2.Структуралі́зм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

У літературознавстві Структуралізм зосереджується над поетикою, яку складають норми літературного твору: його мета не реінтерпретація твору, а з’ясування причин літературознавчих ефектів, значень.Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Принципи герменевтики в церковних проповідях:

Буквальне тлумачення;

Історична відповідність;

Принцип єдиного значення;

Контекст;

Лексика;

Граматика;

Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

3.)Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. Заснування постструктуралізму пов'язують з політичною нестабільністю кінця 1960-х, тому у постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Незважаючи на те, що схожі ідеї раніше висловлювали американські та німецькі філософи, течія була найбільш розповсюджена у Франції. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід.

У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

Саме слово «постструктуралізм» пов' язане з назвою іншої філософської течії – структуралізмом, з якого постструктуралізм виріс і який він долав. Окрім цього терміну пропонувалися й інші — «антиструктуралізм», «неоструктуралізм», «параструктуралізм», «гіперструктуралізм», «ультраструктуралізм», «суперструктуралізм».

Постструктуралісти звинувачували своїх попередників в догматичності. Вони визнавали існування структур, але були упевнені в їх децентралізованості і в тому, що «головне в структурі — те, що виводить за її межі».

Основні поняття

- різома — структура-лабіринт,

- деконструкція — новий тип розуміння,

- текст,

- ідеологія,

- гра слів и логомахія,

- нерозривність того, що означається і того, що означує,

- антигуманізм, перевага масового над індивідуальним.

Феміні́зм — теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Є декілька визначень поняття «фемінізм»:

Соціально-політична теорія, в якій аналізують гноблення жінок та перевагу чоловіків в історичному минулому і сьогоденні, а також осмислюють шляхи подолання чоловічої переваги над жінками.

Широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, що протистоїть соціальній системі, в якій положення людей різних статей нерівноправне.

Ідеологія, що протистоїть усім теоріям і діям жінконенависництва.

Філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до існуючої європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство.

Загальноприйнятого визначення поняття «фемінізм» немає. У літературі існує більше 300 тлумачень цього терміну.Слово фемінізм сконструював французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є у кінці XVIII ст.. Він вважав, що «соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу». Він іменував феміністами прихильників жіночого рівноправ'я.Передісторія феміністських ідей

Суперечки про роль жінки в суспільстві, що містять феміністську перспективу, прослідковуються від епохи так зв. «високого середньовіччя». Соціальні передумови поширення феміністських ідей можна спостерігати в розхитуванні станової організації феодального суспільства в умовах зародження буржуазних стосунків, які спричинили залучення жінок до найманої праці і перетворення їх у власниць своїх робочих рук. У деяких дослідженнях з історії фемінізму витоки феміністської концепції пов'язують з виникненням плеяди жінок-єретичок в країнах Європи, які оголосили наприкінці 13—14 ст. про своє право на особливу інтерпретацію Учення Христа, який розумівся ними як божественна суть, що не мала статі і навіть швидше як жінка, ніж чоловік (Юліана Норіджська, 14 ст.).

Найпоширеніша точка зору зв'язує витоки фемінізму з культом людини в епоху Відродження. У зв'язку з цим зазвичай називаються імена перших італійських жінок-письменниць — Ізотти Ногаролли, Лаури Черети і, особливо, венеціанки за народженням, яка творила у Франції, Христини Пізанської (1364—1430), авторки твору «Книга про Град Жіночий». У 1405 вона описала в ній ідеальне місто — притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість відносно себе від оточуючих чоловіків і суспільства. На початку 16 ст. серед захисників прав жінок опинився звинувачений в єретицтві філософ Корнеліус Агріппа (1486—1535), автор Декламації про благородство і перевагу жіночої статі над чоловічою, який вважав, що лише «тиранія чоловіків позбавляє жінку свободи, отриманої нею при народженні».

До яскравих проявів ранньофеміністського протесту відноситься творчість англійських памфлетисток 17 ст. — Афри Бен (1640—1689), Мері Естел (1666—1731), яких часто іменують першими захисницями жіночих прав у Великій Британії. Вони захищали право жінки вважати себе рівною чоловікові і вважатися такою ж вільною і повноправною. До їхніх виступів долучається творчість письменників-чоловіків, насамперед, француза Пулена де ля Бару з його есе 1673 «Про рівність обох статей». У ньому він обгрунтовував тезу про те, що нерівноправне положення жінки є результатом підпорядкування її грубій чоловічій силі, а зовсім не «розпорядження природи». Це була аргументована відповідь на суперечки тодішніх інтелектуалів про положення жінки в суспільстві, її права визначати себе як самостійну особу. [3]Народження фемінізму і феміністського руху.

