Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Банкрутство (Поляков).doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
24.11.2019
Размер:
879.1 Кб
Скачать

2. Основні категорії правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства)

2.1. Поняття неплатоспроможності та банкрутства

Неплатоспроможність — це завжди припущення про те, що в боржника недостатньо майна для погашення грошових вимог кре­диторів. При цьому Г. Ф. Шершеневич вказував на відмінність не­платоспроможності від призупинення платежів, викликаних тим­часовим розладом справ, відсутністю на даний момент сум, не­обхідних для покриття значних вимог, пред'явлених одночасно.

Хоча цей висновок Г. Ф. Шершеневич зробив ще сто років то­му, він не втратив своєї актуальності й на сьогодні. Однак для то­го, щоб боржника визнати неспроможним, в часи Г. Ф. Шершеневича мала бути наявною неоплатність, тобто недостатність майна для покриття всіх боргів.

Іншими словами, тут мали місце «два ходи»: для ініціювання конкурсного провадження мала бути наявність неплатоспромож­ності, а для визнання неспроможним — неоплатність. Виникає за­питання: а навіщо потрібна така комбінація? Г. Ф. Шершеневич пояснював це необхідністю якнайшвидшого відкриття процесу неспроможності з метою запобігання реалізації деяких злих намірів з боку боржника. Якщо підставою ініціювання конкурсно­го провадження була б обрана модель неоплатності, то ця обстави­на тільки ускладнила б справу. Адже майно боржника знаходиться не в одному місці, а його необхідно було оцінити, перевірити па­сив та ін. У той час модель «двох ходів» використовувало багато країн, позаяк вона була простою та зручною у застосуванні.

Через сто років, коли в Україні діяла попередня редакція Зако­ну про банкрутство, господарський суд визнав банкрутом най­більше вугільне об'єднання у країні. При цьому сума майнових вимог кредиторів у десятки тисяч разів була меншою активів борж­ника. За часів Г. Ф. Шершеневича такого не трапилося б. Однак у нас це мало місце. І причиною цього був недосконалий закон, який неплатоспроможність ототожнював із неоплатністю, тобто припущення із реальністю.

Сучасне законодавство про неспроможність містить п'ять ознак неплатоспроможності боржника. Це:

  • характер грошових зобов'язань;

  • базовий розмір грошових вимог;

  • спірність вимог;

  • строк несплати;

  • наявність виконавчого провадження.

Розглянемо ці ознаки неплатоспроможності докладніше.

Характер грошових зобов'язань. Закон «Про банкрутство» 1992 р. надавав можливість ініціювати справу про банкрутство за майновими вимогами. В основу таких вимог покладалось будь-яке зобов'язання, будь-яке майнове право, що має грошову оцінку. Тут були штрафні санкції, збитки, боргові зобов'язання. Такий підхід відіграв негативну роль, тому що в той час були випадки, коли по­даткова служба після чергової перевірки приймала рішення про застосування фінансових санкцій і тут же, через місяць, ініціюва­ла процедуру банкрутства. Підприємства ще не встигали оскаржи­ти рішення, як визнавались банкрутами.

Нова редакція закону запропонувала прогресивніший підхід до основи неплатоспроможності. Ним стало грошове зобов'язання, хоча правильніше було б назвати його борговим зобов'язанням. • Грошове зобов'язання передбачає зобов'язання боржника перед кредитором сплатити грошову суму: з цивільно-правових підстав, з виплати заробітної плати і податкового боргу.

Враховуючи «гіркий досвід» попереднього закону, законода­вець не включив до складу грошових зобов'язань неустойку (штраф, пеню). Іншими словами, штрафні санкції не впливають і не визначають неплатоспроможність господарюючого суб'єкта. Деякі види грошових зобов'язань, хоча і належать до категорії бор­гових, виведені законодавцем із кола нових, таких, що впливають на неплатоспроможність. Це пов'язано із призначенням і сутністю таких зобов'язань. До них відносять зобов'язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян, зо­бов'язання по виплаті авторської винагороди, зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи, яке виникло з такої участі. Оскільки грошові зобов'язання є боргови­ми зобов'язаннями, то до їх складу не повинні включатися збитки, що завдані невиконанням (несплатою) цих зобов'язань.

Базовий розмір грошових вимог. Мінімальний розмір неоплачених боржником грошових зобов'язань для ініціювання справи про банкрутство Закон встановив у розмірі 300 мінімальних розмірів заробітної плати (понад 6000 доларів США). Багато це чи мало?

