1. Передумови революції Мейдзі. Суспільний та державний лад феодальної Японії.

У середині XIX в. Японія перебувала в стані глибокої соціально-політичної кризи, зумовленої зрештою розкладанням панував феодального ладу, сдерживавшего подальший розвиток країни. Основні сільськогосподарські землі разом з селянами перебували у власності великих феодалів - князів (дайме), які за допомогою васалів управляли своїми володіннями. Селяни віддавали князям більше половини врожаю, не рахуючи інших поборів і повинностей. Система пятідворок пов'язувала селян круговою відповідальністю, кругова порука була і в самій японської сім'ї. У містах існували феодальні цехи та купецькі гільдії. Цехові і гільдійскіе статути регламентували не тільки виробництво товарів, але й особисте життя своїх членів. Подальше посилення експлуатації в умовах низького рівня сільськогосподарської техніки вело до розорення більшості селянства. У країні практично безперервно відбувалися селянські заворушення і повстання (у першій половині XIX в. В Японії стався близько 250 селянських повстань: в 50-і і 60-і роки селянські повстання відбуваються одне за іншим; з 1853 по 1856 рік їх налічується 52, в одному тільки 1861 року - 17 і т. д.). Уряд сьогуна суворо розправлялися з селянським революційним рухом. Ватажки селян піддавалися болісній страті через розп'яття. Перед тим на очах у казнімий звірячому вбивали членів його сім'ї. У XIX в. феодальні відносини вступають в смугу розкладання, відбувається процес первісного нагромадження капіталу, виникають великі статки. Товарно-грошові відносини захоплюють не тільки місто, а й село. Незважаючи на панування цехів з'являються капіталістичні мануфактури. Однак феодальна регламентація, великі податки, вузькість внутрішнього ринку (селяни - основна частина населення країни - майже не купувало промислових товарів) гальмували її подальший розвиток. Погіршилося і зовнішньополітичне становище країни. У 1853 р. біля берегів Японії з'явилася американська ескадра. Її командувач - адмірал Перрі ультимативно зажадав укладення торгового договору на американських умовах, фактично позбавляли Японію митної автономії. Під загрозою застосування сили японське уряд змушений був підкоритися. У 1858 році був підписаний нерівноправний договір, за яким Японія не могла встановлювати мита на ввезені з США товари вище певного відсотка (від 5 до 35), повинна була визнати екстериторіальність американців у Японії (тобто їх непідсудність японським судам) і т. д. Незабаром майже аналогічні договори були підписані і з європейськими державами (Англією, Голландією, Францією та ін.) Не задовольняючись можливостями відкритого грабежу Японії, іноземні держави прагнули до перетворення її на колонію. У 1862 році англійський флот піддав руйнівною бомбардуванні місто Кагосіма, щоб змусити японська влада сплатити величезну контрибуцію за вбивство англійського громадянина. У 1864 році з'єднаний флот США, Англії, Франції та Голландії - головних колоніальних держав того часу - обстріляв місто-фортеця Симоносеки, змусивши японські влади до задоволення вимог про безперешкодне проходження суден через Сімоносекскій протоку Небезпека колоніального поневолення Японії була очевидною. Це призвело до злиття антифеодальної боротьби і національно-визвольного руху. ХІД PЕВОЛЮЦІЇ Наприкінці 60-х років XIX в. в Японії відбулася буржуазна революція. Вона відома під назвою "революції Мейдзі" ("освіченого уряду"). Проти існуючого порядку виступили основні верстви японського суспільства: селянство, робітники, ремісники, торгово-промислова буржуазія, самураї - військовий стан дрібних дворян і навіть багато князі, головним чином південно-західних князівств, найбільш розвинених в економічному відношенні. У другій половині 70-х і початку 80-х років XIX в. розгорнувся рух "за свободу і народні права" (рух "Мінкен ундо"), в якому брали участь ліберальні шари правлячих класів і демократичні кола японського суспільства. Участь у цьому русі дворянства, особливо дрібного, зумовлювався його негативним ставленням до зовнішньополітичному курсу уряду і в ще більшому ступені погіршенням його соціально-економічного становища. Самураї, будучи васалами князів, зазвичай не мали своєї землі, а отримували від князів платню рисом; платню васалів зменшувалося, їх кількість скорочувалася, і багато з них поповнювали ряди інших соціальних груп. Дворянство, включаючи князів-опозиціонерів, завдяки своїй відносній згуртованості, наявності військової організації, економічним можливостям зайняло керівну роль у русі. Вони визнавали необхідність реформ, які враховують іноземний досвід, але вважали, що проведення їх слід було здійснювати зверху, за допомогою держави. У цей період главою держави номінально вважався імператор, але реальна влада перебувала в руках сьогуна (полководця) - вищої посадової особи, що був головнокомандувачем і начальником всього апарату державного управління, безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядчі, фіскальні та законодавчі функції. Починаючи з XVII в. пост сьогуна займали представники дому Токугава - найбагатшого феодального клану країни, опирається будь-яким прогресивним реформам. В таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського руху: повалити сьогунат, відновити владу імператора і від його імені провести необхідні реформи. У жовтні 1867 керівники руху зажадали у сьогуна Кейко негайної передачі верховної влади імператору (15-річному Муцухито) і оголосили збір військових сил, що підтримують імператора. Сьогун рушив проти них вірні йому війська, але вони зазнали жорстокої поразки (січень 1868 р.). Через кілька місяців сегун капітулював. Влада перейшла до рук князів і самураїв - прихильників імператора. Було офіційно оголошено про відновлення імператорської влади. У японській офіційної історіографії цей період зазвичай називають «реставрація Мейдзі» (Мейдзі - назва часу правління імператора Муцухито; «Мейдзі» - «освічений уряд» ). За своїм змістом це була антифеодальна революція, керівництво якої належало помірно радикальних кіл дворянства, пов'язаних з імператорським двором. Роздробленість і недостатня організованість селянського руху, відносна слабкість буржуазії багато в чому зумовили незавершений характер цієї революції. Проте, країна вступила на шлях буржуазного розвитку.

Економічною основою японського феодалізму, як і в будь-якій іншій країні, була феодальна власність на землю. Основні землі разом із селянами належали крупним феодалам-князям (даймьо), котрі за допомогою васалів управляли своїми володіннями. Усе населення Японії було чітко розподілене на стани, які займали своє місце в суспільстві. Їх становище суворо регламентувалося законом і традиціями. Станів нараховувалося чотири: самураї, або воїни (сі); селяни (но), ремісники (ко) і торговці (сьо). Звідси і назва цієї системи: сі-но-ко-сьо.

У ХІХ ст. з розвитком ремісницького виробництва, домашньої мануфактурної промисловості все більш важливу роль починає відігравати стан торговців. Наслідком розвитку товарно-грошових відносин стає занепад самурайського стану, який протягом тривалого часу посідав провідне місце в суспільній ієрархії, складаючи всього 6—7 % населення країни та його залежність від торгівельно-лихварського капіталу, що дедалі посилювалася. Це не могло не викликати незадоволення самураїв правлячим режимом. Водночас незадоволення сьогуном визрівало і серед значної частини даймьо. Поглибився процес розшарування японського селянства, найбідніша частина якого, знесилена найбільш тяжкими податками, орендними платежами, голодом, зловживаннями адміністрації, грабіжництвом лихварів, стає головною силою народних, так званих «рисових бунтів».

