2.Освіта і виховання як елемент соціалізації і соціального контролю

Значне місце у розвитку особистості й суспільства посідає освіта.

Протягом тисячоліть соціальний прогрес усього людства та окремих країн не був безпосередньо пов’язаний з освітою, яка була надбанням лише вузького, привілейованого про­шарку населення. Нині освіта є потенційно могутнім чинни­ком соціально-економічного, науково-технічного і культурно­го розвитку суспільства. Вона проникає у всі клітини соціаль­ного організму, бере на себе відповідальність у вихованні мо­лоді, розвитку людини, у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Розвиток науково-технічного прогресу, постійно приско­рюваний процес оновлення знань передбачають і потребу­ють високої професійної й загальнокультурної підготовки кожної людини, створення умов для безперервного самовдос­коналення особистості. В усьому світі сьогодні зростає кіль­кість молоді, що навчається.

Освіта являє собою процес і результат засвоєння система­тизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сфе­рою духовного зростання людини, формування інтелектуаль­ного й етичного потенціалу суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах, до найважливіших з них слід віднести такі: 1) принцип загаль­ності або демократизації (освіта доступна для будь-якої люди­ни незалежно від її соціального становища і походження, віку, національності, статі і т. ін.). 2) принцип творчого ставлення до навчання як з боку учня, так і з боку вчителя. Освіту не мож­на зводити лише до надбання і споживання знань. Навчання сьогодні необхідно розуміти як діяльність не стільки репро­дуктивну, що відтворює, скільки як продуктивну, творчу, у процесі якої учень не тільки засвоює професійні знання й способи їх використання, а й сам створює нові знання, но­вий соціально значущий досвід; 3) навчальна діяльність має бути організована відповідно до суспільної природи будь-якої людської діяльності (спільна діяльність, співпраця); 4) прин­цип єдності навчання й виховання; 5) принцип єдності теорії і практики в системі навчання; 6) принцип єдності всієї систе­ми освіти, що забезпечує можливість кожній людині послі­довно пройти всі рівні освітньої підготовки від дошкільної до вищої школи; 7) принцип системності освіти, що передба­чає раціональну послідовність і взаємозв’язок навчальних дис­циплін і форм навчальної роботи на основі найзагальніших логіко-дидактичних вимог до навчання; 8) принцип безперер­вності освіти. Освіта повинна продовжуватися все життя лю­дини — з дитячих років до старості. Тим самим забезпечуєть­ся відповідність культурно-освітнього рівня особистості по­стійно зростаючим суспільним потребам; 9) принцип со­ціальної ефективності освіти та її постійного оновлення.

Із принципів системи освіти випливають її основні функції.

До них можна віднести:

соціально-економічну функцію, пов’язану з формуван­ням і розвитком кадрового, науково-технічного та інтелекту­ального потенціалу суспільства, з посиленням інтеграції нау­ки з виробництвом;

соціально-політичну функцію, яка регулює соціальний баланс суспільства, впливає на політичні й національні про­цеси;

культурно-гуманістичну функцію, що відображає роз­виток духовного життя суспільства, забезпечуючи трансля­цію культури і розвиток людини.

Звичайно, у житті ці функції існують у тісному взає­мозв’язку і перетинаються одна з одною. При цьому початко­вою, визначальною функцією освіти слід вважати культурно-гуманістичну. Усі інші функції, незалежно від їх значущості для різних сфер життєдіяльності суспільства, зумовлені нею. Це положення має принципове значення для визначення ос­новної мети освіти. Головна мета сучасної української систе­ми освіти, як зазначається в Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ ст., створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного нав­чатися протягом життя, створювати і розвивати цінності гро­мадянського суспільства.

Зміст освітніх цілей має багаторівневий характер. Їх дифе­ренціацію можна здійснити залежно від рівнів засвоєння знання, від різних сфер структури особистості, яка навчаєть­ся, а також відповідно до будови системи освіти загалом і її конкретного елемента. На основі останнього критерію можна встановити таку систему цілей освіти:

вищий рівень у системі цілей становлять початкові со­ціальні цілі освіти, які визначаються суспільством на певному історичному етапі його розвитку;

початкові соціальні цілі конкретизуються залежно від етапів і форм освіти. Вони зумовлюють напрям діяльності конкретної підсистеми освіти (наприклад, цілі освіти в почат­ковій або середній школі);

конструктивні цілі ставляться залежно від особливос­тей змісту освіти на тому чи іншому етапі і відображаються у програмах навчання, педагогічному і методичному керуван­ні. У цих цілях враховується специфіка конкретного навчаль­ного предмета і розкриваються можливості його змісту для розвитку учня;

оперативні цілі освіти визначаються у процесі реалізації програми навчально-виховної роботи в конкретних умовах.

