Інвенція

1. Розділ риторики, який вивчає розробку предметної царини ораторської промови.

2. Винайдення задуму, ідеї, мети; добір і розташування матеріалу; втілення змісту у мовні форми вираження; запам’ятовування; публічне виголошення; самоаналіз власних успіхів та невдач.

3. Визначити власну стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її через підбір відповідного матеріалу.

4. У чому мета моєї промови? Кому я буду говорити? Що є найважливішим у моїй промові? Що повинні взяти з промови слухачі?

5. Результат, до якого прагне оратор.

6. Концептуальний закон.

7. Підкреслює на початковому етапі пріоритет думки над дією , привчає мовця приховувати свої наступні дії і підпорядковувати їх наступній меті – реалізації ідеї, привчає людину до організованого мислення, узабезпечує від необдуманих вчинків, хаотичних дій.

8. Система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові певної теорії.

9. Обрати предмет розмови і виробити своє бачення його; вибір проблеми або окремих важливих питань; вивчення стану проблеми в науковій літературі, ознайомлення з чужим досвідом; критичне осмислення власних напрацювань з обраної проблеми і наукових відомостей з неї.

10. Суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес.

11. Наявність в оратора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об’єктів.

12. «Порядок, розміщення, побудова + закон».

13. Одномірні та багатомірні.

14. Виділений за певним (одним) критерієм клас предметів.

15. Виділений за певними критеріями (двома й більше) клас предметів.

16. Тварини: хижаки – нехижаки, однокопитні – парнокопитні.

17. Важливим є своє й чуже бачення предмета промови, з якого можна доповнити своє, а також попередні знання, життєвий і професійний досвід, суспільний запит на цю тему. Оратор намагається якомога більше дізнатися про предмет розмови, однак слід пам’ятати, що запозичені знання не повинні заступати власні. Мотивом вибору предмета розмови був суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес. Те, що цікаве для оратора, він намагається донести до слухачів, і , навпаки, оратор шукав для себе інтерес серед того, чим цікавиться публіка. Вибір предмета також зумовлювався наявністю в автора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об’єктів, тобто про таксономію. Критерії класифікації предметів (багато- та одномірний) свідчить про те, що предмет можна розглядати вузько(один таксоном) або дуже широко (кілька таксономів). Інвенція не радить йти ні першим, ні другим шляхом, а радить ораторам для промови конкретизувати предмет так, щоб наблизити його до аудиторії у потрібній їй мірі, потрапити ним у свідомість слухачів. Для цього існують певні топіки. Інвенція як процес вибору предмета і його систематизації складається з трьох фаз: фази вибору, фази орієнтації і фази заглиблення .

18. Оратор відходить від загальних знань про предмет і зосереджується на якійсь проблемі та заглиблюється в неї. Вибір проблеми залежить від її актуальності, практичного значення, суспільної ваги та компетенції автора і його інтересів. На цьому етапі рекомендують працювати словниками, монографіями, документами, довідниками.

19. Заглиблення в предмет викладу з використанням емпіричного енциклопедичного та компаративного матеріалу. Тут з’ясовується, що емпіричний матеріал може не збігатися з енциклопедичним, бути мало переконливим або його просто не вистачає. Тоді слід здійснювати корекцію за допомогою компаративного матеріалу: посилань на аналогії, авторитети, прецеденти, порівняння тощо. У результаті попередньої аналітичної роботи стає зрозумілим, який матеріал і в яких пропорціях стане змістом повідомлення, які аспекти його висвітляться, якої позиції дотримується автор, тобто проступають контури структури повідомлення (план).

20. Критичне осмислення і переосмислення чужого та власного досвіду, свій збагачується чужим, обираються вихідні (методологічні) позиції, формуються теоретичні або загальні положення змісту, концепти. Це означає, що концепція виступу вже є. При цьому може вияснитися, що багато з того знання, що було на початковому етапі, є несуттєвим, непотрібним для досягнення саме цієї конкретної мети промови, якась частина знань – неістинними. Але чітко постане в мово мисленні оратора зміст(концепція). Проте концепцію ще потрібно реалізувати, втілити в матеріал, висвітлити, дійти з нею до мети.

21. Вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних, індивідуально-особистісних ознак аудиторії.

22. Стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість(працюючі/непрацюючі), належність до соціальних верств (селяни, інтелігенція, біженці тощо.)

23. Соціально-демографічні особливості аудиторії дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор. Однак їх недостатньо для того, щоб бути певним, що буде встановлений контакт з аудиторією і оратор досягне мети, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.

24. Суспільно-психологічні ознаки зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють всіх слухачів, а характеризують групи або окремих суб’єктів – це: потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться у промові.

25. Соціально-демографічні - стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість(працюючі/непрацюючі), належність до соціальних верств (селяни, інтелігенція, біженці тощо). Дають загальне уявлення про людину,якими маєкеруватися оратор, але їх недостатньо, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і досягне мети.

Суспільно-психологічні не охоплюють всіх слухачів, а характеризують групи або окремих суб’єктів – це: потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться у промові.

26. Усвідомлені та неусвідомлені.

27. Особисті, професійні та громадські потреби.

28. Спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів.

29. Спонукають шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і задовольнити особисті фахові потреби. Важливість їх у тому, що задовольняючи професійне зростання одної людини, вони сприяють професійному, культурному, духовному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції особи.

30. Спонукають здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це свідчить про те, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших – від неї, що вона знає не тільки свої права, але й обов’язки.

31. Дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-ітелектуальні, морально-етичні.

32. Цей мотив є зовнішнім, як правило, без власного бажання: роблю так, бо вимагають, карають.

33. Викликається мимовільним інтересом або задоволення (гарно, весело, приємно), але також підкріплений власною волею і бажанням.

34. Спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтересу. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконанням.

35. Найвищий мотив, бо засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Цей мотив спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо всіх і кожного.

36. Кількість слухачів, рівень обізнаності у темі, соціально-культурні ознаки, ставлення до промови.

37. Велика аудиторія нетерпляча, швидко втомлюється, схильна довіряти ораторові й практично не оцінює критично його промову; Спосіб викладу матеріалу – монологічний.

38. Мала аудиторія більш критично налаштована, слухачі більш активні. Спосіб викладу матеріалу – діалогічний.

39. Великі й малі аудиторії.

40. Підготовлені й непідготовлені аудиторії.

41. Головний мотив – «що нового?». У промові повинен переважати пафос, однак пафосом слід користуватися обережно, лише для пожвавлення матеріалу промови. Щоб виступ був успішним оратор повинен чітко викласти різні погляди на промову, пояснити, чому він притримується такої позиції.

42. У промові поєднують пафос і етос. Емоційність промови має бути якнайбільшою. Ефективними прийомами є приклади з життя, жартівливі історії, приказки, посилання на авторитети; ораторові достатньо викликати свої погляди, не викликаючи сумнівів там, де їх ще немає.

43. За віком, гендерною ознакою, національністю, віросповіданням.

44. Чоловічий – підвищена увага до змісту промови, як тільки стає зрозумілим, про що йде мова, чоловіки зосереджуються на критичних зауваження або й перебивають лектора; жіночий - підвищена увага до емоційності промови, до самого процесу спілкування.

45. Прихильні, байдужі, конфліктні, конструктивні.

46. Слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: можливо, він справді вірить промовцеві і переходить на його сторону, а,можливо, зайнятий іншими справами, важливішими для нього на цей час; можливо, не компетентний у питанні і не може суперечити. Оратор повинен переконатися, чим викликана погоджувальна реакція і чи вона справжня.

47. Відразу застосовувати однобічну аргументацію, тобто переходити відразу до головного, тезу формулювати на початку.

48. Промова не викликала інтересу в слухачів і вони не сприймають та не усвідомлюють дискурс.

49. У зовнішньому вигляді: жестах, міміці, обличчі, відсутності уваги, очах.