Виникнення держави в Японії

У III ст. В Японії почався процес розкладання первіснообщинного ладу. У середині родів виділялася родова аристократія, розвивалися майнова і соціальна нерівність, різноманітні форми експлуатації привілейованою родовою верхівкою своїх родичів і іно- племінників, захоплених під час військових походів.

Рабські форми експлуатації, що сприяли зміцненню соціально-економічних і політичних позицій родової знаті, не одержали, проте, широкого розповсюдження. Географічні умови Японії, її острівне положення, гористість місцевості сковували їх розвиток. Тут не можна було при примітивних знаряддях праці створити великі латифундії (оскільки поливне рисівництво потребувало інтенсивної праці селянина на невеличкій ділянці землі), а також добути за рахунок військових походів достатньої кількості рабів.

Не останню роль відіграв й особливий вплив високорозвиненої китайської цивілізації з її традиційною соціально-економічною структурою і державною системою, а також релігіями: буддизмом і конфуціанством, що були особливо сильними на ранніх стадіях розвитку японського суспільства і держави. Говорячи про сильний релігійний вплив Китаю слід зазначити, що з двох китайських релігій (конфуціанства і буддизму) вплив конфуціанства був меншим. Воно не пустило глибоких коренів у Японії в порівнянні з легко засвоюваним буддизмом, тому що тут, на час його проникнення, не сформувалося достатньо освіченого прошарку релігійних ідеологів, спроможних впровадити його філософські догмати в маси.

З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь племінного союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину території країни. Проте міжусобна боротьба, що продовжувалася, перешкоджала створенню в цей час ефективно діючої центральної влади. Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в племінному союзі, яка вплинула на посилення процесів соціального розшарування і формування державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі з Тайка.

Соціально-економічні і політичні нововведення цього часу знайшли відбиток у серії реформ, закріплених у Маніфесті Тайка, доповнених спеціальним кодексом «Тайхо рьо». Реформи Тайка, що мали для Японії VII ст. значення політичної революції, ознаменували завердження ранньофеодальної держави.

Феодальні відносини, що панували протягом багатьох століть у Японії, багато в чому подібні до європейських. Тут існувало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова і грошова ренти, відпрацювання. Система п ’ятидворок зв’язувала селян круговою відповідальністю. У містах існували цехи і гільдії. І так само, як, наприклад, у Німеччині, вони регламентували не тільки виробництво, але і приватне життя своїх членів.

Японський феодальний клас складався з двох основних станів —напівзалежного від центральної влади князів — даймо і дрібного дворянства, відомого під назвою «самураїв». Самураї мали значні привілеї, які навіть надавали їм право безкарного вбивства будь-якого ремісника або купця, якщо останні не виявляли йому достатньої поваги.

Наявність схожих рис у японського і європейського феодалізму є наочним прикладом прояву історичних закономірностей у народів, розділених величезними просторами і які не знали про існування один одного.

В історії розвитку японської феодальної держави можна виділити два етапи, що відрізняються, насамперед, за формою правління.

Протягом першого етапу (VII—ХІІ ст.) її форма правління багато в чому нагадувала форму правління танського Китаю, із властивими йому органами влади: імператор, державна рада, що розробляла загальні напрямки державної політики; інші схожі органи влади і управління. Проте, на відміну від Китаю, у Японії існувала особлива духовна державна рада.

Сьогунати в Японії

У ХІІ ст. форма правління в Японії зазнала значних змін. Це було обумовлено зростанням економічної сили і політичним впливом місцевих кланів губернаторів, намісників тощо, які фактично ставали необмеженими правителями-вотчинниками у своїх володіннях. В умовах їх боротьби, яка не припинялася, в Японії встановилася нова форма правління — сьогунат — своєрідна форма феодальної військової диктатури, при якій влада як у центрі, так і, певною мірою, на місцях зосереджувалася в руках сьогуна — «великого полководця». Встановлення сьогунату в Японії знаменувало початок другого етапу розвитку феодальної держави в Японії, періоду його військово-політичного об’єднання. Опорою режиму стала військово-служива феодальна ієрархія, насамперед, стан самураїв, що перетворилися в прямих або опосередкованих васалів сьогуна.

Починаючи з кінця ХІІ ст., в історії японської держави виділяють періоди трьох сьогунатів.

Перший сьогунат Мінамото (1192—1333 рр.). Встановлення першого сьогунату Мінамото[77], що спирався на новий військово-бюрократичний апарат — бакуфу, було викликано прагненням подолати роздробленість, придушити чвари, зміцнити феодальну державу у своїх власних інтересах і в інтересах усього феодального класу.

У період камакурського сьогунату імператорський престол було поставлено під прямий контроль сьогунів. Навіть престолонаслідування імператорського дому потребувало згоди і своєрідного затвердження в бакуфу. Вводилася особлива посада радника сьогуна при дворі (1221 р.), якому підпорядковувалася особлива дружина і в обов’язок якого ввійшло «політичне заступництво» імператора. У XIII ст. правителі нового клану Ходзе ініціювали поділ імператорського дому Фудзивара на 5 гілок, яким по черзі давалися звання секкенів. Тоді ж і сам імператорський дім було поділено на південну і північну гілки із правом успадкування престолу по черзі. Гарантом цієї розгалуженої системи монархії виступали сьогуни. Таким чином, установилася реальна військово- політична диктатура нової влади.

Управління в рамках сьогунату стало здійснюватися через нову систему місцевих представників: сюго, яким доручалися поліцейські і військово-васальні справи (із 1190 р.), і дзито — земельних представників по контролю за податками, у тому числі й у вотчинах — сеєнах (із 1185 р.). Згодом сюго стали як би військово-поліцейськими губернаторами в провінціях, володіючи в тому числі і судовими правами. Сьогун вважався «главою сюго і дзито», тим самим зосереджуючи у себе військову і поліцейсько- судову владу. Центральне управління країною здійснювало бакуфу, в якій виділялись декілька відомств: адміністративне (мандокоро), судове (монтюдзе), військове (са- мурайдокоро). Відомства були одночасно і судовими інстанціями по позовах васалів — гокенинів. Для нагляду за знаттю була створена спеціальна рада з 10 вищих васалів сьогуна.

Наприкінці XIII ст. військова диктатура сьогунів набула більш відкритого вигляду. Від Державної ради правителі Ходзе перейшли просто до домашніх нарад клану. Реальне становище секкенів занепало, було ліквідовано державний секретаріат. Зростанню значення військової організації сприяла тривала боротьба з навалою монгольського флоту, розгромленого, в тому числі, завдяки «священій допомозі» тайфуну (камікадзе), який знищив ворожі кораблі.

Другий сьогунат Асикага (1335—1573 рр.). Система управління Камакурського сьогунату посилила сепаратистські настрої різних кланів, тепер уже територій. Після низки заколотів, реставрації тимчасової влади імператорів у країні, встановився режим сьогунату дому Асикага. Другий сьогунат сприяв загальній децентралізації країни. Протягом XV ст. країну роздирали постійні міжусобні війни, селянські повстання. Державна влада і управління обмежувалися межами феодального угруповання, яке збиралося навколо сьогунів. Влада бакуфу була значно ослаблена. Цьому сприяло те, що японському сьогуну прийшлося визнати свою васальну залежність від Китаю, до якого і перейшло право затверджувати японських імператорів. У країні в цей час було біля 20 великих і значна кількість середніх і дрібних даймх, що у своїх володіннях правили фактично самостійно.

