
- •1. Правова природа неспроможності (банкрутства)
- •1.1. Поняття і види відносин неспроможності (банкрутства)
- •1.2. Принципи відносин неспроможності (банкрутства)
- •1.3. Розвиток національного законодавства про банкрутство
- •2. Основні категорії правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства)
- •2.1. Поняття неплатоспроможності та банкрутства
- •2.2. Грошові зобов'язання
- •2.3. Припинення грошових зобов'язань
- •2.4. Мораторій на задоволення грошових вимог кредиторів
- •2.5. Судові процедури
- •3. Учасники провадження у справі про банкрутство
- •3.1. Правове становище боржника
- •3.2. Правове становище кредиторів
- •3.3. Правове становище арбітражного керуючого
- •3.4. Правове становище інших учасників відносин неспроможності (банкрутства)
- •4. Порушення провадження у справі про банкрутство
- •4.1. Підстави для порушення справи про банкрутство
- •4.2. Вимоги до заяви
- •5. Процедури, що застосовуються до боржника у справі про банкрутство
- •5.1. Розпорядження майном
- •5.2. Санація
- •5.4. Мирова угода
2. Основні категорії правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства)
2.1. Поняття неплатоспроможності та банкрутства
Неплатоспроможність — це завжди припущення про те, що в боржника недостатньо майна для погашення грошових вимог кредиторів. При цьому Г. Ф. Шершеневич вказував на відмінність неплатоспроможності від призупинення платежів, викликаних тимчасовим розладом справ, відсутністю на даний момент сум, необхідних для покриття значних вимог, пред'явлених одночасно.
Хоча цей висновок Г. Ф. Шершеневич зробив ще сто років тому, він не втратив своєї актуальності й на сьогодні. Однак для того, щоб боржника визнати неспроможним, в часи Г. Ф. Шершеневича мала бути наявною неоплатність, тобто недостатність майна для покриття всіх боргів.
Іншими словами, тут мали місце «два ходи»: для ініціювання конкурсного провадження мала бути наявність неплатоспроможності, а для визнання неспроможним — неоплатність. Виникає запитання: а навіщо потрібна така комбінація? Г. Ф. Шершеневич пояснював це необхідністю якнайшвидшого відкриття процесу неспроможності з метою запобігання реалізації деяких злих намірів з боку боржника. Якщо підставою ініціювання конкурсного провадження була б обрана модель неоплатності, то ця обставина тільки ускладнила б справу. Адже майно боржника знаходиться не в одному місці, а його необхідно було оцінити, перевірити пасив та ін. У той час модель «двох ходів» використовувало багато країн, позаяк вона була простою та зручною у застосуванні.
Через сто років, коли в Україні діяла попередня редакція Закону про банкрутство, господарський суд визнав банкрутом найбільше вугільне об'єднання у країні. При цьому сума майнових вимог кредиторів у десятки тисяч разів була меншою активів боржника. За часів Г. Ф. Шершеневича такого не трапилося б. Однак у нас це мало місце. І причиною цього був недосконалий закон, який неплатоспроможність ототожнював із неоплатністю, тобто припущення із реальністю.
Сучасне законодавство про неспроможність містить п'ять ознак неплатоспроможності боржника. Це:
характер грошових зобов'язань;
базовий розмір грошових вимог;
спірність вимог;
строк несплати;
наявність виконавчого провадження.
Розглянемо ці ознаки неплатоспроможності докладніше.
Характер грошових зобов'язань. Закон «Про банкрутство» 1992 р. надавав можливість ініціювати справу про банкрутство за майновими вимогами. В основу таких вимог покладалось будь-яке зобов'язання, будь-яке майнове право, що має грошову оцінку. Тут були штрафні санкції, збитки, боргові зобов'язання. Такий підхід відіграв негативну роль, тому що в той час були випадки, коли податкова служба після чергової перевірки приймала рішення про застосування фінансових санкцій і тут же, через місяць, ініціювала процедуру банкрутства. Підприємства ще не встигали оскаржити рішення, як визнавались банкрутами.
Нова редакція закону запропонувала прогресивніший підхід до основи неплатоспроможності. Ним стало грошове зобов'язання, хоча правильніше було б назвати його борговим зобов'язанням. • Грошове зобов'язання передбачає зобов'язання боржника перед кредитором сплатити грошову суму: з цивільно-правових підстав, з виплати заробітної плати і податкового боргу.
