2. Використання електронного цифрового підпису

В Україні існує низка нормативних актів щодо від­носин у сфері інформатизації, але тільки один документ присвячений безпосередньо глобальній мережі Internet. Це Указ Президента № 928/2000 “Про заходи щодо роз­витку національної складової глобальної інформацій­ної мережі Internet та забезпечення широкого доступу ДО цієї мережі в Україні” від 31.07.2000 р. Він носить декларативний характер, але при цьому визначає основ­ні напрями правового регулювання Internet у нашій країні.

Міжвідомчою Робочою групою з питань спрощення 1 модернізації процедур в управлінні, торгівлі та на транспорті Міністерства економіки за участю представ­ників Робочої групи Департаменту спеціальних теле­комунікаційних систем та захисту інформації СБ Укра­їни у листопаді 2000 р. було розроблено проекти Зако­нів України “Про електронні документи та електронний документообіг” та “Про електронний цифровий підпис”(ЕЦП), які знаходяться на обговоренні експертів. На їх думку, проекти загалом відповідають подібним закордонним проектам і вже прийнятим законам, од­нак необхідно забезпечити їх зв’язок із загальним за­конодавством України.

Під час опрацювання проекту Закону про ЕЦП ви­користовувалося законодавство ФРН та Австрії, було взя­то до уваги досвід законотворчої діяльності у цій сфері Російської Федерації та Білорусі.

Електронний цифровий підпис є тим інструментом, що дає змогу створити правові основи для електронного документообігу, укладати угоди, створювати платіжні си­стеми нового типу, електронні цінні папери тощо. Він використовується для підтвердження цілісності, дійс­ності та авторства будь-яких електронних документів: текстових, графічних, окремих рядків або записів у ба­зах даних тощо.

Під час укладення угод в електронній комерції елект­ронний підпис виконує такі юридичні функції:

– вказує, ким підписаний документ або повідом­лення, і є складним для відтворення будь-якою іншою, не уповноваженою на те особою;

– ідентифікує те, що підписано, і не допускає під­робки або змін;

– виконує процедурну роль, тобто символізує вияв­лення волі певної сторони до угоди (схвалення, дозвіл тощо). В електронній комерції процедури створення і перевірки підпису є гарантією справжності та дійсності договірних зобов’язань, а також захистом від їх одно­сторонньої зміни або порушення.

Розроблений відповідно до чинного законодавства України проект закону про ЕЦП враховує рекомендації Європейського Союзу і зокрема Директиву Європейсь­кого Парламенту та Ради Міністрів Європейського Союзу 1999/93/ЄС від 13 грудня 1999 року «Про політику ЄС щодо електронних підписів». Так, за ст. 24 проекту За­кону, центри сертифікації ключів несуть відповідаль­ність за заподіяну шкоду перед користувачами та тре­тіми особами; тим самим підтверджена вимога ст. 6

Директиви 1999/93/ЄС щодо обов’язків центрів серти­фікації ключів відшкодувати збитки, заподіяні іншим особам внаслідок використання цифрового підпису. Від­повідно до вимог ст. 6 щодо визнання іноземних серти­фікатів, взаємне визнання сертифікатів ключів, виданих центрами сертифікації ключів, розташованими в Україні і за кордоном, здійснюється згідно з міжнародними до­говорами за участю України (ст. 26, 27 проекту Закону).

У багатьох державах законодавство щодо електрон­них підписів уже діє (СПІА, країни Європейської спіль­ноти) або перебуває на стадії розробки і прийняття за­конопроекту (Україна і Росія). Крім того, розповсюджен­ня забороненої інформації через мережу призвело до того, що в Австралії прийняті закони, спрямовані на вре­гулювання змісту інформації в Internet, а в Німеччині діє Закон «Про відповідальність провайдера».

Розвиток іноземного законодавства в цій галузі від­бувається через гармонізацію і формування загальних принципів, які дають змогу створити на міжнародному рівні універсальну правову інфраструктуру електронного підпису.

