1. Особливості формування наукових поглядів на державу і право в ХІХ ст. та загальна характеристика їх напрямів.

2. Державно-правова ідеологія лібералізму. Політико-правові ідеї Джеремі Бентам, Джон Стюарт Мілль (Англія), Бенжамен Констан, Алексіс де Токвиль (Франція), Вільгельм Гумбольдт, Лоренц Штейн (Німеччина)/.

Лібералізм як напрям європейської політичної та правової думки бере свій початок у творчості визначного англійського мислителя Джона Лока. Термін "лібералізм" з’являється на початку XIX ст. і походить від латинського "libertas", тобто "свобода". Основою цього напряму, засадничою вартістю лібералізму є свобода, яка, згідно з класичною дефініцією Декларації прав людини і громадянина, розуміється, як "право робити все, що не порушує свободи іншої людини; використання природжених прав кожною людиною не має інших меж, ніж ті, які забезпечують іншим членам суспільства змогу користуватися такими самими правами". У XIX ст. лібералізм стає однією з найвпливовіших політичних та інтелектуальних течій. Концептуальну основу лібералізму складають дві головні тези. Перша полягає у твердженні, що особиста свобода і приватна власність є найвищими соціальними цінностями. Друга - у твердженні, що реалізація цих цінностей не тільки забезпечує розквіт усього творчого потенціалу особи та її благополуччя, але й водночас веде до розвитку як суспільства в цілому, так і держави зокрема. Поряд з цими двома ідеями є низка інших елементів ліберальної ідеології, зокрема ідея прогресу, загального блага, правової держави, конституціоналізму, розподілу влад, представництва, самоврядування.

Лібералізм першої половини XIX ст. виступив з розробкою ідей, які, з одного боку, продовжували традиції попередніх прогресивних мислителів у трактуванні політичних та громадянських свобод, представницької демократії та ін. (Монтеск'є, Лок та ін.), а з іншого - провели їхню переоцінку відповідно до змінених суспільно-політичних реалій. Наприклад, ідея влади народу та суспільного договору була замінена доктриною представництва. Сама по собі ідея представництва як гарантія особистої свободи була проголошена ще в XVII ст., а згодом знайшла своє закріплення в американській Декларації незалежності і французькій Декларації прав людини і громадянина, як природжені та невідчужувані права особи. Однак розвиток подій в кінці XVIII - на початку XIX ст., зокрема у Франції, показав, що воля більшості, проголошення певних прав ще не є гарантією від їхнього ігнорування та порушення. Тому лібералізм протиставляє державній владі, яка постійно посилювалася, цінність індивіда, його автономію, у тому числі від влади більшості.

Основоположник французького лібералізму Б.Констан так формулював завдання, яке він ставив перед собою: "Протягом сорока років я захищав один і той самий принцип - свободу у всьому: в релігії, філософії, в літературі, у промисловості, у політиці, розумі. Під свободою розуміється верховенство особи над владою, котра бажає правити за допомогою насильства, і над масами, які репрезентують з боку більшості право підпорядкування собі меншості". Він же підкреслював, що "політична свобода служить гарантією особистої свободи, проте вона не може її замінити". Розвиток лібералізму відбувається тією чи іншою мірою у всіх європейських країнах та на північноамериканському континенті.

Ідеї демократизації політичних і правових інститутів держави пропагував у своєму політико-правовому вченні англійський філософ і юрист І. Бентам (1748—1832). Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу І. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі. Інші форми держави — монархія та аристократія не можуть забезпечити реалізації принципу загальної користі. Вони захищають користь та інтереси меншої кількості людей і не гарантують особистої та майнової безпеки населення. Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її утворення. Договір — це омана, стверджував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися урядові. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що передують державам і урядам, немає. Природними у людини є тільки почуття, здібності й нахили, їх не можна вважати правом, а тим паче законами. Та більше — їх необхідно підкорити законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили. Позитивним правом, на думку мислителя, є встановлена законом можливість і гарантія дозволених вчинків. Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов'язки.

Політичне вчення Джона-Стюарта Мілля (1806— 1873) є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого І. Бентамом, Мілль, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальше розроблення нор-мативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії". Свою нову утилітаристську етику Мілль умотивовував із допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, в остаточному підсумку, служили мислителеві засобом обґрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини історичного розвитку і водночас — напрямків її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. У політичній теорії Мілля можна вирізнити кілька рівнів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і зменшення страждання — є фактом, що не підлягає доведенню з допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини — це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально і справедливо. "Справедливість,— писав Мілль, — має своїм підмурком користь і складає головну частину всієї моралі... Справедливістю називаються моральні вимоги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посідають вище місце в ряді вимог суспільної користі, а тому мають вищу обов’язковість, ніж інші вимоги". Це — формальний аспект тлумачення вченим справедливості, її місця в системі етичних категорій. За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми соціальної та політичної філософії Мілля — взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне тлумачення цих взаємовідносин. У визначенні ідеалу останніх мислитель виходив з інтересів та блага індивіда. Основу політичної філософії Мілля становлять способи: забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу автономії особистості. Він звинувачував сучасні йому політичні інституції в тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і ставив у центр своєї філософії історії та соціальної філософії поняття свободи і прогресу. Вчений гадав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, — це насамперед свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки правильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у природність і необхідність плюралізму думок і політичних позицій. Слід зазначити, що Мілль був першим ліберальним мислителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували. Мілль був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності й рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда. Вчений підкреслював: "Воля народу, насправді, є не що інше, як воля найчисленнішої чи найдіяльнішої частини народу, тобто воля більшості або тих, хто здатний примусити визнавати себе за більшість, а отже, народна влада може прагнути пригнічувати частину народу, і тому проти її зловживань також необхідні заходи, як і проти зловживань будь-якої іншої влади. Отож, обмеження державної влади над індивідом не втрачає свого значення і в тому разі, коли наділені владою відповідальні перед народом, тобто перед більшістю народу". Значну увагу в концепції Мілля приділено правам людини. Для обґрунтування прав людини стосовно держави й суспільства вчений "не запозичував доказів з ідеї абстрактного права", а виходив, відповідно до утилітаристської традиції, з принципу користі...