Враховуючи «гіркий досвід» попереднього закону, законодавець не включив до складу грошових зобов'язань неустойку (штраф, пеню). Іншими словами, штрафні санкції не впливають і не визначають неплатоспроможність господарюючого суб'єкта. Деякі види грошових зобов'язань, хоча і належать до категорії боргових, виведені законодавцем із кола нових, таких, що впливають на неплатоспроможність. Це пов'язано із призначенням і сутністю таких зобов'язань. До них відносять зобов'язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян, зобов'язання по виплаті авторської винагороди, зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи, яке виникло з такої участі. Оскільки грошові зобов'язання є борговими зобов'язаннями, то до їх складу не повинні включатися збитки, що завдані невиконанням (несплатою) цих зобов'язань.
Базовий розмір грошових вимог. Мінімальний розмір неоплачених боржником грошових зобов'язань для ініціювання справи про банкрутство Закон встановив у розмірі 300 мінімальних розмірів заробітної плати (понад 6000 доларів США). Багато це чи мало?
Закон про банкрутство 1992 р. не містив ніяких кількісних обмежень для ініціювання провадження у справі про банкрутство. Це призводило до того, що кредитори з метою законного списання боргів ініціювали справи про банкрутство, свідомо допускаючи для себе збитки.
Так, податкова інспекція ініціювала справу про банкрутство одного малого приватного підприємства із сумою податкової заборгованості 20 грн. При цьому у боржника, звичайно, не було майна (Архів господарського суду Донецької області. Справа № 13/3-36 за 1996 р.).
Вибір базового мінімального розміру грошових вимог законодавець здійснює, спираючись на статистичні дані про економічний розвиток господарюючих суб'єктів в Україні, зарубіжний досвід у сфері неспроможності та соціальні аспекти. Іншими словами, конкретний розмір базового кількісного обмеження — це підсумок наукових досліджень у сфері неспроможності підприємств.
Спірність вимог. Щоб неплатоспроможність була реальною, необхідно, щоб грошові вимоги ініціюючого кредитора були безспірними. Цей чинник відіграє головну роль, тому що, коли боржник оскаржує вимоги, то відсутня неплатоспроможність. Безспірність передбачає, що спору між боржником та ініціюючим кредитором немає, оскільки він вирішений у судовому або досудовому порядку. Для ініціювання справи про банкрутство важливий факт відсутності спору за грошовим зобов'язанням, тому що він свідчить, що боржник не може об'єктивно погасити грошові вимоги. На відсутності спору щодо майнових вимог ініціюючого кредитора ґрунтувався Закон про банкрутство 1992 р., і він виправдав себе на практиці. Тут завдання суду полягало не у вирішенні спору, а тільки в констатації (визнанні) факту наявності боргу в розглядуваний період. Якщо борг був у наявності, то справа про банкрутство рухалася далі, якщо ні, то провадження припинялось. Цей чинник є, на нашу думку, прогресивним у Законі, і немає сенсу його скасовувати.
На нашу думку, спірності не повинно бути при ініціюванні справи про банкрутство, бо господарський суд не вирішує спору по суті. У нього інші завдання, функції та повноваження. Однак це надто дороге задоволення безпідставно порушувати справу про банкрутство й обмежувати права інших кредиторів і боржника. Адже порушення справи про банкрутство щодо будь-якого господарюючого суб'єкта завжди зумовлює негативні наслідки, і не тільки правові, а й соціальні, економічні. Коли є спірність грошових вимог, тоді відсутня реальна (фактична) платоспроможність. При цьому боржник не намагається погасити заборгованість будь-якими шляхами (взяти кредит у банку або реалізувати майно), тому що знає або припускає, що борг безпідставний. Наприклад, боржник оскаржує договір переведення боргу, уступки права вимоги, рішення про застосування фінансових санкцій та ін. Нарешті, боржник оскаржує рішення суду та ін. Тому конструкція безспірності грошових вимог як чинника неплатоспроможності була вдалою, і в цьому з нас можна брати приклад іншим країнам.
Строк несплати. Саме строк визначає зовнішній чинник призупинення платежів. Якщо строк менший трьох місяців, то неплатоспроможність тимчасова; якщо більший — то стійка або абсолютна. Закон про банкрутство 1992 р. передбачав місячний строк призупинення платежів, що не влаштовувало багатьох, і викликав пропозиції про його збільшення. Чинна редакція Закону передбачає трьохмісячний строк несплати як базовий визначник неплатоспроможності, що дає право ініціювати процедуру банкрутства. Водночас Закон про банкрутство 1999 р. не дав однозначного визначення про початок його перебігу. У зв'язку з цим є декілька міркувань.
По-перше, якщо в основі неплатоспроможності полягає грошове зобов'язання, то, звичайно, строк його виконання має означати початок перебігу базового трьохмісячного строку.