Початок XVIII ст. — період деякого відступу від ідей жіночої раціональності і рівності з чоловіками. Особливу популярність в середовищі привілейованих класів отримала тоді ідея культивування жіночої «слабкості» (з'явився вираз «слабка стать»). Але вже до середини століття критичні голоси французьких просвітителів сприяли викриттю міфу про жінку як нерівної чоловіку істоті «другого сорту». Вольтер викривав несправедливість жіночої долі; Дідро вважав, що принижене існування жінки є «наслідком певних цивільних законів і звичаїв». Монтеск'є писав, що жінка може і повинна брати участь у суспільному житті; Гельвецій доводив, що цивільне «непросвітництво жінок є лише наслідком їхнього неповного і неправильного виховання».[3]

Упродовж усього 18 ст. жінки європейських країн брали активну участь у житті суспільства. Велика кількість жінок працювала на себе і мала економічну незалежність; простолюдинки вільно відвідувати публічні місця, а світські пані, організовуючи свої салони, намагалися втручатися через їхніх відвідувачів — своїх друзів — у політику. У спільному хорі вимог свободи від деспотизму жінки просили визнання своїх прав на цивільне життя: на освіту, на працю, на пошану в сім'ї і суспільстві. [3]У США свій голос на захист жіночих прав першою підняла Абіґейл Сміт Адамс (1744—1818), яку вважають першою американською феміністкою.(к) В історію увійшла її знаменита фраза «Ми не почнемо підкорятися законам, у прийнятті яких ми не брали участь, і владі, яка не представляє наших інтересів». Серед перших феміністок була також Сожурне Трус. [4]

У Франції на початку Великої французької революції 1789 почав виходити перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли жіночі революційні клуби, члени яких брали участь у політичній боротьбі. Проте французька Конституція 1791 року відмовила жінкам у виборчому праві. У тому ж році Національним зборам була представлена Декларація прав жінки і громадянки, підготовлена Олімпією де Гуж за зразком Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій містилася вимога визнання повного соціального і політичного рівноправ'я жінок. Тоді ж була створена перша жіноча політична організація «Суспільство жінок — революційних республіканок», проте в 1793 році її діяльність була заборонена Конвентом, а незабаром була відправлена на гільйотину і авторка Декларації Олімпія де Гуж (їй належать слова «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна увійти і до парламенту»). У 1795 році жінкам Франції заборонили з'являтися в громадських місцях і на політичних зборах, а в 1804 році імператор Наполеон видав указ, який проголошував, що жінка не має жодних цивільних прав і знаходиться під опікою чоловіка. [6]

У Великій Британії вимогу цивільного рівноправ'я жінок висунула Мері Волстонкрафт (1759—1797) у книзі «Захист прав жінки» (1792). [1]

У 1792 у Німеччині вийшла книга Теодора Готтліба фон Гіппеля (1741—1796) «Про поліпшення цивільного становища жінки». З її публікації почалася історія феміністської думки в його країні. У своїй книзі фон Гіппель вимагав рівних прав для обох статей і наполягав на тому, що досягнення цієї мети має бути долею освічених чоловіків, оскільки «жінкам вбили у голову, що вони неспроможні до незалежної політичної діяльності».[3]

Отже, одним з найважливіших понять фемінізму цієї доби варто вважати емансипацію, яка була гаслом більшості кампаній за здобуття рівноправ'я жінок у різних сферах (насамперед у царині освіти, праці, громадянських прав) у межах існуючих суспільних структур. [4]Фемінізм «першої хвилі»

Початком організованого руху вважається 1848 р., коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з'їзд із захисту прав жінок під гаслом «Усі жінки і чоловіки створені рівними». У 1869 році Джон Стюарт Мілл опублікував свою працю «Підпорядкування жінок», у якій відзначив, що «законодавча підтримка підпорядкування однієї статі іншій — шкідлива і є однією з головних перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення».[1]

Народження ліберального фемінізму в Старому Світі пов'язане з іменами Маріон Рейд («Благання за жінку», 1845) і дружини відомого письменника Д. С. Мілля, що зберегла своє прізвище — Гаррієт Тейлор («Виборчі права для жінок», 1851). Одну з найвідоміших своїх книг — «Підлеглість жінки» (1851) — Д. С. Мілль написав під впливом і за участю дружини. Услід за Г. Тейлор, Д. С. Мілль вважав шлюб «єдиним видом рабства, що визнається новітніми законами», оскільки виховання жінки і створення в ній очікуваних «слабкостей», вважав він, обмежують свободу її життєвого вибору і прирікають на роль сексуального об'єкта. Книга формулювала цілі феміністської пропаганди, щоб «жінка могла піднятися з становища прислуги до становища партнера».(к) Соціальну базу ліберального фемінізму середини — другої половини 19 ст. складали представниці привілейованої частини суспільства, освіченої та інтелектуальної частини середнього і вищого класів. З середини 19 ст. вони почали створювати гуртки і групи (особливо успішним був «Комітет жіночої власності» у Лондоні, 1855), надаючи великого значення «респектабельності» своїх дій.[3]