Першим представником лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії, був Алексіс де Токвіль (Tocqueville), 1805-1859. Юрист за освітою, з 1827 р. він займав посаду судді. У 1831-1832 рр. перебував у США з метою вивчення американського досвіду організації системи виконання покарань. Його праця "Демократія в Америці", написана після цієї поїздки у 1835-1840 рр., набула широкої популярності і до 1850 р. витримала 13 видань. Він брав активну участь у державному та політичному житті, був депутатом парламенту, міністром закордонних справ. У період правління Наполеона ІІІ змушений був емігрувати. У 1856р. вийшла його книга "Давній устрій (старий порядок) та революція".

"Демократія в Америці" - це водночас емпіричний опис функціонування американської демократії, збірка загальних думок про функціонування держави та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі ключові проблеми, як співвідношення рівності і свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху у напрямі свободи і демократії. Він стверджує, що поступовий розвиток рівності є факт провіденційний і наявні всі його головні ознаки: він існує у всьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, він зазначає: "Незважаючи на всі недоліки, правління демократії все-таки більш, ніж будь-яке інше здатне сприяти процвітанню... суспільства". Разом з тим Токвіль велику увагу приділяв організації державної влади, що за демократії має особливо велике значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення "системи стримувань та противаг" і теорії розподілу влад, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи - так, щоб, підпорядковуючись напряму, який вказує більшість, вони могли боротися з його випадковими бажаннями і не погоджуватися на його небезпечні вимоги. Під цим оглядом він особливо відзначає незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Проте Токвіль підкреслює, що недостатньо закріпити ті чи інші положення у конституції, оскільки устрій держави залежить і від інших факторів. Він, зокрема, писав, що Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу і багатства своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходить то від анархії до воєнної деспотії, то від воєнної деспотії до анархії. Про фактори, що зумовлюють успіх американської демократії, Токвіль пише: "Фізичні причини (географічні умови - Т.А.) мають менший вплив, ніж закони, а закони - набагато менший, ніж звичаї (мораль)". Під останнім він розуміє всю сукупність знань, уявлень, думок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, традиційний та інтелектуальний устрій народу. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політичного устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв мислитель вбачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалася історично в Новій Англії. І саме у традиції громадського самоврядування містяться корені народного суверенітету й утвердження на практиці принципів свободи.

А проте ні добрі закони, ні інші чинники не врятували Америку від стану, який Токвіль, слідом за Дж.Адамсом та іншими, назвав "тиранією більшості". Він називав "нечестивим і мерзенним" таке правило, коли у справі управління більшість може чинити все, що завгодно. На його думку, існує вищий закон - "справедливість", яким встановлено "межі права кожного народу" і водночас право кожного індивіда апелювати "від верховної влади народу до верховної влади всього людства". Однак, на відміну від своїх попередників, які користувалися поняттям "тиранія більшості" для критики демократичних законів, Токвіль вбачав "тиранічний" прояв американської демократії найперше у пануванні громадської думки. Ця думка у зв’язку з прагненням кожного здобути підтримку інших громадян в умовах демократії неминуче стає думкою мас і тому володіє колосальною примусовою силою, яку неможливо порівняти ні з якими законами. Вчений підкреслював: "Масі нема потреби вдаватися до законів, щоб покарати тих, хто думає інакше; їй достатньо висловити своє несхвалення, і почуття гнітючої самотності і безсилля доведе їх до відчаю". І далі: "Коли люди рівні за своїм становищем, то завжди громадська думка величезною силою тисне на розум кожного індивіда; вона керує ним, охоплює і пригнічує його; це залежить не стільки від політичних законів, скільки від складу самого суспільства". Тому як би не були врівноважені та розподілені влади в демократичному суспільстві та як би юридично не гарантувалися основні громадянські права і свободи, висловлювати думки, які суперечать думці маси, стає надзвичайно важко. Отже, звільнившись від тиранії держави, американці створили у суспільстві свою власну тиранію - тиранію одноманітного мислення і поведінки людей, що не терпить інакодумства. Разом з тим Токвіль відзначив низку факторів, які пом’якшують "тиранію більшості" в Сполучених Штатах Америки. Серед них він особливо виділяє той авторитет, яким користуються в цій країні юристи. Хоча в умовах американської демократії вони становлять привілейовану касту і є аристократами за способом мислення, манерами та смаками (зокрема, відчувають інстинктивну любов до порядку та формальностей, неприязнь до дій мас тощо), водночас за інтересами і походженням самі належать до народу і тому користуються його довірою і обираються на всі, більш або менш значні державні посади. В результаті, вплив юридичної професії виходить далеко за межі суддівської або адвокатської діяльності. Як відзначав мислитель, рідко яке-небудь питання, що виникло, рано чи пізно не стає юридичним, внаслідок чого всі сторони змушені вдаватися до ідей та мови, характерних для юридичних процедур, а державні діячі, які також, в основному, є юристами, вносять звичаї та технічні прийоми своєї професії в здійснення суспільних та державних функцій. Мова права, таким чином, певною мірою стає повсякденною мовою, а юридичне мислення все більше проникає у свідомість мас. У цьому аспекті важлива роль належить суду присяжних, коли народ або певна його частина піднімається до рівня суддів.

