іу3

Головами повітового і губернського земських зібрань були повітовий і губернський представники дворянства. Голови управ обиралися на земських зборах, при цьому голову повітової сільської управи стверджував губернатор, а губернської управи - міністр внутрішніх справ. Голосні земських зборів жодної винагороди за службу в земстві не отримували. Земства отримували право утримувати на своєму жалуванні (за наймом) земських лікарів, вчителів, статистиків і інших земських службовців (які становили так званий третій елемент у земстві). На утримання земських установ збиралися сільські збори з населення.

Земства були позбавлені яких би то не було політичних функцій. Сфера діяльності земств обмежувалася виключно господарськими питаннями місцевого значення. У ведення земств віддавалася пристрій і утримання місцевих шляхів сполучення, земської пошти, земських шкіл, лікарень, богаділень і притулків, «піклування» про місцеву торгівлі і промисловості, ветеринарна служба, взаємне страхування, місцеве продовольче справу, навіть споруда церков, утримання місцевих в'язниць і будинків для божевільних.

Земства знаходилися під контролем місцевої і центральної влади - губернатора і міністра внутрішніх справ, які мали право призупинити будь-яку постанову земського зібрання. Самі земства не володіли виконавчою владою. Для виконання своїх постанов земства змушені були звертатися за сприянням до місцевої поліції, яка не залежала від земств.

Компетенція і діяльність земств все більш обмежувалася законодавчими методами. Вже в 1866 р. пішла серія циркулярів і «роз'яснень» Міністерства внутрішніх справ і Сенату, які надавали губернатору право відмовляти у затвердженні всякого обраного земством посадової особи, ставили земських службовців у повну залежність від урядових установ, обмежували можливості земств обкладати зборами торговельні та промислові заклади . (Що суттєво підривало їхні фінансові можливості). У 1867 р. пішли заборони земствам різних губерній зноситься один з одним і повідомляти один одному свої рішення. Циркуляри та укази ставили земства в ще більшу залежність від влади губернатора, обмежували свободу дебатів у земських зборах, обмежували гласність і публічність їх засідань, відтісняли земства від завідування шкільною освітою.

І все ж земства зіграли чималу роль у вирішенні місцевих господарських та культурних питань: в організації місцевого дрібного кредиту, шляхом утворення селянських судо-ощадних товариств, у пристрої пошт, дорожньому будівництві, в організації медичної допомоги в селі, народної освіти. До 1880 р. на селі було створено 12 тис. земських шкіл, які вважалися найкращими.

У 1862 р. почалася підготовка реформи місцевого самоврядування. У 509 містах виникли місцеві комісії. Міністерство внутрішніх справ склало зведення матеріалів цих комісій та на підставі її до 1864 р. виробили проект «Міського положення». У березні 1866 р. проект був внесений на обговорення Державної ради, де він пролежав без руху ще 2 роки. Підготовка міської реформи проходила в умовах посилення реакційного курсу самодержавства. Лише 16 червня 1870 змінений проект «Міського положення» був затверджений Олександром II і став законом.

За цим законом в 509 містах Росії вводилися нові, формально безстанові, органи міського самоврядування - міські думи, які обираються на 4 роки. Міська дума обирала свій постійно діючий виконавчий орган - міську управу, що складалася з міського голови і двох або більше її членів. Міський голова одночасно був головою думи і міської управи. Право обирати і бути обраним отримували лише володіли певним майновим цензом платники міських податків. За розмірами сплачуваного ними місту податку вони поділялися на три виборчі збори: у першому брали участь найбільші платники, які сплачують третину загальної суми міських податків, у другому - середні платники податків, які сплачують також третину міських податків, і в третьому - дрібні платники податків, які сплачують решту третину загальної суми міських податків. Незважаючи на обмеженість реформи місцевого самоврядування, вона явмлась все ж великим кроком вперед, оскільки замінила колишні, феодальні, станово-бюрократичні органи управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи міського самоврядування зіграли чималу роль в господарсько-культурному розвитку пореформеного міста. Отже, земства, створені на підставі Положення 1864 р., були цензовими установами. Вибори гласних були куріальними, нерівни¬ми. Поміщики за розрахунком на кількість землі отримували знач¬но більше місць, ніж селяни.