З середини 19 ст. бере початок протистояння ліберального європейського та американського руху за права жінок і марксизму. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс не вважали тему пригноблення за ознакою статі важливим аспектом своєї теорії, тому їхні погляди не включали аналізу жіночого соціального досвіду. Їхні послідовники, розгорнувши масштабну пропаганду в середині — другій половині 19 ст., вважали себе представниками інтересів усіх пригноблюваних без розрізнення статі.[6]

Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса поклали початок розвинутим пізніше соціалістичному та марксистському напрямам у фемінізмі. У центрі уваги марксистів завжди була тема жіночої праці. Висока оцінка значущості економічного чинника в забезпеченні самостійності і рівноправ'я, історизм (розгляд прав і привілеїв лише в певному історичному контексті) а, отже, розуміння історичності будь-якої ідеології (у тому числі ідеології чоловічої переваги) збагатили фемінізм теоретично і методологічно.[3]

Суфражизм — рух за політичне рівноправ'я. Мілітантство.

З середини 19 ст і в Старому, і в Новому Світі освічені жінки привілейованого класу почали активніше включатися в суспільне життя, вимагаючи політичного рівноправ'я. Основні центри боротьби за нього опинилися у другій половині 19 ст. в Великій Британії і США, тому англійський термін «суфражизм» (англ. suffrage), що означає виборче право взагалі, увійшов до історії як визначення політичного направлення у фемінізмі.[3]

Перша постійна група прихильників і прихильниць необхідності надання жінкам права голосу у Великій Британії — Шеффілдськая асоціація за надання права голосу (Sheffield Association for Female Suffrage) була створена в 1851. До 1867 в Манчестері за активної участі Лідії Беккер і Річарда Панкгерста було створено «Суспільство жіночого виборчого права». Активістки суспільства на чолі з Л. Беккер розвернули бурхливу пропагандистську діяльність, почавши видання «Жіночого суфражистського журналу» і завоювавши за досить короткий термін популярність і авторитет. У 1868 товариство було перетворено в Національну федерацію суфражистських товариств (НФСТ), яке протягом року об'єднало 5000 членів, і за прикладом якого в 1869 була створена жіноча суфражистська асоціація в США. Завдяки унікальній активності її членів у кількох американських штатах жінки були допущені до голосування (у 1869 про це оголосив Вайомінг, у 1893 — Колорадо, у 1896 — Айдахо і Юта). У 1888 феміністки різних країн об'єдналися в «Міжнародну раду жінок», прихильниці боротьби за право голосу склали в ній найзначнішу частину. [3]

На зламі століть британський парламент ухвалив закони, що надали право неодруженим забезпеченим жінкам вступати до університетів, медичних шкіл, володіти власністю і управляти нею (з 1882), а з 1894 дав жінкам право голосу на місцевих виборах.[1]

Проте у Великій Британії ухвалення закону про право жінок брати участь не лише в місцевих, але і в парламентських виборах все відкладалося. Це призвело до розчарування низки членів НФСТ у ліберальних методах боротьби. Незадоволені об'єдналися довкола радикальної феміністки Еммелін Панкгерст (дружини Р. Панкгерста) і її дочок Евелін і Крістабель. Кероване ними Манчестерське відділення НФСТ в 1903 заявило про своє перетворення в Жіночий соціально-політичний союз (ЖСПС), який породив нове спрямування в суфражизмі: мілітантство (від англ. militant — войовничий).[3] Пропагувалися войовничі методи привернення уваги до вимоги права голосу для жінок: мілітантки розкидували листівки з гостьової галереї парламенту, приковували себе наручниками до поручнів у громадських місцях, влаштовували несанкціоновані мітинги, розбивали камінням вікна урядових будівель, а опинившись у в'язниці — оголошували голодування на знак грамадської непокори.[1]

На відміну від НФСТ, в ЖСПС приймалися і жінки-робітниці, що істотно розширило соціальну базу руху за жіноче виборче право. Перехід мілітанок до відкритих замахів на власність провідних політиків (підпали, розгроми, розпилювання кислоти), тобто посилення терористичних прийомів боротьби дискредитувало організацію і дало нові аргументи противникам жіночого рівноправ'я. Перспективи здобуття жінками права голосу без використання радикальних засобів (як сталося у Фінляндії, що входила до складу Російської імперії, в 1905) змусили суфражисток і НФСТ публічно порвати з мілітантками і досягти надання жінкам права голосу без їхньої допомоги в 1928.[3]Анархо-фемінізм

