ипдд

1. Особливості політико-правової ідеології в Стародавньому Римі

Формування та розвиток політичних і правових навчань Стародавнього Риму здійснювалося під впливом різнорідних чинників, домінування яких на різних історичних етапах еволюції римської держави породжувало суперечливі тенденції.

1. Політико-правова ідеологія Стародавнього Риму довгий час розвивалася шляхом запозичення досягнень філософської думки Стародавньої Греції та пристосування її висновків і положень до умов римського суспільства. Цьому сприяли:

• схожість соціально-економічних укладів - рабовласницький спосіб виробництва, заснований на експлуатації рабської праці;

• класова боротьба, що служила джерелом розвитку політико-правових поглядів як в Стародавній Греції (конфлікт демосу і аристократії), так і в Стародавньому Римі (протиборство патриціїв і плебеїв, рабовласників і рабів);

• масштабна еллінізація римського суспільства, що реалізувалася в поширенні цінностей та інститутів грецької культури серед римлян в результаті перетворення Греції в провінцію Риму в II до н.е.

Значний вплив на розвиток політико-правових поглядів в Стародавньому Римі надали філософія Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, доктрини софістів, стоїків, епікурейців, теорія Полібія та ін. Прямі запозичення досвіду законотворчості грецьких полісів були пов'язані з вивченням політики і законодавства афінського реформатора Солона. Його "Конституція" стала основою першого давньоримського закону - Законів дванадцяти таблиць (451 до н.е.).

2. Однак більш високий рівень розвитку рабовласництва, товарного виробництва, відносин приватної власності, які вже розвиваються в рамках -ні міста-поліса, а імперії, зумовили суттєві відмінності давньоримської політико-правової ідеології від давньогрецької.

Уявлення про політику й право, що переважали в Стародавньому Римі, характеризувалися раціоналізмом, що знайшло відображення у створенні самостійної науки - юриспруденції (III ст. До н.е.). Теоретичні концепції римських мислителів були засновані на узагальненні реального досвіду політико-правового розвитку Римської держави, що дозволило подолати колишні міфологічні погляди. Відбувалася легітимація влади і владних інститутів, що змінювало спосіб інтерпретації політики і права.

3. Політико-правова ідеологія в Стародавньому Римі розвивалася головним чином юристами в процесі їх практичної діяльності по тлумаченню права, які і створили юриспруденцію в якості самостійної галузі знання. Найбільшого розвитку отримали правові інститути і галузі права, затребувані реальною практикою: правовий статус вільних і рабів, речове, зобов'язальне, спадкове право, що регулювали майнові відносини.

4. Уявлення про форми правління, механізмах влади розвивалися стосовно не до міста-полісу, а до Світової імперії, що виразилося в обгрунтуванні правомірності абсолютної влади імператора, її сакральний характер, ідеї світового панування Риму.

5. Тенденція раціоналізації в Стародавньому Римі межувала з формуванням в III в. доктрини політики і права, пов'язаної з приходом християнства як світової релігії. У IV ст. воно стало офіційною ідеологією Римської держави. Надприродне пояснення природи влади, держави і права в католицизмі стає панівною тотальної ідеологією в Середньовіччі.

У І ст. до н. е. завершилася організація величезної Римської імперії з розвинутим рабовласницьким ладом, яка, переживаючи кризу, розпадається на західну - столиця Рим і східну імперію - столиця Константинополь. Східна імперія Візантійська проіснувала до 1453 р.

Розвиток політико-правових вчень Стародавнього Риму прийнято поділяти на три періоди: 1. Царський (754-510 рр. до н. е.). 2. Республіканський (509-28 рр. до н. е.). 3. Імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Правові вчення Риму створювалися в боротьбі ідеологій окремих верств населення: між патриціями і плебеями, нобілітетом (прихильники верхів суспільства) і популярами (прихильники вільних низів), вільними і рабами.