Третій сьогунат Токугава (1598—1867 рр.). В останній чверті XVI ст. найзамож- ніші феодали центральної Японії повели боротьбу за політичне об’єднання країни, яка закінчилася встановленням третього сьогунату Токугава Ієясу.

У XVII—XVIII ст., коли відбувалося посилення жорстокості форм і методів здійснення державної влади, сьогунат набув рис абсолютистського правління, що спиралося на військово-поліцейський апарат, який позбавився багатьох пишних атрибутів досьо- гунатських часів, але був настільки ж численним і розгалуженим.

У той же час зберігалася і система традиційної монархії з власним управлінням і власними повноваженнями. Імператор був номінальним главою держави. Його повноваження обмежувалися власним двором і релігійними справами. Відповідно до особливого «Заповіту Ієясу» всі реальні державні повноваження передавалися сьогуну, влада його визнавалася спадковою у власному роді. При імператорі знаходився особливий представник сьогуна — сьосидай, що вважався одночасно намісником імператорської столиці Кіото. Імператорський двір мав у своєму розпорядженні власну адміністративну організацію, але його роль обмежувалася палацевими церемоніями, релігійними і науково-освітніми справами в столиці. На основі закону 1615 р. навіть релігійні функції імператорського двору були поставлені під контроль сьогуна, що втручався в призначення на всі вищі придворні посади.

За формою державного устрою Японія того часу являла собою досить централізовану державу, хоча феодальні князівства, як адміністративно-політичні одиниці, не були ліквідовані. Місцеві князі зберігали право управління, суду на своїх територіях. Відповідно до закону від 1632 р. вводилися спеціальні посади поліцейських інспекторів (мецке) сьогуна, які на чолі зі старшими поліцейськими здійснювали нагляд за діяльністю князів—дайме. Незмінно залишалися під контролем бакуфу торгівля і ремесло у великих містах, а також гірничорудні підприємства.

В цей час одним із засобів зміцнення влади сьогуна була система закладів, остаточно закріплена законом у 1635 р. Відповідно до закону всі дайме повинні були поперемінно мешкати в будинку сьогуна, а повертаючись у свої володіння, залишати в Едо (столиці сьогуната) свої сім’ї. Система закладу поширювалася і на синів імператора.

Найближчим помічником сьогуна був його перший радник (тайро), що виконував у разі потреби обов’язки регента. Він, як правило, і призначався при надзвичайних обставинах. Крім того, при сьогуні існувало коло старших радників (рейзто), що складали безпосередньо уряд, який виконував свої обов’язки позмінно протягом місяця. Декілька старших радників в останні роки токугавського сьогунату склали Державну раду, дещо таке, що нагадувало вузький «кабінет міністрів». За кожним із членів ради закріплювалося визначене коло управлінських функцій і контроль за однією з п’яти колегій бакуфу: внутрішніх справ, іноземної, військової, військово-морської і фінансів.

Таким чином, говорячи про форму японської держави періоду середньовіччя, можна дійти висновку, що вона була відносно централізованою державою, форма правління якої представляла своєрідну абсолютну монархію, що встановилася у зв’язку з узурпацією влади імператора Японії «великим полководцем» — сьогуном. Основною рисою цієї феодальної монархії було двовладдя, імператора і сьогуна. Військово-поліцейський режим сьогунату підтримувався в основному середньовічним становим ладом, впливом служивого прошарку самураїв. Після того, як стара станова система стала розпадатися (ХІХ ст.), у країні наступила державно-політична криза влади. Японія вступає у новий етап свого розвитку.

2. Зміни в суспільному та державному ладі в результаті реформ Мейцзи

У XIX столітті в Японії відбувається процес первісного нагромадження капіталу, відзначений тими ж рисами, що і в Європі. Виникають великі статки. Товарно-грошові відносини захоплюють не тільки місто, а й село. Незважаючи на панування цехів, з'являються капіталістичні мануфактури. Феодальні відносини вступають в смугу розкладання. Буржуазна революція стала неминучою. Головними силами, котрі скоїли її, були кріпосне селянство, буржуазія і дрібне дворянство. Розвиток капіталістичних відносин в Японії і їх проникнення в село підсилили і до того вже крайню екс-плуатації селянина. Селянські повстання слідували одна за одною. У першій половині XIX століття в Японії стався близько 250 селянських повстань: в 50-е і 60-е роки селянські повстання слідують одне за іншим. З 1853 по 1856 рік їх налічується 52, в одному тільки 1861 року - 17 і т.д. Уряд сьогуна суворо розправлявся з селянським революційним рухом. Ватажки селян піддавалися болісній страті через розп'яття. Перед тим на очах у страчуваного звірячому винищували членів його сім'ї. Японська буржуазія була незадоволена роздробленістю Японії і відносною слабкістю центральної влади (великі феодали утримували власне військо, карбували монету і повновладно розпоряджалися у своїх володіннях), наявністю цехів і гільдій, дріб'язкової регламентацією ремесла і торгівлі і т.п. Але найбільшу небезпеку вона бачила в іноземному капіталі. Особливу агресивність виявляли Сполучені Штати, які поспішали випередити своїх європейських суперників. У 1853 році США послали до Японії ескадру, командувач якої пред'явив японському уряду ультимативну вимогу про встановлення торгових відносин. Під тиском вирішального військової переваги уряд сьогуна змушене було задовольнити цю вимогу. У 1858 році був підписаний нерівноправний договір, за яким Японія не могла встановлювати мита на ввезені з США товари вище певного відсотка (від 5 до 35), повинна була визнати екстериторіальність американців в Японії (тобто їх непідсудність японським судам) і т.д. Слідом за тим нерівноправні договори були укладені Японією з Англією, Францією, Голландією та іншими країнами. Капітуляція уряду перед іноземними колонізаторами загрожувала загибеллю відсталому японському виробництву і торгівлі. Чи не задовольняючись можливостями відкритого грабежу Японії, іноземні держави прагнули до перетворення її в колонію. У 1862 році англійський флот піддав руйнівною бомбардуванні місто Кагосіма, щоб змусити япон-ські влади сплатити величезну контрибуцію за вбивство англійського громадянина. У 1864 році з'єднаний флот США, Англії, Франції та Голландії - головних колоніальних держав того часу - обстріляв місто і фортеця Сімоносекі, змусивши японські влади до задоволення вимог про безперешкодне проходження суден через Симоносекский протоку. Небезпека колоніального поневолення Японії була очевидною. Незадоволені були і самурайські елементи, одні - через прагнення поправити свої матеріальні справи за рахунок великих сеньйорів, інші - в силу свого ставлення до промисловості та торгівлі, з якими вони вже були міцно пов'язані. Найбільш організовані, краще за інших збройні самураї прибрали до своїх рук рух буржуазії. Остання і сама шукала союзу з дворянством, бо не менш самураїв боялася революційних прагнень японського селянства. На відміну від того, що було в Європі, японська буржуазія виступала в революції не в союзі з селянством, а проти нього. Цією обставиною пояснюється компромісний характер революції: японський капіталізм виявився обплетені густою мережею феодальних відносин. Після того як в ході громадянської війни сегун, його рід і всі ті, хто їх підтримував, були розгромлені, а імператор знайшов свою колишню, давно втрачену владу, почалася смуга реформ. Чи не припинялися виступи селян робили їх невідворотними. Досить сказати, що протягом перших десяти років існування нового політичного режиму в країні сталося 185 селянських повстань (тільки в одному 1869 р наприклад, сталося 42 повстання). Деякі з них були досить великими (до 250 тис. Повсталих). У 1868 році були декретованих знищення цехів і гільдій, надання всім і кожному права вільно обирати професію, свобода торгівлі. Феодальні рогатки між областями були ліквідовані. По всій країні були введені єдині закони, скасовано станові привілеї, встановлена ​​формально рівна відповідальність перед законом, дозволені шлюби між особами різного походження. У 1871 році дозволяється вільна купівля-продаж землі, що означало перетворення феодальної земельної власності в буржуазну. Реформа закріпила землю за тими, хто нею фактично розпоряджався, але на умовах викупу. У тому ж 1871 року уряд скасував феодальні уділи, запровадивши поділ на губернії на чолі з призначеними з центру губернаторами. У 1872 році був виданий указ про введення загальної військової повинності, ніж підривалася монопольне право самураїв на військову службу. У квітні 1868 року, тобто на рік революції, імператор Японії дав обіцянку відкинути віджилі звичаї минулого і встановити по всій країні "право і справедливість" в тій формі, "як вони визнаються", відкрити дорогу здібностям (замість привілеїв) і, саме головне, організувати дорадче збори, з тим щоб вирішувати всі справи управління "згідно з думкою суспільства". У тому ж році були створені дві палати: верхня з представників феодальної знаті і нижня з самурайських і буржуазних елементів. Обидві вони, особливо друга, грали незначну роль. Управління країною знаходилося як і раніше в руках вищої знаті, палацових кіл та бюрократії. Розвиток відбувався повільно. У 1885 році створюється кабінет мі-нету Міністрів, невідомий всієї колишньої практики Японії. Новим було міністерство торгівлі і промисловості - знак уваги до буржуазії. Копіюючи Німеччину, захоплювався японських конституціоналістів "ідеальним" змішанням феодальних і буржуазних почав, кабінет міністрів поставили в залежне становище від сильного голови - міністра-президента, якого хотіли бачити схожим на Бісмарка. Японська урядова бюрократія боявся перед колегіальним органом влади: на противагу кабінету міністрів було створено міністерство імператорського двору (власне, три особи - міністр двору, зберігач друку і головний камергер), яке не входило до складу кабінету, не було йому підпорядковане і не залежало від його падіння. У наступному році створюється Таємна рада - дорадчий орган при імператорі, задуманий як противагу "крайнощів" представницьких органів влади. У 1888 році уряд остаточно встановлює адміністративний поділ країни і дозволяє діяльність дорадчих органів на місцях в префектурах, містах і повітах, подбавши, звичайно, про те, щоб підпорядкувати їх влади призначеного з центру губернатора. Нарешті, слід вказати на створення титулованій аристократії - заходи, здійсненої, як це не дивно, в плані підготовки конституційного правління. Титулами князів, маркізів, графів, віконта і баронів, запозичені у Європи, були наділені представники старої феодальної знаті і мало хто з представників чиновного самурайства, висунулися в ході революції (всього 500 осіб). Таким чином, була створена спадкова і "непохитна" палата перів - оплот японського консерватизму.

