4)Рецептивная эстетика

РЕЦЕПТИВНАЯ ЭСТЕТИКА

РЕЦЕПТИВНАЯ ЭСТЕТИКА (нем. Rezeptions-Asthetik, от лат. receptio — принятие) — направление в современной эстетике, философии литературы и искусства, сформировавшееся в середине 20 в. в рамках феноменологии. Уже в исследованиях Э. Гуссерля пространство восприятия художественного факта было осмыслено как проблема метафизического отношения художественного произведения и реципиента. И именно проработка гуссерлианской идеи интенциональности в работах Р. Ингардена явилась основанием для демонстрации творческого характера читательского восприятия. На основе этой идеи в центр внимания рецептивной эстетики была поставлена проблема бытия художественного произведения как результата коммуникации между автором и читателем, который создает “смысл произведения”. Пространство восприятия трактуется как “встреча” текста и реципиента, во взаимодействии которых возникает и реализуется живое произведение искусства. Однако если еще у Ингардена понятие •конкретизация” ориентировало на “извлечение” из текста вневременных метасвойств, то уже у пражского структуралиста Ф. Водички производится “историзация” восприятия и ставится вопрос о критериях релевантности исторически обоснованной конкретизации.

В силу своего феноменологического генезиса современная рецептивная эстетика конституировала в собственном корпусе ряд представлений герменевтики Г. Гадамера, особенно в понимании эстетического опыта (Опыт эстетический). “Понимая, что говорит искусство, человек недвусмысленно встречается... с самим собой... Но как встреча со своим собствен ным существом... опыт искусства есть в подлинном смысле опыт...” Как направление философии искусства современная рецептивная эстетика получила свое выражение прежде всего в тексте X. Р, Яусса (“Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft”, 1967) и затем в работах “констанцской школы” в ФРГ в 60-е гг. Настаивая на подвижном и активном характере воспринимающего субъекта, ее представители (X. Р. Яусс, В. Изер, Р. Варнинг, X. Вайнрих, Г. Гримм и др.) отвергли традиционную эстетику как “имманентную” и подвергли критике идею автономности художественного произведения. Для преодоления разрыва между историей и эстетикой в современную эпоху смены культурно-эстетических движений Яусс предлагал сформировать принципиально новую парадигму. В ее основе необходимо ( 1 ) соединить формальноэстетический анализ с историко-рецептивным, который проясняет социально-историческую специфику бытования искусства; (2) объединить эвристику структурализма и герменевтики; (3) расширить горизонт эстетической рефлексии, придать статус эстетического объекта другим формам текстовой реальности культуры.

В споре с позицией Гадамера процесс интерпретации литературного произведения Яусс связывает с эстетическим опытом и горизонтом ожидания читателя. А в понятие эстетического опыта, переосмысляя Т. Адорно, он включает любые проявления эстетической активности реципиента, разрушая дискриминацию традиционной эстетики и эстетики модерна по отношению к разнообразным возможностям искусства.

“Принцип истории воздействия” является одним из основополагающих в рецептивной эстетике, поскольку необходим дом понимания подлинного смысла художественного произведения и предполагает анализ истории его вхождения в культуру. История рецепции, по Яуссу, есть фактически поступательное развертывание заложенного и актуализированного в этапах исторического восприятия смысла. При этом он иерархизирует порядок восприятия: интерпретирующая рецепция есть контекстуальная предпосылка читательского опыта эстетическому восприятию, а адекватность интерпретации зависит от корректного описания транссубъективного горизонта читательского понимания. Конкретизируя' эстетический опыт как читательский и отталкиваясь от положения Ингардена о неопределенности литературного текста, Изер из-за наличия в тексте “пустых мест” ввел понятие художественного произве дения как внедрения в реальность и овладения ею.

В целом расширение рецептивной эстетикой рамок художественного смысла, тотализация мира искусства, придание акту встречи эстетической материи с реципиентом самодостаточного художественного статуса и ряд других идей рецептивной эстетики теоретически разблокировали многие запреты в'мире искусства. Фактически возникновению ряда художественных практик современности (концептуализм, акционизм и др.) эпоха постмодерна во многом обязана рефлексивной работе рецептивной эстетики.

Хотя в теоретическом отношении движение рецептивной эстетики не сложилось в систему, в ее рамках разработано и обосновано огромное число понятий, которые активно конструктивно и эвристично используются в эстетических рефлексиях различных современных школ постструкгурализма, пости постпостмодерна. Базовые понятия рецептивной эстетики, структурирующие ее теорию, — актуализация, конкретизация, эстетический опыт, эстетическая дистанция, идентификация, стратегия текста, горизонт ожидания, конституирование смысла, коммуникативная определенность/неопределенность и др., — свидетельствуют об интегрирующей экспансии феноменологии в эстетическом освоении и овладении реальностью культуры.