Знаменитим творцем політико-правових вчень, ідеологом римської аристократії в період республіки був державний діяч, оратор і юрист Марк Туліїй Цицерон. Свої правові погляди і вчення він виклав у роботах - "Про обов'язки", "Про державу", "Про закони". Автор повчає, що держава має природне походження. Громади виникають від природи, тому що люди наділені богами прагненням до спілкування.

Об'єднання людей у державу відбувається через потребу людей жити разом. Державна влада повинна знаходитися в руках мудреців. Якщо люди будуть жити за завітами і звичаями батьків, то держава стане вічною. Мета такої держави - охороняти майно та інтереси громадян.

Походження і сутність права трактується так, що справжнім і першим законом, здатним наказувати і забороняти, є прямий розум Всевишнього. Виникає він задовго до того, як люди об'єдналися в громади, і його не можна змінити голосуванням народу чи рішенням суддів.

Цицерон визначає три основні форми держави: 1. Царська влада - монархія. 2. Влада оптиматів - аристократія. 3. Влада народу -демократія.

Найкраща форма держави - монархія. Політичний ідеал Цицерона - аристократична сенатська республіка. Найдосконаліша і найстійкіша форма правління - суміш цих трьох форм.

Світська юриспруденція як самостійна галузь знань склалася в Стародавньому Римі в 11-І ст. до н. е., а розквіт римської юриспруденції припадає на І ст. до н. е. - III ст. н. е. Найвідоміші юристи ранньої імперії - Гай, Папініан, Павло, Цельс, Ульпіан, Модестин. Вони вважали, що джерелом права є світовий Божественний Розум.

У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виділяли три частини: 1. Природне право. 2. Право народу. 3. Право громадян. Природне право, за їхніми уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. До його установлень відносяться шлюб, родина, виховання дітей. За природним правом усі народжуються вільними.

Право народів, на відміну від природного, охоплює правила, які світовий розум установив для людей. Римляни використовували це право в своїх взаємовідносинах зі скореними народами і сусідніми державами. Правом народів визначалось ведення війни, рабство, заснування царств, міжнародна торгівля і ряд інших установлень.

Право громадян регулює взаємовідносини між вільними римлянами. Джерелом цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і "погляди мудрих".

Розмежування права народів і права громадян, проведене в римській юриспруденції, мало за мету виправдати рабство, агресивні війни і нерівність завойованих народів стосовно римлян.

Право у Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. Ульпіан публічне право відносив до положення держави, приватне - до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі розпорядження права цивільного (права громадян).

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. У їхніх роботах були закладені основи теорії цивільного права. Розв'язуючи суперечки по цивільних справах, юристи розмежували види угод, виробили формули позовів, визначили правомочності власника та інших суб'єктів права.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звернулася в І-ІІ ст., коли правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили на підтримку імператорського режиму.

2. Вчення Цицерона про державу і право

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабкості людей і їх страсті (як Полібій, Епікур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу»— «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави. Адже царська влада та­їть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджуєть­ся в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на ду­мку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевіл­ля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами насе­лення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Досто­їнства змішаної форми державного правління — у правовій рів­ності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — по­вноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народних зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівно­вагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до осо­бистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям пану­вання над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий».

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він ра­див вивчати науки про державу і право — «такі науки, що змо­жуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама сла­вна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов´язок».

Обов´язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слі­дування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не пови­нен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і пода­вати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб».

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відпо­відає природному праву. Такий закон «є закладений у природі ви­щий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і за­бороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була засно­вана», її справжнім джерелом і носієм природного права є люд­ський розум («розум є закон»), загальний для божества і люди­ни. Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів.

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення бла­гого закону і дурного, права від безправ´я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість і схильність любити людей. Справе­дливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу вла­сність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливо­г. Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий право­вий принцип. Основний закон республіки — «Благо народу — вищий закон!».

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім´я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну істо­рію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб´єкта права і держави, про природне право і закони при­вернуть увагу багатьох наступних мислителів.

