Уявлення про предмет психології. Поняття про психіку.

У повсякденному житті ми постійно зустрічаємося з психологічними явищами. Кожна людина виконує своєрідну роль психолога, оскільки без відповідного запасу психологічного досвіду й знань неможливо жити серед людей. Люди набувають психологічних знань у своїй практичній діяльності. Уже з дитинства кожен з нас за зовнішніми проявами визначає як особливості емоційного стану іншої людини, так і лінію її поведінки.

Для кваліфікованого розв’язання складних психологічних проблем необхідне систематизоване вивчення психології як науки. Наукове знання відрізняється від життєвого досвіду тим, що воно спирається на силу загальнолюдського досвіду та спеціальні дослідження і тому дозволяє виявити закономірності психологічних процесів.

Термін психологія походить від двох давньогрецьких слів: «psyche» – душа і «logos» – розуміння, знання. Отже, психологію можна визначити як науку про душу. Саме так довгий час її і сприймали.

Для того щоб зрозуміти особливості психології як науки, необхідно відокремити, власне, сферу психологічних досліджень і визначити ті методи, які використовує психологія.

Об’єкт психології – це певні прояви об’єктивного або суб’єктивного світу людини.

Предмет психології – це психічні процеси, стани, властивості, поведінка особистості, цілісної та неповторної.

Психологія вивчає природу людини, її потаємні закутки, суперечності та різні боки поведінки, пояснює, передбачає, змінює і поліпшує життя людини, а отже, і світ, у якому вона живе. Психологія не лише описує факти, одержані експериментальним шляхом, але й аналізує їх, розкриває закони, за якими вони відбуваються, визначає механізми психічної діяльності.

Сучасна психологія поєднує чимало дисциплін і напрямів, вона є експериментальною наукою і відіграє важливу роль у розвитку та зміні сучасного світу. Знань із психології потребують усі, хто має справу з науковою організацією людської діяльності, дбає про ефективне використання інтелектуальних і емоційних ресурсів особистості.

.

Психологія перетворилася на самостійну науку саме тоді, коли вона почала використовувати точні й надійні методи наукового дослідження. Методи наукового дослідження – це прийоми і засоби, за допомогою яких вчені одержують достовірну інформацію, яка використовується для побудови наукових теорій і перевірки їх істинності. Кожен метод має на меті розкриття закономірностей і механізмів психіки та поведінки людини.

Зв'язок психології з іншими науками.

Сучасна психологія є розгалуженою системою наукових дисциплін, пов’язаних із різними галузями науки: філософією, біологією, медициною, соціологією, педагогікою

Основні галузі сучасної психології.

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов’язаних з різноманітними сферами практики.

Основу системи психологічної науки становить загальна психологія.

Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка визначає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін. Вина вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов’язані зі старінням організму, властивим йому іновалюційними тенденціями. Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості (самотворчість) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креактивність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процеси продукування творчого результату. Предметом психологічної творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденція формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Історична психологія — предметом є психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання, особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи; специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Етнопсихологія — являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).

Психологія культури — галузь науки, яка вивчає механізм процесів психічного відображення та створення людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб’єкта культуротворчої діяльності, його потреб, цінностей, родових відмінностей.

Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп.

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці. У завдання психології праці входить дослідження професійних особливостей людини, закономірностей розвитку трудових навичок, формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення людей до праці, тощо.

Економічна психологія — галузь психології, що вивчає психологічні явища, пов’язані з виробничими відносинами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці з економічною наукою.

Методи дослідження в психології.

У ХІХ столітті на психологію починають активно впливати методи природничих і точних наук. Сучасна психологія використовує багато методів емпіричних досліджень. Їх можна представити таким чином:

Методи дослідження

загальні

спостереження

експеримент

життєве

наукове

лабораторний

природний

включене

невключене

констатуючий

формуючий

допоміжні

опитування: письмове усне інтерв’ю

тестування: тест-опитування тест-задача

Природа психіки і предмет психологічної науки.

Стан і структура сучасної психології.

Основні напрями|направлення|, які успішно функціонують і сьогодні.

1. Біхевіорізм

Основоположник бихевиоризма американський вчений Джон Уотсон замінив предмет психології на поведінку, а психічні явища оголосив принципово не пізнаваними природничонауковими методами.

Його завдання: 1) точно описати само поведінку; 2) з'ясувати ті фізичні стимули, від яких воно залежить; 3) встановити зв'язки, що існують між стимулами і поведінкою.

Знаменита формула бихевиоризма|: стимул – реакція.

Проте повністю відмовитися від вивчення психічних феноменів було не можна. Тому з'явився необихевиоризм, основи якого заклав Едуард Чейз Толмен в 30-х роках 20-го століття. Він відмовився від розуміння поведінки тільки як системи реакцій на стимули і ввів уявлення про іманентну активність організму, про доцільність поведінки. У нього мета – організуюче і направляюче начало поведінки, а також результат серії поведінкових актів.

Тепер формула виглядає: стимул – проміжна ланка – реакція.

Проміжні змінні:  цілі, очікування|чекання|, гіпотеза, знак і його значення, когнітивна карта світу (тобто структура, що складається в мозку в результаті|унаслідок| переробки інформації, що поступає|надходить|) і ін.

Методи запозичували з фізіології і біології.

Заслуги: досліджували поведінку і ставили питання об'єктивного підходу в психології, а так само націленість наукового дослідження на зв'язок з практичними завданнями. Вивчали навик і навчення.

2. Гештальтпсихология

Виникла в Германії, потім в Европе.

Назва відбулася від німецького слова «гештальт», що означає: образ, форма.

Гештальтпсихология висунула програму вивчення психіки з погляду цілісних структур (гештальтов), первинних по відношенню до своїх компонентів.

Гештальтпсихология виступила проти принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них по законах асоціації або творчого синтезу складних психічних феноменів. Внутрішня системна організація цілого визначає властивості і функції створюючих його частин.

Представники: М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Льовін.

Предмет: системність психічного образу.

Методи: запозичували з математики і фізики.

Заслуги: Ідеї гештальтпсихологов сприяли розвитку знання про психічні процеси, затвердженню системного підходу в психології, сприяли застосуванню в області психології теорій і понять, запозичених з природно-научних досліджень.

3. Психоаналіз

Часто називають «фрейдизмом» по імені творця З.Фрейда.

Психоаналіз на відміну від перших двох напрямів|направлень| не орієнтувався на точні і природні науки, а прагнув знайти вихід з|із| кризи в самій психології, утворивши тісніший союз|спілку| з|із| медициною (зокрема, з|із| психіатрією). Пояснює|тлумачить| розвиток і структуру особи|особистості| ірраціональними психічними чинниками|факторами|.

Предмет: несвідоме.

Основною проблемою психоаналізу з'явилася проблема мотивації. Свідомість і несвідоме стали ключовими|джерельними| поняттями. Несвідомому була відведена особливо важлива|поважна| роль в поясненні людської поведінки.

Методи психоаналізу: 1) метод вільних асоціацій, 2) метод аналізу сновидінь, 3) метод тлумачення помилкових дій (описки, обмовки, забувають).

Заслуги фрейдизму: 1) прагнення отримувати знання, корисні для вирішення практичних завдань, 2) у науку введена проблема несвідомої мотивації, 3) захисних механізмів психіки, 4) впливи дитячих травм на поведінку дорослу.

З ідей З.Фрейда в 30-і рр. виріс новий напрям – неофрейдизм, який виник як социальноориентированная форма психоаналізу. Фрейдизм і неофрейдизм об'єднує віра в існування і особливу роль несвідомого в психіці і поведінці людини, переконаність в наявності у людини багатьох стійких негативних явищ, званих «комплексами».

Представників неофрейдизма| дуже багато. Найзнаменитіші з|із| них: Карл Густав Юнг, Альфред Адлер, Ерік Фромм, Ганна Фрейд, Карен Хорні.

4. Когнітивна психологія

Виникла у зв'язку з розвитком кібернетики, інформатики. Головна увага обернена та те, як людина сприймає, переробляє і зберігає різноманітну|всіляку| інформацію про світ і про себе, яким чином він її використовує при ухваленні|прийнятті| рішень і в повсякденній поведінці. Когнітивну психологію цікавить, як влаштована|улаштувати| свідомість людини, його система знань.

Предмет: організація знання в пам'яті суб'єкта.

Завдання: довести вирішальну роль знання в поведінці суб'єкта.

Заслуги: розвиток науки в області пізнавальних процесів, інтелекту.

5. Гуманістична психологія.

Предмет: особа, як унікальна цілісна система, яка є не щось заздалегідь дане, а «відкриту можливість» самоактуализации, властиву тільки людині.

Представники: Абрам Маслоу, Карл Роджерс та інші.

Подальший|дальший| розвиток психології на зарубіжному світі характеризується декількома тенденціями:

1)                стирання меж|кордонів| між різними школами і напрямами|направленнями|;

2)                вихід психології за рамки академічної науки в практичну;

3)                збагачення методичного апарату досліджень за рахунок тих наук, з|із| якими психологія входить в контакт.

Мозок і психіка.

У сучасній науці мозок розглядається як центр керування життєдіяльністю високорозвинених тварин і людей. Мозок має дуже складну структуру. Структурно-функціональною одиницею мозку, як і всієї нервової системи, є нейрон. Фізіологія вважає мозок матеріальним субстратом психіки людини.

Ліва і права півкулі мозку відіграють різну роль у функціонуванні психіки. Вони працюють відносно автономно. Так, ліва півкуля пов’язана з аналітичними, раціональними функціями. Вона відає мовою, письмом, здатністю до розрахунків, невербальною пам’яттю, логічними міркуваннями.

З правою півкулею пов’язані синтетичні, цілісні, інтуїтивні функції. Права півкуля відповідає за музичний слух, легко сприймає просторові взаємодії, розрізняє форми і структури, уміє пізнавати ціле і роздрібне.

З появою нервової системи, відповідальної за відображення, з’являється психіка. Наявність нервової системи дозволяє організму активно керувати своєю поведінкою у навколишньому середовищі, підпорядковуючи поведінку установкам, що випливають з життєвих потреб організму.

Розвиток психіки.

На відміну від неорганічної природи живий організм безперервно взаємодіє з навколишнім середовищем. Еволюція організму, починаючи від найпростішого живого існування вірусу, кінчаючи людиною, - це зміна форм, що ускладнюються, взаємодії. Організм без зовнішнього середовища, що підтримує його існування, неможливий; тому в наукове визначення організму повинна входити й середовище, що впливає на нього, відзначав И.М. Сєченов. Без розуміння змін середовища і її впливів на організм не можуть бути зрозумілі ні розвиток психіки людини в її філогенезі (розвиток людини із тваринного миру), ні в її онтогенезі (формування особистості людини).

Відомо, що Чарльз Дарвін відкрив закони еволюції тваринних істот і походження людини на основі мінливості всього живого й спадковості, що закріплює й утримує придбані ознаки шляхом природного добору.

На самому початку розвитку життя намітилися дві основні форми мінливості у взаємодії організмів і середовища. Вони й визначили вже в одноклітинних організмів поділ всіх живих істот на дві основні галузі: рослин і тварин. Одна, пасивна форма проявлялася в основному в зміні фізико-хімічних процесів і будови організму під впливом неоднорідного середовища. Інша, активна форма мінливості, що визначила розвиток тварин, проявлялася в основному в зміні форм поводження організму, тобто в зміні способів і форм його активного реагування на вплив середовища, що змінюється.

Взаємодія організму й середовища в його будь-якій формі можливо тому, що навіть самому найпростішому організму властива фізіологічна форма відбиття середовища - подразливість.

Подразливість являє собою здатність живої істоти відповідати на безпосередні впливи середовища процесами, що підтримують життя організму. Подразливість викликає пристосувальні процеси, що врівноважують організм із середовищем і сприяє виникненню вищих форм відбиття.

Рослини зупинилися на фізіологічній формі відбиття. Тварини в процесі еволюції на основі подразливості виробили властивість відповідати на впливи середовища, не тільки що безпосередньо впливають на життєві функції організму, але й на сигнальні впливи, які підготовляють, орієнтують організм у середовищі. Інакше кажучи, у тварин у процесі їхньої еволюції виникає новий вид подразливості, що виконує сигнальну функцію, - чутливість.

Чутливість - це властивість, придбана тваринами на певних етапах еволюції, відбивати вплив середовища. За допомогою чутливості організм завжди суб'єктивно відбиває вплив середовища. З її появою починається еволюція психічного відбиття, вищою формою якого є свідомість.

Відзначимо, що раніше всього психічне відбиття виникло у формі неясних позитивних або негативних переживань, що сигналізують про динамік стану організму і його рівновазі із середовищем. Надалі на цій основі виникла більше складна форма відбиття - відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного миру. Таке розуміння психіки дозволяє розглядати її як властивість самого життя, необхідне на певному щаблі еволюції тварин.

Еволюція подразливості в рослин змінювалася дуже мало. У тварин же мінливість їхньої активної взаємодії із середовищем, що змінюється, привело до утворення нервової системи - органа, спеціалізованого на виникненні й передачі подразнення, викликуваного впливами зовнішнього середовища.

Первісною формою психічного відбиття й регуляції поводження є інстинкти. Інстинктами називають уроджені, складні, біологічно доцільні й тому спадково закріплені форми поводження.

Будучи цілісною реакцією всього організму на комплексні подразники зовнішнього й внутрішнього середовища, інстинкти по своїх механізмах представляють ланцюгові безумовні рефлекси. Це можуть бути дуже довгі ланцюги рефлексів, у яких кінець одного рефлексу служить подразником для наступної ланки ланцюга.

У тварин у їхніх обох галузях уроджені інстинктивні форми поводження є основними. У людини ж інстинкти відіграють важливу роль тільки в перші місяці його життя, а потім стають такими рудиментами, як волосяний покрив шкіри або червоподібний відросток прямої кишки. Рудимент - це функція або орган, що залишився в спадщину від тваринних предків. Багато західних психологів переоцінюють роль інстинктів у психіці людини. Фактично ж у дорослої людини інстинктивні прояви підлеглі свідомої діяльності й контролюються нею. Тільки у виняткових випадках інстинкти можуть визначати поводження людини.

Як би не були різні досить численні інстинкти тварин. вони завжди пов'язані із задоволенням біологічних потреб. Основними з них є: половою, інстинкт турботи про потомство, інстинкт харчування, самозбереження, стадний інстинкт, інстинкт сезонної міграції й т.д.

Інстинктивні форми поводження можуть бути різної складності, але в їхній основі завжди лежать прості безумовні рефлекси із шаблоновою відповіддю на безпосередній біологічно позитивний або негативний подразник. Прикладом більше простих таких рефлексів є насторожування вух або поворот голови в службового собаки у відповідь на звук - як орієнтовний рефлекс або відскакування - як захисний рефлекс. В інстинктивному поводженні тварин іноді проявляється гадана особливим «розумом» доцільність. Однак ця доцільність обумовлена чисто зовнішніми факторами, і поводження тварини зі зміною середовища піддається лише дуже незначній перебудові. Ледь змінюється певний комплекс умов, що викликає інстинктивні дії, як порушується стрункий плин інстинктивних дій - птах може кинути пташенят, ссавця загризти потомство. Іноді ж безглуздість учинків тварини виражається так чітко, що часом викликає подив. Так, птаха висиджують не тільки чужі покладені їм яйця, але й зовсім не схожі на них камені. Пояснюється це тим, що весь ланцюг інстинктивних актів поводження тварини, досить доцільна тільки в умовах формування великої кількості поколінь, у дуже малому ступені може уточнюватися в умовах, що змінюються.

Розвиток головного мозку в галузі людини із самого початку дало можливість в інстинктивному поводженні обпертися на сполучення тимчасово діючих подразників. Ніж більше високорозвинена хребетна тварина, тим легше, що змінилися умови, середовища знімають застарілі інстинктивні форми поводження.

Навичками у тварин називаються придбані в індивідуальному досвіді форми поводження, які забезпечують диференційоване пристосування тварини до мінливих умов середовища. По своїх механізмах навички є складними умовними рефлексами й здійснюються за допомогою вищої нервової діяльності.

Найпростіші навички можуть утворюватися навіть в одноклітинних тварин. Так, таргана можна привчити брати їжу тільки із чорних квадратів шахового поля. Бджоли не тільки добре запам'ятовують малюнки польових квітів на лотках вулика й поступово вчаться запам'ятовувати дорогу до вулика, але й виробляють умовні рефлекси на захід конюшини.

Розвиток сигнального значення відбиття середовища, тобто психічного відбиття, відбувається, коли з'являється біологічна необхідність передбачення подій у середовищі, що змінюється. Прикладом впливу середовища, що має сигнальне значення, є такий звук або захід, що сам по собі не здатний впливати на життєві процеси, але може служити сигналом близької небезпеки або видобутку. Так, наприклад, якщо жаба не бачить людину, то він може кричати й свистіти - вона не буде реагувати. А слабкий звук ляпанцю об воду сприймається жабою як сигнал небезпеки, заміченою іншою жабою, і змушує її стрибати у воду. Перші звуки - лемент, свист у жаби не мають сигнального значення, яке вони мають, зокрема, в оленя, а другий - має. Але якщо який-небудь подразник придбав у тварини сигнальне значення, виходить, воно вже має здатність до психічного відбиття й, отже, має психіку.

У житті навички, розвиваючись, приводили до виникнення найбільш складної форми поводження тварини - розумового. Розумовими, їх ще називають інтелектуальними, є форми поводження, спрямовані на рішення нових завдань не шляхом успадкованих або раніше придбаних в особистому досвіді способів, а на основі відбиття існуючих між предметами зв'язків і відносин.

Відомо, що розумове поводження - основна форма діяльності людини. Нам притаманні із тваринами всі види розумової діяльності: індукція, дедукція, абстрагування, аналіз незнайомих предметів. Без цієї спадкоємної лінії розвитку поява мислення людини дійсно було б чудом. Розвиток найпростішого розумового поводження тварин було пов'язане з виникненням можливості предметного відбиття їх на підставі комплексу відчуттів. Так, шимпанзе здатні розрізняти й запам'ятовувати трикутники, кулі, піраміди по їхньому фарбуванню й формі й використати ці диференційовані подання у своєму поводженні.

Найпростішим видом розумового поводження, що опирається на відбиття співвідношення між предметами, є так звані обхідні дії, недоступні, зокрема, курям, однак добре доступні собакам і повністю доступні людиноподібним мавпам. Найбільше повно проявляється розумова діяльність при спробах використання тваринами різних предметів як найпростіші знаряддя.

Проведені під керівництвом И.П. Павлова досвіди із шимпанзе Рафаелем і Розою показали, що ці тварини мають уміння помічати деякі зв'язки між предметами й використати їх з метою задоволення своїх потреб. Перед Рафаелем був поставлений ящик з апельсином, що ясно виднівся через отвір. Тварина намагалася опанувати ним, але наткнулося на несподівану перешкоду: на шляху стояла запалена спиртівка, і Рафаель обпалився. Це не перешкодило, однак, йому впоратися із завданням. Він направився до бака з водою, притяг його до ящика, погасив вогонь і дістав принаду. В інших випадках це завдання вирішувалося Рафаелем ще простіше: для того щоб погасити спиртівку, він уже не тяг цілий бак з водою, а набирав воду в кухоль або в рот і гасив полум'я. И.П. Павлов, спостерігаючи за цими досвідами, сказав: «Ми починаємо розуміти, яким образом відбувається мислення людини, про яке стільки розмов і стільки всякої порожньої балаканини».

Основна ознака психіки людини полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поводження людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності - знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови. Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини: це суспільна праця з використанням знарядь праці і язикове спілкування. З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку його орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникненню знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття миру людиною пов'язане з його суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями. Вищою формою психіки є свідомість людини, що виникло, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язане з язиком і мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює своє поводження.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем.

Діяльнісно-особистісний підхід до вивчення психології.

Однією з особливих рис усіх живих істот є активність. У людини активність виявляється у формі діяльності. Діяльність – це специфічний людський вид активності, у ході якої відбувається досягнення суб’єктом поставленої мети, задоволення різноманітних потреб і освоєння суспільного досвіду.

Діяльність як психологічний процес являє собою складне структурне утворення, в якому відбувається взаємодія різних елементів. Основною структурною одиницею діяльності є дія. Дія – це цілеспрямована активність, реалізована в зовнішньому (фізичному) або внутрішньому (психічному) плані.

Багато психологів вважають, що головною причиною активності є прагнення людини задовольнити свої потреби. Потреби – це стан людини, створений відсутністю об’єктів, необхідних для її існування та розвитку індивіда.

Існує безліч видів потреб. Їх класифікують за різними ознаками. За походженням потреби поділяють на природні та культурні, органічні та соціальні. Потреби – джерело активності людини. Оскільки потреби завжди супроводжуються суб’єктивними переживаннями, вони спонукають людину до певних дій, вчинків, спрямованих на задоволення потреб. Інакше кажучи, потреби породжують мотив. Мотив – це спонукання до діяльності, пов’язане із задоволенням потреб суб’єкта, що визначає напрямок дії.

Здійснюючи ту чи іншу діяльність, ми думаємо не лише про себе, а й про усіх, хто нас оточує, тобто узгоджуємо свої домагання з домаганнями інших. Для успішного здійснення будь-якого виду діяльності нам необхідні різноманітні, ґрунтовні знання, уміння та навички.

Знання – це чуттєвий досвід, отриманий з моменту народження, поступово трансформований у систему уявлень і понять.

Навичка – це компонент діяльності, автоматизована дія, завдяки якій людина спроможна займатися певним видом діяльності раціонально та кваліфіковано.

Уміння – вироблена на основі знань і навичок система психічних і практичних дій.

У науковій літературі з психології здебільшого розрізняють три основні види діяльності: гра, навчання, праця. Гра – основний вид діяльності для дітей раннього та дошкільного віку, творчий процес, що допомагає формувати внутрішній світ дитини. Навчання – це процес оволодіння системою знань, понять, умінь і навичок, необхідних для орієнтації в сучасному світі та для майбутньої професії. Праця – діяльність людини, спрямована на освоєння та перетворення предметів, об’єктів навколишнього світу, для задоволення власних та суспільних потреб.

Усі три види діяльності взаємопов’язані. У грі дитина навчається, ознайомлюється з видами професій, набуває певних практичних навичок. Навчання для дитини є працею і часто нелегкою. Усі види діяльності наявні у кожному віковому періоді.

Трактат Арістотеля «Про душу» як перший психологічний твір.

Уявлення про душу Сократа, Платона, Епікура, Демокріта.

У давнину з формуванням філософських поглядів проблема душі стала предметом філософських роздумів. У європейській культурі зародження філософії відбулося в Давній Греції. Одним із перших поняття «душа» ввів та намагався описати його структуру і сутність Геракліт Ефеський (520-460 рр. до н.е.). Геракліт вважав, що малий світ (мікрокосм) – світ окремої душі – подібний до Космосу (макрокосму). У творах Геракліта стверджувалося, що душа безмежна і людина може пізнати й осягнути все у світі.

Інший давньогрецький мислитель Демокріт (430-370 рр. до н.е.) створив вчення про те, що в основі світобудови лежать прості неподільні атоми. Душа також складається з атомів. Демокріт стверджував, що душа, як рушійна сила людини, є органом чуття і мислення.

Отже, Геракліт і Демокріт людину та її душу вважали частиною Космосу.

У ІV ст. до н.е. людина стає центром філософських міркувань (Сократ, Платон, Аристотель). Сократ (470-399 рр. до н.е.) вважав, що основною властивістю душі є мислення, розум. Саме розум здатний дати душі найголовніше. За Сократом, розум діє як діалог двох суб’єктів, відбиваючи їхнє спілкування.

Платон (427-347 рр. до н.е.) виходив із того, що Космос – це жива істота. Таку ясність він набуває через існування Світової душі. Платон вважав, що свідомість людини, її душа має повне знання про світ. Ці знання вона отримала від Світової душі. За Платоном, душа складається з трьох частин: розумової, вольової, чуттєвої.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у знаменитому трактаті «Про душу» систематизував попередні й сучасні йому психологічні ідеї та висунув кілька нових важливих положень. Душа, за Аристотелем – це окрема сутність. Він розвиває ідею про нерозривність душі та тіла.

Розвиток психології в період Середньовіччя.

Розвиток психології в період Нового Часу.

Методологічні принципи психології.

Методологічні принципи психології

Отримання наукових знань про таке складне явище, яким є психі-

ка, значною мірою залежить від підходу дослідника до об’єкта пізнан-

ня. Цей підхід визначається системою методологічних засад або прин-

ципів.

Основними принципами психології є:

1. Детермінізм. В науковому плані цей принцип розшифровуєть-

ся звичайно як вторинність психіки, зумовленість всіх психічних

явищ діяльністю мозку. Однак в життєвому контексті цей прин-

цип виявляється в різних конкретних модифікаціях. Одне з

можливих його формулювань виглядає так: психіка визначаєть-

ся стилем життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов.

2. Єдність свідомості і діяльності. Свідомість і діяльність

завжди знаходяться в нерозривній єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Свідомість створює внутрішній план діяльності, діяльність є не просто умовою, але й засобом виникнення і розвитку свідомості.

3. Розвиток. Психіку можна правильно зрозуміти, якщо її розглядати в безперервному розвитку як процес і результат впливу вікового фактора, життєвих умов, діяльності, яка виконується, соціального оточення й особистої активності людини. Всі компоненти, які створюють внутрішній світ людини, безперервно змінюються.

4. Системність. Цей принцип визначає трактування психічних явищ як внутрішньо зв’язаних компонентів цілісної психічної організації. Жодне з психічних явищ не може бути відірваним від загального контексту життєдіяльності або цілісної організації внутрішнього світу людини, приймаючи у відповідному кон-Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів 23

тексті нерідко зовсім інший сенс і значення, ніж якби воно аналізувалося окремо.

Принципи психології використовуються у взаємозв’язку для пояснення будь-яких психічних явищ та у процесі наукового пізнання.

Психічні явища слід розглядати через систему наступних принципів:

а) причинно зумовлені;

б) продукт і умова відображення;

в) внутрішній план організації поведінки та діяльності;

г) більш якісний рівень розвитку психіки суб’єкта;

д) особлива система і водночас елемент іншої, ширшої природної та суспільної системи.

Принципи психології відкривають можливість наукового вивчення психіки за умови використання спеціальних методів пізнання та

формування складної психічної реальності.

Генетичні коріння психології та поведінка.

http://maksymenko-psychology.org.ua/Tvory/Book_-_Genetychna_psyhologiya.htm

Історія вчень про типи темпераменту.

ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ТЕМПЕРАМЕНТ

Темперамент – це індивідуальні особливості людини, які визначають динаміку її психічної діяльності і поведінки. Темперамент – це ті природжені особливості людини, які обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності і швидкості реагування, ступеня емоційної збудливості і врівноваженості, особливості пристосування до навколишнього середовища.

Творцем вчення про темперамент вважається старогрецький лікар Гіппократ. Він стверджував, що люди розрізняються співвідношенням чотирьох основних «соків організму» - крові, флегми, жовтої жовчі і чорної жовчі. Спираючись на учення Гіппократа, Клавдій Гален розробив типологію темпераментів. Згідно його ученню, темперамент залежить від переважання в організмі одного з соків. Ним було виділено 13 типів темпераменту, але потім вони були зведені до чотирьох. Ці чотири назви типів темпераменту всім добре відомі: сангвінік (кров), флегматик (слиз, мокрота), холерик (жовч) і меланхолік (чорна жовч). Кречмер в 1921 р. опублікував свою знамениту роботу «Будова тіла і характер». Головна його ідея полягає в тому, що люди з певним типом статури мають певні психічні особливості. Кречмер провів безліч вимірювань частин тіла, що дозволило йому виділити чотири конституційні типи: лептосоматік, пікнік, атлетік, діспластік. Теплов відносив до властивостей темпераменту стійкі психічні властивості, що характеризують динаміку психічної діяльності. Індивідуальні особливості темпераменту він пояснював різним рівнем розвитку тих або інших властивостей темперамента. Павлов, вивчаючи особливості вироблення умовних рефлексів у собак, звернув увагу на індивідуальні відмінності в їх поведінці і протіканні умовно-рефлекторної діяльності. Ці відмінності виявлялися перш за все в таких аспектах поведінки, як швидкість і точність утворення умовних рефлексів, а також в особливостях їх затихання. Ця обставина дала можливість висунути гіпотезу про те, що вказані відмінності не можуть бути пояснені тільки різноманітністю експериментальних ситуацій і що в їх основі лежать деякі фундаментальні властивості нервових процесів. На думку Павлова, до цих властивостей відносяться сила збудження, гальмування, їх врівноваженість і рухливість. На думку Павлова, існує чотири основні типи нервової системи, які близькі до типів темпераменту, виділеним Гіппократом. Із-за відмінностей в прояві сили нервових процесів розрізняються сильні і слабкі типи, які, у свою чергу, можуть підрозділятися на урівноважені і неврівноважені. При цьому неврівноважений тип характеризується переважанням збудження над гальмуванням. І, нарешті, сильні урівноважені типи діляться на рухомі і інертні. Прикладом урівноваженого рухомого типу є сангвінік. Це люди завжди активні, прагнуть щось робити, спілкуватися, пізнавати. Інертні врівноважені подібні до флегматиків. Вони завжди спокійні, їх важко вивести із себе, і хоча зовні вони можуть видатися байдужими чи апатичними, справжнє емоційне життя вони переживають в собі, і це життя інколи буває цікавішим за справжнє.

Властивості темпераменту.

Темперамент пов'язаний з іншими властивостями особистості. Він є своєрідною природною канвою, на яку життя наносить візерунки характеру, визначаючи пе­редусім динаміку, а не зміст психічного життя людини.

Властивості темпераменту - найстійкіші індивідуальні властиво­сті, які виникають у ранньому дитинстві, зберігаються впродовж життя і виявляються в поведінці, спілкуванні, діяльності, проявах емоцій і почуттів, стилі мислення.

Систему психологічних властивостей темпераменту утворюють:

1) чутливість (сензитивність). Про неї судять на під­ставі найменшої сили зовнішнього впливу, необхідної для виникнення у людини певної психічної чи поведінкової реакції - відповіді (репліки, емоції, рухи, міміки тощо), і швидкості, з якою вона виникає. Іншими словами - на підставі сили впливу потрібно, щоб людина відреагувала;

2) реактивність (величина реакції на вплив). Ця вла­стивість виявляється в інтенсивності, силі реакції людини на вплив (зауваження, погрозу, різкий і неочікуваний звук тощо). Про людину з високою реактивні­стю стверджують: «Спочатку зробить, а потім поду­має», «заводиться з півоберту»; з низькою реактивні­стю: «Сім раз відміряє, потім відріже», «не розумієш, чи зрадів, чи засмутився». Люди з високою реактивні­стю здебільшого відповідають не подумавши; у прикро­сті і роздратуванні легше і частіше «виходять із себе», нетерплячі, запальні, легко вступають у конфлікт; перебивають розповідь;

3) активність. Її ознаки - зосередженість, цілеспря­мованість, енергійність, з якими людина впливає на світ, долає перешкоди на шляху до мети.

Активна людина настирлива у подоланні труднощів, довше зберігає бадьорість і не «опускає руки» у важких ситуаціях, схильна доводити справу до кінця;

4) співвідношення реактивності і активності. Реак­тивні люди діють переважно під впливом випадкових зовнішніх або внутрішніх причин («забажалось»), активні - свідомо визначають лінію поведінки, діють залежно від планів, намірів;

5) темп реакції (швидкість перебігу психічних про­цесів і реакцій - рухи, мова, винахідливість тощо).