Своєрідною течією у фемінізмі початку 20 ст були анархо-феміністські організації. Теоретиком анархо-фемінізму вважається американка Ема Голдман («Червона Ема»), яка вважала, що жінку визволяє не право голосу або право вибору роботи, а особиста самостійність, психологічна незалежність і свобода від норм «загальноприйнятої моральності». Анархістська критика Е. Голдман поширювалася на сім'ю і материнство: їх вона вважала основними обмежувачами сексуальної свободи жінки. Тому анархо-фемінізм — напрямок фемінізму, який проголошує боротьбу з нормами загальноприйнятої моральності та інститутом сім'ї, які є основними засобами обмеження свободи жінки.[6]

У період Першої світової війни 1914—1918 феміністськї організації всюди припинили свою діяльність. Більшість лідерів суфражизму підтримували свої уряди. Феміністки в соціал-демократичних партіях готувалися до соціального перевороту. Невелика частина пацифістськи настроєних жінок з обох воюючих сторін утворила в 1915 «Жіночу міжнародну лігу за мир і свободу» (існує і зараз).[3]Фемінізми «другої хвилі»

Після Другої світової війни однією з важливих завдань жіночого руху стає боротьба за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні. Під час протестних виступів 60-70-х рр. в США і Європі феміністський рух стає масовим явищем («друга хвиля»). [1] Основоположницею і теоретиком «другої хвилі» стала Сімона де Бовуар — французька філософіня-екзістенциалістка, авторка книги «Друга стать» (1949). Вона не вважала себе феміністкою. Але саме вона розвіяла постулат про природність сексуального розподілу праці, поставила проблему історичності існуючого стереотипу, що співвідносить «природне» (жіноче) з «культурним» (чоловічим), показавши, що це проблема не взаємодоповнення (природного — культурним, жіночого — чоловічим), а ієрархії та влади (чоловічого над жіночим). Конфлікт між здатністю бути суб'єктом і нав'язаною роллю об'єктові (права, політики, чужої влади) визначає, згідно з її теорією, значення поняття «жіноча суть» і особливості «жіночої долі».[3]

На початку 60-х пробудження соціальної жіночої самосвідомості було пов'язане з підйомом ліворадикальних рухів (студентською революцією 1968) і формуванням нових соціальних теорій. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, але увійти самим у владні структури.[3] Під час підйому «другої хвилі» різні напрямки у фемінізмі остаточно розділилися, після чого феміністки поставили питання про визнання плюральності самого поняття («фемінізми»), яке почало уживатися замість терміну «напрямки у фемінізмі».

Фемінізми розрізняються географічно (американський, європейський, третього світу, пострадянський і постсоціалістичний), етнічно (фемінізм «білих», «чорних»…), конфесійно (християнський, ісламський), за методами й спрямованістю дій (екофемінізм, пафіцистський, сепаратистський), за ідеологією (ліберальний, соціалістичний і марксистський, радикальний), за приналежністю до направлень у філософії і психології (модерністський, заснований на концепції соціального конструювання; постмодерністський і постструктуралістський, психоаналітичний), за сексуальною орієнтацією та ідентичністю прихильників (лесбійський, садомазохістський, а також об'єднуючий всіх невизнаних суспільством індивідів нетрадиційної сексуальної орієнтації квір-фемінізм). На рубежі 20-21 ст. у США можна було знайти представників майже всіх течій, в Британії і Австралії поширеніший соціалістичний фемінізм, у Франції — постмодерністський.[3], [2]Ліберальний фемінізм

Ліберальний фемінізм й досі має найбільшу кількість прихильників. Його відродження пов'язане з книгою американської феміністки Бетті Фрідан «Містика Жіночності» (1963), яка доводить, що сучасні білі американки середньго класу не мають рівних з чоловіками можливостей реалізації прав, прописаних в законах. Після виходу книги в США з'явилася Національна Організація Жінок, яка за короткий термін об'єднала біля 300000 членів і проголосила, що її ціль — боротьба за рівні стартові умови для самореалізації обох статей.[6] Неоліберальні феміністки (Е.Россі, Дж. Річардс, С.Оукін) досі апелюють до білих жінок середнього класу, орієнтуючи їх на досягнення високих професійних цілей, але не звільняючи від виконання традиційних соціальних ролей (коханки, жінки, матері, господині і т. д.). Услід за Б.Фрідан, неолібералки в Європі і США — як прихильниці «фемінізму рівності» — побачили проблему не у відсутності прав, а в інертності жінок, їхньому невмінні користуватися тим, що вже дано законом або може бути здійснено в легітимному ладі (особливо в юридичній і освітній області). Держава для неоліберальних феміністок — вираження неперсоніфікованого розуму. В центрі їхньої тактики — процес соціального навчення користуванню легальними методами виконання феміністської вимоги рівності статей. Зосередженість неолібералок на прагненні зробити жінку у всьому рівною чоловікові, на думку критиків неоліберального фемінізму, стирає природні особливості жінок, не залишає їй місця як жінці, веде до тенденції стирання статевих відмінностей в професійній сфері, одночасно перенавантажуючи жінку родинними і домашніми зобов'язаннями, які залишаються на її плечах.[3]Марксистський і соціалістичний фемінізм

