7. Етногенез українців за археологічними та писемними джерелами.

Речові слов’янські пам’ятки: Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян: Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала. До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Писемні джерела про слов’ян: Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.). Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли. Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» 551 р.  Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання.  Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними ; третя,склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів – племена, союзи племен. Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли на Волині.

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам.

З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах. У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів. Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.

Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов’яни здійснювали воєнні операції, під час яких руйнували фортеці. Наприкінці 6 ст. постійні слов’янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові. Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії сталося переселення слов’янських племен на землі Балканського півострова.

Археологічні пам’ятки свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавинських племен. І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там разом із аварами та болгарами, склавини переселялися на береги Дунаю, прокладаючи шлях Дунаєм вгору на захід.

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як зауважують дослідники, у 8–9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільності, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов’янські народи.

У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5–7 ст. також мешкали слов’янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.

Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним,  слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.