Земські вибори проводилися раз в три роки. Повітові земські збори відбувалися здебільшого восени. Скликалися й надзвичайні збори. Земські збори, як правило, відбувалися під головуванням по¬вітових предводителів дворянства. На зборах формувалися вико¬навчі органи земства — повітові земські управи, які й займалися вирішенням поточних питань. Станова належність голови повітової земської управи не обмежувалась законодавством.

У губернські земські збори гласні обиралися за квотою: від шести повітових — один губернський гласний.

Губернські збори також скликалися раз на рік, допускалися і надзвичайні (позачергові) збори. Головував на земських зборах гу¬бернський предводитель дворянства.

Такого роду частота обов’язкового скликання земських зборів не передбачала особливої активності гласних у роботі з місцевого самоврядування. Основне навантаження лягало на земські управи, що складалися з трьох чоловік: голови і двох членів. В окремих ви¬падках дозволялося збільшувати повітові управи до чотирьох осіб, а губернські — до шести. Голови губернських земських управ затверджувалися міністром внутрішніх справ, а повітових — губер¬натором. У разі незатвердження вказаних посадових осіб призна¬чалися повторні вибори. Гласний, чия кандидатура не була затвер¬дженою, до балотування не допускався. Отже, адміністрація мала досить вагомі засоби для контролю за персональним складом вико¬навчих земських органів.

Земське самоврядування мало специфічний характер — воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної ад¬міністрації на місцях. Незважаючи на загальностановий характер, у земського самоврядування було дуже мало важелів впливу на гу¬бернську та повітову адміністрацію. Водночас воно не було створе¬не ні на нижчому волосному рівні, ні на рівні загальнодержавному.

Сучасники називали земство будівлею «без фундаменту і даху». Адміністративний контроль з боку агентів уряду на місцях нерідко набував характеру опіки. Стаття 7 Положення 1864 р. нада¬вала губернаторам право зупиняти виконання будь-якої земської постанови, яка, на їхню думку, суперечила «законам і загальнодер¬жавній користі».

Д).

Судова реформа (1864 р.) Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути в частині судового устрою ("Учреждение судебных установлений") запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів). Загальною касаційною судовою інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до трьох років тюрми.

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових (місцевих) судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників (1889 р.). Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час (до 1912 р.) було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова).

Компетенція дільничних мирових судів у сільській місцевості передавалася земським начальникам; у повітових містах, що входили до складу земських дільниць, частково земським начальникам, частково - повітовим членам окружного суду, призначеним міністром юстиції; в інших повітових містах - повітовим членам окружного суду; в губернських містах - міським суддям, також призначеним міністром юстиції з осіб, які відповідали колишнім спеціальним цензам та були цілком "благонадійними". Земські начальники, міські судді та повітові члени окружного суду вирішували справи одноосібно. Другою інстанцією для земських начальників і міських суддів була судове "присутствіє" повітового з'їзду. Його очолював повітовий "предводитель" дворянства,, а до його складу входили земські начальники, міські судді, повітовий член окружного суду І та почесні мирові судді. Другою інстанцією для повітових членів І окружного суду був окружний суд.

Систему загальних судів склали: 1) окружні суди (суд першої інстанції в цивільних і кримінальних справах у межах декількох повітів), 2) судові палати (друга ланка загальної судової системи; одна на декілька губерній, а також - орган судового управління), 3) Сенат (вищий касаційний суд). Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав справи про найбільш важливі державні злочини. В Україні загальні суди обох ланок діяли лише на Лівобережжі (у Полтавській, з 1869 р.~ в Чернігівській губерніях) та в кількох губерніях (Херсонська, Катеринославська, Таврійська) Південної України.

Провідною ланкою в системі загальних судів був окружний суд, який розглядав усі цивільні та нескладні кримінальні справи у складі трьох постійних членів суду. Окружний суд був державним органом, що виконував не тільки судові, а й прокурорсько-наглядові, слідчі й нотаріальні функції, а тому мав у своєму складі слідчих, прокурорів і нотаріусів. Найбільш важливі кримінальні справи (зокрема, з передбаченою законом санкцією позбавлення всіх прав чи стану) в окружному суді виносилися на розгляд 12 присяжних засідателів (списки яких складали земські та міські управи за погодженням із губернатором або градоначальником).

У перебігу судової реформи було реорганізовано систему прокурорських органів, запроваджено інститут адвокатури та нотаріату.