3. Юристи набувають в період імперії, ще більшого значення. Із встановленням імперії політична кар'єра, в розумінні заняття республіканських посад, втратила свою колишню привабливість, і всі кращі мислителі стали шукати собі місце в галузі філософії, науки і юриспруденції. До юриспруденції стали звертатися особи, незадоволені новим порядком речей, прихильники старих республіканських традицій. Юриспруденція стала для них засобом досягти вищих сходинок на імператорській службі, адже римські імператори намагалися залучити до себе на службу людей знаючих і освічених. У результаті ми спостерігаємо блискучий розвиток юридичної науки, унаслідок чого цей період і називається класичним. Вже за правління Августа ми зустрічаємо двох видатних юристів , однолітків і антагоністів в житті та юриспруденції. Перший з них - Марк Антістій Лабеон, учень Требація, - походив з аристократичного роду і за своїми політичними переконаннями належав до прихильників старої республіки. Зрікшись політичної кар'єри, Лабеон цілком присвятив себе юриспруденції. він півроку жив у Римі і займався викладанням , а інші півроку проводив у своєму маєтку, створюючи свої літературні твори. Лабеон відрізнявся творчим підходом до проблем приватного права і залишив коментарі до едикту претора (не менше 30 книг) і до ХІІ таблиць. Другий - Гней Атей Капітон, учень Офілія, - на противагу Лабеону, походив з незнатного роду, що піднявся тільки за Сулли, і належав до партії нового державного режиму.. Літературна діяльність Капітона далеко не була так обширна , як Лабеона: твори з права понтифіків і публічного права. За життя обидва юриста мали, мабуть, однаковий вплив, але згодом доля їх стала різною: тим часом як Лабеон залишається одним з перших авторитетів юриспруденції і часто цитується пізнішими юристами, Капітон забувається, не залишивши по собі якого-небудь помітного сліду. Школа, що веде свій початок від Лабеона , називається по імені його найближчого учня - Прокула - прокуліанцами, а школа , ведуча початок від Капітона , на ім'я учня - Сабіна – сабініанців. Помпоній , характеризуючи двох родоначальників цих шкіл, зазначав, що Лабеон, будучи в політиці республіканцем-консерватором, у галузі права був представником новаторства, між тим як Капітон, прихильник нового державного режиму, в області юриспруденції був представником і захисником старовини. З цього можна зробити висновок, що школа прокуліанців була школою прогресивної, а школа сабініанців – консервативною. З цілої плеяди юристів, що групуються навколо цих шкіл, заслуговують уваги - з прокуліанців: Нерва - батько і Нерва - син, Прокул, Пегас, Нерацій Пріск, Ювенцій Цельс. Із сабініанців: Гай Кассій Лонгін, Массурій Сабін, Целій Сабін, Яволен Пріск, Абурній Валенс, Тусциан, Сальвій Юліан. Цельс і Юліан були останніми головами прокуліанської та сабініанської шкіл. Синтез, здійснений Юліаном, який часто схилявся до точки зору прокуліанської школи, звів на нівець всі відмінності між ними. Нове становище видатних знавців права, які займали тепер високі адміністративні посади, стало непоганою альтернативою впливу голови тієї чи іншої школи. На думку Юліана ніколи не посилались як на думку вчителя сабініанської школи, а тільки як на його власну. Адже протиріччя між школами не завжди співпадали із протиріччями між окремими юристами. А пізніші юристи частіше посилаються на індивідуальні імена юристів, наголошуючи на новаторстві Лабеона, Сабіна, Кассія, Прокула, Пегаса, Нерація і Цельса в найрізноманітніших галузях права.

Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали розроблені ними положення про: суб'єкт права, правовий статус людей, свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне, справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних обов'язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін. Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі важливим джерелом вивчення римського права і мали обов'язкову юридичну силу, був Доміцій Ульпіан. Він, пояснюючи поділ права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє загальні інтереси держави, а приватне - інтереси окремих осіб. В свою чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і цивільне право. До природних прав Ульпіан відносив всі значущі, з точки зору права, приписи природи. Вони, на його думку, властиві не тільки людям, а й усім тваринам, які народжуються на землі і в морі, та птахам. До таких прав він відносив, зокрема, право на шлюб, виховання дітей тощо. Під правом народів малося на увазі таке право, яке було загальним тільки для людей, використовувалося у відносинах між ними і було частиною природного права. Цивільне право зводилося до такого права, яке створюється в результаті доповнення чогось або виключення із загального (природного) права. Тобто, цивільне право було в Ульпіана нічим не іншим, як римським правом.

