2. Юридичне оформлення приєднання Волині, Галичини, Північної Буковини і Південної Бессарабії до урср.

Напередодні Другої світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною угоду про розмежування сфер впливу у Східній Європі пакт Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 p.). Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти нацистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Уже 22 вересня частини Червоної армії увійшли до Львова. Того ж самого дня у Брест-Литовському на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. Водночас підрозділи Червоної армії приймали від німців захоплені ними населені пункти, які, за домовленостями, входили до сфери впливу СРСр. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну. 28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бессарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

22 жовтня щоб узаконити радянський режим у Західній Україні радянське командування провело вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проходили за безальтернативним списком кандидатів і являв собою «вибір без вибору». НЗЗУ у Львові проголосили встановлення радянської влади у Західній Україні (йшлося про Галичину і Волинь), входження останньої до складу СРС і її возз’єднання з УРСР, конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, націоналізацію банків і великої промисловості.Було обрану комісію, яка передала прийняті декларації Верховним Радам СРСР і УРСР. Після цього акти НЗЗУ припинили свою діяльність. 1 листопада 1939 р. ВР СРСР, а 15 листопада 1939р. ВР УРСР ухвалили законодавчі рішення про возз’єднання Західної України з УРСР. На ново приєднану територію поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР. На території Галичини утворили Львівську, Тернопільську, Станіславську та Дрогобицьку області, а на Волині - Рівненську і Волинську. Після війни, 16 серпня 1945 р. СРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною належність Волині і Галичини Україні.

Північна Буковина та Південна Бессарабія теж за пактом Молотова-Ріббентропа увійшли до сфери впливу СРСР. 28 червня 1940 р. цю територію зайняла Червона Армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2 серпня Верховна Рада указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 7 серпня 1940 р. Верховна Рада України прийняла їх до свого складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10 лютого 1947 р. радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР.

Переможне для СРСР закінчення Другої світової війни створило умови для завершення процесу возз’єднання українських земель у єдиній державі. Закарпаття увійшло до складу України 26 листопада 1944 p., коли Перший З'їзд народних комітетів Закарпатської України, проведений після визволення краю від угорських окупантів, ухвалив "Маніфест про возз'єднання з УРСР". Тут утворено Закарпатську область. 29 червня 1945 р. Чехословацька Республіка та СРСР підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.

Територіальні зміни у складі СРСР відбувалися і в повоєнні роки. Так, 25 червня 1945 року між СРСР і ЧСР укладено Договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до України. 22 січня1946 утворено Закарпатську обл.

16 липня 1946 р у Москві підписано радянсько-польський договір про державний кордон, який передбачав розмежування територій у районі річки Солонія і міста Крилов.

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер.

Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення:

- експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;

- українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності;

- запровадження безкоштовного медичного обслуговування; - створення системи соціального забезпечення. Але, поряд із цим:

- радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України;

- розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;

-> новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів;

- великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви).

Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

3. Проголошення Акта про відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року. Спроби поширення української влади в умовах гітлерівської окупації (червень - вересень 1941 року).

З початком Другої світової війни Організація українських націоналістів, що складалася з двох частин: радикальної на чолі з Бандерою ОНУ(б) та поміркованої – на чолі з Мельником ОУН(м), розпочала формування похідних груп для того, щоб на зайнятій німцями території УРСР організувати українську владу. Обидві частини ОУН сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для відновлення незалежної української держави.

Активніше діяла ОУН (б), 30 червня 1941 р. у Львові, не повідомивши німецьку військову владу, яка майже повністю окупувала всю Західну Україну, проте не встигла організувати в ній свою владу, ОУН (б) проголосила Акт відновлення Української держави. У ході засідання Народних зборів, що відбувались у будинку товариства «Просвіта», Ярослав Стецько оприлюднив текст самостійницького Акта.

У пукнті 1-му Акта проголошувалося відновлення Української держави та містився заклик до укр.. народу боротися за її суверенну владу на всіх національних землях. У 2 –му пункті йшлося про створення на західноукраїнських землях української влади, підпорядкованої майбутньому національному уряду в Києві. Пункт 3-тій містив запевнення, що самостійна Українська держава буде тісно співпрацювати з Німеччиною. В Акті проголошення прохання "не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада".