Токвілю характерне протиставлення рівності і свободи. Він вважав, що в демократичних республіках рівність є більшою соціальною цінністю, ніж свобода. Тоді як потреба у свободі є життєво важлива для небагатьох, рівність робить щасливим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане більш стійкому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, у кінцевому підсумку, ладні відмовитися від свободи. "Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступне, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перенесуть злидні, гноблення, варварство, але не перенесуть аристократії", - підкреслював Токвіль. Проте водночас рівність породжує індивідуалізм, а це є негативне явище, оскільки він веде до таких негативних наслідків, як поступова відмова громадян від участі у суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах "завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб зайнятися спільними". Це, врешті, приводить до появи прагнення передати турботу про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразнику - державі, яка, в міру послаблення понять про проміжні влади, незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така одноособова влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрості, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Більше того, на думку вченого, у процесі зростання прагнення до рівності народ все з більшою симпатією ставиться до встановлення одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз'єднані, коли соціальні зв'язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності і, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується у суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, врешті, обов'язково забере у людей головне - свободу. І важливим здобутком Америки є те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями.

Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політичної свободи. "Коли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на європейському континенті, - писав Токвіль, - то старі національні звички одразу ж і немов би шляхом природного тяжіння поєднуються зі звичками і поглядами, які породжує новий суспільний устрій, при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосереджуючись в ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля".

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентралізації. У праці "Давній устрій та революція" він підкреслював, що централізація є фактор, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

Як прихильник демократії та свободи, мислитель був переконаний, що вони є цінністю самі по собі. Люди, які бачать у свободі виключно засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не можуть утримати її надовго. Згідно з Токвілем, прагнення свободи - це властивість далеко не всіх народів, а тільки тих, які створені для неї, ненавидять, як зло, саму залежність, люблять у свободі не тільки матеріальні блага, які вона їм дає, але бачать в ній самій таке дорогоцінне і необхідне благо, втрачаючи яке нічим не можна втішитись, і володіння яким є найвищою нагородою. Справжня любов до свободи притаманна небагатьом - це властивість людей особливої, великої душі, які знаходять вищу насолоду, за словами Токвіля, у праві говорити, діяти, дихати без утисків, підпорядковуючись тільки Богові та закону.

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) стояв біля джерел німецького лібералізму. У 1792 р. написав роботу "Досвід установлення меж діяльності держави", яка була опублікована лише в 1851 р. Основна ідея праці - підхід до держави з позиції гуманістичного індивідуалізму. На першому місці у співвідношенні з державою стоїть людина, найбільш сприятливе становище в державі має бути забезпечене саме для людини.

Гумбольдт підтримує лінію соціальної науки кінця XVIII ст. на диференціацію суспільства (громадянського суспільства) і держави.

Гранями цієї диференціації виступають розбіжності між: І. Системою національних установ (організацій, союзів, об'єднань, сформованих знизу, самими індивідами) і державними інститутами та службами. II. "Природним і загальним правом" і правом позитивним, створюваним безпосередньо державою. III. "Людиною" і "громадянином".

Суспільство і держава не є рівноцінними. Суспільство принципово значуще порівняно з державою, а людина є щось більше, ніж громадянин - член політичного ("державного") союзу. З тієї ж причини "природне і загальне право" має бути єдиною основою для права позитивного, керівним при розробці й прийнятті державних законів.

Мета існування держави як такої - служіння суспільству. Держава, що правильно реалізує призначену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати нічого іншого, крім забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки громадян. Гумбольдт дотримувався концепції "мінімальної держави". Функції держави мають бути різко звужені. Держава не повинна піклуватися про позитивне благо громадян: 1. Господарський успіх. 2. Суспільну кар'єру. 3. Моральність. 4. Фізичне здоров'я. 5. Спосіб життя. 6. Особисте щастя.

У державі об'єднання людей в один соціальний союз породжує нескінченну багатогранність людських сил і діяльностей. За таких умов розвиваються багаті натури, повнокровні характери, а саме: формується людина, яка володіє внутрішнім достоїнством, волею. Держава - це втілення верховної влади, де існують різні суперечності і конфлікти. Тому держава погано переносить властиві соціальному союзу: розмаїття індивідуальностей, інтересів, воль, думок, учинків.

Верховна влада через державу хоче: 1. Підігнати всіх і все під один ранжир. 2. Уніфікувати свідомість і поведінку людей, а також усілякі життєпрояви нації і суспільства. На думку Гумбольдта державне втручання фактично націлене на зниження того рівня різноманіття, яким відрізняється буття суспільства. Турбота держави і государя розслаблює свободу й енергію індивідів, відучує їх самостійно вирішувати повсякденні життєві проблеми, власними силами переборювати труднощі. Постійне очікування допомоги з боку держави в кінці обертається бездіяльністю людини, що призводить до зубожіння. Страждає моральність, згасає дух громадянськості, індивід утрачає самостійність, впадає в апатію, робить висновок Вільгельм фон Гумбольдт.

Критикуючи тотальну регламентацію життя членів суспільства, Гумбольдт доходить до абсурду. Він думає, що державні закони, незалежно від їх конкретного змісту, аморальні і соціально порочні, тому що спрямовують поведінку людей і до того ж супроводжуються примусовою санкцією. У межах права живуть не вільні люди, а юрба відгодованих рабів.

Як підсумок, політико-правові вчення Гумбольдта зводяться до того, що державний устрій: 1. Завжди пов'язаний з обмеженням свободи. 2. На нього не можна дивитися інакше, як на "зло, нехай і необхідне".

У 40-х роках XIX ст. Лоренц фон Штейн (1815-1890) приїхав до Парижа для ознайомлення з ситуацією у Франції, після чого опублікував книгу "Соціалізм і комунізм у сучасній Франції" (1842 р.). У своїй роботі він виступив з різкою критикою теорій соціалізму і комунізму. Штейн був істориком, економістом і великим німецьким державознавцем. Написав низку робіт: "Поняття суспільства" у трьох томах, "Вчення про управління", "Сьогодення і майбутнє науки про державу і право Німеччини".

Лоренц фон Штейн пророкував неминучість соціальних революцій. Соціалістичний рух пов'язаний з розвитком класу найманих робітників і має інтернаціональне значення. Для того, щоб уникнути соціальних потрясінь, Штейн розробив проект реформ держави і права.

