правомірна поведінка тдп

1. Поняття правомірної поведінки, її ознаки та види.

Правомірна поведінка – це вольова діяльність суб'єкта , яка має активний чи пасивний характер , відповідає правовим приписам , не суперечить основним принципам права , схвалюється та гарантується державою .

Специфіка цього різновиду правової поведінки , а також її дослідження є можливим на 3 рівнях:

І. На територіальному рівні як сукупність певних ознак :

- формально відповідає правовим приписам; будь-який суб’єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку і точній відповідності правовим приписам, тобто це поведінка. Що не порушує вимог правових норм.

- є корисним для суспільства;

- є виразом цивілізованої поведінки суб’єкта , для якого право є авторитетним і діяльність якого пов'язана зі сприйняттям таких категорій як правова держава та громадянське суспільство;

- є структурованою, оскільки має відповідний склад;

- поступово оцінюється з боку суспільства та інших суб'єктів;

- забезпечує досягнення мети створення права;

- характеризує підконтрольності волі і свідомості особи правовим настановам;

- є засобом ґарантування правопорядку;

- схвалюється державою.

Змістом правомірної поведінки є дотримання правових вимог , виконання обов'язків та доцільний вибір поведінки в процесі використання права.

Масовий характер правової поведінки засвідчує реальність впливу права та його значимість як засобу закріплення , гарантування та відновлення прав людини.

Таким чином , правомірна поведінка обумовлюється культурно-моральним світоглядом, життєвим досвідом суб'єкта та засновується на усвідомлення виконання правових настанов.

ІІ. Функціональний рівень - надає можливість охарактеризувати функції правової поведінки через її різновиди :

А) за ступенем суспільного значення розрізняють :

• необхідна правомірна поведінка – передбачає зобов'язуючими та забороняючими нормами правової поведінки суб'єкта, націлена на виконання обов'язків та дотримування заборон, має імперативний характер.

• бажана поведінка - передбачається уповноваженими нормами права та забезпечує формування правових мотивів щодо усвідомленого ставлення суб'єкта до наданих можливостей з обов'язковим дотриманням меж реалізації прав. Має диспозитивний характер

• соціально –допустима поведінка - не торкається чуттєвих інтересів суспільства , тому не характеризується чітко як соціально корисна чи шкідлива . Головна її ознака пов'язана з непротирічністю інтересам інших суб'єктів , ще поведінка має правову природу, не протирічить правовим вимогам та спирається на державні ґарантії , має місце в процесі реалізації свободи совісті та можливості участі у громадських оргаізаціях.

Б) за психологічними особливостями :

•добровільна правомірна поведінка , яка спирається на ціннісні мотиви , відповідає правам і законним інтересам суб'єктів;

• вимушена - характеризується як вибір варіанту поведінки , який формально відповідає правовим приписам, однак може розходитися із внутрішніми переконаннями суб'єкта чи його звичаям. Лише зовнішні обставини чи оточення змушують суб'єкта діяти правомірно.

В) за психологічним ставленням особи до власної поведінки та її наслідків:

• принципова поведінка, в основі якої є внутрішні переконання суб'єкта в необхідності та цінності права , а також у його можливості забезпечити інтереси суб'єкта .

• звичайна , пов'язується з повсякденною діяльністю та звичкою особи як результат визначення її ставлення до правомірної діяльності, незалежно від уявлень про цінність права та ставлення до нього.

Г) за особливостями ставлення суб'єкта до поведінки та чинникам ,що впливають на її формування:

• пристосований стан (конформна поведінка) - має пасивний характер та полягає в орієнтації суб'єкта на поведінку оточуючих , має низький рівень соціальної активності, характеризується відсутністю власної позиції суб'єкта, а також відсутність усвідомленого ставлення до права;

• маргінальна поведінка, знаходиться на межі протиправної та правомірної поведінки, суб'єкт не вчиняє правопорушення через страх перед юридичною відповідальністю та можливість реального застосування санкції правових норм;

• звичайна поведінка - формується в результаті багаторазового повторення суб'єктом дій, які виникали за звичайних обставин , в результаті звички суб'єкта переростає у внутрішню потребу особи щодо правомірної діяльності;

• соціально- активна - має суспільно-корисний характер, схвалюється державою і характеризує найбільш високий рівень правомірної діяльності ,є характерним для суб’єктів з високим рівнем правової культури та їх здатність щодо вибору правових засобів з метою задоволення власних інтересів у сфері права.