Послідовниці класичного марксизму в сучасному феміністському русі порівняно нечислені. Вони як і раніше лише «додають» жінку (як К. Маркс, Ф. Енгельс, А. Бебель та ін.) до існуючої критики капіталізму, вважаючи придушення жінок чоловіками менш важливим, ніж класовий гніт.[6] На відміну від них, соціалістичні феміністки (соціалфеміністки) — З. Айзенштайн («Капіталістичний патріархат і варіант соціалістичного фемінізму», 1979) і, особливо, М. О'Брайен («Політика репродукції», 1981) вважають, що змогли відійти від цієї обмеженості. На відміну від марксисток, які не вважають ефективним особливий жіночий рух (відокремлено від загальнопролетарського), соціал-феміністки наполягають на його можливості і виокремленні жіночих проблем з проблем класових і загальносоціальних. Дискримінація жінки і протиріччя між статями детерміновані антагонізмами суспільства, що ґрунтується на приватній власності, вважають вони, а патріархат і капіталізм є «дуальними системами» (А. Янг, «Соціалістичний фемінізм і межі теорії дуальних систем», 1980), які взаємно підкріплюють одне одного.[3] Критикуючи лібералок за спроби збудувати світ, що складається з ізольованих індивідів з абстрактними правами, соціал-феміністки спочатку бачили шлях до рівності в перетворенні хатньої роботи на частину суспільного виробництва. Пізніше, після дискредитації цього шляху в СРСР і країнах народної демократії, соціал-феміністки зосередили увагу на критиці систем соціалізації (А. Джаггар) і звичних прийомів найму на роботу. На думку низки теоретиків (С. Кокбьорн, М. Еванс), саме вони формують ті практики праці, які дискримінують жінок. Завдяки соціал-феміністкам у сучасну соціальну теорію була введена категорія хатньої праці як «критичної форми праці» — тобто «несплачуваного, малоцінного і майже невідомого». Держава для феміністок марксиських поглядів — носій матеріальних інтересів певного класу, засіб домінування, яке узаконює ідеологію. Завдяки соціал-феміністкам та марксисткам і їхній боротьбі проти дискримінації жінок у сфері праці, у США з початку 1970-х відмінена позначка «стать» у автобіографіях, необхідних під час влаштування на роботу, впроваджене формалізоване тестування як форма відбору здібних працівників. Проте, полегшуючи долю жінок, які працюють, соціал-феміністки в меншій мірі торкаються соціальної організації повсякденного життя, побуту жінок. Марксистський і соціалістичний фемінізми не можуть допомогти жінкам у нетипових сім'ях — сім'ях розлучених, з одним батьком, іммігрантів (які намагаються закріпитися в країні), гомосексуальних — тобто тих, де немає розподілу соціально-статевих ролей.[3]Радикальний фемінізм

Сформований у 20 ст., радикальний фемінізм представляє зараз найяскравіший напрям у фемінізмі. Радикальні феміністки розглядають жінок як біологічний «клас», який дискримінується і експлуатується, що є концептуальною моделлю для вивчення інших форм пригнічення (А. Джаггар і П. Розенберг). Патріархат у їхній концепції — автономна соціальна та історична сила. Як і нерівність статей, його можна знищити, вважають К. Міллет («Сексуальні політики», 1970), С. Файерстоун («Діалектика статі», 1970), А. Дворкін («Порнографія. Чоловіки володіють жінками», 1975), К. Дельфі та ін., якщо жінки захоплять у свої руки всі засоби відтворення людини, всі репродуктивні права і, головне, виховання (оскільки поки що чоловіки згодні «допомагати» жінкам у вихованні, лише відтворюючи в синах собі подібних — тих, хто буде в майбутньому пригнічувати жінок. Для радикалів характерне обговорення таких сюжетів, як чоловіча монополія в культурі і знаннях, статева дискримінація в повсякденному, особливо — у сексуальному житті.[1] Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з існуючої ситуації:

феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (революція — захоплення влади);

феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків;

заміна чоловічої культури на жіночу;

створення типу культури, що об'єднує обидві моделі культури.[1]

Держава для радикальних феміністок — інструмент контролю перш за все жіночої сексуальності, чоловіки — соціальна група, яка примушує жіночу сексуальність до постійного обслуговування своїх потреб і бажань (тому радикальні феміністки критикують закони про аборти, обмеження використання контрацептивів, стерилізації, укази проти одностатевих, особливо лесбійських сімей як «антижіночі»).[3]

Лесбіянство в радикалів — ознака внутрішнього заперечення патріархальних форм сексуальності, шлях переосмислення. Не зважаючи на всі «пересмикування», саме радикальний фемінізм, більше за інші напрями фемінізму, зробив внесок до сучасної культури, породивши феміністське мистецтво і феміністську філософію «примусив жінок пишатися своєю статтю» (Дж. Грант).[3] Показавши, як жіноче тіло і сексуальність пригнічуються і використовуються за патріархату, радикальний фемінізм виніс на громадське обговорення раніше заборонені теми — сексуальні домагання, домашнє насильство, жіноче сексуальне задоволення. Радикальний фемінізм критикується і зліва, і справа за ероцентризм, претензію на універсалізм (спроби знайти і описати позачасовий і позакультурний спільний жіночий соціальний досвід), за есенціалізм і романтизм, які сприяють поширенню стереотипного уявлення про біологічну нерівність статей, традиційного розуміння мужності і жіночності, хоча і вважає жіночність і її складові базисом соціальних стосунків майбутнього.[3]Психоаналітичний фемінізм

Психоаналітичний фемінізм виник в кінці 20 ст До цього апеляція до несвідомого, характерна для психоаналізу, вважалася у фемінізмі інструментом затвердження жіночої підлеглості. Публікація психологом із США Джулієт Мітчел книги Психоаналіз і фемінізм (1974), а услід робіт Ненсі Чодоров (Відтворення материнства, 1978), Дороті Діннерстайн (Сирена і Мінотавр, 1977), есе Мелані Кляйн породило новий тип психоаналітичного мислення — феміністський. Він поставив в центр дослідження не особливу роль батька (як те було у основоположника психоаналізу З.Фрейда), а період, коли дитя особливим чином сполучене саме в з матір'ю. Уявний страх перед матір'ю, закладений в дитинстві — ось, що визначає, з точки зору феміністок-психоаналітиків, мотивацію поведінки дорослих індивідів. Французька феміністка (Люсі Іригаре) зажадала відмовитися від фрейдистського уявлення про жінку як кастрованого чоловіка, страждаючою від заздрості до пеніса, приписавши чоловікам заздрість до матки і здатності народжувати. Поставивши в центр не чоловічу сексуальність, а жіночу, феміністські психоаналітики назвали її «множинною, проникаючою, надлишковою, не скутою кордонами». Прихильників психоаналітичного фемінізму, як і радикалів (С.Хардінг з її концепцією есенциальної суті жінки, К.Гиліген з ідеєю «жіночої моралі», особливих типів і стилів мислення, П.Грімшоу з концепцією «жіночої етики») звинувачують в есенциалізмі (обґрунтовуванні тези про домінування жіночого над чоловічим), фокусуванні на внутрішніх психічних механізмах, недооцінці впливу зовнішніх, у тому числі соціальних чинників, що впливають на процес відтворення чоловічого домінування. Значущість психоаналітичного фемінізму для соціальної теорії полягає в залученні уваги до соціальної природи не лише батьківства, але і материнства, постановки проблем виховання (особливо — жінками жінок).Постмодерністський фемінізм

Виник в останній чверті 20 ст., перетворивши фемінізм на методологію, яка критикує колишню наукову раціональність і об'єктивність, оголошуючи їх обслуговуючими чоловічу науку. Ставить проблему обмеженості знань, представлених у соціальній теорії виключно чоловіками, їхньою системою цінностей, чоловічим поглядом на світ («адроцентрична картина світу»), чоловічими засобами вираження знання («фаллогоцентризм»). Заперечуючи колишню раціональність, постмодерністський фемінізм пропонує враховувати особливості суб'єкта пізнання певної статі, його (її) ціннісні орієнтації. Методологія такого фемінізму спрямована проти позитивістської тези про «об'єктивний факт», підкреслює вплив світогляду ученого як представника певної статі на завдання дослідження і висновки з нього. У центрі більшості праць філософів-феміністок цього напряму стоїть питання придушення жінок через мовні практики (дискурси). Завдяки філософам-постмодерністкам феміністської орієнтації в науку введені поняття «жіночого письма» і «жіночого читання». Джерелами «жіночого письма» як особливої форми самовираження є, з точки зору постмодерністських філософів, жіноче тіло і жіноча сексуальність.[3]Український жіночий рух

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 — у Харкові. У 1884 в Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х. Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н. Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був фемінізм у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації — Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н. Кобринської та Олени Пчілки вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», а в 1890 роках — три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля» (1893, 1895—96; ред. Н. Кобринська) та ін.