Штейн у своїх політико-правових вченнях розрізняє державу і громадянське суспільство. Суспільство засноване на поділі праці, що, у свою чергу, залежить від форми власності. Суспільство поділяється на класи. У феодальному суспільстві існували землевласники і залежні від них селяни. Після революції у Франції суспільство поділяється на капіталістів і робітників. Боротьба класів - особливий науковий інтерес Штейна Він вважав, що якщо суспільство поділяється на класи, то держава повинна мати надкласовий характер. Протилежні класи прагнуть оволодіти державною владою і використовувати її у своїх інтересах, що обмежить загальний прогрес.

Штейн міркував, що перемога капіталістів загрожує суспільству застоєм, тому що за допомогою держави вони поневолили б робітничий клас і позбавили б його можливості здобувати власність. Але ще небезпечніше захоплення держави робітничим класом. Це привело б до поділу всіх благ порівно. Виробництво припинилося б, і все завмерло б. Почався б розпад і настав би занепад суспільства. Відродився б деспотизм.

Штейн засуджує республіку як державу, підлеглу суспільству. Якщо в республіці є високий майновий ценз, вона стає знаряддям влади капіталістів і, навпаки, наділення більшості політичними правами підкоряє республіку пролетаріату. Єдина форма держави, незалежна від класів, це конституційна монархія, вважав Штейн. Монарх, особливо спадкоємний, перебуває на такому могутньому і недосяжному щаблі влади, що йому далекі інтереси будь-якого класу. Тільки монарх здатний усвідомити інтереси суспільства в цілому. Виходячи з цих інтересів, він попереджає утиск одного класу іншим. Штейн стверджував навіть, що монарх, який стоїть вище будь-яких приватних інтересів, схильний захищати пригноблених, тобто пролетарів, від надмірного гноблення капіталістами.

Лоренц фон Штейн розрізняв владу законодавчу, урядову і князівську (монархічну). У законодавстві повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри. Штейн обґрунтовує законність, правопорядок, непорушність прав громадян, прав, що розуміються тільки як рівні можливості членів суспільства домагатися поліпшення свого становища за допомогою законних засобів.

Ряд ідей Штейна використовували прусський канцлер Бісмарк та інші політичні діячі з метою декларації німецької імперії як "соціальної монархії", що стоїть вище класових суперечностей.

Політико-правові вчення Штейна захищали індивіда, його права, його особистість. Головний мотив, що повинен рухати індивідом, - це прагнення до самореалізації. Його суть - добування, переробка, виготовлення і збільшення благ. Усяке благо, зроблене особистістю, належить їй і є недоторканним, як і сама особистість. Цією недоторканністю блага є право. Поєднане через право з особистістю в одне недоторканне ціле благо є власністю. Законом громадського життя є "по суті своїй постійний і незмінний порядок залежності тих, хто не володіє, від тих, хто володіє". Вища форма суспільства - держава. Держава є персоніфікованим організмом загальної свободи. Тому вона повинна служити тільки загальному, забезпечувати свободи. Свобода - той принцип, на якому тримається держава.

Політико-правові ідеї Лоренца фон Штейна щодо ролі "надкласової монархії" викликали негативну реакцію з боку прихильників революційного шляху, соціалізму і комунізму.

Лоренц фон Штейн (1815-1890) Автор праць з теорії та історії держави і права, державного, адміністративного, господарського, фінансового, залізничного права, правосуддя, теорії соціалізму і комунізму, податків і державної позики, теорії політики, політичної економії, проблем юридичної освіти тощо. Найважливішими для світової правової і політичної думки є: "Соціалізм і комунізм сучасної Франції" (1842), "Соціалістичний і комуністичний рух у французьких революціях" (1846), "Історія соціального руху у Франції з 1789 року до наших днів" (1850), "Система науки про державу" (1852-1856), "Вчення про управління" (1865-1868), "Сучасне і майбутнє науки про державу і право Німеччини" (1870), "Сучасне і майбутнє науки права" (1880).

Теоретико-методологічна позиція Л. фон Штейна перебувала між раціоналістичною філософією Гегеля, у якого він перейняв діалектичний метод і формальне протиставлення держави і суспільства, та французькими соціалістичними доктринами, із яких він запозичив економічні чинники правового ладу. З такої платформи він доводив безсилля сучасної йому юридичної науки і вимагав закласти до концептуального фундаменту юриспруденції філософію, "побудовану на реальному ґрунті". Наука права для Штейна була наукою про державу. Він різко критикував популярних тоді позитивістів, які перетворили цю науку на "просте знання позитивних законів", і протиставляв їм власне розуміння юриспруденції як "науки тих сил, що породжують право", науки, що пояснює елементи і основи розвитку юридичних явищ.

Витоки держави Штейн вбачав у зародках суспільної організації життя індивідів, які на певному етапі еволюції виявились неспроможними задовольняти власні потреби індивідуальною працею. Це призвело до підпорядкування сильними слабких, до бажання багатих взяти гору над бідними. Унаслідок цього виникло суспільство, у якому запанували несправедливість, нерівність, несвобода. Вирішити цю суперечність допомогла держава як найвища форма співіснування людей. Вона з часом стала колективним індивідом, здатним до самосвідомості як найвища інтелектуальна особа. її завдання - забезпечити свободу, матеріальний добробут і духовне зростання кожного громадянина. Воля держави не має бути віддзеркаленням волі класу чи політичної сили, а повинна відповідати сумарній волі всіх індивідів, які її населяють. Отже, тільки держава, за Штейном, здатна підняти знедолені маси, слабких до рівня багатих і сильних та відновити свободу і рівність, які існували ще до створення суспільства.

У такому призначенні держави - її очевидні переваги над суспільством, яке ґрунтується на економічних основах, мотиві самореалізації особистості. У суспільстві об'єктивно виникають клас, що володіє майном, і клас, який його не має. Такий поділ скасувати неможливо ані за соціалізму, ані за комунізму. Отже, ці ідеї є нездійсненними, утопічними, хоч і "цілком відповідають найблагороднішим потягам людського серця, заповітним його прагненням і бажанням". Однак суспільство не є аморфним зібранням індивідів, оскільки вони залежать один від одного. Якщо у суспільстві кожен керується лише своєю індивідуальною волею, що й призводить до нерівності і несправедливості, то держава здатна створити з таких воль самоорганізовану систему, яка й забезпечує права і свободи особи. Навіть у сучасній для Штейна історії держава і суспільство діалектично протистояли: держава прагнула створити прийнятний для неї суспільний устрій, а суспільство - надати державі якомога більше ознак суспільства.