У сукупності позначених цілей освітньої діяльності, що яв­ляє собою певну ієрархічну систему, головною, генеральною метою, яка надає загальну спрямованість навчально-виховному процесу і відображає потреби суспільства, є розвиток лю­дини, формування активного суб’єкта соціального розвитку. Освіта за основну мету ставить не просто підготовку людини до роботи в певній галузі праці, до конкретного виду діяль­ності, а піднесення її загальної культури, формування ціліс­ної, професійно підготовленої, самостійної, творчої, високо­моральної особистості.

Освіта є необхідною умовою підготовки людини до життя і праці. Основний шлях здобуття освіти — навчання у нав­чальних закладах, де воно тісно пов’язане з вихованням. Вели­ке значення в освіті має також самоосвіта, культурно-освітні заклади, участь у суспільно-трудовій діяльності. Рівень за­гальної і спеціальної (професійної) освіти зумовлюється ви­могами виробництва, суспільними відносинами, станом нау­ки, техніки і культури.

Необхідно зауважити, що динамічне життя потребує ди­намічної освіти, плюралізму в системі освіти, що знайшло своє відображення в ідеї безперервної освіти.

Потреба в освіті — одна з конкретно-історичних характе­ристик суспільства, соціальної групи, особистості. Який стан суспільства, суспільних відносин, культури — така й потреба в освіті.

Освіта відіграє універсальну роль у житті суспільства, вона не зводиться лише до розвитку «людського фактора» вироб­ництва. Суспільний прогрес ставить питання значно ширше: зростаюча потреба у продовженні освіти після завершення її базового щабля ( як результат суспільного прогресу і як не­обхідна його передумова) відчуватиметься людьми у всіх їх соціальних проявах.

Виховання — це процес систематичного і цілеспрямова­ного впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її підготовки до соціально значущої діяльності (ви­робничої, політичної, художньої та ін.).

Виховання тісно пов’язане з освітою і навчанням. Цілі, зміст і організація виховання визначаються пануючими су­спільними відносинами. Які ж цілі, а відповідно і зміст, і ор­ганізація виховання визначають наші суспільні відносини? Діалектика виховного процесу за сучасних умов, яка визна­чається демократизацією та гуманізацією нашого суспільства така, що зростає значення двох цілей формування осо­бистості: йдеться, по-перше, про творче самооновлення лю­дини, її здатність по-новому реагувати на зміни умов життя. По-друге, зі зміною людини та обставин, підвищується роль ідейного ядра особистості, її погляду на розвиток сво­боди і саморозвиток. А все це передбачає цілком певний зміст виховання.

По-перше, це формування цілісного світогляду, в основі якого лежить як наукова картина світу, так і ненаукова (вклю­чаючи образне сприймання його). Світ слід пізнавати, за ви­разом Гомера, і думкою, і серцем. Тільки поєднання наукової й емоційно-образної картин світу дає гідне людини відобра­ження світу в її свідомості і може бути надійною основою для поведінки.

По-друге, це розвиток такої колективної діяльності, в якій особистість може реалізувати себе як суспільна істота. Це і пра­ця, і гра, і діяльність, спрямовані на формування колективу.

По-третє, це формування моральності, яка містить як еле­ментарні правила поведінки (етикет) і прості норми мораль­ності (совісність, порядність, тактовність, чесність, доброзич­ливість та ін.), так і моральні якості вищого порядку. Це — ус­відомлення самоцінності інтелектуальної творчості для лю­дей, служіння загальнолюдським ідеалам, патріотизм, вимог­ливість до себе й до інших, громадянська гідність і мужність; безкомпромісність у боротьбі за правду, демократизм; почут­тя власної гідності.

Ці три основні нерозривно взаємопов’язані складові і ви­значають завдання і зміст процесу виховання. Завдання ви­ховання можна успішно вирішити лише тоді, коли принци­пи організації процесу виховання відповідають його змісто­ві. У разі вихолощування змісту процес виховання вкрай формалізується, що аж ніяк не сприяє досягненню постав­леної мети.

Чи можна сказати, що нині маємо задовільну організацію процесу виховання, що вона сприяє повному розкриттю зміс­ту і реалізації цілей? Певно, що ні.

Про необхідність вдосконалення процесу виховання свід­чать ті негативні результати, з якими ми часто-густо стика­ємося. По-перше, ми спостерігаємо вияв безвідповідальності у середовищі фахівців, які часто не розуміють, що роблять, коли в погоні за негайними дрібними окремими результатами породжують дуже серйозні проблеми гло­бального характеру.

По-друге, вже сформувалося кілька поколінь технократич­но мислячих людей, морально неповноцінних, які підносять відомчі або корисні інтереси особистості над інтересами су­спільства.

Технократичне мислення не є належністю представників технічного знання і науки взагалі. Його може мати будь-хто: і художник, і політичний діяч, і гуманітарій. Якщо людина керується принципом: «Мета виправдує засоби», якщо при­ватна, вузько зрозуміла мета закриває сенс діяльності і при цьому ігноруються загальнолюдські інтереси, якщо техніка панує над людиною — це і є технократичне мислення. І в цьо­му випадку зайвими і непотрібними стають категорії соціаль­ності, міркування людського блага, смислу і призначення людського існування.