Диспозиція

1. Розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

2. Орато повинен розчленувати матеріал, винайдений на етапі інтенції, та забезпечити певну послідовність у промові, вибрати найсуттєвіше, подумати як його розташувати, щоб одержати результат, тобто перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти.

3. Визначення тактики.

4. Структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими положеннями ораторської промови. У результаті промова представляє собою єдине ціле.

5. Вступ, головна частина, завершення.

6. Виклад предмета (теми) і аргументація.

7. Об’єктивний погляд на предмет. Виклад – це представлення попередньо зібраного факту (фактів), що становлять концепт предмета. Важливим для викладу є критерії релевантності.

8. Критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час слухач буде достатньо поінформований Отже, першою проблемою викладу є що і у якій мірі подавати.

9. Перша модель повинна відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх; друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю.

10. Логіка топосів повідомлення йде за логікою життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавалися одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Латиняни назвали таку модель «ab ovo», що означало «від яйця». Таким чином, у суперечці, «що було першим – яйце чи курка» вони були на боці «яйця».

11. Зручний для промовця, тому що можна «пливти за течією» подій, особливо не мудруючи над композицією. Для слухачів цей метод є прозорим, легко запам’ятовується, не викликає напруження думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Текст веде слухачів до закономірного висновку. Такий виклад матеріалу діє на слухачів заспокійливо настільки, що вони втрачають інтерес, внутрішньо заспокоюються , засинають. Оратор не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, на досягнення комунікативної мети.

12. Промовцеві треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель має назву «in medias res» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут можна не пливти за течією подій, а треба самому стежити за промовцем, визначати, запам’ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

13. ­ Логіка топосів повідомлення йде за логікою життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавалися одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Латиняни назвали таку модель «ab ovo», що означало «від яйця». Таким чином, у суперечці, «що було першим – яйце чи курка» вони були на боці «яйця».

Промовцеві треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель має назву «in medias res» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут можна не пливти за течією подій, а треба самому стежити за промовцем, визначати, запам’ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії

14. Інтрига та фабула.

15. Попередня і наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі. Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (стільки, скільки потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де причина, а де наслідок. Слухач має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного. У сюжетному тексті логіка подій сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач сам повинен вміти читати хід подій, їх причини, наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки тощо.

16. Майстерний добір переконливих доказів і як результат – мистецтво дискусії.

17. Теза та демонстрація.

18. Теза, демонстрація.

19. Правило щодо тези, правило щодо аргументів, правило щодо форми.

20. Теза повинна залишатися незмінною протягом усієї аргументації або критики. Кожна теза має ніби право на докази її істинності/неістинності. Проте практично більшість тез сприймається без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Теза створює базу для наступних міркувань. Теза може бути стислою, але глибоко змістовною або примітивною. На думку Аристотеля, треба вміти розгортати тезу в обидві сторони: позитивну і негативну, тобто, шукати істинність і неістинність, користь і не користь тощо.

21. Аналогійну та логічну аргументацію.

22. Силогістика.

23. Єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предикатом, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

24. Закон тотожності, суперечності, виключення третього, достатньої підстави.

25. Будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного контексту. Контекст може бути написаним (висловленим) або таким, що розуміється самим собою. Дія цього закону може поширюватися лише на одне висловлювання, і в межах певного часу. Якщо сьогодні щось оцінюється дуже високо, то його не можна в цей же час оцінити низько. Однак в інший час може бути інша оцінка того самого предмета. Якщо ж одночасно дають дві різні оцінки того самого предмета, то порушуються в мовленні такі вимоги, як вірність обраній темі ідентичність предмета самому собі, релевантність. Закон тотожності не зобов’язує до всебічного висвітлення предмета, головне – щоб у мовному вираженні він був упізнаним.

26. Книга – дуже хороша, але в ній немає головного або його є дуже мало.

27. Жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів. Цей закон оберігає оратора від тупикових ситуацій. Він діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було добрим вчора, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно. Отже, судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Предмет мовлення повинен бути тотожним самому собі (закон тотожності), мовлення про предмет повинно бути не суперечливим. (закон суперечності). Припускається, що два судження про щось (особу, предмет..) можуть бути одночасно суперечливими: одне – істинне, друге – неістинне. Але закон не порушується, якщо ці твердження будуть належати різним особам, бо це означає, що ці особи притримуються різних поглядів. Закон суперечностей стосується лише мовного вираження, а не природних чи життєвих ситуацій. Улітку може бути дуже холодно – це суперечність у природі, але наше називання цього не є суперечливим. Було б суперечливим, якби ми казали, що сьогодні дуже холодно і дуже жарко.

28. Сьогодні холодно, сьогодні жарко.

29. Закон свідчить про те, що одне із суджень є обов’язково істинним, інші – неістинні, а третього немає. Цей закон присутній практично у кожному комунікативному акті, просто у мовленні на ньому не наголошується. Є він також і в дискусіях, де чітко проступають і загострюються позиції мовців. У такому випадку часто застосовують тактику «розвести погляди», яка згладить гострі кути, бо загубить предмет суперечки і зробить усіх однодумцями (один про одне, інший про інше, а всі разом ніби про одне й те саме. Тому риторика радить на початку суперечки чи дискусії використовувати прийом фіксації полюса суперечності (контрадикції), тобто уточнення предмета суперечки, того положення, яке потрібно довести. Це дасть можливість дискутантам дотримуватися генеральної лінії і своїх позицій, не перескакуючи на суміжні, супровідні. Фіксація полюсу контрадикції швидше приведе до вичерпності суперечки і закриття теми. Риторика пропонує й тактику допуску, тобто диспутанту пропонують роль його опонента для того, щоб він відчув, де саме і чому розходяться погляди. Цю тактику ще розглядають так: якщо ти вважаєш, що правда на твоєму боці, то на протилежному боці також може бути правда. У такому разі дискусія знаходить точки розходження і швидше йде до зняття їх. Одна з умов закону виключення третього – точність протиставлення. Суперечливі судження можуть бути в контрадикторних (протилежних) відношеннях за формальними ознаками (використання частки не: гарний – негарний, або хоч контрарних (протиставлюваних) за змістом: день – ніч). Закон виключення третього виділяє дискусію від не дискусії. Дискусія – це тільки така суперечка, при якій до предмета мовлення можна застосувати закон виключення третього. Дискусія – це така суперечка (еристика) яка спрямовується на пошук істини, тому проводиться за законом виключення третього.

30. Суперечка (еристика), яка спрямовується на пошук істини.

31. Жодне явище не виявитися істинним, жодне ствердження - справедливим без достатнього обґрунтування. Отже, будь-яке судження, що приймається, повинно бути належним чином обґрунтоване. Закон рятує оратора від багатослів’я, бо зобов’язує стверджувати тільки те, що промовець може обґрунтувати, на що він має підстави.

32. Судження (або кілька), які самі не потребують доказів, бо це вже все доведене, перевірене або зафіксоване як доказ.

33. Стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона; загальновизнані людським досвідом судження: після літа настає осінь; власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

34. Що належить обґрунтувати (які судження придатні для обґрунтування) і чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу).

35. Точність протиставлення.

36. Контрадикторні (протилежні) , контрарні (протиставлювані)

37. Відношення за формальними ознаками, з використанням частки не.

38. Високий – невисокий.

39. Протиставлення за змістом.

40. Чорний – білий.

41. Суб’єктивний погляд на предмет, бо я бачу цей предмет таким-то тому –то й тому-то.

42. Заперечувальні, підтверджувальні, нейтральні.

43. Вирази, що покликані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати.

44. «але…», «однак…», «на жаль…», «здавалось що…», «фактично ж…», «ніхто не очікував, що…», «цілком несподівано ми дізналися, що…».

45. Вирази, покликані посилити ті положення, які оратор захищає.

46. «до речі…», «окрім того…», варто додати також і те, що…», «відомо також, що…», «а це означає, що…», «це можна підтвердити й тим, що…».

47. Вирази, які виконують суто технічну роль зв’язку. Як правило, це слова або речення.

48. «цікаво, що…», «виявляється, що…», «слід підкреслити, що…», по-перше…,по-друге…, по-третє…», «а тепер дозвольте перейти до наступного питання» тощо.

49. Вступ.