Для виконання історичної ролі у відновленні свободи і рівності держава повинна піднятися над суспільством, підпорядкувати його собі. Демократії, республіці таке завдання не під силу, оскільки тут при формуванні основ управління занадто важливу роль відіграє саме суспільство: демократія - це "недержавна форма співіснування", а республіка - "викривлення ідеї державності", оскільки вона підпорядковує державу суспільству. Не здатна до виконання таких благородних функцій і абсолютна монархія. Ідеальна держава - "соціальна конституційна монархія" прусського зразка, яка стоїть над суспільством, класами і партіями. Складовою змісту законодавчої влади є самовизначення волі держави, виконавчої - державне управління в основних галузях: господарстві, правосудді і внутрішньому управлінні. Штейн поділяв виконавчу владу, діяльність якої регулює адміністративне право, на розпорядчу і примусову. На первісних етапах розвитку держави різниці між законами й адміністративними актами майже не помічали. Закон почали розуміти як загальнодержавну волю і ухвалювати народним представництвом лише за конституційної монархії. Акти виконавчої влади набирають юридичної сили лише у разі повної їх відповідності законам як відображенню державної волі. Суперечність у законі обумовлює відповідальність міністрів у політичній і судовій формах.

У конституційній монархії виокремлюють округи, провінції, міста і громади, які діють за принципами самоуправління. Такі автономні одиниці формують у загальнодержавному масштабі. Це станові, класові, промислові, землеробські, комерційні та інші громадські об'єднання, які утворюють систему "суспільного союзного устрою" й активно співпрацюють із виконавчою владою, особливо у сферах соціально-культурного державного будівництва.

У полі зору Штейна перебувало регламентування адміністративного "внутрішнього управління". Він поділяв його на: 1) управління особистим життям людини, до якого зараховував управління духовними процесами (наука, освіта, культура) та регулювання "фізичного розвитку людини" (репродуктивність населення, забезпечення продовольством і одягом, охорона здоров'я); 2) управління державним господарством (проблеми власності, промисловості, землеробства, шляхів сполучення, фінансування, податків, позики, грошового обігу, кредитування); 3) управління громадськими об'єднаннями, до сфери якого Штейн, окрім союзних корпорацій, вводить і сім'ю.

Правову державу Штейн визначав як державу, що "має конституційне адміністративне право", "де управління ведеться згідно з духом конституції", а закон "спирається на конституцію", де "встановлюються гарантії панування закону над розпорядженням, а конституції - над законом". У правовій державі Штейна законодавча влада "панує" над виконавчою, а монарх "забезпечує домінування загальнодержавної волі" і є "найвищим захисником інтересів слабких і пригноблених". Інакше кажучи, монарх - "верховне осереддя держави", її "найвище особисте начало".

Змальовуючи надкласову соціальну конституційну монархію як протиотруту від соціалізму і комунізму, Штейн водночас виступив з новаторськими працями щодо історичного вивчення нових явищ, їх наукової критики, одним із перших дав визначення понять "соціалізм" і "комунізм", суворо розмежовуючи їх між собою, і довів, що французький соціалізм не є винаходом однієї Франції, це - загальнолюдське надбання. Він стверджував, що рух пролетаріату за соціалізм тільки розпочинається, майбутні революції можуть бути лише соціальними і недалеким є той час, коли "і Європа, і світ здригнуться від соціалістичних революцій".

3 .Філософський позитивізм о.Конта та юридичний позитивізм Дж. Остіна.

Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з’ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивіз­му давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнавала згодом найбільшої критики.

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засно­ване на спостереженні й експерименті та пов’язане з ви­користанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, до­стовірністю, конструктивністю, об’єктивністю.

Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фак­тах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абс­трактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальною фізи­кою.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основ­них рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку “соціальною фізикою”. Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття “соціальна фізика”, а поняття “соціологія”, автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним. Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Зміст “статики” та “динаміки” контівської соціології.

Саму соціологію О. Конт поділяв на дві основні частини:1) соціальну статику,2) соціальну динаміку.

Перша покликана вивчати умови існування і закони функціону­вання соціальних систем; друга — закони їхнього розвитку і зміни.

Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспіль­ства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу).

Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так са­мо, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і вза­ємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості. Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні струк­турні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, держа­ву і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні ор­ганічної єдності суспільства.

Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільно­го розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших фак­торах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, при­ріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав пер­винним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кож­ному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта «станом людських розумів».

Родоначальником класичного позитивізму є Огюст Конт (1798-1857). Поряд з ним найбільш яскравими представниками класичного позитивізму є Герберт Спенсер, Джон Стюарт Мілль, Генрі Томас Бокль (1821-1862) і, мабуть, Єремія Бентам (1748-1832).

