3.1 Землекористування Туркменістану

Після проголошення незалежності Туркменістану обсяг сільськогосподарського виробництва знизився порівняно з кінцем 1980-х років. В цих умовах Туркменістан змушений імпортувати продовольство.

Загальний земельний фонд Туркменістану складає 49403,0 тис. га. У безстроковому і довгостроковому користуванні яких знаходиться 64,8% усіх земель. На частку приходиться 26,7%, лісу – 6,7%, населених пунктів – 0,1%, промисловості, транспорту, курортів, заповідників, що мають несільськогосподарське призначення, – 1,3%, державного водного фонду – 0,4% землі.

З усіх земель, що знаходяться в користуванні в 1999 р., сільськогосподарські угіддя складають 75%. Основну частину загальної земельної площі (72,8%) і велику частину сільськогосподарських угідь держави (97%) займають пасовища (36 млн. га). В основному це пустельні пасовища Каракумів із середньою кормовою продуктивністю близько 1,0–1,3 ц/га, придатні, головним чином, для відгінного вівчарства.

Більша частина орних земель Туркменістану, площа яких становить майже 810 тис. га, все ще використовується для вирощування бавовни. У 1980-х роках Туркменістан виробляв понад 1,3 млн т бавовни за рік. Приблизно чверть – високоякісних сортів. У наш час бавовняні сівозміни частково заміняються зерновими, що не тільки важливо для забезпечення продовольством, але й сприяє раціональнішому використанню водних ресурсів. З інших культур вирощуються кукурудза, дині, виноград і овочі. Незважаючи на різні плани передачі земель фермерам, сільське господарство в основному залишається у державному секторі економіки.

Сіро-бурі ґрунти (із вмістом гумусу менше 1 %, різкою солонцюватістю і нагромадженням гіпсу) займають плато Устюрт, Красноводське і Заунгузьке; сіроземи (із вмістом гумусу від 1 % до 3-4 % і високою карбонатністю) – переважно підніжжя і нижні схили гір. На передгірній рівнині поширені світлі сіроземи; у нижньому поясі гір – типові сіроземи, вище – темні сіроземи. На найвищих частинах гірських плато і хребтів Копетдагу і Кугитангтау – гірські коричневі ґрунти. У Каракумах на значній площі – закріплені піски. У зниженнях – солончаки, такири і такировидні ґрунти. У долинах рік – променево-сіроземні й алювіально-лукові ґрунти. Близько 2 % площі країни займають зрошувані ґрунти – основний землеробський фонд республіки.

Є величезні резерви для залучення нових земель у сільськогосподарський оборот. Загальна площа придатної для зрошення землі перевищує 6 млн. га, з якої більш 1 млн. га передбачається освоїти в зоні Каракумського каналу після завершення його будівництва. Однак це пов'язано з певними труднощами – водна і вітрова ерозії, вторинне засолення зрошуваних земель, опустелення в пасовищній зоні й ін.

3.2 Земельний фонд Узбекістану

На карті світу небагато держав, які б мали такі багатства, якими володіє земля Узбекистану. У надрах республіки міститься близько 100 видів мінеральної сировини, що користується значним попитом на світових ринках. 

Розвинута із сивої давнини система зрошення й плодючі ґрунти дозволяють країні мати потужний аграрний потенціал. Вирощуючи щороку близько 4 млн тонн бавовни-сирцю, країна є найбільшим світовим виробником та експортером бавовни.

Серед країн СНД Узбекистан посідає провідне місце з виробництва плодоовочевої продукції, фруктів і винограду, коконів, каракулю, вовни. 

Основа сільськогосподарського виробництва – поливне землеробство. Посівна площа 4194,2 тис. га (1990), в т. ч. технічні (в основному бавовник,а також тютюн, кенаф, олійні) – 47%, зернові (рис, кукурудза, джугара і ін) – 24%, кормові культури – 23%. Плодівництво, виноградарство,овочівництво, баштанництво. Валовий збір: бавовни-сирцю 4126, зерна 976,9,2367,8 овочів, винограду 374,3, плодів і ягід 368,3. Площа зрошуваних сільськогосподарських угідь 4149 тис. га. 

Найбільш поширені субтропічні гірські пустельні сіро-бурі ґрунти (особливо на півдні та заході) і гірські сіроземи. Переважають значні площі розвинутих та напівзакріплених пісків. У гірських районах півночі - гірські лугово-степові, гірсько-степові, гірсько-лугові, а також гірські коричневі ґрунти. 