Закон про банкрутство 1992 р. не містив ніяких кількісних об­межень для ініціювання провадження у справі про банкрутство. Це призводило до того, що кредитори з метою законного списан­ня боргів ініціювали справи про банкрутство, свідомо допускаючи для себе збитки.

Так, податкова інспекція ініціювала справу про банкрутство одно­го малого приватного підприємства із сумою податкової заборгова­ності 20 грн. При цьому у боржника, звичайно, не було майна (Архів господарського суду Донецької області. Справа № 13/3-36 за 1996 р.).

Вибір базового мінімального розміру грошових вимог законо­давець здійснює, спираючись на статистичні дані про еконо­мічний розвиток господарюючих суб'єктів в Україні, зарубіжний досвід у сфері неспроможності та соціальні аспекти. Іншими сло­вами, конкретний розмір базового кількісного обмеження — це підсумок наукових досліджень у сфері неспроможності під­приємств.

Спірність вимог. Щоб неплатоспроможність була реальною, не­обхідно, щоб грошові вимоги ініціюючого кредитора були безспірними. Цей чинник відіграє головну роль, тому що, коли борж­ник оскаржує вимоги, то відсутня неплатоспроможність. Безспірність передбачає, що спору між боржником та ініціюючим кредитором немає, оскільки він вирішений у судовому або досудовому порядку. Для ініціювання справи про банкрутство важливий факт відсутності спору за грошовим зобов'язанням, тому що він свідчить, що боржник не може об'єктивно погасити грошові ви­моги. На відсутності спору щодо майнових вимог ініціюючого кредитора ґрунтувався Закон про банкрутство 1992 р., і він ви­правдав себе на практиці. Тут завдання суду полягало не у вирішенні спору, а тільки в констатації (визнанні) факту наявності боргу в розглядуваний період. Якщо борг був у наявності, то спра­ва про банкрутство рухалася далі, якщо ні, то провадження припи­нялось. Цей чинник є, на нашу думку, прогресивним у Законі, і не­має сенсу його скасовувати.

На нашу думку, спірності не повинно бути при ініціюванні справи про банкрутство, бо господарський суд не вирішує спору по суті. У нього інші завдання, функції та повноваження. Однак це надто дороге задоволення безпідставно порушувати справу про банкрутство й обмежувати права інших кредиторів і боржника. Адже порушення справи про банкрутство щодо будь-якого госпо­дарюючого суб'єкта завжди зумовлює негативні наслідки, і не тільки правові, а й соціальні, економічні. Коли є спірність грошо­вих вимог, тоді відсутня реальна (фактична) платоспроможність. При цьому боржник не намагається погасити заборгованість будь-якими шляхами (взяти кредит у банку або реалізувати майно), то­му що знає або припускає, що борг безпідставний. Наприклад, боржник оскаржує договір переведення боргу, уступки права ви­моги, рішення про застосування фінансових санкцій та ін. На­решті, боржник оскаржує рішення суду та ін. Тому конструкція безспірності грошових вимог як чинника неплатоспроможності була вдалою, і в цьому з нас можна брати приклад іншим країнам.

Строк несплати. Саме строк визначає зовнішній чинник призу­пинення платежів. Якщо строк менший трьох місяців, то неплато­спроможність тимчасова; якщо більший — то стійка або абсолют­на. Закон про банкрутство 1992 р. передбачав місячний строк при­зупинення платежів, що не влаштовувало багатьох, і викликав пропозиції про його збільшення. Чинна редакція Закону передба­чає трьохмісячний строк несплати як базовий визначник неплато­спроможності, що дає право ініціювати процедуру банкрутства. Водночас Закон про банкрутство 1999 р. не дав однозначного виз­начення про початок його перебігу. У зв'язку з цим є декілька міркувань.

По-перше, якщо в основі неплатоспроможності полягає гро­шове зобов'язання, то, звичайно, строк його виконання має озна­чати початок перебігу базового трьохмісячного строку.

По-друге, законодавець вказує на безспірність вимог як чинник неплатоспроможності. Чи означає це, що базовий строк неплатоспроможності має розпочинатися з моменту визнання претензії або ухвалення судового акта?

По-третє, законодавець зобов'язує кредитора звернутися до банку або державної виконавчої служби для примусового отри­мання заборгованості з боржника (реальна вимога).

Наведені міркування мають право на існування і цілком об­ґрунтовані.