По-друге, законодавець вказує на безспірність вимог як чинник неплатоспроможності. Чи означає це, що базовий строк неплатоспроможності має розпочинатися з моменту визнання претензії або ухвалення судового акта?
По-третє, законодавець зобов'язує кредитора звернутися до банку або державної виконавчої служби для примусового отримання заборгованості з боржника (реальна вимога).
Наведені міркування мають право на існування і цілком обґрунтовані.
Закон про банкрутство 1992 р. та Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18 листопада 1997 р. № 02-5/444 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство» пов'язували початок перебігу базового місячного строку з днем розміщення розрахункового документа про безспірне списання коштів у банківську картотеку боржника. Якщо рахунків у кредиторів і боржника не було, то строк вираховувався з моменту прийняття виконавчого документа державними виконавцями до провадження.
На нашу думку, трьохмісячний строк потрібно вираховувати з моменту початку виконавчого провадження як через банк боржника, так і через державну виконавчу службу, бо про яку неплатоспроможність може йтися, коли боржник, маючи всі підстави, оскаржує вимоги кредитора, наприклад, через їх оплату або недійсність. Судити про реальність неплатоспроможності господарюючого суб'єкта можна за результатами виконавчого провадження по вже прийнятому юрисдикційному акту. Неплатоспроможність — це безспірний факт, що не вимагає змагального процесу. Потрібно лише підтвердити його наявність відповідними документами.
Виконавче провадження. Конкурсний процес виник з надр виконавчого провадження і зберіг певні його властивості. Фактично завдання в одного й другого провадження майже одні й ті самі — погашення (оплата) грошових вимог кредиторів. Причиною відокремлення конкурсного процесу від виконавчого провадження було те, що воно не мало можливості розв'язати конфлікт між множинністю кредиторів і нестачею майна. Були необхідні свої специфічні правила. Подібність двох проваджень наводить на думку, що вони можуть бути зв'язані між собою і йдуть одне за другим. Якщо конфлікту між кредиторами немає, то діє виконавче провадження; якщо конфлікт є, то — процедура банкрутства. Іншими, словами, процедура банкрутства настає за виконавчим провадженням. Саме незадоволення результатами виконавчого провадження є передумовою виникнення процедури банкрутства.
Реальність неплатоспроможності має апробуватися виконавчим провадженням. Це означає, що боржник не може виконати грошових зобов'язань. Якщо зв'язати неплатоспроможність тільки зі строками виконання грошових зобов'язань, то можна бачити іншу картину: боржник не хоче виконати грошових зобов'язань. Це можуть бути й обґрунтовані причини: реорганізація боржника, погашення боргу та ін. Тут не можна встановлювати альтернативу для кредитора: або звернутися до суду із позовом і вимагати оплати боргу шляхом позовного провадження, або зразу ініціювати процедуру банкрутства. Якщо боргове зобов'язання спірне і боржник не бажає його погашати добровільно, то тут не має призупинення платежів або неплатоспроможності. Неплатоспроможність має бути дійсною, реальною та об'єктивною. При цьому не повинно бути суб'єктивного чинника.
Тільки виконавче провадження може свідчити про реальну (фактичну) неплатоспроможність господарюючого суб'єкта. І якщо боржник упродовж трьох місяців не погасив грошових зобов'язань через виконавче провадження, то це свідчить про стійку (абсолютну) неплатоспроможність. І тоді за виконавчим провадженням настає процедура банкрутства.
Якби виконавче провадження не передувало процедурі банкрутства, то можна було б сперечатися. Саме виконавче провадження знімає суб'єктивний чинник — «боржник не хоче платити» і виводить правильний термін — «боржник не може платити». Тільки реальна (не фіктивна, спірна) неплатоспроможність має слугувати критерієм ініціювання процедури банкрутства.
Неплатоспроможність є підставою для ініціювання провадження у справі про банкрутство, але не може зумовити визнання боржника банкрутом. Вона тільки передбачає недостатність майнових активів боржника перед грошовими зобов'язаннями кредиторів. Тільки шляхом судових процедур можна встановити неможливість відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта.
Згідно із абз. 4 ст. 1 Закону банкрутство — визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.
Для визнання господарюючого суб'єкта банкрутом господарський суд повинен виходити не тільки з головної ознаки банкрутства — неоплатності. Визнаючи боржника банкрутом, мають також враховуватися:
наявність встановлених судом неоплачених грошових зобов'язань кредиторів;
недостатність майнових активів на покриття боргових зобов'язань;
незадовільні результати реабілітаційних процедур (санації або мирової угоди.
Усі названі критерії становлять юридичний склад банкрутства, і відсутність однієї з перерахованих ознак не дає суду права визнавати боржника банкрутом.