Головна праця Конта - "Курс позитивної філософії" (т. 1-6, 1830-1942). Конт зазначає, що його філософські погляди спираються на ідеї, що розробляються Беконом, Дідро, Юмом, Монтеск'є, Кондорсе, Ньютоном, Галілеєм [1]. Продовжуючи традиції Просвітництва, Конт рішуче повстає проти всякого роду систем, побудованих на абстрактних, умоглядних, абстрактних принципах. Головним методом пізнання він вважає спостереження, досвід: "Ми не можемо нічого дізнатися щодо будь-якого предмета, якщо не вдамося до досвіду. Тому з позитивної філософії за необхідності повинні бути виключені всі умовиводи a priori, засновані на природу речей".^[1]

Домінуюче положення в концепції Конта займає закон трьох стадій розвитку людського мислення і, по суті, людської історії. На його думку, щоб пояснити належним чином справжню природу і особливий характер позитивної філософії, необхідно насамперед кинути загальний погляд на поступальний хід людського розуму, розглядаючи його у всій сукупності, бо ніяка ідея не може бути добре зрозуміла без знайомства з її історією. В даному випадку Конт спирався на положення Тюрго, який вважав, що розвиток людського розуму є послідовну зміну теологічного, метафізичного і позитивного мислення. У тому ж дусі міркує і Конт. На його думку, перша - теологічна - стадія (форма) мислення розглядає явища Всесвіту так, як ніби вони управляються особливої і безпосередньої волею істот (дійсних чи уявних), обдарованих життям і свідомістю. Причому ця стадія мислення, у свою чергу, має три фази: фетишизм, політеїзм і монотеїзм. При дитячому стані розуму і досвіду всі предмети розглядаються окремо, як одухотворені (фетишизм). Потім з'являється поняття про невидимих істот, з яких кожне управляє цілим особливим класом предметів або явищ (політеїзм). Нарешті, на останньому щаблі все безліч окремих божеств зливається в єдиного Бога (монотеїзм). Наступна - метафізична - стадія мислення відносить явища не до волі істот земних або небесних, але до реалізованих отвлеченностям. Людина на цій стадії шукає уявні "першосутності", які знаходяться "позаду" світу явищ. Третя, кінцева стадія людського мислення - позитивна стадія. Вона затверджується з часів Декарта, який довів, що псу фізичні явища повинні бути з'ясовні матерією і рухом, тобто вже нс абстракціями, але незмінними фізичними законами. Однак що стосується "організованих" істот, то в цій сфері фіктивні суті (вираз Бентама) продовжували вживатися для пояснення явищ найбільш таємничих, особливо у фізіології, де вони ховалися під різними назвами (сила, початок і т.п.). Проте, починаючи з Декарта, поступово утверджується позитивне мислення. Людський дух, пише Конт, - "пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження і призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи міркування і спостереження, до пізнання дійсних законів явищ, тобто їх незмінних відносин послідовності і подоби ".

Основна ознака позитивного мислення, роз'яснює Конт, - закон постійного підпорядкування уяви спостереження. Згідно з цим законом "всяке пропозицію, яке недоступне точному перетворенню в просте явище приватного або загального факту, не може представляти ніякого реального і зрозумілого сенсу". Тому "основний переворот, що характеризує стан змужнілості розуму, але суті полягає в повсюдною заміні недоступного визначення причин у власному розумінні слова дослідженням ... постійних відносин, існуючих між спостережуваними явищами". Примітно при цьому, що Конт прагне відмежуватися від емпіризму. Істинний позитивний дух, на його думку, в основі своїй не менше далекий від емпіризму, ніж від містицизму: саме між цими двома однаково згубними, помилковими шляхами він прокладає собі дорогу. Для позитивіста, уточнює він, факти у власному розумінні слова, як би точні і численні вони не були, є завжди тільки необхідним сирим матеріалом. Головне в процесі пізнання, по Конту, це пошук закону, хоча б і у вигляді гіпотези. Саме пошуки закону відрізняють спостереження вченого від спостережень обивателя. Однак, з точки зору Конта, закон - це всього лише суб'єктивістська психологічна або логічна конструкція, яка не має ні об'єктивного, ні абсолютного значення. Ця точка зору Конта знаходить відображення в його твердженні про те, що вивчення явищ замість того, щоб стати коли-небудь абсолютним, повинно завжди залишатися відносним залежно від нашої організації і нашого становища.

Велике місце в структурі позитивної філософії Конта займає проблема класифікації наук. Конт розпорядженні науки в наступному порядку: математика → астрономія → фізика → хімія → фізіологія (біологія) → соціологія (соціальна фізика). Основний принцип даної класифікації полягає в тому, що будь-яка нова наука, у міру того як ми спускаємося вниз по ряду, відрізняється меншою спільністю і тому укладена в межах попередньої науки, маючи в той же час специфічними рисами, що відрізняють її від усіх наук, що знаходяться вище . Конт вважає, що, визначаючи дух кожної з цих наук, досліджуючи їхні зв'язки і відносини, можна привести всі притаманні їм принципи до найменшого числа загальних основоположний, які прийнятні до всіх щаблях розвитку оточуючого нас світу живої та неживої природи. Підкреслюючи це положення, Конт писав: "У первісну систему філософії, прийнятої людським розумом, визнавалося, що матерія дійсно за самою своєю природою істотно інертна або пасивна і що всі її дії виникають ззовні, під впливом відомих надприродних істот або відомих метафізичних сутностей. Але з Відколи ... людський розум обмежився вивченням справжнього співвідношення тел, не торкаючись первинних і основних причин, з тих пір ... стало ясно, що різні тіла природи проявляють перед нами більш-менш велику мимовільно діяльність. У цьому відношенні між тілами неорганічними і тими, які ми називаємо переважно одушевленими, є тільки просте розходження ступенів. Насамперед успіхи природної філософії цілком показали ... що не існує особливого роду живої матерії у власному розумінні, так як в тілах одушевлених знайдені елементи абсолютно тотожні з тими, з яких складаються тіла неживі. Далі, в останніх тілах легко підмітити самостійну діяльність, абсолютно аналогічну з діяльністю живих тіл, але тільки менш різноманітну ".