Прокуратура діяла у складі судового відомства, однак мала свою організацію під керівництвом генерал-прокурора (одночасно був і міністром юстиції). У кожній з ланок системи загальних судів: окружних судах, судових палатах, Сенаті та Верховному кримінальному суді засновувалися посади прокурорів та їхніх товаришів (помічників). До компетенції прокуратури входили нагляд за проведенням розгляду окружними судами і судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримка обвинувачення у кримінальних справах.

Адвокатура (присяжні повірені, приватні повірені) діяли при судах. Колегії присяжних повірених діяли при всіх окружних судах і судових палатах. Адвокатами (присяжними повіреними) могли бути тільки особи, які закінчили юридичний факультет і прослужили не менше п'яти років у судовому відомстві. Присяжні повірені судового округу обирали зі свого середовища уповноважений наглядовий орган - раду (функціонувала при судовій палаті). Проте вищий нагляд за діяльністю адвокатури було покладено на судову палату й Сенат. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, виданих з'їздом мирових суддів, окружного суду чи суду судової палати за умови вищої юридичної освіти та сплати щорічного мита. Вони клопотали у справах лише тих судів, від яких одержували на те дозвіл.

Нотаріат створювався у повітових і губернських містах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвідчення актів здійснювали мирові судді. Права та обов'язки нотаріусів було визначено спеціальним Положенням про нотаріальні частини (1866 р.), завідування якими під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах.

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не було винесено обвинувального вироку суду чи громадського осуду. Пошукачі нотаріальної практики також не мали права обіймати жодної іншої посади в державній чи громадській службі. Посада нотаріуса надавалася не інакше як після випробування претендента головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов'язків законів. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право нотаріальної діяльності, повинна була скласти присягу в публічному засіданні окружного суду. Скарги на дії нотаріуса подавалися заінтересованою особою до окружного суду.

3.

Причини контрреформ: невдоволення реформами 60-70 років (частина поміщиків, бюрократичний апарат, революціонери); вбивство Олександра II, що стало поштовхом, оскільки його син вважав вбивство результатом реформ. Періодом відкату реформ (контрреформи 80х-90х років характеризувався поверненням до зміцнення станового ладу і самодержавства I. Ліберально налаштовані чиновники були видалені з держапарату. Однак повного згортання реформ провести вже було неможливо. Реформи тривали, але їх характер і механізм реалізації були іншими. Якщо при Олександрі II реформи здійснювалися комплексно, у всіх сферах відразу, то Олександр III, побоюючись терору і революційних виступів, йшов іншим шляхом. Він призупинив реформування політичної сфери, намагаючись повернутися назад. Була знову обмежена демократія. Виборні органи місцевого самоврядування були поставлені під контроль чиновників. знову була введена цензура, скасована автономія університетів. у гімназії було заборонено приймати дітей простого народу, зроблено спробу ліквідувати елементи поділу влади; обмежувалася діяльність присяжних. Якщо реформи 60-70 років проходили під знаком зближення прав різних станів, то політика 80-90 років в цій галузі була спрямована на збереження станової замкнутості російського суспільства. 80-ті роки стали часом суворого поліцейського нагляду за населенням.

У 1 половині 1880-х років під впливом економічного розвитку і сформованої політичної обстановки уряд Олександра III був змушений провести ряд реформ. У 1882 році був учереждён селянський банк, за допомогою якого селяни могли б купувати земельну власність. і. У 1890 році введено нову посаду - земський начальник, які в своїх руках зосередили адміністративну та судову владу. 1884 рік був ознаменований введенням нового університетського статуту - військові гімназії перетворювалися в кадетські корпуси. В роки царювання Олександра III значно посилився адміністративне свавілля. Адміністративне свавілля був посилений низкою указів в 1890 році. З метою освоєння нових земель при Олександра III швидкими темпами йшло переселення селянських сімейств у Сибір. Всього за царювання Олександра III в Сибір було переселено до 400 тис. Селян, а в Середню Азію - 60 тис. Уряд до деякої міри піклувалося про поліпшення побуту робітників - були введені правила про наймання на сільські і фабричні роботи, нагляд за якими був довірений фабричним інспекторам (1882 г.), була обмежена робота малолітніх і жінок. У зовнішній політиці в ці роки спостерігалося погіршення російсько-німецьких відносин і відбувалося поступове зближення Росії і Франції, що закінчилося укладанням франко-російського союзу (1891-1893 рр.). Олександр III помер восени 1894 року