3. Особливості формування японського права.

Японське право — це сукупність моральних, релігійних і правових норм, яка склалася на основі стародавньокитайських релігійно-філософських концепцій, власних звичаїв, рецепції іноземного (американського та романо-германського) права.

Починаючи з V ст. до епохи Мейдзі (XIX ст.) Японія зазнала сильного впливу китайських ідей і теорій. Основою японського, як і китайського, права була філософська концепція конфуціанства. Під її впливом розвиваються японське право, законодавство, правова філософія. Перші пам'ятники японського права з'явилися на початку VII ст. і являли собою юридичні збірники, складені на зразок тодішнього китайського законодавства. Відмітна їх риса полягає у тому, що з XIII ст. на зміну імператорським збірникам (ріцу — рьо) прийшли акти правлячих феодальних кланів.

Протягом тривалого часу (XVII — середина XIX століть) Японія фактично повністю була ізольована від зовнішнього світу. Остаточно закріпивши ієрархічну систему суспільства, яка позбавляла нижчі верстви населення яких-небудь прав, правляча військово-феодальна верхівка проводила вкрай консервативну лінію. Вона підтримувала традиційну національну психологію конфуціанського толку, заважала проникненню у свідомість населення іншої ідеології, яка могла змінити «національну цілісність» (кокутай). Найважливіший нормативний акт цього часу «Кодекс із ста статей», або «Сто законів» (1742 p.), впорядкував старі закони і норми звичаєвого права, вироблені феодалами. У ньому здебільшого містилися норми матеріального і процесуального кримінального права. Норми цивільного права були подані слабко, тому багато цивільно-правових і торгових відносин регулювалися звичаєвим правом. У країні офіційно діяв принцип незнання законів («народ не повинен знати закони, а мусить лише підкорятися ним»), відповідно до якого зміст законів має бути відомий лише суддям і чиновникам. В основі цього принципу лежала концепція стародавньокитайського права — невідомість майбутнього покарання сильніше утримує від вчинення злочину, ніж його знання.

Визначальними для формування основних рис сучасної правової системи Японії стали 60—80-ті роки XIX ст. Це так звана епоха Мейдзі («освіченого правління»), яка почалася з буржуазної революції 1867—1868 pp. Попри всю її обмеженість, революція дала поштовх до істотних реформ у різних сферах суспільного життя. Інтерес до культури Китаю — багатовікового наставника Японії — почав швидко знижуватися. Японія спрямувала свої погляди на Європу. Протягом деякого часу вплив китайського права ще зберігався (воно викладалося в Токійському університеті до 1880 p.), однак поступово зводилося нанівець внаслідок прагнення японців прилучитися до європейської культури.

Перелом у правосвідомості і правовій культурі японського населення настає з кінця 60-х років XIX ст., коли спостерігається промисловий підйом, активно розвиваються капіталістичні відносини, встановлюються торгові зв'язки з іншими державами. На японську мову перекладаються французькі і німецькі кодекси, вивчається англійське право. Поставлене і поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок розвинутих країн.

Становлення нової правової системи проходило в гострій боротьбі між прихильниками консервативних і демократичних методів управління. Законодавство неодноразово змінювалося. При упорядкуванні Цивільного кодексу Японії відбувалося переорієнтування то на Цивільний кодекс Франції, то на Німецьке Цивільне Уложення. Спочатку до Японії запросили професора Г. Буассонада (Франція) для впорядкування проектів Кримінального кодексу і закону про кримінальну процедуру. Вони розроблялися на французький зразок і були прийняті парламентом як закони у 1880 р. Г. Буассонаду було також запропоновано скласти проект Цивільного кодексу. Проте поданий у 1890 р. на затвердження до японського парламенту його проект був відхилений. Також був відхилений і Торговий кодекс, складений відповідно до Торгового кодексу Франції. Були прийняті Цивільний (1898 р.) і Торговий (1899 р.) кодекси, розробку яких парламент доручив японській комісії, яка орієнтувалася на німецьку модель. Правда, автори включили до нього низку положень проекту кодексу Г. Буассонада. Однак ці кодекси не мали широкого практичного застосування. У правовому житті Японії перевага віддавалася традиційним формам вирішення спорів — примирливому посередництву і за згодою сторін, що припускали поблажливе ставлення до винного і прощення з боку потер-плого.

