Василь Андрійович Симоненко (08.01.1935-13.12.1963)

Василь Симоненко народився в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Дитинство і юність припали на воєнні та повоєнні роки. Як зазначав Олесь Гончар, вийшов Василь із того дитинства, що його в самій зав’язі опалила своїми чорними ураганами війна.

Ще в школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи із золотою медаллю у 1952-1957 роках навчався на факультеті журналістики Київського університету. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.

Василь Симоненко щиро і з відкритою душею сприймав обнадійливі процеси, що почали розгортатись в тодішній радянській Україні. Творче піднесення, яке охопило українське письменство в другій половині 50-х рр., не обминуло і його. Починав він свій шлях з літературної студії при Київському університеті, де гуртувалися початківці (Т. Коломієць, М. Сом, Б. Олійник та ін.). Симоненко, працюючи секретарем в університетській багатотиражці, став першим популяризатором їхніх творів, але свої наважився винести на суд інших лише на третьому курсі. Вірші поета були вперше надруковані в «Черкаській правді», де він працював, у квітні 1957 року.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Хоча Василь Симоненко на той час жив і працював в Черкасах, його разом з Аллою Горською, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Миколою Вінграновським, Іваном Світличним та Михайлом Брайчевським називали душею та окрасою цього клубу. Симоненко їздив по Україні, виступах на творчих вечорах та залучався до літературних диспутів, разом з Аллою Горською ходив по при київських селах в пошуках місць потаємних поховань жертв сталінського терору.

Перша збірка Симоненка «Тиша і грім» з’явилася у 1962 році у Держвидаві (нині – видавництво «Дніпро») й одразу стала подією в літературно-мистецькому житті України. Того ж року поет став членом Спілки письменників України. Але чим далі розвивалась його творчість, тим більше його творів заборонялося цензурою, як-от «Брама», «Суд», «Поема про зайшлого чоловіка», «Прирученим патріотам» тощо. Публікувалася лише інтимна лірика Симоненка, всі інші твори гостро критикувались та не допускались до видавництва.

1962 року В. Симоненко разом з Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок.

У 1964 році вийшла посмертна збірка Василя Симоненка «Земне тяжіння», яка була висунута на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Після 15 років офіційного забуття поета в 1981 році з’явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. У 1995 році Василеві Симоненкові посмертно було присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка.