1.2. Синтаксична сутність речення
У мовознавстві існують різні підходи до трактування речення як синтаксичної одиниці. Основними тенденціями, що засвідчують намагання дати визначення речення, є спроби:
визначити речення за допомогою нелінгвістичних понять (логічних, логіко-психологічних);
знайти власне лінгвістичні критерії кваліфікації речення.
В 1931 році празький мовознавець І.Ріс навів близько двохсот визначень речення. На сучасному етапі, за словами К.Шульжука, у лінгвістиці відомо до шестиста таких визначень.
Вперше про речення як синтаксичне утворення йшлося у граматиці класичного санскриту, автором якої був Паніні. Це близько V-ІV століття до нашої ери. У граматиці зазначалося, що речення – це основна синтаксична одиниця, бо тільки воно здатне виражати думку. Аристотель вважав, що речення – складений звук, що характеризується самостійним значенням і окремі частини якого теж характеризуються самостійним значенням. Речення можливе і без дієслова, зазначав він.
Вперше відомості про речення наводить І.Могильницький у 1823 році. Він говорить, що речення – судь, виражений словами, а терміни: положеннє, реченнє, гадок є тотожними до поняття «речення».
Розглянемо логіко-граматичний напрям. Його представник Ф.І.Буслаєв говорив, що речення це думка виражена словами.
Представники психологічного напряму О.О.Потебня і В.О.Богородицький зазначали, що граматично речення зовсім не тотожне і не паралельне з логічним судженням. Речення – це факт мови, а не думки.
Д.М.Овсянико-Куликовський вважав дієслівність кожного речення особливим психологічним актом, який називав «предикуванням». «Речення є таке слово, або таке впорядковане сполучення слів, яке пов’язане з особливим рухом думки, тобто з «предикуванням».
О.Шахматов звів поняття про «предикування» до поняття «психологічної комунікації», тобто до поєднання у нашій свідомості двох уявлень. «Речення – це словесне, втілене у граматично ціле за допомогою узгодження його частин чи інтонації, вираження психологічної комунікації».
Представник формально-граматичного напряму П.Ф.Фортунатов зазначав, що речення – одне з видів словосполучення, яке вважав основною синтаксичною одиницею.
Таким чином, до 40-50-х років речення ототожнювалося то з судженням, то з психологічною комунікацією, то із словосполученням. В.В.Виноградов використав досвід слов'янського мовознавства і спробував по-новому розв’язати проблему речення. Для цього він, по-перше, виступає проти ототожнення речення з судженням, а по-друге, відмежовує поняття речення від словосполучення, оскільки в реченні міститься повідомлення про ставлення того, хто висловлює. По-третє, наголошує на тому, що речення має національний характер, граматичне оформлення, яке здійснюється за законами певної мови.
Одним із найпопулярніших є визначення речення В.Виноградова. Він визначає речення як інтонаційно і граматично оформлену найменшу комунікативну одиницю, що служить головним засобом формування, вираження думки, вольових почуттів і емоцій. У реченні виражається не тільки повідомлення про дійсність, а й ставлення до неї мовця. Мова, як знаряддя спілкування й обміну думками, між усіма членами суспільства користується реченням як основною формою спілкування. Таке визначення речення В.В.Виноградова – це безперечний крок уперед порівняно з усіма попередніми визначеннями, проте не все в ньому цілком переконливе, зазначають І.І.Слинько, М.В.Гуйванюк, М.Ф.Кобилянська.
Послідовники В.В.Виноградова намагаються уточнити й удосконалити визначення речення. В «Русской грамматике» 1980 року визначення речення дається в зіставленні з висловленням. Тому насамперед визначається висловлення. «Висловлення – це будь-який лінійний відрізок мовлення, що в даній мовній обстановці виконує комунікативну функцію і в цій обстановці достатній для повідомлення про щось». А речення характеризується з чотирьох точок зору: 1) з формально-синтаксичної – наявності структурної схеми; 2) з граматико-семантичної – наявності предикативності; 3) з семантичної – наявності семантичної структури – предикативної ознаки, суб’єкта, об’єкта; 4) з комунікативної – наявності певної інтонації.
О.С.Мельничук тлумачить речення як «основну знакову одиницю мовлення, яка формується з мовних знаків нижчого порядку (лексичних, фразеологічних і синтаксичних) і відзначається внутрішньою цілісністю і зовнішньою автономністю, виступаючи поза контекстом у ролі закінченого відрізка мовлення і виділяючись у контексті на єдиному рівні членування».
І.Вихованець при визначенні речення бере до уваги формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні, комунікативні, мовні та мовленнєві показники, що цілком закономірно з урахуванням різних аспектів вивчення речення.
Таким чином, у наш час немає єдиного загальновизнаного визначення речення. А найпоширенішим є наступне: речення – це мінімальна комунікативна одиниця, яка оформлена за законами певної мови і є відносно завершеною одиницею спілкування і вираження думки.