Основні риси феодального права

Одночасно зі складанням феодальної державності йшов процес становлення феодального права, в якому можна виділити наступні характерні риси:

• 1) основне місце в феодальному праві, особливо на ранніх етапах, займають норми, що регулюють поземельні відносини, і норми, що забезпечують позаекономічний примус;

• 2) феодальне право значною мірою було "правом-привілеєм", що закріплює нерівність різних станів; воно наділяло правами (або урізав їх) відповідно до того становищем, яке людина займала в суспільстві;

• 3) в феодальному праві не було звичного для нас диференціації на галузі права; існував поділ на ленне право, манориального право, церковне право, торгове право, міське право і т.д., що пояснюється його становим принципом;

• 4) величезний вплив на феодальне право надали церковні норми, нерідко перетворювалися в норми права;

• 5) характерною рисою права Європи був партикуляризм, тобто відсутність єдиного національного права на всій території держави і панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях;

• 6) для багатьох народів Західної Європи феодальне право було першим правовим досвідом класового суспільства; по своїй суті, зовнішньою формою, ступеня розробленості окремих інститутів, внутрішньої цілісності та юридичної техніки воно в значній мірі поступалося найбільш досконалим зразкам рабовласницького приватного права, особливо римського, яке в Західній Європі було активно затребуваним і пережило друге народження, так звану "рецепцію" римського права.

2. Суспільний і державний лад франків.

Соціальна структура даного часу була зафіксована Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп, як: - службова знать, серед якої виділялися антрустіони – найближчі до короля представники військової аристократії; - вільні франки – общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, різноманітним реманентом, а члени польової общини (марки) – рівними за жеребом наділами землі, лісами, пасовиськами, що перебували у колективній власності; - напіввільні літи – своєрідний прошарок, що перебував на проміжному щаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, мешкали у своєму будинку. Мали право участі у судових засіданнях, військових походах, щоправда разом із своїм господарем; - раби – перебували на становищі речі. Вергельд за їхнє вбивство сплачувався на користь господаря. Дружина, діти, майно раба належали його господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Рабська праця, проте, не мала широкого застосування.

Механізм держави франків.

У процесі становлення й розвитку державних органів у франків можна виявити три основні напрямки: Перший, особливо характерний для початкового етап (V—VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи; Другий характеризувався розвитком органів вотчинного управління; Третій був пов’язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у «приватну» владу государів-сеньйорів, що сприяло формуванню сеньйоріальної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.). В V ст. значно зросла роль органів управління марки, тому що загально племінних народних зборів як таких у франків вже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) у травні («травневі поля»). Король виступав, насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ — призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Державне управління зосереджувалося в руках королівських слуг і наближених. Серед них виділялися палацевий граф, референдарій, камерарій, майордом. Палацевий граф виконував, головним чином, судові функції, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівської преси, відав королівськими документами, оформляв акти, розпорядження короля й ін. Камерарій стежив за надходженнями в королівську скарбницю, за цілістю майна палацу. Головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого значно посилювалася в умовах походів короля, що не припинялися. У другій половині VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньйорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує в своїх руках створена ще раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо. На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями». У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами.

Центральні органи державного управління

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. По-ступово вони стають власниками великих латифундій. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – тезаурарій – королівський скарбник; – маршал – спочатку був ―старшим у королівській конюшні‖, а потім начальником кінного війська; – архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Місцеві органи державного управління

Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля. Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги. Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити йо-го призначуваною особою – центенарієм на ―півночі і вікарієм на ―півдні. Він підкорявся графу і майже повторював йо-го владу в сотні. Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, збе-рігали самоуправління.