Водночас світ Internet висуває занадто високі вимоги до держави і права щодо захисту інтересів учасників електронного комерційного обігу. Дієздатність демокра­тичних держав у світі електронних мереж обмежена, бо вони не мають відповідної правової бази, але дозволяють кожному бажаючому приєднатися до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване втручання будь-якої держави у функціонування всесвітньої мережі Internet, яка децентралізована за своєю сутністю, не дає бажаного результату. В цій сфері жодна держава не має ні монополії, ні влади, ні можливості застосувати приму­сові засоби. Захист індивідуальних і суспільних інтере­сів тільки шляхом дозвільних або заборонних заходів не спрацьовує у нематеріальному світі мереж.

Під час розроблення юридичних норм, які обґрунто­вують використання електронного підпису, стратегія будь-якої держави повинна бути замінена новим підходом.

1. Якщо демократична держава не має змоги на до­статньому рівні захистити учасників ринку в новому соціальному просторі мереж, то вона повинна надати їм право на самозахист.

2. Сучасні інформаційні технології дають змогу ство­рити систему самозахисту, яка передбачає юридично рів­ноправну різнобічну систему безпеки кожного учасника електронного ринку. Юридичні норми не мають супе­речити технічним засобам самозахисту. Право повин­но тільки надавати можливість користуватися техніч­ними засобами самозахисту. Кожен учасник правоздат­ний і сам вирішує, який з цих засобів він бажав би використати. Деякі технічні засоби можуть застосову­ватися без будь-якої спеціальної регламентації. У та­кому разі держава мусить відмовитися від обмежуваль­ного регулювання.

3. Усі інші засоби (наприклад, цифровий підпис) по­винні спиратися на відповідну нормативну базу, яка допо­може юридичній або фізичній особі довести свої права.

4. Система наведеного вище являє собою спеціаль­ний правовий механізм. Законодавцям необхідно лише доповнити систему самозахисту необхідними юридич­ними гарантіями з боку держави.

5. В обов’язкових державних гарантіях особливе міс­це повинно бути відведено забезпеченню недоторканос­ті приватного життя та особистої інформації користу­вачів Internet.

Закон про ЕЦП вирішує кілька юридичних завдань. Насамперед, принципове визнання ЕЦП як аналога влас­норучного підпису для широкого кола юридичних дій. Цивільний кодекс України не визнає електронних доку­ментів навіть як письмову угоду. Разом з тим існує ве­лика кількість юридичних документів, про які не йдеться в Цивільному кодексі (наприклад, трудові контракти). Питання про можливість використання ЕЦП у таких ви­падках залишається відкритим. Для його вирішення Ци­вільного кодексу недостатньо.

Закон необхідний також для того, щоб легалізува­ти використання ЕЦП як функціонального еквівален­та власноручного підпису у випадках, коли це безпосе­редньо не заборонено законодавством. У законодавстві про електронний підпис деяких країн такі заборони стосуються заповіту, процесуальних документів тощо. Звичайно, необхідні певні зміни та доповнення до дію­чих законів.

Нині питання електронної комерції в Україні На­ціональний банк України врегульовує своїми норматив­ними документами. У серпні 2000 р. НБУ розробив про­ект «Вимог з організації електронної комерції в Україні», в якому висвітлено питання з організації електронних крамниць, формування і виконання електронних замов­лень, їх оплати з допомогою різних платіжних систем, у тому числі через банківські платіжні картки, систему типу клієнт-банк тощо. НБУ також планує надавати комерційним банкам України програмне забезпечення для організації центрів сертифікації ключів для участі їх клієнтів в електронній комерції.

Законом України від 05.04.2001 р. 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» все ж таки легалізовано електронний підпис. Згідно з пунктом 18.2 статті 18 Закону, електронний ци­фровий підпис на електронному документі має однакову юридичну силу з підписом на паперовому документі, а з пунктом 18.1 статті 18 – електронний документ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Тепер у суді Internet-кpaмницi можуть виступати з електрон­ним документом і приймати платежі клієнтів з елект­ронним цифровим підписом, щоправда, лише за угодою збанком.