмислення людини, яка, наближаючись до смерті, продовжує вдавати, ніби життя ніколи не кінчається. Змалювання трагізму людського існування на тлі постапокаліптичного світу. Композиція п’єси, її простота і симетрія.

11. Образ Вінні, особливість її візуальної презентації (зображена по пояс закопаною в землю, в другій дії – по шию). Основа образу героїні як реалізована метафора (точка в просторі, до якої повсякчас прикутий її погляд, – не що інше, як могила). Примарний характер свободи (руху) Вінні. Оригінальність вирішення проблеми „нерухомого руху”.

12. Духовна сліпота героїні, поглинутої в дріб’язкову житейську суєту. Художня своєрідність твору (гротеск, умовність, символіка). Комізм, гротескність образу в поєднанні з трагічними рисами.

13. Парадоксальність дії та хронотопу твору. Неістотність дії та діалогів персонажів, значущість лише заданої ситуації, в якій вони опинилися, та однієї лише події – поступове поглинання землею своєї жертви, як і людства загалом. Майстерність автора в унаочненні цього процесу.

14. Сутність „щасливо” прожитих днів, насичених безглуздими монологами героїні, зрідка розбавлені репліками чоловіка (щасливі дні ті, що заповнюють висловлені вголос думки). Звертання Вінні до Віллі як спроби вирватися з полону безнадійно самотньої психіки. Персонажі п’єси – гірка пародія один на одного (у Вінні немає ніг, у Віллі – їх як би забагато. Одна не може ходити, інший здатний пересуватися тільки на чотирьох. Вінні вростає в землю, Віллі по ній повзає).

15. Назва п’єси „Щасливі дні” як ключовий образ розуміння ідейно-художнього змісту: щасливі дні – ті, які прожили, не помітивши. Помітне місце в драмі С.Беккета у висвітленні проблеми: як жити, знаючи, що помреш?

16. Новаторство драматургії С.Беккета. Світове значення його творчості.

С.Беккет „Ендшпіль”, „Щасливі дні”.

Література

Якимович Т.К. З художнього світу Франції. – К., 1981.

Якимович Т. К. Монодрами пізнього Беккета // Всесвіт. 1978. – № 10.

Якимович Т. К. Драматургия и театр современной Франции. – К., 1968.

Твори

Беккет С. Ендшпіль. Чекаючи на Годо // Французька п’єса ХХ століття: Театральний авангард. – К., 1993.

Беккет С. Изгнанник. – М., 1989.

Беккет С. Театр: Сборник основных драматических произведений. – М., 1992.

Беккет С. Три диалога // Как всегда – об авангарде: Антология французского театрального авангарда. – М., 1992.

Ежен Йонеско

1. Ежен Йонеско – один із фундаторів драми абсурду. Найважливіші особливості театру Е. Йонеско: руйнація звичної логіки дії, відсутність характерів, абсурдність діалогів, гра слів, широке використання гротеску.

2. Зображення духовної та інтелектуальної спустошеності сучасного суспільства – провідна тема ексцентрично-гротескових п'єс Е. Йонеско.

3. Викриття будь-яких форм придушення особистості як провідна тема творчості Е.Йонеско (п’єси „Урок”, „Жак, або Підпорядкування”, „Учитель”, „Жертви обов’язку”, ін.).

4. Філософсько-моральний зміст „комічної драми” „Урок” (1950) – учитель робить дурним і морально калічить своїх учнів. Зображення процесу навчання як абсурдного заняття: учитель своїми безглуздими питаннями та поясненнями доводить до повної знемоги юну Ученицю, а потім убиває її в нападі еротичного садизму.

5. Алегоричний сенс п’єси. Виступ драматурга проти певного „тотального” розуму, проти всієї „готової” сучасної цивілізації, що калічить „вільну” думку людину. „Універсальна” постановка проблеми.

6. Змалювання „тотального” приниження людини у „псевдодрамі” „Жертви обов’язку” (1952). Втілення в п’єсі філософсько-естетичного кредо і сценічних принципів ранньої творчості драматурга. Різнотлумачення драми.

7. П’єса „Жертви обов’язку” як змішана форма фрейдизму та екзистенціалізму, а історія Шубера – як абстрагована „універсальна” теза: людина – ніщо; вічно в пошуках самої себе, зазнаючи безкінечних перетворень, вона ніколи не досягає справжнього, реального існування.

8. „Жертви обов’язку” – філософський парадокс, дошкульна пародія на реалістичний і психологічний театр; гротескна за формою декларація „ірраціонального”, антигромадянського мистецтва, а також втілена у формі буфонади програма заперечення „суспільного обов’язку” (в етичному плані).

9. Тема обов’язку в п’єсі, вирішення її в суто абсурдистській манері: будь-який обов’язок перед суспільством позбавлений сенсу, як „проблема Малло”; виконання якогось обов’язку перед яким-небудь „законом ” соціального зв’язку є нав’язливим, принизливим для людини, вбиває її мозок, зпримітизовує почуття, перетворює мислячу істоту в автомат, у робота, напівтварину.

10. Образи драми. Перетворення їх у „жертв обов’язку”: нерішучої Мадлен – через надмірну довіру до людей, баченням їх „хорошими громадянами”, „підпорядкованими законам”, „виконуючими свій обов’язок”, „з чистою совістю”; незалежного Шубера, який дозволив себе обманути з-за уявної м’якості поліцейського, а потім був зламаний та духовно знищений його безпощадною жорстокістю; Ніколая, котрий убив „закон”, але сам не зміг звільнитися від гіпнотичної влади його традицій..

11. Невипадковість концепції п’єси. „Жертви обов’язку” як творчий маніфест письменника. Суголосність проблематики драми як з ранніми, так і пізнішими творами Е.Йонеско, еволюцією його теоретичної думки 50 – 60-х років.

12. Е.Йонеско – один з основоположників драми абсурду в світовій літературі. Його традиції в сучасній світовій драматургії.

Е.Йонеско „Урок”, „Жертви обов’язку”.

Література

Андреев Л.Г. Современная литература Франции: 60-е годи. – М., 1977.

Діброва В. Шляхи театрального авангарду: Ежен Йонеско // Всесвіт. – 1989. – №10.

Никитин В.А. Человек, не пожелавший стать носорогом // Ионеско Э. Противоядия. – М., 1992.

Проскурникова Т.Б. Французская антидрама (50 – 60-е годы). – М., 1968.

Строев А. Эжен Ионеско // Французская литература 1945-1990. – М., 1995.

Якимович Т. З художнього світу Франції. – К., 1981.

Твори

Йонеско Е. Урок. Носороги // Французька п'єса XX ст.: Театральний авангард. – К., 1993.

Ионеско Э. Лысая певица: Пьеси. – М., 1990.

Ионеско Э. Носорог. Пьесы и рассказы. – М., 1991.

Ионеско Э. Противоядия. – М., 1992.

Ионеско Э.Театр парадокса. – М., 1991.

Как всегда об авангарде: Антология французского театрального авангарда. – М., 1992.

Ионеско Э.Театр. – М., 1994.