Ознаки його високого розвитку - швидші й енергійні­ші рухи; швидка і впевнена розмова, відповідь на запи­тання; оперативне згадування;

6) емоційна збудливість. Критерії її визначення - найслабший вплив, необхідний для виникнення емо­ційного відгуку (позитивного, негативного), швидкість, з якою він виникає. Емоційна збудливість вища, якщо людина: швидше і виразніше реагує (зміна виразу обличчя, жестикуляції тощо) на підтримку чи дисциплінувальний вплив, жарт тощо; швидше і виразніше проявляє почуття радості та задоволення;

7) екстравертованість-інтровертованість. Екстра­версія - прямованість психічної активності особисто­сті назовні, до якої спонукають враження, зумовлені впливом зовнішніх обставин у певний момент. Навко­лишні впливи, зовнішні враження, все, що відбувається тут і тепер, великою мірою визначають поведінку екстраверта. Інтроверсія - спрямованість психічної активності особистості всередину (на себе), до якої спо­нукають раніше пережиті враження, думки про майбут­нє. Поведінка інтроверта переважно залежить від вну­трішнього світу: почуттів, думок, образів пережитого чи очікуваного. Такі люди заглиблені в себе, своє мину­ле, теперішнє і майбутнє.

За переважання екстравертованості людина: з біль­шою зацікавленістю стежить за тим, що відбувається навколо неї, менше заглиблюється в спогади, раніше «входить» у себе; більше любить виконувати «живу» роботу; легше запам'ятовує обличчя людей, деталі і факти їх біографії, гірше - зміст теорії, формули тощо.

Інтровертована людина: менше стежить за тим, що відбувається навколо, частіше заглиблюється у свій внутрішній світ; любить займатися самоаналізом, само­стійним експериментуванням; не звертає уваги на інших людей, особливості їх поведінки та діяльності;

8) пластичність і ригідність. Проявляються в легко­сті (пластичності) чи труднощах (ригідності) пристосу­вання до зовнішніх впливів.

Прояви ригідності - труднощі, з якими людина зви­кає до нових обставин, людей; відвикає від попередніх життєвих умов, навіть розстається з речами (листами, фотографіями, звичним одягом). Такі люди не люблять змінювати розташування меблів у помешканні, предме­тів на робочому місці тощо. Важче і повільніше вони переходять з одних дій на інші, опанувавши їх, можуть тривалий час працювати, навіть якщо це їм нецікаво. Непросто їм дається формування нових рухових нави­чок, як перехід від однієї емоції до іншої.

Пластичність людини має протилежні вияви.

9) тривожність. Проявляється у схильності сприй­мати все нове як загрозу для себе, відчувати при цьому незвичайний страх і неспокій.

Тривожність вища, якщо людина більше думає про можливу невдачу у відповідальній справі, ніж про спра­ву; намагається уникати життєвих помилок, навіть не­значних, наприклад, неодноразово перевіряє результати своїх дій (може повернутися додому з половини дороги, перевірити; чи замкнені двері, чи вимкнене світло, вода і газ тощо); важче переносить чекання в чергах, транс­порті тощо; невпевнена в собі і своїх діях, часто впадає в сум, недовірлива, намагається завчасно виконувати завдання, підвищено відповідальна тощо;

10) товариськість. Ця психологічна властивість тем­пераменту характеризує динамічну сторону активності людини в спілкуванні: частоту встановлення контактів з людьми, легкість їх перебігу, знайомства. Товариська за темпераментом людина легше і швидше знайомить­ся; більше говорить сама, ніж слухає інших; має широ­ке коло спілкування.

Товариськість не забезпечує людині сприятливих стосунків, вона лише позитивно впливає на започаткування контактів. Потім починають проявлятися важли­віші якості особистості: розум, сумління, знання, вміння. Нерідко надмір балакуча людина дратує. Адже власти­ва кожному потреба в спілкуванні зовсім не передбачає безперервного перебування в безпосередніх контак­тах - кожен потребує час від часу побути на самоті, поговорити із собою. Людям творчої праці взагалі не­обхідне добровільне усамітнення;

11) опірність, працездатність (здатність і сила про­тидіяти втомі, іншим несприятливим умовам праці, наприклад стресу). За належної енергійності людина довго зберігає високу працездатність, менше піддається впливам, які відволікають; рідше в неї бувають перепа­ди настрою, що впливають на діяльність; виявляє силь­ніший опір стресам (психічним напруженням).

За психологічним змістом властивості темпераменту суттєво відрізняються. Однак усі вони проявляються в ранньому дитинстві, тому деякі дослідники стверджу­ють, що прояви в цьому періоді дають переконливу інформацію для розпізнавання темпераменту. Власти­вості темпераменту характеризують міру динамічної напруги і ставлення до себе, діяльності (процесу, а не до результату). Вони спадкові, стійкі протягом життя, не змінюються або змінюються малопомітно. Наприклад, активність психічної діяльності дорослого відрізняєть­ся від дитячої, але її рангове місце завжди майже одна­кове у своїй віковій групі. Риси темпераменту універ­сально проявляються в усіх сферах життєдіяльності, не залежать від її змісту, мотиву, цілі, а більше корелюють з особливостями нервової системи та іншими властиво­стями організму - емоційною збудливістю, слабкістю, ригідністю, інертністю нервової системи. Чим органіч­ніше зв'язаний темперамент із характером, тим гармо­нійніша, розкутіша людина та її поведінка.

Темпераменту властива взаємна компенсація його якостей: підвищена емоційна збудливість компенсуєть­ся орієнтувальними розумовими діями і обмеженням сфери спілкування, що зменшує кількість факторів такого збудження тощо.

Характеристика типів темпераменту.

Характеристика типів темпераменту

Назви основних типів темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік) збереглися від часів Гіппократа, і ними користуються в сучасній психології. Кожному окремому типу темпераменту притаманні свої характерні особливості.

Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього є цікава йому справа, тобто при постійному збудженні. У протилежному випадку він стає нудним, млявим, відволікається. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.

Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Він воліє закінчити одну справу і тільки потім братися за інше. Флегматик є стратегом, і тому він постійно звіряє свої дії з перспективою. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення, але, на відміну від меланхоліка, обходиться без сторонньої допомоги. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.

Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Чекання здатне вивести його із себе. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Взагалі мінливість - характерна риса холерика, і тому завбачити, як поведеться холерик у новій обстановці, дуже важко. Для холериків характерна циклічність у роботі.

Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека) результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Його підвищена чутливість приводить до швидкого стомлення й падіння працездатності, а для відновлення сил йому потрібний досить тривалий відпочинок. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності.

