ипдд

Новели. Відомо, що після видання Codex vetus, Digesta, Institutiones; оновленого Кодексу Юстиніан прожив ще 30 років, видавши багато постанов, які, безумовно, змінювали законодавство, тобто вносили зміни до виданих ним же джерел. Вказані постанови були зібрані у окремий збірник вже після його смерті. Так, збірник новел, який отримав назву Novellae, було видано професором правознавства Юліаном. В подальшому цей збірник почав розглядатися в якості останньої частини Зводу цивільного права. За змістом новели є законами, але зустрічаються в них і інструкції. В більшості своїй новели торкаються проблем церковного та публічного права, але є й такі, що присвячені приватному праву, зокрема питанням спадкування. До нас дійшли тільки три приватних збірки новел, здебільшого грецькою мовою. Найбільший із згаданих збірок складається з 168 новел. Новели відносяться головним чином до публічного і церковного права, але є і норми приватного права - вони тлумачать про шлюб і спадкуванні.

- Стоїцизм користався в період розквіту еллінської культури у Римі винятково великою популярністю. Серед най­більш відомих римських стоїків виділялися філософи і політич­ні діячі Луций Анней Сенека (3—65 р.), Епіктет (біля 50 — біля 140 р.) і Марк Аврелій (121—180 p.).

У дусі поглядів давньогрецьких стоїків Сенека вважав долю, провидіння причиною всіх причин. Людські відносини розглядав як частину світових відносин, які люди не в силах змінити. Люди — «рідні один одному», адже природа створила всіх лю­дей з однієї і тієї ж матерії і для тих самих цілей. Усі люди — члени одного світового цілого, абсолютно рівні один одному, і кожна людина священна для іншої. Сенека вважав усіх людей не тільки рівними, але й однаково благородними. Навіть раби часто набагато шляхетніше своїх панів. Завдяки розуму і товариськості люди в боротьбі за існування опанували природними стихіями і живуть тісними співтовариствами.

Разом з іншими стоїками Сенека доводив природну необхід­ність держави. Земну державу розглядав як частину держави ко­смічної, Всесвіту, членами якого є всі люди. «Ми, — писав цей стоїк, — повинні представити в уяві своїй дві держави: одну — яка містить в собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим чи іншим куточком землі, межі нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; інша — це та, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською чи карфагенською або зв´язана з ще яким-небудь містом; вона стосується не всіх людей, а тільки однієї визначеної групи їх». Розум і необхідність велять слідувати правилам природної держави, як окремим людям, так і їх спіль­нотам.

Подібні ідеї розвивав і Епіктет. Він різко критикував багатст­во і засуджував рабство. «Чого не бажаєш собі, не бажай і ін­шим.... Як не уживаються одне з одним доброчинність і порок, так свобода і рабство». Епіктет закликав до особистого морально­го удосконалення і належного виконання тієї ролі, що визначена долею.

Марк Аврелій розвивав уявлення про державу «з рівним для всіх законом, керованим згідно рівності і рівноправності всіх, і царстві, яке вище за все шанує свободу підданих». У творі «До самого себе» він писав: «...світ подібний Граду. Адже хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний весь рід людський? Звідси, з цього Граду, і духовне начало у нас, і розумне, і закон». У дусі стоїків він викладав моральні максими: «Недозволено поруч із благом розуму і громадськості ставити щось чужорідне: схвалення юрби, захоп­леність владою, багатством, життям, повним насолод»; «У житті найкраще — справедливість, істина, розсудливість, мужність — ...самодостатність духу» та ін.

Морально-правові ідеї і положення грецьких і римських сто­їків справили вплив на римських юристів перших століть нашої ери.

5. Поява християнства як світової релігії в межах Рим­ської імперії стала важливим фактором оновлення світу, пошу­ку нової моделі життєустрою. Виникнувши в І ст. н. є. з вчення невеликої іудейської громади Єрусалима, воно, за п´ять століть, поширилося на всі народи Середземномор´я, а потім і всієї Євро­пи, вплинуло на суспільно-політичну думку.

Основні твори раннього християнства з´явилися в другій по­ловині І — середині II ст. З них 27 було канонізовано і склали Новий заповіт. Тут чотири євангелія, 21 послання апостолів і Об´явлення св. Івана Богослова. Таким чином, Біблію (Святе Писання) склали Старий і Новий Заповіт.

Головні політичні і правові ідеї раннього християнства. У кни­гах Нового заповіту засуджувався рабовласницький Рим — «цар­ство диявола», «диявольський світ зла і насильства», римські імператори, особливо звір-антихрист Нерон — гонитель хрис­тиян. В Об´явленні Івана Богослова передвіщається загибель Риму — «великої блудниці». Християни чекали другого прише­стя Месії, Христа-спасителя, , що зруйнує царство зла. Існуючі держави, як установлення людини, засуджувалися. їм протиста­влено Царство небесне як найдосконаліше і найсправедливіше, де трудящі «не будуть уже ... жадати і не буде палити їх сонце і ніяка спека».

Учні Христа проповідували смиренність і непротивлення злу насильством:. Головне ж — чекання близького пришестя Месії.

Відповідно до традиції Стародавнього Сходу Біблія пропові­дує божественне походження усякої влади і покірність їй.