50. Привернути увагу аудиторії. Початок розмови має бути захоплюючий. Слід показати слухачам можливу користь від того, що розглядається у промові. Промова повинна мати чітку мету, структуру, пункти, які слід послідовно й доступно розкривають ідеї оратора.

51. При розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів.

52. Внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка), а також зовнішні (поганий вигляд, необачні дії).

53. Відкрита форма (грубі репліки, некоректні запитання) та прихована форма ( саботаж, невизнання позиції промовця, шум)

54. Ораторові слід рухатися поступово від аспектів згоди оратора з аудиторією до предмета розбіжностей.

55. Промова досягла мети. Між промовцем і аудиторією встановлений необхідний контакт, взаєморозуміння, емоційного переживання і задоволення. Слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця.

56. Від інтелектуального розвитку слухачів, освіченості, професійної підготовки.

57. Перше знайомство з предметом спілкування у дуже загальних рисах (про що?); проникнення у зміст предмета, одержуючи інформацію про нього з різних джерел: література, кіно…; вироблення власної позиції на основі осмислення змісту предмета, думок з літератури; застосування одержаних знань на практиці (навіщо це треба?).

58. Виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, темпераменту, особливості мислення тощо

59. Промовець повинен добре знати слухачів (бажано всі ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з нею, передбачити, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними.

60. Визначення цільової установки, виділення основних питань предмета мовлення та формулювання тез.

61. Комплекс (рідко одна) настанов, що містить мету (загальну і конкретну, далеку і близьку), спонукання до дії, співпереживання, такі завдання, які будуть поставлені перед аудиторією і завдання, які промовець ставить перед собою і тримає в собі, тобто певне наскрізне завдання.

62. Вичленовуючи основне коло питань, ( і можливих запитань) промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна і треба чекати від слухачів, яким може бути ефект передбачуваності чи непередбачуваності.

63. Стисле вираження думок про виділені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції.

64. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети.

65. Конкретизація дій для подальшої реалізації стратегії.

66. Наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження.

67. Міцний зв'язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі; істинність, вірогідність доказу; орієнтація на обрану аудиторію (аргумент може бути важливим для теми, але не переконати саме цю аудиторію, не «вразити» її; паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних; образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

68. Глибокі знання і всебічна компетенція промовця з теми, проблем, питань; обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, морально-етичних правил пізнання істини); ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат; аудиторія має «привласнювати» докази оратора, робити їх своїми.

69. Авторитет, впевненість, сумнів, обіцянка, погроза тощо.

70. Оригінальний, незвичайний початок, каверзне питання, дотепний жарт, переключення уваги, емоційний заряд.

71. Психологічні паузи – слухачі мають можливість осмислити сказане промовцем, подумки пройтися по матеріалу; а також завдання для слухачів на пошуки схожості матеріалу (аналогія) та діалогічний спосіб виголошення промови. Уміння промовця будувати свій виклад матеріалу у формі запитань і відповідей змушує слухачів стежити за його думкою.

72. Активізація аудиторії потрібна, щоб уникнути примусу, дисциплінарних засобів, «завести» аудиторію, змусити аудиторію свідомо сприймати зміст промови, думати про предмет викладу, створити ауру міжособистісного спілкування.

73. Логічні та психологічні способи активізації аудиторії

74. Спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний.

75. У багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації, тобто відбувається прирощення думки до попереднього змісту слова.

76. У аудиторії, недостатньо підготовленій для сприймання нового змісту.

77. Поступовий, крок за кроком, рух думки від найменшого, очевидного, до складного, загального, абстрактного.

78. Придатний для аудиторії, яка мало ознайомлена з предметом розмови.

79. У розчленуванні думки на частини і потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часі й просторі.

80. Потребує підготовленої аудиторії, яка б свідомо відтворювала пропуски в пунктирі, об’єднувала частини в ціле.

81. Розгортання тези має йти на контрастному фоні, шляхом зіставлення і протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет.

