4. Загальна характеристика культурного розвитку
Розвиток української культури в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов.
Національно-визвольна війна в середині XVII ст. й відродження Української держави сприяло піднесенню творчого духу українського народу.
Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва.
Водночас розвиток української культури спрямувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їхнього розвитку.
Прагнення встановити контроль над культурним життям українців - характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням тисків у царині культури.
Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.).
Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в державне життя України, були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х рр. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. Заборонялося друкувати книги українською мовою.
Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилось у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві.
Крім того, царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви.
За Петра І таке зманювання еліти набуло насильницьких рис: високі посади здобували лише ті з українських діячів, які прихильно ставилися до царя й у всьому корилися його волі.
Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович).
Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці.
Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння.
Не уникали утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів.
Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.
ОСВІТА І КНИГОВИДАННЯ. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом 18 ст. невпинно зростала.
До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700 р.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.).
За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалися 700-800 осіб.
Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом другої половини XVII – першої половини XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія.
Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською.
Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду академією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому договорі.
Підтримка гетьмана Івана Мазепи сприяла розквітові цього навчального закладу: до 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України, а також із Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн.
Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського, який став Київським митрополитом 1731 р.
У зазначений період Києво-Могилянська академія залишалася всестановим навчальним закладом.
Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з книговиданням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври.
Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременчуці, Уневі, Почаєві.
АРХІТЕКТУРА УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО
Українську архітектуру другої половини XVII – XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.
Слово "бароко" з італійської мови означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст.
Для мистецтва бароко характерна надзвичайна увага до форми. У літературі ця риса виявилася в розмаїтті жанрів - аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші, та у пишномовності: і в побудові складних багатослівних речень, і в застосуванні вигадливих несподіваних порівнянь, в нагромадженні образів, поєднанні біблійної міфології з античною тощо. У XVII ст. бароковим стало навіть написання літер (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів). Бароковим архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. На українських землях бароковий стиль найяскравіше виявився у творчості архітекторів Й.Шеделя, С.Ковніра, І.Григоровича-Барського, Б.Растреллі, Б.Меретина, малярів Й.Кондзелевича, І.Рутковича, скульптора І.Пінзеля; в музиці барокове мистецтво репрезентують такі імена, як М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель, в літературі - І.Величковський, Г.Граб'янка, С.Величко.
Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послуговуються терміном козацьке бароко.
Найбільше українських барокових споруд було збудовано за період правління гетьмана Івана Мазепи.
Коштом гетьмана споруджено близько десяти храмів.
У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом братської Богоявленської церкви, Микільського собору, церкви Всіх Cвятих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.).
За Мазепи барокових рис набули давні, ще часів Київської Русі, споруди - Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори, які було відновлено коштом гетьмана.
Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку Надбрамну церкву Печерської лаври. Власне, у такому бароковому стилі ці храми зберігаються і нині.
Коштом Стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгород-Сіверському, Глухові, а також Видубицькому монастирі в Києві - муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 рр.)
Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом гетьман Данила Апостола.
Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692 рр.), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Графіка
З вершинами барокової книжкової графіки кінця XVII – початку XVIII ст. пов'язані три видатні в історії українського мистецтва постаті - Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського.
Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки та барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених символічного змісту і пишної алегоричної театральності.
Малярство
На відміну від графіки, український іконопис набував стилю бароко стриманіше.
Посилення малярського начала у трактуванні ликів святих, пов'язане із проникненням в ікону елементів західноєвропейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких і волинських майстрів.
З-поміж них в останній чверті XVII ст. вирізнялася така постать з малярського осередку м. Жовкви, як Іван Руткович. На Волині в той же час у подібній манері працював Йов Кондзелевич із Жовкви, чернець Білостоцького монастиря під Луцьком.
Протягом XVII – XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало.
У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів.
Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького.
Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.
Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.
Збереглася велика кількість варіантів народної картини.
Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай - втілення найголовніших рис українського характеру.