Під час Першої світової війни 1914-18 рр. та українських визвольних змагань 1917-21 рр. жінки брали активну участь у догляді та лікуванні поранених. Окремі українські жінки перебували на військовій службі: в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). У цей час активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок (Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, В. О'Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині — Союз українок Волині, на Закарпатті — Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація — Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах «Просвіта», «Сільський господар» та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано Олену Левчанівську, в 1928 до сейму — М. Рудницьку, а до сенату — О. Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О. Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932-39), «Жіноча воля» (1932-39), «Жіночий голос» (1931-39), «Нова хвиля» (1925-39) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій була заборонена.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т.зв. жінвідділи. У 1930 роках «жіноче питання» в СРСР і, зокрема, в УРСР було оголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного фемінізму, розв'язання проблеми суспільного рівноправ'я жінок у радянський період характеризувалося підвищенням їхнього освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми «подвійного навантаження» жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мали дуже малочисельну представленість у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті.

У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального фемінізму, відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади імені О. Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.Критика фемінізму

Фемінізм приваблює до себе увагу тим, що він приніс істотні зміни в західне суспільство. Хоча в цілому багато принципів фемінізму загальноприйняті, деякі з них продовжують піддаватися критиці.

Деякі з критиків (як чоловіки, так і жінки) вважають, що феміністки сіють ворожнечу між статями і пропагують ідеї чоловічої неповноцінності. Ці критики відзначають, що якщо в деяких феміністських творах замінити слова «чоловік» і «жінка» на відповідно «чорношкірі» і «білі», то в результаті ці твори звучатимуть як пропаганда расизму. Багато критиків руху вважають, що говорячи про рівноправ'я статей, феміністки сучасності пропагують ідеологію, в центрі якої стоїть жінка. Ці критики відзначають незмінно підвищену увагу лише до тих питань, які стосуються жінок. На їхню думку, така подача матеріалу змушує послідовників цієї ідеології бачити світ лише через призму жіночих проблем, тим самим спотворюючи сприйняття світу і створюючи стійкі забобони. Критики фемінізму стверджують, що у країнах Заходу тепер через феміністський рух чоловіки піддаються дискримінації. Ті, хто дотримуються такої думки, відзначають, що рівень суїцидів серед чоловіків в США в чотири рази вищий, ніж серед жінок; цей показник істотно збільшився в період з 1980-х по 1990-і роки; 72% усіх самогубств були вчинені білими чоловіками; трохи більше половини всіх самовбивць — дорослі чоловіки у віці 25—65 років. Іншим прикладом дискримінації чоловіків у багатьох країнах, є служба в армії за призовом чоловіків, що є прямою дискримінацією за статевою ознакою, при цьому варто зазначити, що цей факт є результатом державної політики, а не діяльності феміністок. Потрібно зауважити як виняток той факт, що в Ізраїлі військова повинність поширюється на всіх громадян, незалежно від статі.

Багато людей виступають проти феміністського руху тому, що вони вважають його причиною руйнування традиційного устрою життя і знищення звичних ролей, традиційно вказаних чоловікам і жінкам залежно від їхньої статі. У зв'язку з цим говориться, що між чоловіками і жінками існує ціла низка природних відмінностей, і що все суспільство лише виграє від їхнього визнання.

Інколи лунають голоси критиків, які вважають, що соціальні зміни і законодавчі реформи зайшли дуже далеко, і тепер вони негативно впливають на чоловіків, які мають дітей. Наприклад, неодноразово говорилося про те, що в судових слуханнях про опікунство права батька явно пригнічуються, оскільки перевага на опікунство дітей найчастіше віддається матері, а не батькові. У зв'язку з цим почали утворюватися організації, метою яких стала боротьба за права батьків-чоловіків.Висновки

Фемінізм має багато значень, кількість яких весь час зростає — рух за рівність статей; залучення жінок до всіх галузей науки та суспільства; розуміння відмінностей між чоловічим та жіночим і подолання цих відмінностей; жіночі студії в рамках широкого суспільного контексту; жінка як категорія сама в собі; використання феміністичної ідеї як аналітичного інструменту у філософії та її використання для зміни характеру аналітичних підходів. Проте насамперед фемінізм виник із усвідомлення існування самостійності названої жінкою та її права на самовизначення.