Ґ) за формально –юридичними ознаками :

• як форма реалізації права, що пов'язана з виконанням юридичних обов'язків , використанням суб'єктивних прав , додержання заборон та правомірне застосування приписів;

• як складова юридичного змісту правовідносин, полягає у реалізації повноважень органів держави та посадових осіб, а також у дотриманні меж суб'єктивних прав та юридичних обов'язків фізичними особами;

• як форма виразу правових приписів, передбачає закріплення правової поведінки формами права та можливості реалізації принципу поведінки фізичних осіб, що полягає у забезпеченні вважатися правомірною тієї діяльності, яка не заборонена правом;

• як форма виразу юридичного факту, на підставі якого виникають регулятивні правові відносини, що надає можливість настання наслідків пов’язаних із правовстановлюючою, правозмінюючою і правопричиняючою діяльністю.

Д) за формою ставлення до юридичних наслідків:

• юридичні вчинки

• індивідуальні юр акти

ІІІ. Структурний - характеризує правомірну поведінку через її склад

Протилежністю правомірної поведінки є протиправна – це свідомо вольова діяльність суб’єкта у сфері права , що націлена на досягнення власних інтересів шляхом порушення правових велінь. Це соціально-шкідлива поведінка , як засуджується державою.

Визначається на 3 рівнях:

І. Теоретичний. Характеризуючи протиправну поведінку як юридичну категорію, ми акцентуємо увагу на її ознаках: - має зовнішній характер прояву - протирічить правовим велінням - породжує протиріччя між нормативно закріпленими правами та діяльністю певного суб’єкта - може мати активну і пасивну форму - породжує конфлікт між державою і правопорушником - має протиправний характер , що виявляється у:

• недотриманні заборон

• невиконання обов’язків

• недотримання нормативно встановленого порядку

• у набутті певних суб’єктивних прав за відсутністю певних юридичних фактів

• невиконання чи неналежне виконання повноважень посадовими особами

- протирічність права і поведінки має неформальний, а реальний характер - порушення торкається лише чинного права - тягне призначення юридично відповідальності , що відображається несприйняттям державою такого виду правової поведінки Має різноманітні форми прояву , якими є зловживання права, протиправне діяння та правопорушення:

Зловживання правом – це особливий різновид поведінки у правовій сфері, що полягає у скоєнні шкідливих діянь , у використанні недозволених правових форм у межах дозволеного типу поведінки, і яке протирічить меті правового регулювання.Ознаки: - Наявність у особи суб’єктивного права - Певна діяльність суб’єкта, що націлена на його реалізацію - Суб’єктивне право використовується всупереч його соціальному призначенню - Заподіяння шкоди суспільним чи особистим інтересам - Реалізація права здійснюється з порушенням його можливостей - Правові заборони реалізуються, однак з порушенням встановленого порядку, що надає можливість кваліфікувати дії суб’єкта як правопорушення . - Настання нетрадиційних юридичних наслідків ,тобто відсутність юридичної відповідальності, оскільки відсутньою є суттєва шкода заподіяна інтересам, що охороняються - Є особливим аспектом порушення суб’єктивних прав інших осіб - Поведінка суб’єкта лише має відповідати вимогам законності, хоча вона порушується - Має наступні наслідки : • Визнання реалізації права недійсним; • Заборонення певних дій; • Припинення здійснення суб’єктивного права.

В сучасній юридичній літературі обґрунтовується 2 підходи до визначення сутності зловживання права: 1) Зловживання права є характерним лише для посадових осіб і пов’язується із реалізацією наданих їм повноважень; 2) Зловживання характеризує поведінку будь-яких суб’єктів і для фізичних осіб має місце при порушенні меж дозволеного чи невиконання заборон, які не мають суттєвого значення для суспільного порядку. Не співпадають думки вчених і при визначення характеру зловживання правом. Одні вважають, що зловживання є виявом протиправної поведінки, оскільки пов’язується з порушенням меж суб’єктивного права, хоча і мають соціально небезпечний характер. Інші вчені вважають, що зловживання – протиправність і правомірність, оскільки зловживання може не виходити за межі права, оскільки може відображатися у соціально шкідливій та заподіювати шкоди охоронюваним законом (правом) відносинам, а може і не пов’язуватися з порушенням меж права та стосуватися неусвідомлення.

Об’єктивно протиправне діяння – протиправне соціальне шкідливе діяння особи, що не становить складу правопорушення, однак викликає негативну реакцію держави к формі примусових заходів, як правило, такий характер мають діяння неделіктоздатних осіб чи діяння без вини. Ознаки: - протирічність правовим нормам; - наявність лише об’єктивних складових діяння, що характеризують його як правопорушення (спричинення шкоди, порушення суб’єктивних інтересів, спричинення шкоди інтересам, що охороняється правом). При обов’язковій відсутності суб’єктивних складових правопорушення, а отже і його складу; - негативна реакція держави, що має форму застосування примусових засобів: а) відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди з метою перевиховання, однак не застосування відповідальності; б) примусові заходи виховного впливу, що застосовуються до неповнолітніх суб’єктів; в) застосування примусових засобів медичного характеру, що сприяють попередженню здійснення особою суспільно небезпечних діянь у випадку визнання її неосудною чи обмежено дієздатною; - суб’єкт об’єктивно протиправної поведінки не є суб’єкт юридичної відповідальності; - наявність особливого суб’єкту, що є неделіктоздатними: неповнолітні, неосудні; - не кваліфікується як правопорушення, оскільки суб’єкти не здатні усвідомити власну вину.