Збори створили уряд – Українське Державне Правління – на чолі з Я. Стецьком. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт відновлення України і передала благословення митрополита Андрія Шептицького.

Прагнучи поставити Німеччину перед доконаним фактом відновлення національної державності, українці швидко розбудовували владний апарат. 1 липня розпочала діяльність Львівське обласне правління. Голова Державного правління Я. Стецько 5 липня 1941р сформував Крайове правління. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР – К. Левицький. У наступні дні уряд Я. Стецька заходився облаштовувати свою адміністрацію і поліцію на окупованих німцями теренах України: у всіх галицьких містечках, навіть у деяких селах відбулися подібні проголошення. За вказівкою міністерства державної безпеки під керівництвом М. Лебідя було організовано Українську державну міліцію, впродовж кількох тижнів почали функціонувати сотні міліцейських станиць котрі згодом стали основою Української повстанської армії та збройного революційного підпілля.

У той же час проголошена держава не мала атрибутів: дипломатичного визнання, грошової одиниці, митної системи тощо. ОУН (б) домоглася лише декларації державності, не втіливши її в конкретні форми.

Варто відзначити той факт, що проголошення Української держави подекуди відбувалося ще до "Акта 30 червня 1941 р.". Дослідники (А. Русначенко) звертають увагу, що, наприклад, в окремих селах Славського району Львівщини - Плав'ю, Головецькові, Рикові, також в інших районах Галичини, це відбулося днем раніше - 29 або 30 червня. У міру просування похідних груп ОУН Україною державні управління поставали в багатьох західноукраїнських містах - Тернополі (3 липня). Станіславі (12-13 липня), Дрогобичі, Луцьку, Рівному, а також -у Житомирі, Кам'янець-Подільському, Вінниці, Кіровограді та Дніпропетровську.

Важливим елементом державотворення для бандерівців ОУН (б) була військова складова. Окрема прокламація, поширена у Львові, сповістила населення, що провід ОУН створює "Українську Національну Революційну армію" (УНРА). Армія мислилася як мононаціональна за своїм складом. Для мобілізації до армії в районах мали бути створені районні військові команди.

2 липня 1941 р. інформація про подію, що сталася у Львові, дійшла і до Берліна. Для німців вчинок Я. Стецька був великою несподіванкою, яку дехто з них вважав спробою "державного перевороту". Щоб ця акція не дістала широкого розголосу, німецькі власті почали тиснути на С. Бандеру, щоб він як голова проводу ОУН скасував рішення Я. Стецька. Бандера відмовився. Дізнавшись про таку позицію українського підпілля, німці пішли на крайній захід - у день оголошення повного складу українського уряду -5 липня за наказом Гітлера розпочались масові репресії щодо членів ОУН. Батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розпушені. У Кракові було заарештовано С. Бандеру: окупанти вимагали від нього відкликати Акт і негайно розпустити уряд. Після рішучої відмови 11 липня заарештовано і Я. Стецька. їх помістили в особливий концтабір Заксенхаузен , інших членів крайового правління - в Аушвіц (Освенцім). З 15 вересня за ґратами опинилося понад дві тисячі націоналістів, кількасот з яких страчено.

ОУН(м) засудила радикалізм С. Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці у Києві почали видавати газету "Українське Слово", а у жовтні 1941 р. виступили з ініціативою створення Української Національної Ради, також сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Проте реакція німців на це була жорстокою: у грудні 1941 р. понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляно у Бабиному Яру, в тому числі - і поетеса Олена Теліга. Сам А. Мельник до січня 1944 р. перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім - у концтаборі Заксенхаузен.

Отже, оцінюючи ці події з історичної перспективи, можна твердити, що проголошення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. мало велике історичне значення. Акт відновлення Української держави і став поворотним пунктом в українській політиці щодо гітлерівської Німеччини. Стало остаточно зрозуміло, що гітлеризм с непримиренним ворогом українського народу і виношує щодо нього суто імперіалістичні наміри. Фракція С. Бандери, а згодом і мельниківське помірковане крило перейшли у виразну опозицію до Третього рейху, що призвело до збройного опору окупантам й до виникнення організованого потужного повстанського руху.