50. Вимоги повинен бути коротким, оскільки люди достатньо проінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати тему виступу. Не можна на початку виступу розповідати смішну історію. Можна викликати посмішку, використавши посилання на попереднього оратора. Відзначте якусь безглуздість. Перебільшіть її. Розкажіть, як ви потрапили у смішну ситуацію. Грубою помилкою буде почати із вибачень «Я не оратор….», «Я не підготував виступ…», « Мені нічого сказати…». Люди хочуть почути інформацію, яку ви маєте, то навіщо відвертати від себе увагу. Слід викликати у слухачів зацікавленість. Можна почати із короткого оповідання чи використати цитату з промови відомої особистості або навести вражаючий аудиторію факт.

51. Найбільш навантажена частина виступу. Бо тут йдеться про інформацію, ідею, яку слід донести до слухачів, надихнути їх на прийняття якогось рішення. В основній частині дають юридичні, наукові, політичні, конкретні визначення, наводять усілякі порівняння, посилання на авторитети, статистичні дані. Можна використати наочні посібники. Від ерудиції промовця, продуманості змісту виступу залежатиме успіх справи.

52. Як закінчити промову повинен замислитися кожен оратор. Останні фрази краще вивчити напам’ять. Незначні помилки можуть бути допущені в основній частині, але в заключній частині виступу , коли ви резюмуюте основні положення промови чи закликаєте до дії, робите комплімент аудиторії чи хочете завершити її жартом, вам зовсім недоречно схибити чи допустити якусь недоречність.. Слід пам’ятати, що висновки необхідно робити навіть у тому випадку, коли виступ короткий ( 5 – 10 хвилин), оскільки доповідач може захопити таке коло питань, що слухачі не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу. Тому бажано « розповісти слухачам, про що все є таки ви їм розповідали».

53. Встановлення контакту з аудиторією.

54. Привертання уваги аудиторії, «початок здалеку», « несподіваний вступ».

55. Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему; оратор підкреслює важливість теми для аудиторії; оратор підкреслює значимість самого предмета промови.

56. У ситуаціях, коли аудиторія готова слухати, треба лише стимулювати її інтерес до оратора. У таких випадках рекомендують ораторові тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається.

57. У ситуаціях, коли слухачі не готові до сприйняття промови. У таких випадках рекомендують виходити з «нагальної необхідності», тобто звернутися до того аспекту подій, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їхніми потребами та інтересами.

58. У ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Такі ситуації переважно конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива у спілкуванні й аудиторія й аудиторія готова слухати. У таких випадках рекомендують відразу презентувати тему.

59. Якщо аудиторія конфліктна.

60. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови. Слід вказати на багато вимірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші погляди на проблему. Можна використати «необхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, помилкові).

61. Безпосереднє звернення оратора до основної проблеми.

62. У ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена у розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі.

63. Від конкретної аудиторії.

64. Цитата, яскравий приклад, комплімент, проблемне запитання, виклад мети й завдань вступу, демонстрація певного предмета, апеляція до загальноприйнятого джерела тощо.

65. З вибачень, що ви не встигли підготуватися, що ви не заберете багато часу тощо.

66. Вступ має бути коротким та яскравим).

67. Обґрунтування тез оратора.

68. Природний(історичний) та штучний.

69. Шлях подання матеріалу, який характеризується лінійністю та найменшим втручанням оратора у виклад.

70. Природного.

71. Матеріал викладається у хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Події зображуються так, як вони відбувалися у реальній дійсності. Оратор виступає в ролі літописця – головне для нього – не забути, що за чим відбувалося.

72. Він є прозорим для аудиторії.

73. У промовах, мета яких полягає в інформуванні слухачів.

74. Характеризується ієрархічністю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, порушуючи хронологію, ставлячи наслідки перед причинами.

75. -

76. Вимагає від оратора високої майстерності, адже аудиторія, як правило, вимоглива, а від слухачів – докладання певних зусиль для того, щоб вичленити людину з її промови, тобто розібратися, де самі факти, а де робота оратора з фактами.

77. Дедуктивним, індуктивним, компаративістським способами.

78. Характеризується рухом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези, тобто від загального до конкретного, веде слухачів від наслідку до причини. Дедуктивний шлях відповідає у риториці за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу (класу) одиниць (посилання) якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу (класу).Загальні судження розростаються в часткові. Дедуктивний метод вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів.