Рецептивная эстетика в основном разрабатывалась в Германии, некоторые ее идеи были выдвинуты во Франции (М. Дюфренн), а в США в 70-е IT. с появлением работа Стэнли Фиша сформировалось (как эстетика чтения) движение рецептивной критики, в которой ставилась цель зафиксировать отклики сознания читателя в акте чтения.

відповіді на завдання:

1)

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА, Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни, Літературознавство та інші наукові дисципліни, Основи літературознавства - Ференц Н.С. Бібліотека українських підручників

ПопередняЗМІСТНаступна

Розділ 1. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА

1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни

Слово "література" походить від латинського littera, що означає "буква ". Поняття "література" охоплює всі писані й друковані твори на різні теми. Є література філософська, юридична, економічна і т. д. Художня література — це один із видів мистецтва, що образно відтворює світ засобами мови.

Усвідомлення літератури як мистецтва припадає на XIX століття.

1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть.

У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання.

Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст.

Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків.

Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо.

Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах.

Літературна критика збагачує історію літератури новими фактами, виявляючи тенденції і перспективи розвитку літератури.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості.

Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Текстологічна робота важлива для видання творів і для вивчення процесу творчості. Небажані зміни у художні тексти вносилися ще в часи античності. Багато їх у творах репресованих у радянський період письменників. Тексти, де звучала національна ідея, видавці підретушовували відповідно до комуністичної ідеології. У вірші В. Симоненка "О земле з переораним чолом" с такі рядки:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в цім.

Кричиш мені ти в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове грізна! Світла моя муко!

Комуністична радосте моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

У рукописі перші два рядки були гострішими:

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім.

Перші два рядки наступної строфи звучали так:

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору.

Текстологи розрізняють авторське саморедагування і авторську само-цензуру, викликану ідеологічним тиском. Текстологічне вивчення змін і поправок, які вносить письменник у твори, розкривають його творчу лабораторію.

Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство).

Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Видаються спеціальні бібліографічні журнали-літописи: літопис журнальних статей, літопис рецензій, літопис газетних статей.

Історія бібліографії починається з II ст. до н. е., з праць грецького поета і критика Каллімаха, керівника Олександрійської бібліотеки. Каллімах склав її каталог. Вітчизняна бібліографія починається з XI ст. Перша українська бібліографічна праця — "Ізборник Святослава" (1073 р.).

Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. До появи друкарського станка художні твори переписували від руки. Переписувачі іноді вносили в текст свої правки, доповнювали або скорочували його, ставили під творами свої прізвища. Імена авторів поступово забувалися. До цих пір не знаємо, наприклад, автора "Слова о полку Ігоревім". Палеографія — історико-філологічна наука, існує з XVII століття. Відомі такі види палеографії: епіграфіка, яка вивчає написи на металі і камені, папірологія — на папірусі, кодикологія — рукописні книги, криптографія — графіку систем тайнопису. Започаткував палеографію французький дослідник Б. Монфокон ("Грецька палеографія", 1708 р.). В Україні перші студії палеографії є у граматиці Лаврентія Зизанія (1596 р.). Сьогодні розвивається иеографія — наука про сучасні писемні тексти, у які вносили зміни цензори або редактори.

Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Назва "герменевтика" походить від імені Гермес. В античній міфології — вісник богів, покровитель мандрівників, доріг, торгівлі, провідник душ померлих. На думку Ю. Коваліва, етимологія поняття не пов'язана з іменем Гермеса, термін походить від давньогрецького слова еrmа, що означає купу каміння або кам'яний стовп, якими давні греки позначали місце поховання. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Спочатку герменевтика трактувала віщування оракулів, священні тексти, згодом — юридичні закони і твори класичних поетів.

Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструкту-ральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, тендерний.

Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу. Перекладознавство включає теорію, історію та критику перекладу. Термін "перекладознавство" запровадив в українське літературознавство В. Коптілов. Значний внесок в осмислення проблем перекладознавства зробили О. Кундзіч, М. Рильський, Роксолана Зорівчак, Лада Коломієць.

Психологія літературної творчості сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття на межі трьох наук: психології, мистецтвознавства і соціології. В полі зору психології творчості свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення. Вивченням психології літературної творчості займалися О. Потебня, І. Франко, М. Арнаудов, Г. В'язовський, З. Фройд, К. Юнґ. Сьогодні — А. Макаров, Р. Піхманець.