Що стосується природи людини, її освіти і виховання, то Конт виходить з того факту, що самій людській природі притаманні передумови, що роблять можливим соціальне існування. Людина має схильність до суспільства йому подібних і інстинктивно прагне до нього заради нього самого, а не через будь-яких вигод. Разом з тим людина володіє також деякої, хоча і незначною, ступенем природного доброзичливості. З іншого боку, ці соціальні схильності за природою своєю значно слабкіше, ніж схильності егоїстичні. Понад те, наші потреби всякого роду, від самих органічних і до найбільш піднесених, можуть бути задоволені тільки за допомогою праці, а праця в міру розвитку суспільства надзвичайно спеціалізується, згубно впливаючи на інтелектуальний і моральний розвиток людей. Нікчемна частковість, складова всі заняття людей, - нескінченно маленьке коліщатко, якому допомагають вони крутитися в машині суспільства, - не порушує або не задовольняє в них ніякого почуття громадськості або єдності із собі подібними. Розум людини неминуче звужується, а його свідомість щодо великих цілей людства також слабшає все більш і більш внаслідок звички зосереджуватися всіма думками на одному якомусь предметі, наприклад, на класифікації декількох комах або на вирішенні кількох рівнянь, як то буває і в такому випадку, якщо постійно займатися гострінням шпильок або виготовленням їх головок.

"Розрізнена спеціальність", підкреслює Конт, становить одне з найбільших зол нашого часу, найбільш всього затримують моральне і розумовий відродження людей. Головні ліки в даному випадку, згідно Конту, полягає в керівництві розуму, загалом освіті та вихованні, яке має бути широким, і особливо у встановленні спеціальної духовної влади, яка постійно підтримувала б у всіх класах повагу до головним вимогам спільного інтересу. Конт вважає, що вихованням людей повинні керувати в першу чергу філософи-позитивісти. При цьому вони повинні бути цілком незалежні від політичного, економічного і т.п. управління і рішуче усунуті від будь-якої участі в цьому останньому. По суті, на ділі Конт виступав за утвердження в суспільстві суворою моральної дисципліни. Головне правило моральності Конта: "жити для інших". Кантовский імператив - обходитися з іншими так, як ми хотіли б, щоб поводилися з нами, і любити наших ближніх, як самих себе, - здається Конту недостатнім, оскільки це все-таки має характер особистих розрахунків. На його думку, люди повинні намагатися не любити себе зовсім.

Усяке виховання і всяка моральна дисципліна повинні, по Конту, прагнути до однієї мети: доставити альтруїзму (слово, винайдене Контом) переважання над егоїзмом. Треба умертвляти фізичні та інші особисті інстинкти; поступка в кожному задоволенні, навіть в їжі, працюється Контом як аморальна, якщо тільки того не вимагає здоров'я.

Конт вважав, що кожна людина повинна прагнути до "єдності" і "систематизації"; головне для кожного і всіх - вимога загального блага в будь-якій ситуації, в будь-який час.

Рішення Контом питання про владу, про управління державою найбільш вразливе: в даному випадку навіть багато позитивістськи мислячі вчені дистанціювалися від Конта. Філософ вважав, що паралельно з послідовною системою теологічного, метафізичного і позитивного видів мислення в галузі суто практичної відбувався поступовий занепад військової могутності, яка замінялася життям промислової. На промисловому етапі розвитку духовна влада повинна належати позитивним мислителям, а світська влада - вождям промисловості. Головна пружина влади - влада духовна, здійснювана корпорацією філософів, які, усунувшись від влади політичної і всяких багатств, кожному дають поради та зауваження з приводу його життя. Світський уряд складається з аристократії промислової, з аристократії землеробської, авторитет яких повинен бути у відповідності зі ступенем спільності їх понять і занять, тобто банкіри на чолі, потім купці і, нарешті, хлібороби. Безперечно, в міркуваннях Конта про владу є небезпечна тенденція: виховання зосереджується в руках еліти, хоча б і духовної. В результаті, воно неминуче буде одноманітним, однотипним, буде нав'язуватися однодумність. Замість духовної свободи може утвердитися диктат, примус.

Серцевиною класичного позитивізму є теорія наказів Джона Остіна (1790-1869). Очевидно, саме тому виникнення юридичного позитивізму відносять до першої половини XIX ст. У своїх працях «Визначення предмета юриспруденції», «Лекції з юриспруденції, або філософії позитивного закону» він розвинув утилітаристську тезу Д. Бентама про те, що право - це наказ суверена, і дав їй розгорнуте обґрунтування. Якщо за Бентамом право необхідно сприймати як сукупність законів, виданих або схвалених сувереном для регулювання поведінки людей, які перебувають під його владою, то за вченням Остіна сувереном, залежно від обставин, може бути і особа, і установа, які дійсно, а не формально, є сувереном для підвладних у певному політичному суспільстві. Отже, джерелом права є суверенна владна воля держави. Право - це те, що встановлено державою. Що торкається суб´єктивних прав громадян, то вони цілком походять від позитивного права. Лише держава створює особу як суб´єкта права, якості якого повністю визначаються законодавством. Зрозуміло, що в цій площині особа не може вимагати від держави визнання яких-небудь природних, людських прав.

