Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регу¬лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запо¬різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен¬ція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади1. Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо¬в’язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників2.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши¬рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса¬ли— загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши¬ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстр козаків

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун¬чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо¬вих з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полко¬вих та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге¬нерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управ¬ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав¬чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р. Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км2. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь1.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст.. Проте починаючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиницьзарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полк¬вих та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол¬ків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було терито¬ріальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн населення. За Білоцерківським договором територія України обмежу¬валася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важливим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, адміністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали коза¬цькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, ви¬несені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не під¬лягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд спра¬ви не був пов’язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення на¬була позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ство-рюватися нова українська національно-правова система, якій суди¬лося проіснувати близько двох століть.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла та¬ка категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров’я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з’явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, українсь¬кої адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, неподання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 р., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, Л. Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Український народ розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзни¬ком могли стати Росія. Але офіцій¬но уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов’язаний Поляновським мирним договором (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 р., передбачливо обрав позицію вичіку¬вального нейтралітету, що практично означало відмову від допомо¬ги Польщі в її боротьбі проти України.

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було до¬зволено безмитно купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй зброєю і грошима. Після укладення Білоцерківського договору ро¬сійський кордон був відкритий для втікачів з України.

Протягом 1648—1654 рр. Росія і Україна підтримували дипломатичні стосунки. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців.

Водночас Україна шукала союзників серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Нена¬дійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни з Польщею (Туреччина, Молдавія).

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступни¬ми союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ де¬далі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «високую государеву руку и держать ее от неприятелей в обороне».

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політи¬ку Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благосло¬вив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у вій¬ну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорізьке. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву високую руку...». Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об’єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодив¬ся, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі ви¬явилися невдалими.

Правове оформлення переходу України під протекторат російського царя. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств. Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамо¬ту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороньї Днепра, под протек-цию... российского монарха»1.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам склада¬ти присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтав¬ський2.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславсь¬кої ради. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не личить присягати народові..

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм зміс¬том, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української дер¬жави.

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до¬говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному догово¬рі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохан¬ня, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов’язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмель¬ницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різ¬ному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей до¬умент до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав.

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті.. Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у “Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.”. В ній військо запорозьке і гетьман названі “підданими московського царя”, але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.

Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна — сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України — Лівобережна і частина Правобережної України — з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.