У 1889 р. була прийнята перша конституція Японії. Моделлю для основного закону стала прусська конституція, пристосована до японських умов. Перша Конституція Японії була консервативною, затвердила верховну владу імператора, обмежила права парламенту і фактично згодом підготувала грунт для військово-фашистському режиму. Кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство (Кримінальний кодекс 1907 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p., закон про підтримання громадського спокою 1922 р.) набуло репресивного характеру.

Після закінчення Другої світової війни і капітуляції Японії, аж до укладення у 1951 р. Мирного договору, всі сфери життя країни перебували під контролем Верховного командування Союзних сил. За цей час багато інститутів права формувалися за американськими зразками. У результаті цього виникла невідповідність між старою правовою системою, яка склалася під впливом континентального європейського права, і глобальним тиском американського права. При впорядкуванні демократичної Конституції Японії 1947 р. за основу був узятий проект, підготовлений цивільною адміністрацією штабу окупаційних американських військ на чолі з генералом Макартуром. Як наслідок, прийняття нової конституції викликало необхідність перегляду всього законодавства держави (див. § «Закон. Кодифікація»).

Починаючи з епохи Мейдзі розвиток японського права відзначається двома (в цілому характерними для більшості східних країн) тенденціями: вестернізацією та збереженням традиційного у праві.

Основні тенденції розвитку японського права

«Вестернізація» у японському праві. У силу особливостей державно-правового розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що було обумовлено прагненням покінчити з нерівними торговими договорами, котрі були нав’язані їй у 1858 р. деякими західними державами (США, Великобританія, Франція, Голландія й ін.). З 1872 р. була підготовлена ціла серія кодексів, розроблених за допомогою європейських юристів: французьких, німецьких і навіть англійських. Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 року. Реформи, здійснені в той період з метою демократизації країни, мали американізований, а не специфічно японський характер. Вони дали Японії нову Конституцію (1946 р.), реорганізували систему управління, статус публічної служби. Була перебудована судова система, внесені зміни до чинних кодексів. Таким чином, після 1945 р. помітний вплив на розвиток права починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.

Традиційне в японському праві. Але право, скопійоване за західним зразком, по суті, регулювало лише незначну частину громадського життя Японії. Японське суспільство значно відрізняється від суспільства європейського і за своєю структурою, і за своїм духом. Традиції та спосіб мислення у більшості японців спирається на конфуціанські ідеї ієрархічного порядку, що базується на самій природі речей, а індивідуалізм ніколи не мав міцних коренів у Японії. Соціальні структури й ліберальний дух, що передбачалися кодексами європейського зразку, лише незначною мірою оволоділи японським суспільством. Ідея права не проникла в повсякденне життя японців. Абстрактний характер норм права, його логічний характер, як і раніше, далекі для японців. Головне для них — норми поведінки (гирі), встановлені для кожного виду людських відносин традицією й засновані (принаймні зовні) на почутті прихильності (нинхо), що поєднує індивідів у їх

відносинах. Той, хто не дотримується цих норм, діє лише у своїх інтересах, замість того, щоб підкорятися шляхетним поривам своєї душі; при цьому і він сам, і його родина викликають презирство. Якщо відкинути відносини між великими підприємствами, то рідко хто звертається до суду для здійснення своїх прав, як це передбачається кодексами. Кредитор готовий чекати від боржника виконання зобов’язань добровільно, без застосування примусу. Жертва нещасливого випадку, переживаючи своє нещастя, відмовиться від звернення до суду для реалізації свого права і з вдячністю прийме разом із вибаченнями скромне відшкодування, що його винуватець поспішить запропонувати потерпілому. Звертання до суду для задоволення претензії, яку право називає законною, мало відрізняється в

розумінні японців від вимагання. На думку японців, поняття суб’єктивного права знеособлює людські відносини, воно ставить усіх людей у рівне положення всупереч ієрархічному порядку, котрий, відповідно до доктрини конфуціанства, є основою японської традиції, існує у природі. Це поняття далеке почуттям японців, а вони воліють керуватися почуттями, а не розумом. Суди Японії досить активні, але велику частину їх діяльності у сфері відносин між приватними особами складає їх примирення, а не вирішення справ по суті.

На відміну від інших країн, керівники Японії, уводячи кодекси, зовсім не мали наміру змінити спосіб життя населення. Бажання розвивати країну в плані економічному, яке привело до сприйняття західних правових форм, співіснувало з бажанням зберегти

традиційний дух.

Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. У 1873 р. на посаду юридичного радника японського уряду був запрошений французький юрист, професор Г. Буассонад. Підготовлений ним проект Цивільного кодексу Японії був опублікований у 1891 році. Але набуття ним чинності відкладалося на 1894 р. У ході обговорення багато з його положень викликали серйозні зауваження, зокрема порушення національних традицій. Це й обумовило підготовку нового проекту кодексу, що складався під значним упливом проекту німецького Цивільного уложення 1896 року. На цьому варіанті, але з використанням багатьох положень проекту Г. Буассонада, і був заснований новий Цивільний кодекс Японії, що

набув чинності у 1898 році. Такою ж була й доля іншого проекту Г. Буассонада — Торгового кодексу Японії 1890 року, який у 1899 році замінено іншим, побудованим за німецьким зразком. Цивільний і Торговий кодекси кінця XIX ст. діють у Японії й понині, незважаючи на велику кількість внесених у них змін. Особливо значимими були перетворення японського законодавства після Другої світової війни, коли Конституцією 1946 р. Була проголошена рівність у правах подружжя, а в галузі торгових відносин і діяльності компаній значною мірою проявився вплив американського права (почасти це проявилося в Законі про довірчу власність (1922 р.), який мав на меті залучити у країну англо- американський капітал. — Л. Б., С. Б.).

Цивільний кодекс Японії складається з загальної частини й чотирьох розділів, присвячених речовому, зобов’язальному, сімейному й спадковому праву. У них знайшли відображення властиві буржуазному цивільному праву принципи охорони права приватної власності, свободи договору тощо. У розділах про сімейне і спадкове право Кодекс 1898 р. затверджував владу батьків і чоловіка: вступ у шлюб вимагав згоди батьків (для чоловіка — до досягнення 30, для дівчини — 25 років), дружина не вважалася дієздатною, не мала права успадковувати майно чоловіка тощо. Після прийняття Конституції саме ці розділи кодексу, а також загальна частина його піддалися найбільшим змінам. Питання цивільного процесу тривалий час регулювалися Законом про організацію суду та Цивільним процесуальним кодексом 1890 року. Цими актами, власне кажучи, вперше в історії Японії вводилася судова процедура розгляду спорів, яка здійснювалася до цього здебільшого методом примусового посередництва феодалів. У 1926 р. японський ЦПК був виданий у новій редакції, підготовленій за зразком австрійського законодавства й надалі, навіть після Другої світової війни, суттєвих змін не зазнав.

Суміжні галузі права. Торгове право. Торговий кодекс Японії складається з чотирьох розділів, у яких найдокладнішим чином регулюються такі питання: загальна частина, торгові компанії, торгові угоди, морська торгівля. До нього, як і до Цивільного кодексу, після видання неодноразово вносилися зміни, однак значно частіше видавалися додаткові закони. Серед найбільш важливих — видані у 1899 р. закони про ліцензії, про торгові знаки і про авторське право; у 1921 р. — закони про оренду землі та про оренду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних паперів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.) і про відшкодування збитку, пов’язаного з рухом автомобільного транспорту (1955 р.) чи з використанням атомної енергії (1961). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приватної монополії й під- тримку приватної торгівлі, віднесений до числа «антимонопольних», хоча він аж ніяк не перешкодив посиленню ролі монополій у японській економіці. Джерелами цивільного і торгового права в Японії поряд із кодексами та окремими законодавчими актами визнаються діючі звичаї й норми моралі (відсилання до них є як у Цивільному, так і в Торговому кодексі), хоча сфера їх застосування поступово звужується у зв’язку з розширенням сфери законодавчого регулювання (наприклад, у галузі рибальського промислу, використання гарячих джерел тощо). Рішення ж японських судів формально не вважаються джерелом права, однак на практиці постанови вищих судів, і особливо Верховного суду, сприймаються судами (а в ряді випадків і державними установами) як нормативні акти, що підлягають неухильному виконанню.

Трудове право. Трудові права робітників та службовців у Японії регулюються низкою нормативних актів, багато з яких були прийняті в результаті активної боротьби трудящих за свої інтереси. Зокрема, Конституція 1946 р. проголосила свободу укладання й розірвання трудового договору, заборону наймання на роботу дітей до 15 років, рівну оплату праці чоловіків і жінок та інші демократичні положення. Прийнятий у 1947 р. Закон про трудові стандарти визначає умови праці, тривалість робочого часу, надання відпустки (це залежить від стажу роботи, але в цілому дуже короткого) тощо. Правовий статус об’єднань трудящих (право на їх створення проголошено Конституцією) визначається Законом про профспілки 1949 року. У Японії профспілки будуються, як правило, по підприємствах і нині охоплюють не більше третини всіх працюючих у країні.

Соціальне законодавство. У Японії існує дуже складна система пенсійного законодавства. Близько 10 законів щодо сплати пенсій за старістю регулюють різні частки страхових внесків, котрі підлягають сплаті самим працівником, підприємцем і державою, і різні розміри пенсій залежно від безлічі обставин. Виплачуються також порівняно невеликі пенсії в разі втрати годувальника. Майже все японське населення охоплене страхуванням на випадок хвороби, багато працюючих застраховані від нещасливих випадків на виробництві, а також від безробіття.

Екологічне право. За останні десятиліття все більш важливе місце в системі японського 8л законодавства посідають норми, спрямовані на захист навколишнього середовища. З кінця 1940-х рр. такого роду акти приймалися лише муніципальною владою, а не на загальнонаціональному рівні. У 1958 р. видані перші закони про охорону вод від забруднення промисловими відходами, в 1962 р. — Закон про контроль над кількістю диму й сажі, що викидаються в навколишнє середовище; у 1967 р., виданий так званий Основний закон про контроль за забрудненням навколишнього середовища, а на його базі прийняті у 1968 р. закони про запобігання забруднення атмосферного повітря і про обмеження шуму. У 1970 р. виданий Закон про покарання за злочини, що полягають у небезпечному для здоров’я людей забрудненні навколишнього середовища. Ним передбачені позбавлення волі для працівника, котрий порушив відповідні правила виробничої діяльності, і штраф для юридичної особи, що завдала збитку здоров’ю людей. Особливо велика увага приділяється утилізації відходів та підтримці чистоти в міських умовах. Контроль за виконанням законодавства в цій сфері здійснюється муніципалітетами. Більш інтенсивного розвитку зазнало законодавство про охорону навколишнього середовища в 1970-х рр., коли були видані закони про запобігання смороду (1971 р.), про відшкодування за збиток, заподіяний відпрацьованими маслами (1975 р.), про регулювання вібрації (1976 р.) та ін.

Кримінальне право і процес

Джерела кримінального права і процесу. Першим з усіх японських кодексів, виданих в епоху Мейдзі, став Кримінальний кодекс 1870 р. (з доповненнями 1873 р.). Власне кажучи, це був систематизований збірник феодальних законів, які відрізнялися від колишніх лише тим, що їх перестали приховувати від населення. Про це говорить, наприклад, те, що катування як головний спосіб розслідування кримінальних справ скасовано лише в 1879 р. завдяки наполегливим звертанням Г. Буассонада до японського уряду. У 1882 р. були видані складені (під керівництвом Г.Буассонада) за зразком французьких законів Кримінальний кодекс і Закон про карну процедуру. Ці акти стали значним кроком уперед у розвитку й відновленні японського права. Зокрема, Кримінальний кодекс 1882 р. Уперше запровадив у японську суддівську практику принцип «немає злочину і покарання без вказівки про те в законі» і заборону надання зворотної сили закону, що вводить чи підсилює кримінальну відповідальність. Цей кодекс закріпив низку гуманних положень давньояпонського права: наприклад, застереження про обов’язкове пом’якшення відповідальності за всіма злочинами, якщо винний добровільно повідомить владі про свою участь у розслідуванні злочинної справи. Кодекс остаточно скасував тілесні і ганебні покарання й так звані кваліфіковані види страти. Однак з посиленням реакційних, військово-бюрократичних тенденцій у політиці японського уряду підготовка карних законів у Японії (подібно до цивільного і торгового законодавства) стала орієнтуватися не на «класичні» буржуазні французькі кодекси, а на «споріднене з японським духом» німецьке буржуазно-поміщицьке законодавство. У 1907 р. був виданий Кримінальний кодекс, що значно поширив повноваження суддів як у визначенні розмірів санкції, так і у встановленні складу того чи іншого злочину. Цьому значною мірою сприяли і формулювання кодексу, що містили лише самі загальні дефініції злочинів, і широкі межі передбачених покарань. Починаючи з 20-х рр. XX ст., у карне законодавство Японії було внесено чимало змін самого реакційного характеру, спрямованих на жорсткість репресій та розширення надзвичайних повноважень поліції (Закон про підтримку громадського спокою 1928 р. тощо). Крах японського мілітаризму в результаті Другої світової війни мав своїм наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі країни. Великим завоюванням демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про непорушення основних прав людини (ст. 11), повагу до особистості (ст. 13), рівність всіх перед законом (ст. 14), свободи думки, совісті, віросповідання, зборів, об’єднань, слова, преси й інших способів вираження думок (ст.ст. 19—23). Незважаючи на деякі зміни, що відбулися в 1947 р. (скасування деяких статей, що стосувалися замаху на імператора і його сім’ю, а також інших явно застарілих положень), у Японії й понині діє Кримінальний кодекс 1907 р. (у редакції 1947 р. з подальшими виправленнями та доповненнями), котрий доповнюється Законом про малозначні злочини 1948 р., Законом про неповнолітніх 1948 р. та деякими іншими. Спроби повної реформи карного законодавства, тобто заміни Кримінального кодексу 1907 р. іншим починалися неодноразово (проекти 1927, 1947, 1972 рр. тощо), однак щоразу з тих чи інших причин виявлялися безрезультатними.