Проте, помилкою було б вважати, що кожен з нас може віднести себе до одного з основних типів темпераменту, оскільки в чистому вигляді вони трапляються досить рідко. Набагато частіше можна зустріти різні поєднання означених типів з деякою перевагою одного з них за тих чи інших життєвих обставин. У таких випадках мова йде про проміжні форми або перехідні типи, які можуть бути наслідками природних задатків або утворюватися з основних типів протягом життєдіяльності індивіда.

Психологічні рекомендації щодо типів темпераменту.

Для ефективного виховання дітей потрібно враховувати їхні властивості темпераменту та вікові особливості і дотримуватися таких вимог:

1) забезпечення умов для нормального розвитку дитини. Якщо їй заважає шум, слід подбати, щоб довкола було якомога тихіше; якщо важко звикає до нової обстановки, бажано позбавити її такого випробування. Цінну якісну і кількісну психолого-педагогічну інформацію можна отримати у немовлячому віці. Послуговуватися нею потрібно обережно, щоб не знизити пристосовуваності психіки, організму малюка до середовища;

2) формування у дитини рис характеру, що нівелюють негативні особливості її темпераменту. Риси характеру виявляються при зміні умов життя і діяльності дитини, у результаті вироблення в неї навичок і звичок. Основними вимогами при цьому є поступливість, послідовність, вмотивоване пришвидшення або уповільнення темпу діяльності. Краще за таких обставин вдатися до психолого-педагогічного маневру. Прагнення педагога до негайної результативності своїх виховних дій може призвести до зміцнення негативних особливостей темпераменту, порушення довірливості у стосунках з дитиною. Наприклад, діти-меланхоліки на постійні вимоги пришвидшити дії уповільнюють або взагалі припиняють їх. У цій ситуації їх потрібно переконати, що головне не повільність або швидкість дій, а якість результатів;

3) посилення позитивних і послаблення негативних проявів у поведінці дитини. Наприклад, підвищена тривожність меланхоліка, пов'язана з високою чутливістю до подразників, спричинює їх надмірну вразливість і чутливість. Однак рівень тривожності відіграє особливу роль у структурі емоційності. Вона може стимулювати активність і саморегуляцію діяльності, а її відсутність знижує ефективність роботи. Від тривожності не можна звільнитися. Сором'язливість, невпевненість, емоційна скутість успішно долаються внаслідок формування навичок діяльності, переживання ситуацій успіху.

Педагог може впливати на певні властивості темпераменту дітей у знайомих і цікавих для них видах діяльності. Наприклад, малоефективним буде вплив у період адаптації дитини до школи, однак він може забезпечити очікуваний результат під час її спілкування з однолітками.

Дорослим важливо враховувати індивідуальні психологічні особливості саморегуляції діяльності і поведінки дітей. Одні діти прагнуть нових вражень, які посилюють стимуляцію, інші — уникають їх; люблять музичні іграшки або відмовляються від них; задоволено включаються в рухливі ігри чи надають перевагу спокійним. Завдання вихователя — об'єктивно оцінити рівень саморегуляції дитини, виокремити її позитивні сторони, заохочуючи їх прояви. Ускладнення діяльності сприяє усвідомленню дитиною позитивних сторін своєї саморегуляції, допомагає сформувати довільну саморегуляцію, а завдяки їй — переборювати недоліки, розвивати позитивні властивості свого темпераменту.

Невміння враховувати особливості темпераменту іноді призводить до серйозних помилок у вихованні. Так часто трапляється, якщо батьки, вихователі особливості темпераменту дітей вважають рисами їхнього характеру. Головним у цій роботі є поступовий перехід від пристосування індивідуально-типологічних особливостей до формування саморегуляції дитини, уміння керувати своєю поведінкою і діяльністю.

Уявлення про особистість у сучасній психології.

http://osvita.ua/vnz/reports/psychology/10026/

Критерії сформованої особистості.??????????

Кризи в процесі формування та розвитку особистості.

http://www.info-library.com.ua/books-text-4956.html

Кризи особистості у психології розглядають давно, однак вони ще не стали предметом глибоких і тривалих досліджень. Унаслідок цього у психології є різні погляди на кризи, властиві життєвому шляху особистості. У психологічній науці представлено різні підходи і погляди на розуміння сутності кризових явищ та їхні типологізації.

На наш погляд, всі кризи особистості, які трапляються на її життєвому шляху, можна поділити на:

кризи психічного розвитку;

вікові кризи;

кризи невротичного характеру;

професійні кризи;

критично-смислові кризи;

життєві кризи.

За силою впливу на психіку можна умовно виокремити три ступені кризи: поверхову, поглиблену і глибинну.

Поверхова криза виявляється у зростанні неспокою, тривоги, роздратування, нестриманості, незадоволеності собою, своїми діями, планами, взаєминами з навколишніми. Відчувається розгубленість, напруженість, очікування нещасливого розвитку подій. Виникає байдужість до всього, що хвилювало, втрачаються колись стійкі інтереси, звужується їхній спектр. Апатія безпосередньо впливає на зниження працездатності.

Поглиблена криза виявляється у відчутті безсилля перед тим, що відбувається. Все падає з рук, втрачається можливість контролювати події. Все навколо лише дратує, особливо найближчі, котрі мусять терпіти спалахи гніву та каяття. Діяльність, яка завжди була легкою, тепер потребує значних зусиль. Людина втомлюється, стає сумною, песимістично сприймає світ. У неї порушуються сон, апетит. Залежно від індивідуальних особливостей можуть виникнути агресивні реакції. Усі ці симптоми ускладнюють контакти, звужують коло спілкування, сприяють зростанню відчуженості. Власне майбутнє викликає дедалі серйозніші побоювання, людина не знає, як їй жити далі.

Глибинна криза супроводжується почуттям безнадійності, розчарування в собі та інших. Людина гостро переживає власну неповноцінність, нікчемність, непотрібність. Впадає у стан відчаю, який змінюється апатією чи почуттям ворожості. Поведінка втрачає гнучкість, стає ригідною. Людина вже неспроможна спонтанно виявляти свої почуття, бути безпосередньою та креативною. Вона заглиблюється в себе, ізолюється від рідних і знайомих. Усе, що її оточує, здається нереальним, несправжнім. Сенс існування втрачається.

Кожна криза - це завжди несвобода, вона обов´язково стає тимчасовою перешкодою у розвитку, самореалізації. Інколи криза містить реальну загрозу існуванню, повноцінному буттю. Звичний спосіб життя розпадається, необхідними стають вихід в іншу реальність, пошук нової стратегії розв´язання драматичної колізії.