Юриспруденцію Ульпіан визначав як науку про справедливість і несправедливість — «пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого».

Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в роботі римського юриста Гая «Інституція». Він, як і Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким однаково користуються всі народи, і - право, встановлене кожним народом (державою) для себе - цивільне право.

Власне сутність права теоретично точніше сформулював юрист Павел. «Слово «право», — пояснював він, — вживається в де­кількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, яким є природне право. В іншому зна­ченні «право» — це те, що корисно всім чи багатьом у якій-небудь державі, яким є цивільне право». Приписи права — «жити чесно, не чинити шкоди іншим, кожному надавати те, що йому належить». Таким чином, право в праворозумінні римських юри­стів набуло значення справедливості, правди і рівності, еквівалентності як загальних принципів природного права.

Вимоги відповідності права справедливості поширювалися на всі джерела права, у т.ч. і на закон . Звідси характерне для римських юристів визначення закону. За Папініаном, «за­кон є предписания, рішення мудрих мужів, приборкання злочи­нів, чинених навмисно чи по невіданню, загальна обітниця дер­жави». Тут підкреслюється не тільки загальноімперативність, загальнодержавний характер закону, але і момент належного від­повідно до праворозуміння стоїків. Самим поширеним афориз­мом римських юристів був: «Суворий закон, але це закон». Так, Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Протиріччя принципам права не може мати юридич­ної сили. Цю думку розвивав і юрист Юліан: «Тому, що встано­влено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юриди­чному правилу». Вона використовувалася римськими юристами в детально розроблених правилах і прийомах тлумачення права. Не «суворе право», прив´язане до закону, а право, що спираєть­ся на «добру совість», справедливість, тобто моральні принци­пи, не тільки буква, але і дух закону, як помітить Г. Гегель, — ось що додало римському праву його неминущого значення.

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права.

4. Найважливіша в римській історії кодифікація пов’язана з ім’ям імператора Юстиніана (527-565 р.р.), який прагнув до створення єдиної правової системи, тобто упорядкування законів, що накопичились за багато століть, та творів римських юристів. З цією метою було запроваджено перегляд положень, що містилися у джерелах римського права, відбір з них тих, які б відповідали потребам часу, усунення протиріч між ними .

Кодифікація здійснювалася спеціальними законодавчими комісіями протягом більш ніж 30 років (528-565 р.р.) наслідком роботи яких стало видання спеціальних збірників: в 529р. Кодексу Юстиніана (Codex vetus); в 533 р. Дігестів або Пандектів та Інституцій; в 534 р. оновленої редакції Кодексу Юстиніана; в 565 р. Новел. В ХVI ст. Кодифікація Юстиніана стала називатися Звід цивільного права.

Кодекс Юстиніана. Робота над цим збірником велася комісією під головуванням блискучого юриста Трібоніана , шляхом перегляду усіх попередніх кодексів, усіх постанов, які видавалися після створення цих кодексів (далі – постанови). В процесі роботи комісія вирішували, які з вказаних постанов можуть ще застосовуватися, а які повинні втратити силу. При цьому комісії було надано право змінювати первинну редакцію постанов, скорочувати їх текст за рахунок тих положень, які вже не відповідали умовам часу, поєднувати постанови і таке інше.

Збірник отримав назву Codex vetus і після його вступу в силу всі інші кодекси були позбавлені сили закону. У новому збірнику постанови розташовувалися за предметом, до якого вони відносилися, в хронологічному порядку, містили титули тощо. На початку кожної конституції зазначено ім'я імператора, її видав, та ім'я особи, до якого вона звернена, - інскрипцій. В кінці вказано дату видання конституції - субскріпція.