Закон про банкрутство 1992 р. та Роз'яснення Вищого арбіт­ражного суду України від 18 листопада 1997 р. № 02-5/444 «Про де­які питання практики застосування Закону України «Про банкрут­ство» пов'язували початок перебігу базового місячного строку з днем розміщення розрахункового документа про безспірне спи­сання коштів у банківську картотеку боржника. Якщо рахунків у кредиторів і боржника не було, то строк вираховувався з моменту прийняття виконавчого документа державними виконавцями до провадження.

На нашу думку, трьохмісячний строк потрібно вираховувати з моменту початку виконавчого провадження як через банк борж­ника, так і через державну виконавчу службу, бо про яку неплато­спроможність може йтися, коли боржник, маючи всі підстави, ос­каржує вимоги кредитора, наприклад, через їх оплату або недійсність. Судити про реальність неплатоспроможності госпо­дарюючого суб'єкта можна за результатами виконавчого провад­ження по вже прийнятому юрисдикційному акту. Неплатоспро­можність — це безспірний факт, що не вимагає змагального про­цесу. Потрібно лише підтвердити його наявність відповідними до­кументами.

Виконавче провадження. Конкурсний процес виник з надр ви­конавчого провадження і зберіг певні його властивості. Фактично завдання в одного й другого провадження майже одні й ті самі — погашення (оплата) грошових вимог кредиторів. Причиною відо­кремлення конкурсного процесу від виконавчого провадження було те, що воно не мало можливості розв'язати конфлікт між множинністю кредиторів і нестачею майна. Були необхідні свої специфічні правила. Подібність двох проваджень наводить на думку, що вони можуть бути зв'язані між собою і йдуть одне за другим. Якщо конфлікту між кредиторами немає, то діє виконавче прова­дження; якщо конфлікт є, то — процедура банкрутства. Іншими, словами, процедура банкрутства настає за виконавчим провад­женням. Саме незадоволення результатами виконавчого провад­ження є передумовою виникнення процедури банкрутства.

Реальність неплатоспроможності має апробуватися виконав­чим провадженням. Це означає, що боржник не може виконати грошових зобов'язань. Якщо зв'язати неплатоспроможність тільки зі строками виконання грошових зобов'язань, то можна ба­чити іншу картину: боржник не хоче виконати грошових зо­бов'язань. Це можуть бути й обґрунтовані причини: реорганізація боржника, погашення боргу та ін. Тут не можна встановлювати альтернативу для кредитора: або звернутися до суду із позовом і вимагати оплати боргу шляхом позовного провадження, або зразу ініціювати процедуру банкрутства. Якщо боргове зобов'язання спірне і боржник не бажає його погашати добровільно, то тут не має призупинення платежів або неплатоспроможності. Неплатос­проможність має бути дійсною, реальною та об'єктивною. При цьому не повинно бути суб'єктивного чинника.

Тільки виконавче провадження може свідчити про реальну (фактичну) неплатоспроможність господарюючого суб'єкта. І як­що боржник упродовж трьох місяців не погасив грошових зо­бов'язань через виконавче провадження, то це свідчить про стійку (абсолютну) неплатоспроможність. І тоді за виконавчим провад­женням настає процедура банкрутства.

Якби виконавче провадження не передувало процедурі бан­крутства, то можна було б сперечатися. Саме виконавче провад­ження знімає суб'єктивний чинник — «боржник не хоче платити» і виводить правильний термін — «боржник не може платити». Тільки реальна (не фіктивна, спірна) неплатоспроможність має слугувати критерієм ініціювання процедури банкрутства.

Неплатоспроможність є підставою для ініціювання проваджен­ня у справі про банкрутство, але не може зумовити визнання боржника банкрутом. Вона тільки передбачає недостатність май­нових активів боржника перед грошовими зобов'язаннями креди­торів. Тільки шляхом судових процедур можна встановити немож­ливість відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта.

Згідно із абз. 4 ст. 1 Закону банкрутство — визнана господарсь­ким судом неспроможність боржника відновити свою платоспро­можність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Для визнання господарюючого суб'єкта банкрутом господарсь­кий суд повинен виходити не тільки з головної ознаки банкрутства — неоплатності. Визнаючи боржника банкрутом, мають також враховуватися:

  • наявність встановлених судом неоплачених грошових зо­бов'язань кредиторів;

  • недостатність майнових активів на покриття боргових зо­бов'язань;

  • незадовільні результати реабілітаційних процедур (санації або мирової угоди.

Усі названі критерії становлять юридичний склад банкрутства, і відсутність однієї з перерахованих ознак не дає суду права визна­вати боржника банкрутом.