У пустелі Кизилкум переважають піщані ґрунти, на внутрішніх останцевих масивах і стародавніх конусах виносу – сіро-бурі ґрунти, в низовинах – такири й такирні ґрунти. У передгірському поясі та поясі низьких гір – сіроземи: світлі (від 250 до 400 м), типові (400-700 м), темні (700-1200 м). У середньовисотному поясі (1200-2800 м) – коричневі й бурі гірсько-лісові грунти, у високогір'ях (понад 2800 м) – світло-бурі лугостепові ґрунти. Серед перерахованих численних автоморфних ґрунтів на слабостічних передгірських рівнинах і річкових долинах зустрічаються гідроморфні ґрунти - солончаки, лугові, лугово-болотні й болотні, а також полугідроморфні (з деякими ознаками автоморфних і гідроморфних ґрунтів) – сіроземно-лугові й пустельно-лугові. До особливого типу належать зрошувані ґрунти. 

Ландшафти пустельної зони визначають рослинні групи з переважанням ксерофільних напівчагарників (переважно полину й кураю), рідкостійні групи з деревоподібних лободових (головним чином саксаулу), а також деяких деревоподібних або чагарникових псамофільних бобових, гречкові тощо. Основні рослини кам'янистих або гіпсових пустель – напівчагарник біюргун, полин і курай, чагарниковий саксаул і колюча чагарникова берізка. Рослинність піщаної пустелі представлена піщаною осочкою, білим саксаулом, різноманітними чагарниками з родини гречкових, чагарниковими астрагалами і кураєм, піщаним злаком аристиду, однорічним кураєм тощо. Для солончакових і глинистих пустель типові чорносаксаульники й зарості тамариксів. По долинам рік – тугайна рослинність з деревинних (тополі, верби, лоха), чагарникових (тамарикси, дереза, галімодендрон) і трав'янистих (тростяник, еріантус, куничники, верблюжа колючка, солодка, інколи дика цукрова тростина) формацій. У межах передгірського поясу розрізняють: передгірську рівнину (від 300 до 600 м), низькі (600-900 м) й високі (900-1200 м) передгір'я. Для передгірської рівнини характерні злаки тонконіг цибульний і осочка пустельна. Багато ефемерів з родини хрестоцвітих, бобових, злаків, бурачникових, складноцвітих, зонтичних, губоцвітих та ін. На низьких передгір'ях, крім того, часто зустрічаються багаторічні вегетативні грубостеблі трави: колюча кузинія резиноза – каррак (цінний корм на зиму), псоралея (медонос), фломіси, еремуруси, ферула каратавська, катран. У високих передгір'ях – сухий різнотравний степ з крупними злаками – пирієм опушеним та ячменем цибульним, а також крупними дводольними – оманом великим і алтеєю голоцвітковою. На хрящеватих ґрунтах – чагарники: мигдаль колючий, чагарникова вишня. У річних долинах – тополя, верби. У середньогірському лісо-лугово-степовому поясі на висоті 1200-1800 м основна рослинність – ксерофільні, а на висоті 1800-2500 м – мезофільні арчовники. Місцями невеликі ділянки яблуневих і горіхових лісів. У нижній частині схилів – алича, в долинах рік – тополя й верби. У Західному Тянь-Шані – береза. Площа, вкрита лісами, становить 2,7%. 

Найменш освоєні і найважчі для життя людей території  Узбекистану - напівпустелі і пустелі. Ці землі, незважаючи на труднощі їхосвоєння (маловоддя, а часом і повна відсутність місцевих воднихджерел), – об'єкти все більш інтенсивного господарського використання.  Видатне досягнення в освоєнні таких земель – створення с/г об'єктів в  Голодною, Джізакской, Шерабадской, Каршінському степах, у низинах Амудар'ї. 

Вони постачають республіці і за її межі все більше цінного сільськогосподарської продукції – бавовни (в тому числі найбільш якісні,тонковолокнистих сорти), фруктів, овочів, баштанних культур, винограду,продукції тваринництва.

Гори і передгір'я займають значні площі республіки. У господарському відношенні вони освоєні мало, хоча там є невеликі полябогарних (неполивних) посівів.