Інститути кримінального права і процесу. Злочини. Чинний Кримінальний кодекс Японії не проводить формального розподілу злочинних діянь на окремі категорії за ступенем тяжкості. Якщо дотримуватися порядку, закріпленого у главі Особливої частини кодексу, що присвячена складам чи групам складів злочинів, то вони такі: внутрішні безладдя; злочини, що відносяться до зовнішніх ускладнень; злочини, пов’язані з дипломатичними відносинами; перешкоджання виконанню публічних обов’язків; втеча; приховування злочинця й усунення доказів злочину; безладдя; підпал і необережний підпал; злочини, що відносяться до затоплення й водопостачання; перешкоди транспорту; порушення таємниці (особистої); злочини, пов’язані з опіумом; підробка грошей; підробка документів; підробка цінних паперів; підробка печаток; лжесвідчення; обмова; непристойні дії, зґвалтування й багатожонство; злочини, пов’язані з азартними іграми; злочини, що пов’язують з місцями відправлення релігійного культу; хабарництво; убивство; заподіяння тілесних ушкоджень; необережне заподіяння тілесних ушкоджень; аборт; затримування й позбавлення волі; погрози; захоплення людей; злочини проти честі; злочини проти кредиту та професійної діяльності; крадіжка та розбій; шахрайство і вимагання; привласнення; злочини, пов’язані з вкраденим; знищення і приховання (документів, будівлі тощо).

Покарання. Основними покараннями, передбаченими статтею 9 другого розділу КК, є: страта, позбавлення волі з примусовою працею (каторга), позбавлення волі без примусової праці (тюремне ув’язнення), карний арешт. Страта передбачена за кілька видів злочинів, однак фактично смертні вироки виносяться в останні роки лише за тяжке вубивство і приводяться у виконання вкрай рідко — не більше двох-трьох страчених у рік. Стосовно позбавлення волі склалася стійка (хоча й не абсолютна) практика призначення двох видів за ті чи інші злочини. Позбавлення волі з примусовою працею призначається за так званий «харентідзай» (злочини за «ганебним» або «безчесним» мотивом, до яких належать убивство, зґвалтування тощо). Позбавлення волі без примусової праці призначається за злочини, що мають політичний характер, і за злочини, скоєні за необережністю. Позбавлення волі з примусовою працею і без примусової праці може призначатися довічно. Однак типовим у цих випадках є застосування ст.28 КК, що допускає умовне звільнення засудженого довічно за умови відбування ним десятилітнього терміну й виправлення. На практиці засуджені довічно залишають стіни в’язниці, не пробувши в них — у максимально тривалому варіанті — двадцяти років. Карний арешт призначається за малозначні злочини; штраф і малий штраф (пеня) пов’язані з майновими позбавленнями. Пеня призначається за малозначні злочини. При несплаті штрафу або малого штрафу несплачена частина компенсується шляхом поміщення засудженого в робітний дім. Найбільших змін зазнало японське законодавство в галузі кримінального процесу. У 1890 р. був прийнятий Кримінально-процесуальний кодекс Японії, складений в основ- ному за зразком французького Закону про кримінальну процедуру 1880 р. У 1922 р. його замінено новим КПК, складеним тепер уже за зразком німецького Кримінальнопроцесуального кодексу 1877 р., котрий діяв до кінця Другої світової війни. Проголошені в Конституції 1946 р. права громадян у сфері кримінального судочинства — заборона застосовувати покарання без відповідної процедури (ст. 31), право на судовий розгляд будь-якого обвинувачення (ст. 32), заборона незаконного арешту (ст. 33), право на захист (ст. 34), заборона незаконних обшуків (ст. 35), застосування катувань і жорстоких покарань (ст. 36), право кожного обвинувачуваного по карній справі на швидкий і відкритий розгляд його справи безстороннім судом, на безкоштовну (якщо в цьому є необхідність) юридичну допомогу (ст. 37) тощо, стали базою для перегляду багатьох положень КПК та інших кримінально-процесуальних актів. Прийнятий у 1947 р. Закон про поліцію ліквідував колишній гранично централізований поліцейський механізм і поставив її під контроль місцевої влади. У 1948 р. Набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який увібрав у себе ряд інститутів американського права і, порівняно з колишнім КПК, підсилив захист прав підозрюваного й обвинувачуваного. У цей же період прийняті закони про судоустрій (1947 р.), про прокуратуру (1947 р.), про адвокатуру (1949 р.), які із змінами продовжують діяти йсьогодні. Верховний суд, відповідно до наданих йому Конституцією великих повноважень, видав документ за назвою «Кримінально-процесуальні правила» (1948 р.), у яких розвивалися й деталізувалися положення Кримінально-процесуального кодексу (відповідні правила були прийняті Верховним судом і для цивільного процесу, і для розгляду сімейних суперечок, і з ряду питань управління судами. — Л. Б., С. Б.). У цілому реформа системи японського судочинства значно зміцнила позиції демократичних сил у країні і створила правову базу для їх подальшої боротьби з реакцією. У чинній судовій процедурі переплітаються елементи минулого, пов’язані насамперед з «інквізиційним процесом», у якому вирішальна роль належить визнанню обвинувачуваного, і елементи, запозичені з англо-американської системи судочинства, де всіляко підкреслюється змагальний характер судового процесу й зовні безстороння позиція судді. Незважаючи на всі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві і навіть на пряму конституційну заборону піддавати покаранню будь-кого, якщо єдиним доказом проти нього служить власне визнання, попереднє слідство в Японії, що проводиться поліцією та прокуратурою, як і раніше, орієнтоване на те, щоб вирвати таке визнання. Психологія багатьох японських суддів також значною мірою прив’язана до традиційної формули японського права, що включалася аж до уведення Кримінально-процесуального кодексу 1948 р. в усі судові настанови — «Визнання є найпершим із усіх доказів». Під очевидним впливом середньовічного письмового судочинства встановлений порядок, відповідно до якого до сучасного суду прокурор подає письмові свідчення свідків, і лише в разі їх заперечування захистом той чи інший свідок викликається для допиту в суд. Доказова сила письмових свідчень, отриманих у ході попереднього слідства, настільки велика, що, згідно зі ст.321 КПК, прокурор за певних умов може вимагати слідувати їм навіть у разі відмови свідка від них у судовому засіданні. Новим інститутом у післявоєнній судовій процедурі став і перехресний допит, що підсилює змагальний початок й оцінюється як дуже прогресивний. Специфічним для Японії став інститут «роз’яснення», котрий з’явився у ході післявоєнних реформ кримінального процесу. Після того, як виголошувався обвинувальний вирок, і до розгляду питання про те, чи визнає підсудний свою провину, захист одержував право вимагати, щоб прокурор роз’яснив окремі пункти обвинувального вироку. У відповідних випадках це дає можливість відразу ж показати слабкість обвинувачення. З кінця 1950-х рр. у Японії реалізується ідея інтенсифікації кримінального процесу, породжена перевантаженням судів цивільними і кримінальними справами, затягуванням розгляду та зволіканнями, що викликають невдоволення населення і зростання недовіри до всієї системи судочинства. Так, з метою прискорення процесу приблизно за тиждень до суду проводиться «попередня підготовка», тобто нарада судді, прокурора й захисника, котрі братимуть участь у справі. На такій нараді вони домовляються з багатьох суттєвих питань майбутнього суду, в тому числі про кількість свідків, яких може викликати кожна зі сторін, про регламент їх допиту тощо. При цьому обговорюються й документальні докази, що їх сторони подають до суду. Наступним елементом інтенсифікації стало встановлення чіткого графіка судового розгляду конкретної справи, що не допускає його розтягування на місяці. З цією метою була спрощена навіть процедура складання протоколів судових засідань — до них стали вносити не буквальний запис, а загальний зміст показань свідків та виступів сторін. При всіх недоліках система інтенсивного судового розгляду визнається відомим виходом із кризи юстиції, породженої перевантаженням суддів і тривалими термінами розгляду справ.