79. Переорієнтації ходу думки від конкретного до загального.

80. Промова починається із часткового факту, а слухачі повинні бути заінтриговані: куди «хилить» оратор, до чого веде. Але такий метод вимагає репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього зробити загальний висновок, і як часто він повторюється. Отже, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б перейшло в загальне. Індуктивний метод починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів, а вже потім має завершуватися інтелектуальною діяльністю – умовисновками.

81. Варіант індуктивного методу, бо веде слухача від конкретних фактів, явищ до загальних висновків.

82. Полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, закономірності вже добре вивчених предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась схожість, однаковість. Цей метод дає можливість залучити в обіг на основі подібності новий, ще невідомий матеріал, закріплюючи його на фоні вже відомого, отже, розширює межі пізнання людиною світу поза можливостями конкретного бачення, а за відомими зразками, аналогами. Поширений в риториці тоді, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відповідники-аналоги, або ці предмети стають аналогами іншим, у яких вже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки повинні бути суттєвими. Аналогію не можна будувати на якихось випадкових ознаках, бо вона не буде достовірною.

83. Близький до історичного. Використовується лише при лінійній побудові викладу, коли неможливо повернутися назад.

84. Можна визначити як рух мовного матеріалу від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Важливим тут є те, що стадія – це етап (частина) міркування, а не факт, подія, час. В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак. Цей спосіб потребує певної завершеності думки на кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори. (як кладка цегли…) Вимагає суворого дотримання лінійності в розгортанні думки й особливого матеріалу (ніби порційного). Потребує поділу теми від меншого до більшого і навпаки; від конкретного до абстрактного і навпаки.

85. Колами групуються споріднені, близькі, дотичні питання, проблеми.

86. Використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. У центр уваги ставлять цю проблему і навколо неї колами групують дотичні, споріднені, близькі факти. Структура викладу нагадує серію кілець, у центрі якої – ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання. Специфікою цього методу є потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи весь час інший матеріал. У різному матеріалі і в різних контекстах ідея набуває нових відтінків, конотацій.

87. Характеризується зіставленням предметів і перенесенням властивостей з одного на інший.

88. Спочатку подаються аргументи, які засвідчують подібність у предметів ознак, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про властивість предмета, а потім аргумент-зіставлення цього предмета з іншим.

89. Процес виведення тез із аргументів.

90. Показує, наскільки вдало побудована аргументація. На цьому етапі важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкції та їхнє лексико-граматичне наповнення.

91. Логічна та паралогічна.

92. Закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії.

93. Формулювання висновків, розгляд перспективи, апелювання.

94. Оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. Завершення промови повинне нагадати про них. Таке завершення може розгортатися на предмет повідомлення та на структуру повідомлення.

95. Передбачає підсумовування думок щодо предмета. Оратор повинен відібрати найсуттєвіші положення головної частини. Визначальною є розробка резюме. У завершеннях такого типу не рекомендують: уводити нові дані, відволікати «цікавинками», занадто варіювати вихідні дані.

96. Зміст завершення промови щодо його розгортання на структуру повідомлення: передбачає огляд того, у якій послідовності подавалася інформація про предмет промови. Оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі частини. Головною тут є розробка анотації. У завершеннях такого типу не рекомендується: на ходу перебудовувати повідомлення, надавати рівного значення всім частинам, випускати мотиви переходу від однієї частини до іншої.

97. Оратор підкреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього він може скористатися екстраполяцією.

98. Часова й просторова.

99. Передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова ґрунтується на загальній схемі: «чим був об’єкт учора, - чим він є сьогодні – чим він буде завтра». Така схема підходить до повідомлень на будь-яку тему.

100. Уведення нових об’єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об’єкти можуть бути подібними або контрастними до предмета промови.

101. Оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір діяти певним чином. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслювати дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слухачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, протиставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені питання.

102. Диктується конкретними умовами спілкування. Оратору слід звернути увагу на мету промови.

103. Цитата, ілюстрація, подяка аудиторії у вигляді розгорнутого компліменту.

104. Вибаченням, додатковими даними після того, як сформульовано висновки, безнадійною перспективою.

105. Висновки повинні бути стислими.