Дігести являються найбільшою за об’ємом і найважливішою частиною кодифікації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як вказував Юстиніан „уся генеалогія законів, що уходить корінням до часів заснування міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природнім даруванням людини”.

В комісію по створенню Дігестів, яку очолив також Трібоніан, увійшло 4 професори академій та 11 адвокатів. Головним завданням було вибрати найкращі фрагменти із творів класичних римських юристів і поєднати їх таким чином, щоб скласти логічний збірник, який був би придатним для використання діючими суддями та адвокатами-практиками.

Комісією було досліджено 2000 творів 39 видатних римських юристів і видано збірник, який складався з 50 книг. Так, як і при роботі над кодексом Юстиніана, комісія вибирала з творів юристів минулого тільки те, що можливо було застосувати в умовах теперішнього часу, а тому також отримала право вносити у фрагменти певні доповнення та зміни, які пізніше отримали назву emblemata Triboniani.

За своєю будовою кожна з 50 книг поділяється на титули, які мають свою назву (їх було 3), включає фрагменти, що містять назву, в якій зазначається ім’я юриста; твір, з якого береться фрагмент; та параграф.

Внутрішня системи Digesta включає: загальну частину, зокрема кн.1 трактує загальні питання права, містить короткий нарис історії права і публічне право; кн.2-46 присвячені приватному праву, зокрема питанням речового права - кн.6-8; зобов’язального права - кн.9-19; особистим правам та сімейному праву - кн.23-27; спадковому праву - кн.28-38. Всі інші книги, за винятком кн.47 та 48, що відносяться до кримінального права та процесу, а також кн..47 (тит.14 та наступні) та кн.50 (тит.1-11 та 15), що мають своїм предметом окремі інститути публічного права, а саме адміністративне право, право імунітету, посольства тощо, складають доповнення до різних частин вказаної внутрішньої системи. Титул ХVI кн.50 „Про значення слів” являє собою тлумачний словник римських юридичних термінів, а титул ХVII цієї ж книги „Про різні правила середньовічного права” містить роз’яснення забутих термінів епохи дії Законів ХII таблиць та преторського едикту.

Інституції. Реформи, які Юстиніан проводив в праві, не могли не торкнутися проблеми викладання самого права, яке здійснювалося на матеріалах, що не були узгоджені з оновленим законодавством Юстиніана, зокрема за підручником Гая (Institutions). Тому було вирішено створити новий підручник і з цією метою комісія у складі того ж Трібоніана і професорів Феофіла і Дорофея у 533 р., користуючись Інституціями Гая, Ульпіана, Флорентіна і Марціана, Кодексом Юстиніана та Дігестами, розробила підручник, який отримав назву Institutiones imperials, і в подальшому використовувався не тільки за своїм основним призначенням, а й як діючий закон, яким повинні були керуватися суди.

За своїм змістом це був невеликий твір, складений за зразком Інституцій Гая, в якому коротко викладалося право часів Юстиніана. Institutiones imperials складалися з 4 книг: 1кн. містила загальні положення про систему римського права; джерела; положення відносно правового статусу осіб, а також інститутів сімейного права. 2кн. присвячувалась речам; праву власності і володіння; узуфруктам і сервітутам; заповіту; 3кн. містила положення по спадкуванню за законом і зобов'язальному праву, включаючи різні види контрактів і квазі-контрактів; 4кн. присвячувалась зобов'язанням з деліктів; системі позовів, преторських інтердиктів; екстраординарному судовому процесу і державним злочинам.

Оновлена редакція Кодексу Юстиніана. Вже після видання Дигестів та Інституцій, а також збірника п’ятдесяти рішень, з’ясувалося, що Кодекс 529 р. (Codex vetus) містить окремі положення, які увійшли в протиріччя з положеннями Дигестів та Інституцій. Тому в 534 р. до роботи приступила нова законодавча комісія, метою якої було узгодження положень Кодексу 529 р. із змінами, що відбулися за цей час в чинному законодавстві імперії. В цьому ж році робота була завершена і оновлений Кодекс вступив в силу, відмінивши дію Кодексу 529 р.