Кризова поведінка вражає своєю прямолінійністю. Людина втрачає здатність бачити відтінки, все для неї стає чорно-білим, контрастним, сам світ видається дуже небезпечним, хаотичним, несталим. Навколишня дійсність для людини руйнується. Якщо найближчий друг висловлює якісь сумніви щодо поведінки людини, яка переживає кризу, вона може вмить перекреслити свої багаторічні взаємини з ним, сприйнявши його коливання як зраду.

Індивід, особистість, індивідуальність.

У побуті слово «особистість» як поняття використовується широко. Однак розходжень між поняттями «людина», «індивід», «особистість» у повсякденному житті, у побутовій термінології немає. Але ці поняття розрізняються у психології.

Людина – це жива істота, життєдіяльність якої являє собою процес, що базується на матеріальному виробництві. Матеріалісти вважали, що людина – це фізичне тіло, яке зі смертю зникає безслідно. Людина – це самостійний, загадковий світ. Щоб зрозуміти людину, слід розпізнати її зсередини. Людині притаманні як сильні, так і слабкі риси. Людина – наймінливіша загадкова істота. Індивід – це одиничний представник людського роду, конкретний носій усіх психофізичних і соціальних рис людства.

Особистість – це соціально-психологічна сутність людини, яка формується у результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і накопичення суспільно-історичного досвіду людини.

Кожна людина як особистість наділена тільки їй властивими сполученнями психічних рис та особливостей, які зумовлюють своєрідність кожної людини, її відмінність від інших.

На думку Г.Мері, кожна особистість в одних випадках подібна до всіх інших людей, в інших випадках – до окремих людей, а ще в інших – зовсім ні до кого не подібна. Кожну особистість слід сприймати такою, якою вона є, з її позитивними й негативними рисами.

Своєрідність психіки й особливостей людини, її неповторність називається індивідуальністю. Індивідуальність виявляється як в рисах темпераменту, характеру, звичках та інтересах, так і в пізнавальних процесах. У світі немає двох людей з однаковим сполученням психологічних особливостей, однакових у своїй індивідуальності.

Особистість пов’язана з поняттям соціальної ролі. Соціальна роль – це вироблена суспільством програма дій людини у певних обставинах. Певна позиція, яку займає індивід у суспільстві або соціальній групі, пов’язана з іншими позиціями через систему прав та обов’язків, називається соціальним статусом. Прийнято розрізняти два рівні статусної позиції людини: соціально-груповий і особистий.

Особистість повинна вміти відстоювати свої інтереси, що цілком природно. Наша поведінка спрямована на те, щоб заслужити повагу й вдячність. Іноді це домагання переростає в егоїзм, що докорінно змінює інтереси людини.

Рушійні сили розвитку особистості.

Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є:

• рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови;

• потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок;

• життєві домагання особистості та її можливості;

• спадкові дані та потреби виховання;

• емоційно-почуттєва сфера особистості;

• особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.

Таким чином, вивчити своїх вихованців – означає виявити особливості підструктур психологічної структури особистості, визначити закономірності їхнього прояву в формуванні та розвитку особистості, виокремити рушійні сили їх розвитку і формування, на цій основі прогнозувати процес виховання. Тому вихователям слід знати вікову періодизацію особистості – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Г. С Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних и психічних змін, не пов'язаних з індивідуальними особливостями, однаковими для всіх людей. Вікові психічні особливості зумовлені історичним розвитком, спадковістю, вихованням, змістом і характером спілкування і діяльності людини. При цьому спілкування і діяльність, на його думку, безпосередньо впливають на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.

Д. Б. Ельконін на основі ідей Л. С Виготського і О. М. Леонтьева створив загальноприйняту у вітчизняній психології науково-продуктивну концепцію періодизації психічного розвитку особистості. Він основні періоди психічного розвитку особистості визначав за такими психолого-педагогічними критеріями:

по-перше, віковий розвиток розумів як загальну зміну особистості, формування нового плану відображення дійсності, зміни в діяльності та життєвій позиції, встановлення особливих взаємин з оточенням, формуванням нових мотивів і ціннісних настанов;

по-друге, він дотримувався думки Л.С.Виготського про внутрішню детермінованість розвитку та його цілеспрямований, розвивальний, стрибкоподібний характер;

по-третє, базувався на конкретно-історичному розумінні природи дитини;

по-четверте, брав за основу розвитку якісні й суттєві ознаки в їх системному зв'язку. Особливу увагу він звертав на діяльнісну інтерпретацію розвитку людини.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:

1. Період немовляти (від народження до одного року).

2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).

3. Дошкільний вік (від 3 до 7 років).

4. Молодший шкільний вік (від 7 до 10 років).

5. Середній шкільний, або підлітковий вік (від 10 до 15 років).

6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Кожен вік має свої особливості. Тому вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст, методи і форми навчання й виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості вихованця. Також має місце проблема акселерації – прискореного індивідуального розвитку дитини, за якого середньофізичні та психофізіологічні її константи випереджають оптимальні.

Отже, формування і розвиток особистості вихованця може бути цілеспрямованим, самостійним або стихійним, залежно від педагогічно обгрунтованої діяльності вихователя, спілкування, поведінки учнів.

Психологічна структура особистості.

Особистість - складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури (табл. 12).

Головні однопорядкові підструктури особистості

Таблиця 12
Під структури особистості	Компоненти підструктур	Співвідношення соціального й біологічного	Рівень аналізу	Види формування
Спрямованість особистості	Переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання	Біологічного майже немає	Соціально-психологічний	Виховання
Досвід	Звички, уміння, навички, знання	Значно більше соціального	Психолого-педагогічний	Навчання
Особливості психічних процесів	Відчуття, сприймання, воля, почуття, емоції, мислення, пам'ять	Частіше більше соціального	Індивідуально-психологічний	Вправи
Біопсихологічні властивості	Темперамент, статеві ознаки, вікові властивості	Соціального майже немає	Психофізіологічний Нейропсихологічний	Тренування

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

Розглянуті чотири підструктури охоплюють майже всі відомі якості особистості. Однак слід враховувати, що поряд з ними можна назвати незліченну кількість якостей, котрі мають власну структуру і об'єднують декілька компонентів, що належать до різних однопорядкових підструктур особистості. Наприклад, переконаність віднесена до першої підструктури, а до неї самої входять воля, відповідні знання і особливості процесів мислення.

Серед перелічених підструктур та їх компонентів не названі такі важливі прояви особистості, як характер і здібності. Річ у тому, що ці дві підструктури особистості включають ті чи інші компоненти з усіх названих однопорядкових підструктур, і тому їх особливості і структура будуть розглянуті окремо.