Християнство — революція в античному світі в поглядах на людину, що вимагала його духовної свободи, рівності і загаль­нообов´язковості праці. Християнські громади організовували­ся на колективістських началах, зі спільністю майна, праці, тра­пез. Засуджувалися багаті. Пропаганда божественного «за­кону свободи», рівності всіх перед Богом , принципу еквівалента — «рівним за рівне» («І як хочете, щоб з вами поводились люди, так і ви поводьтесь з ними») відображала давні природно-пра­вові ідеї і уявлення.

Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків лю­дини. Заохочуються виконав­ці закону, «тому що не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть». При цьому чинність зако­ну поширюється лише на прийнявших його, «на тих, хто стоїть під законом». Закон свідчить про правду Божу і має владу над людиною, поки вона жива. Вище закону — віра. «Закон свят», — проголошується в Біблії. Його божественне походження підтвер­джується притчею про передачу Господом через пророка Мойсея кам´яних скрижалей з викарбованими на них заповідями. Із де­сяти заповідей, що стали канонічними, перші чотири присвячені релігійним догмам, п´ята — вимога шанування батьків («Шануй твого батька і мати твою, щоб довгі були дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі»), а інші — застереження від карних злочинів («Не вбивай», «Не чини перелюбу», «Не кради», «Не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «Не бажай будинку бли­жнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого»). Таким чином, норми заповідей вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки. Слідування заповідям — шлях істинний, проголошується в Біблії.

Суд також «справа Божа». «вищою судовою інстанцією» проголошував­ся Божий суд.

З IV ст. імператори вже були змушені рахуватися з церквою і навіть шу­кати в неї підтримки. За імператора Костянтина християнство було оголошено спочатку рівноправним з іншими релігіями, а потім і державною релігією (324 p.).

З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли христи­янська ідеологія, теологічні вчення. Відображенням поглядів хри­стиянської церкви цього періоду на політику, право і самі пра­вові норми були твори знаменитих теологів Іоанна Златоуста (345—407) і Аврелія Августина (Блаженного) (354—430).

Златоуст підкреслював пріоритет духовної влади над світською. Царська влада має свої межі: вона діє лише в громадських спра­вах. Він ставить священиків вище за царів. Священик — посередник між Богом і людиною. «Закон світський не має стояти вище божественного», — учив Златоуст.

Помітний вплив на розвиток політико-правової ідеології хри­стиянської церкви справило вчення єпископа з Пітона Аврелія Августина. У тво­рах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання хри­стиянських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави.

Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох дер­жав: «Граду Божия» і «Граду земного» — гріховного, у якому ца­рює диявол. Держава земна — створення людське, її ціль тимча­сова, вона створена насильством, тримається примусом. Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, під­ходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. «Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презир­ства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що дохо­дить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зі­брання людей, об´єднаних суспільним зв´язком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої мораль­ної сили і має єдину мету — «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя ви­являється, відповідно до Августина, у пануванні людини над лю­диною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Та­кий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх — перша причина рабства».

Форми правління розрізняються Августином залежно від ви­конання обов´язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні і релігійні обов´язки, повагу до Бога і людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий на­род, він іменує тираном, несправедливу аристократію — клі­кою. Держава, в якій ігнорується право як справедливість, є загиблою державою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і автоhитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підко­рятися. Християнська держава — зразок «Граду земного».

Праворозуміння Августина проявляється в міркуваннях щодо обов´язків, накладених законами природними, божественними і людськими. Божественний закон велить «зберігати порядок природний і забороняє його порушувати...» Можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише обрані, праведни­ки. Всі інші повинні страждати. Усі державні і соціальні інсти­тути, а також правові норми є результатом гріховності людей. Це виявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління і підлеглості. Пізнати суть держави і права, волі і справедливості, закону і порядку можна тільки за допомогою Святого Писання. Джерелом природного права і природно-пра­вового принципу еквіваленту в нього виступає Бог. Установлений Богом порядок охороняється і керується, за Ав­густином, законом.

Джерело зла Августин вбачав у свободній волі людей Людські мірки злочину чи провини, згідно з Авгус­тином, не збігаються з божественними.

Таким чином, у своєму протиставленні «Граду земного» і «Гра­ду небесного» Августинові не вдається уникнути протиріч. Якщо земна держава є царство диявола, «неправди», то знецінюються політичні, соціальні і моральні інститути як установлення Бога, втрачається логічний зв´язок між божественним і людським пра­вом, значення природного права, законів. Якщо земне суспіль­ство здатне установити в себе «благий порядок» на основі бо­жественних заповідей, то не можна визнати цю мету за справу гріховну. Протиріччям такому трактуванню були й тодішні хри­стиянські держави.

Пізніше церква східного обряду не сприйняла августинівського протиставлення «Граду земного» і «Граду Божого», вва­жаючи їх взаємозалежними. Однак питання про пріоритет ду­ховної влади над світською залишався довгий час предметом протиборства і лютих суперечок. Недовго зберігалася і єдність у самій християнській церкві: у XI ст. вона розпадається на Захід­ну і Східну (католицьку і православну).

Отже, християнство своїм новим підходом до проблем лю­дини, держави і права збагатило політико-правову думку старо­давніх віків, вплинуло на її наступний розвиток, що обумовило його панування в Європі.