4. Характеристика Конституції 1889 р.

Конституція Японської імперії є порівняно невеликий за обсягом документ, що складається з 76 статей, розподілених по семи главам - «Про імператора» (глава I), «Про права і обов'язки підданих» (розділ II), «Про імперському парламенті» (глава III ), «Про державні міністрах і Таємного раді» (глава IV), «Про судову владу» (глава V), «Про фінанси» (глава VI), «Додаткові постанови» (глава VII). Стислість Конституції не дозволяла охопити всіх питань конституційного права, в зв'язку з чим вона виконувала роль джерела права лише частково, в певній мірі будучи політичною декларацією. Більш детальна регламентація прав і функцій імператора, парламенту, уряду і Таємної ради, порядку виборів та інших питань визначалася іншими актами, в тому числі Законом про імператорському домі, Законом про палатах, іншими. Текст Конституції в значній мірі запозичений з європейських, перш за все прусських, зразків. Японський вчений Накано Томіо, що почав в 1920-х роках ретельний порівняльний аналіз статей японської і європейських конституцій, прийшов до висновку, що лише три статті Конституції Японської імперії можуть вважатися цілком оригінальними - стаття 1 про безперервну династії, стаття 31 про повноваження імператора в разі військового положення і стаття 71 про застосування бюджету попереднього року. В іншому він встановив, що 46 статей японської Конституції відповідають Конституційної хартії Пруссіі і 18 статей - іншим конституціям, в тому числі Бадена, Вюртемберга і інших південнонімецьких держав. Прусське вплив простежується головним чином в статтях про законодавство, права та обов'язки підданих, судової та адміністративної організації. Конституція 1889 роки не спричинила серйозних змін виданого до неї законодавства. Відповідно до статті 76 Конституції всі діючі законні постанови (закони, укази, регламенти) залишалися в силі доти, доки вони не суперечили Конституції. Таким чином, новий конституційний режим лише підтвердив велике законодавство, прийняте в епоху реставрації Мейдзі. Значна частина завдання реставраторів, яка полягала в реформі існуючого права, була вже виконана до 1889 року; Конституція створила лише парламент.

Стаття 1. Японська імперія управляється безперервною на вічні часи імператорською династією.

Стаття 3. Особа імператора є священною і недоторканною.

Стаття 4. Імператор - глава держави, він має верховну владу і здійснює її відповідно до постанов цієї конституції.

Стаття 5. Імператор здійснює законодавчу владу згідно з імперським парламентом.

Стаття 6. Імператор затверджує закони і пропонує їхнє оприлюднення і виконання.

Стаття 7. Імператор скликає імперський парламент, відкриває і закриває його, відстрочує його засідання і розпускає палату депутатів.

Стаття 8. Імператор може у випадку нагальної потреби підтримати суспільну безпеку або усунути суспільне нещастя, у проміжках між сесіями парламенту видавати імператорські укази, що мають чинність закону.

Ці імператорські укази повинні бути представлені імперському парламенту в найближчу сесію і, якщо імперський парламент їх не схвалить, повинні бути оголошені урядом недійсними на майбутнє.

Стаття 9. Імператор видає або наказує видати укази, необхідні для виконання законів, підтримки громадського спокою й порядку й сприяння добробуту підданих. Такі укази в жодному разі не повинні вносити змін у чинні закони.

Стаття 10. Імператор встановлює організацію різних галузей державного управління, призначає і звільняє всіх цивільних і військових посадових осіб і визначає їхні оклади, оскільки в цій конституції або в інших законах не передбачено особливих вилучень.

Стаття 11. Імператор є верховним командуючим армією і флотом.

Стаття 12. Імператор встановлює організацію і чисельний склад армії та флоту мирного часу.

Стаття 13. Імператор оголошує війну, встановлює мир і укладає договори.

Стаття 14. Імператор оголошує стан облоги. Умови оголошення і дія стану облоги визначаються законом.

Стаття 15. Імператор дарує шляхетство, чини, ордена й інші відзнаки.

Стаття 16. Імператор має право амністії, помилування, пом'якшення покарання і відновлення в правах.

Глава II. Про права й обов'язки підданих

Стаття 19. Кожен японський підданий, що задовольняє умовам, необхідним законам й указам, однаково має доступ до цивільних і військових посад і до всякої іншої публічної служби.

Стаття 20. Всі японські піддані зобов'язані службою в армії або у флоті відповідно до постанов закону.

Стаття 22. Японським підданим надається у встановлених законом межах свобода вибору і зміни місця проживання.

Стаття 23. Ніхто з японських підданих не підлягає арешту, ув'язненню, виклику на допит або покаранню інакше як згідно із законами.

Стаття 24. Ніхто з японських підданих не може бути позбавлений права бути судимим суддями, яких визначає закон.

Стаття 25. Без згоди японського підданого не можна ні увійти в його житло, ні піддати це житло обшуку, за винятком визначених законом випадків.

Стаття 26. Таємниця листування кожного японського підданого є недоторканною, за винятком визначених законом випадків.

Стаття 27. Власність кожного японського підданого є недоторканною. Вилучення, необхідні в інтересах суспільної користі, визначаються законом.

Стаття 28. Всі японські піддані користуються свободою віросповідання в межах, сумісних із суспільним спокоєм і порядком, а також з їхніми обов'язками підданих.

Стаття 29. Японські піддані користуються у визначених законом межах свободою слова, друку, зборів і союзів.

Стаття 30. Японські піддані мають право подачі петицій за умови дотримання форм шанобливості і згідно зі стосовними до цього особливими правилами.

Глава III. Про імперський парламент

Стаття 33. Імперський парламент складається із двох палат: Палати перів і Палати депутатів.

Стаття 34. Палата перів відповідно до указу про Палату перів складається зі членів імператорського дому, з носіїв дворянських титулів і з осіб, призначених до неї імператором.

Стаття 35. Палата депутатів складається зі членів, що обираються народом відповідно до постанов виборчого закону.

Стаття 37. Жоден закон не може бути виданий без схвалення імператорського парламенту.

Стаття 38. Обидві палати голосують пропоновані урядом законопроекти. Кожній з них належить, крім того, право законодавчої ініціативи.

Стаття 41. Імперський парламент скликається щорічно.

Стаття 45. Під час розпуску Палати депутатів імперським указом призначаються нові вибори....

Стаття 47.1 в тій, і іншій палаті рішення приймаються абсолютною більшістю голосів. У випадку рівності голосів голос голови дає перевагу.

Стаття 52. Ніхто зі членів тієї або іншої палати не може бути притягнутий до відповідальності поза палатою за думку, яка висловлена ним у палаті.... Якщо, проте, сам член оголосив свої думки в промові, у пресі, у писаннях або яким-небудь іншим способом, то він підкоряється постановам загального права, до нього застосовуються загальні закони.

Стаття 53. Ніхто зі членів тієї або іншої палати не може бути арештований під час сесії без згоди тієї палати, до якої він належить, за винятком випадків затримання на місці злочину або карного діяння, пов'язаного із внутрішніми або зовнішніми заворушеннями.