Важливішою гарантією нормального функціонування права й самої суверенної влади, на думку вченого, є звичка більшості до покори. Норма права - це норма владного примусу, або, говорячи словами самого вченого, «правило, встановлене однією розумною істотою, яка має владу над іншою розумною істотою, для керівництва нею». Наказ суверена наділений санкцією, і є, власне, правовою нормою. За цією логікою позитивними законами в суворому розумінні цього слова повинні вважатися такі закони, які передбачають певні наслідки, зокрема негативні у вигляді законного заподіяння шкоди. Сутність позитивістського підходу в розумінні й тлумаченні права добре передається формулою «закон є закон». Дотримуючись цієї формули, позитивістський підхід вирізняється негативним ставленням до всіляких конструкцій, які допускають припущення, що крім реально існуючої держави і пов´язаного з нею масиву законодавства існує (і з цим треба рахуватися) якесь розумніше право і пов´язана з ним держава, що є еталоном для зіставлення й порівняння. Другою важливою та доцільнішою особливістю використання формули «закон є закон» є визнання її найнеобхіднішою умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідним наріжним каменем у великій будові державності й неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування. Суттєве значення в концепції Остіна мало трактування права в суворому розумінні слова. Вчений пояснював, що це - правило, встановлене для панування з боку однієї особи, яка мислить, над іншою. Такими, на його погляд, є закони, встановлені Богом, і закони, встановлені людьми. Але тут же застерігав, що не всі людські закони можна віднести до позитивного права. Це, зокрема, правила, встановлені громадською думкою, до яких він відносив: міжнародне право, правила моди, етику і закони честі. Всі ці різновиди правил мислитель називав «позитивною мораллю». Вони не встановлені вищим політичним керівництвом (сувереном) для своїх підлеглих, а сформульовані громадською думкою. Отже, право в широкому розумінні криє в собі божественне право, позитивне право і позитивну мораль. Але між позитивним правом і позитивною мораллю, на думку Остіна, не існує близькості, подібності, а є суперечність, яка, однак, не позбавляє права його якісних властивостей, навіть тоді, коли воно зазнає критики з моральних позицій або відчуває обмежувальний вплив з боку останньої. Остін різко і твердо розводив право і мораль. Але питання про морально належне право він не знімав повністю, а виводив його за рамки теорії права, вважаючи, що це - справа етики, не правознавства. Торкаючись предмета юриспруденції та сфери права, мислитель не міг проминути питання про правотворчу роль суддів і суду. Рішення суду, на його думку, слід також сприймати як частину права, зокрема в тому випадку, коли вони визнаються як такі сувереном. Так судові рішення стають прецедентним правом ніби з мовчазної згоди суверена. Отже, вчення Остіна було спрямоване на зміцнення зв´язку права з суверенною владою, поглиблення довір´я до державного апарату, досягнення міцності й стабільності суспільства. Вже на межі ХІХ-ХХ ст., внаслідок загострення соціальних суперечностей, поширення марксизму, буржуазна правова ідеологія вимушена була звернутися до розроблення сутнісних і аксіологічних аспектів держави і права. Вирішити це завдання юридичний позитивізм не зміг. Звідси - відродження теорії природного права.

В результаті революцій в розвинених країнах Європи були проведені перетворення правових систем, особливо приватного права, безпосередньо пов'язаного з регулюванням товарно-грошових відносин. Основні принципи громадянського суспільства втілилися в діючому, позитивному праві. Цим обумовлені відмова більшості буржуазних теоретиків від ідей природного права та їх критика. Те й інше знайшло вираз в юридичному позитивізмі, який виступив проти дуалізму теорії природного права, тобто проти уявлення про існування поряд з позитивним правом більш високого за своїм значенням природного права, що вимагає втілення в законодавстві.

Критика ідей природного права містилося у працях Бентама, а відмова від цих ідей продемонстрували вже коментатори післяреволюційного законодавства Франції. "Я не знаю, що таке цивільне право, - міркував один з них, - мене цікавить тільки Цивільний кодекс".

Ототожнення права з законом мала чітко виражені ідеологічні і практичні цілі. Воно було спрямоване проти оцінки і критики позитивного, вже діючого права громадянського суспільства з позицій природного права, ще збереженні ряд романтичних ілюзій революційної епохи.

До критики природно-правової теорії юридичний позитивізм підійшов інакше, ніж історична школа права. На відміну від останньої, спочатку використовувала термінологічну оболонку яку спростовує теорії (природне право, у трактуванні Р. Гуго тотожне позитивному), юридичний позитивізм з самого початку принципово заперечував інше право, крім позитивного (звідси сама назва цього напряму). В полі зору юридичної позитивізму - не історично склався звичай, а закон, нормативний акт, встановлений владою; походження закону, його обґрунтування, вивчення причин його ухвалення взагалі виводяться за межі правознавства. Нарешті, ототожнення права з законом ("тексти закону дають право") зумовило поширення юридичного позитивізму у міру ліквідації феодальних інститутів і втілення буржуазних правових принципів у нормативних актах.

Одним з перших представників юридичної позитивізму був учень Бентама, засновник аналітичної школи Джон Остін (1790-1859), викладав юриспруденцію в Університетському коледжі (Лондон). Він видав у 1832 р. книгу "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного права".

Термін "право", писав Остін, використовується в самих різних значеннях: для позначення не тільки права, але і релігійних догматів, правил моралі, законів природи; це суттєво заважає точному визначення предмета юриспруденції. Остін розрізняє і розмежовує етику (область оцінок, суджень про добро, зло та ін), науки про законотворчість (уявлення про те, яким повинно бути право) і власне науку про право, юриспруденцію. Остання "має справу з законами, або правом у власному розумінні цього слова, без розгляду того, погані вони чи хороші". У такому розумінні право - наказ влади, звернений до керованого, обов'язковий для підлеглого під загрозою застосування санкції в разі невиконання наказу. Першорядне значення для юриспруденції має формальна логіка, або "логіка правових конструкцій". Розвиваючи думки Бентама, Остін писав, що метою уряду є загальне благо, а не свобода, оскільки в різних умовах різні ступінь корисності волі або ступінь її обмежень. Остін був прибічником класичного лібералізму. Але він стверджував, що суверенна влада нічим не пов'язана; перешкоди її діяльності ставлять тільки релігія, мораль і згоду підданих, тобто звичка більшості підданих до послуху даної влади. Право - це "наказ суверена". Найкращою формою права Остін, як і Бентам вважав кодекси; однак на відміну від Бентама він визнавав частиною права судові прецеденти, оскільки рішення судів (в Англії) отримують нормативно-правовий характер з мовчазної згоди суверена. Потреба в судовому правотворчості, пояснював Остін, породжена існуючої неповнотою статутного права, яку бажано усунути кодифікацією. Виникнення юридичного позитивізму пов'язане з зміцненням і вдосконаленням правової оболонки розвивалися капіталістичних відносин. У теоретичному плані юридичний позитивізм був основою формально-догматичної юриспруденції з її тонкою розробкою правових форм товарообміну, беспробельности правового регулювання товарно-грошових та пов'язаних з ними відносин, точності визначень юридичних ситуацій, процедур, способів і засобів вирішення можливих суперечок, проблем законодавчої техніки. Поширення юридичного позитивізму в країнах континентальної Європи обумовлено розвитком капіталізму.