2. Поняття та ознаки правопорушення.

Правопорушення- це суспільно небезпечне діяння, що є шкідливим, неправомірним, має форму дії або бездіяння, скоєне деліктоздатною особою та тягне відповідальність

Склад правопорушення формують 4 елементи, відсутність хоч би 1 з яких засвідчує відсутність правопорушення:

1. об’єкт, тобто суспільні відносини, цінності, інтереси, що знаходяться у прав сфері та охороняються правом

2. об’єктивна сторона, що визначає зовнішній прояв протиправного діяння та передбачає обов’язковий взаємозв’язок діяння і наслідків. Складається з 3 елементів:

a. правопорушення

b. протиправні наслідки

c. причинний зв’язок між ними

3. cуб’єкт, тобто деліктоздатна особа

4. суб’єктивна сторона, спрямована на відображення психічного ставлення суб’єкта до правопорушення і його наслідків. Виявляється у формі вини, тобто здатності усвідомлювати значення власних вчинків (інтелектуальний аспект) та керувати ними (вольовий аспект). Вина має 2 форми прояву:

a. умисел, який може бути у 2 різновидах, а саме:

i. прямий – коли особа усвідомлює протиправність власних вчинків, передбачає їх протиправні наслідки та свідомо допускає їх настання

ii. побічний – коли особа усвідомлює протиправність власних діянь, однак байдуже ставиться до можливості настання протиправних наслідків

b. необережність, що існує у 2 різновидах:

i. самовпевненість – коли особа усвідомлює протиправність власних діянь та їх наслідків, однак легковажно вважає, що такі наслідки можуть не настати

ii. недбальство – коли особа не усвідомлює шкідливості власних вчинків, а також не передбачає можливості настання негативних результатів, хоча повинна і могла була їх передбачити

Ознаки правопорушень:

• 1) за своїм соціальним значенням протиправна поведінка (правопорушення) соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною);

• 2) за психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків);

• 3) юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Поведінка суперечить приписам правових норм. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. В умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення;

• 4) з погляду юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними (втрата благ);

• 5) зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди є діянням суб 'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими нормами; 3) у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо. Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів;

• 6) контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно із законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, протиправна поведінка може бути визнана правопорушенням, якщо вона є: діянням (дія чи бездіяльність); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

3. Юридичний склад правопорушення. Види правопорушень.

Склад правопорушення формують 4 елементи, відсутність хоч би 1 з яких засвідчує відсутність правопорушення:

1. об’єкт, тобто суспільні відносини, цінності, інтереси, що знаходяться у прав сфері та охороняються правом

У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об'єкт.

Загальний об'єкт — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.

Родовий (видовий) об'єкт правопорушення — це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров'я, свободи і гідності особи).

Безпосередній об'єкт — це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров'я, честь, майно тощо).

2. об’єктивна сторона, що визначає зовнішній прояв протиправного діяння та передбачає обов’язковий взаємозв’язок діяння і наслідків. Складається з елементів:

- діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);

— протиправність (формальний аспект);

— наслідки діяння (змістовний аспект);

— причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;

— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.

3. Суб'єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:

а) індивідуальний суб'єкт — фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;

б) колективний суб'єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.

4. суб’єктивна сторона, спрямована на відображення психічного ставлення суб’єкта до правопорушення і його наслідків. Виявляється у формі вини, тобто здатності усвідомлювати значення власних вчинків (інтелектуальний аспект) та керувати ними (вольовий аспект). знаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини — намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.

Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.

Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.

Необережність теж має дві форми — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.

Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.

Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

Вина має 2 форми прояву:

a. умисел, який може бути у 2 різновидах, а саме:

i. прямий – коли особа усвідомлює протиправність власних вчинків, передбачає їх протиправні наслідки та свідомо допускає їх настання

ii. побічний – коли особа усвідомлює протиправність власних діянь, однак байдуже ставиться до можливості настання протиправних наслідків

b. необережність, що існує у 2 різновидах:

i. самовпевненість – коли особа усвідомлює протиправність власних діянь та їх наслідків, однак легковажно вважає, що такі наслідки можуть не настати

ii. недбальство – коли особа не усвідомлює шкідливості власних вчинків, а також не передбачає можливості настання негативних результатів, хоча повинна і могла була їх передбачити

правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колек-тивні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”

Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.

Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.

Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:

1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);

2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.);

3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо);

4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над державною символікою, незаконне полювання тощо).

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.

Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства.

Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)

Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами ци- вільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно- правова відповідальність носить в значній мірі компенсаційний характер.

Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.