Політичні перетворення, які приніс із собою фемінізм за останні 40 років, змінили суспільство набагато більше, ніж за всі минулі сторіччя, особливо це стосується прав людини. За винятком дуже коротких проміжків часу фемінізм не був масовим рухом. Проте у випадках, коли жінки досягали критичної маси, вони були здатні досягти деяких значних результатів. Фемінізм як ідейно-політична течія змінив світогляд суспільства. Відбулася велика революція, яка знищила біологічного чоловіка й біологічну жінку, чи принаймні призвела до того, що біологічна відмінність між ними стала взагалі неістотною для суспільної організації ролей. Феміністки досягли надання жінкам права голосу у виборах, широкого вибору професій із заробітною платою, більш-менш порівнянною із заробітною платою чоловіків тієї ж професії, право подавати заяву на розлучення, право жінок мати контроль над власним тілом і право вирішувати, яке медичне втручання для них допустимо, у тому числі обирання протизаплідних засобів і безпечних абортів, а також багато інших суспільних змін. Історія та еволюція фемінізму дали суспільству зрозуміти, що рівність — це не однакова кількість жінок і чоловіків у парламенті. Це — свобода вільно від стереотипів обирати свій шлях: прати супутникові життя шкарпетки чи займатись політикою, або ж йти у науку, незалежно від статі.

Сучасний етап розвитку фемінізму не обходиться без крайнощів, проте істини, на жаль, можна досягти лише шляхом проб та помилок.

У даний час фемінізм залишається вагомим соціальним рухом, що досяг найбільших успіхів у області культури. Незважаючи на передбачення ери постфемінізма, зберігається ґендерна нерівність жінок, що залишається в центрі уваги фемінізму у всіх його формах.

Рівність чоловіків і жінок — це питання рівності людського існування. Недопустима дискримінація як чоловіків, так і жінок. Історичний досвід вимагає дотримуватися прав людини безвідносно статі.

Постколоніалі́зм також: постколоніа́льна тео́рія) — напрямок мислення в філософії, теології, політології, історії а також літературі, починаючі з другої половини 20 ст., спрямований на осмислення наслідків колоніального правління. Як ідейна течія, постколоніалізм займається вивченням ідентичності, культури та літератури - у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами.Теоретичні засади

Постколоніальна теорія розглядає культурні аспекти, які утворилися внаслідок європейської колонізації. Ера колонізації спричинила специфічне самовизначення як колонізаторів, так і колонізованих. Колонізатори створили власний імідж просвічених і правих. Серед американських авторів вживається термін «критична білість» (англ. critical whiteness). З іншого боку у колонізованих розвивається колоніальна ментальність та згодом культурне низькопоклонство по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав'язує колонізованому свою месіанську культуроносну функцію.Постколоніалізм в різних країнах

Теорії постколоніалізму розвинені для країн, які перебували у залежності від європейських держав, особливо Великобританії, Франції та Іспанії.Україна

Після розпаду СРСР з'явилися також дослідження постімперської ситуації в колишніх радянських республіках.[1][2][3] Дослідженням постколоніальної ситуації на пострадянському просторі присвячений науковий журнал Ab Imperio.

Постколоніальні підходи до аналізу української культури застосовувалися західними (в основному діаспорними) та українськими науковцями. Зокрема Оксана Грабович досліджувала культурну спадщину колоніалізму в Україні[4]. Постколоніальне прочитання текстів української літератури проводили літературознавці Мирослав Шкандрій та Марко Павлишин. В Україні твори присвячені постколоніальним особливостям сучасного українського суспільства писали Оксана Забужко та Микола Рябчук. Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» у якому висвітлюється постколоніальна ситуація в українській культурі набув великого суспільного розголосу та став бестселером в 1990-ті роки.Теоретики постколоніалізму

Основою цієї течії багато критиків вважають книгу Едварда Саїда «Орієнталізм». До інших важливих теоретичних робіт належать:

Франц Фанон: Чорна шкіра, білі маски (1952); Гнані і голодні (1961)

Ґаятрі Чакраворті Співак: In Other Worlds: Essays in Cultural Politics (1987); A Critique of Postcolonial Reason: Towards a History of the Vanishing Present (1999).

Беніта Перрі: Delusions and Discoveries

Кваме Нкрума: Consciencism

Альбер Меммі: Portrait du colonisé, précédé du portrait du colonisateur (The Colonizer and the Colonized)

Гомі Бгабга: The Location of Culture

Еме Сезер: Discours sur le colonialisme

Міке Баль: The Practice of Cultural Analysis: Exposing Interdisciplinary Interpretation (1999).