82. Можна використовувати для будь-якої аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

83. Опирається на систему уявлень і образів у світосприйманні слухачів. Його використання більше залежить від предмета викладу, наскільки його можна розкрити за допомогою образних уявлень (візуальних, акустичних, музичних, дактильних, часопросторових тощо).

84. Можна використовувати у добре підготовленій аудиторії.

85. Перший – зацікавлення аудиторії предметом; другий – породження у слухачів пізнавального мотиву до роздумів, проникнення у зміст предмета; третій – глибинне розуміння предмета мовлення.

86. Визнання однієї думки чи погляду, аргументи на користь якої були найпереконливішими, а сама думка – актуальнішою для слухачів чи для суспільства; можливий компроміс – коли думки є протилежними або суміжними, але мають спільну основу. Тоді шляхом різноманітних взаємних поступок сторони наближаються до спільного висновку і уникають конфлікту; консенсус – погодження, якого досягають в результаті дискусій і компромісів.

87. Дисциплінарний та емоційно-естетичний мотиви

88. Представницька, повідомлювальна, наративна, об’єктивно-аналітична, раціонально-евристична тощо.

89. У загальному аналізі майбутньої аудиторії, з’ясування того, хто буде його слухачами.

90. Той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

91. Стислою, виразною й такою, що привертає увагу.

92. На інтересі як аудиторії, так і оратора та на наявності в оратора певних знань про предмет розмови.

93. Написання повного тексту промови, запис головних положень (тез та аргументів), виголошення промови експромтом.

94. За рукописом, повністю вивчають напам'ять, виголошують з опорою на текст.

95. Найменш прийнята для успішного виступу,оскідьки вона не є живим словом. Ораторові важко встановити контакт з аудиторією, оскільки записи утворюють бар’єр між ним і слухачами: погляд оратора зосереджується не на тексті, а на аудиторії, тому йому важко слідкувати за реакцією слухачів. Такої промови аудиторія може й не сприйняти.

96. Така промова вимагає чимало зусиль для оратора. Вона сприймається біль позитивно ніж та, яку читають. Однак існує небезпека «забути щось», адже відтворити текст важко, особливо, якщо він великий.

97. Найбільш прийнятна промова. У слухачів створюється враження про вільне володіння оратором матеріалом. У досвідченого промовця є можливість під час виступу вносити зміни до промови, залежно від реакції слухачів.

98. Цитати й цифровий матеріал, а також перші та останні фрази промови, формулювання тез та аргументів.

99. Відбір літератури, ознайомлення з відібраною літературою, опрацювання відібраної літератури.

100. Список джерел.

101. Проглянути літературу «по діагоналі», тобто ознайомитися з анотацією, змістом, переглянути перший і останній розділи, звернути увагу на стиль мовлення.

102. Розмітка матеріалу в різних книгах; якщо книги – власність оратора, тоді маркером відзначають ключові слова, фрази, абзаци; можна також робити закладки або на останній сторінці виписувати номери відповідних сторінок.

103. Виписка з книг.

104. Кожну виписку слід робити на окремій картці; зверху – вказують тему, якої стосується запис, внизу – вихідні дані джерела.

105. Автор книги, назва книги, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка.

106. Неможливо підготувати за короткий час. Потрібно обдумувати виступ у вільний час, ставити собі запитання щодо змісту, розповідати колегам про свій задум. Слід пам’ятати, що найяскравіші ідеї щодо теми до оратора приходять тоді, коли він цього зовсім не чекає.

107. Вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

108. Перша група (хто? що?) ­ топоси, пов’язані з сутністю предмета; друга група (де? коли? як?) – топоси, пов’язані з обставинами виникнення, розвитку та існування предмета; третя група (чому? для чого?) – топоси, пов’язані з причинами та наслідками існування предмета.

109. Ім’я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне.

110. Час, місце, засоби, походження, спосіб дії.

111. Цілі, наміри, причини, наслідки.

112. Хто?, що?

113. Де?, коли?, як?

114. Чому?, для чого?

115. Обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів.

116. Теза, аргументи, форма (схема).

117. Твердження, у якому оратор намагається переконати аудиторію.

118. Твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

119. Спосіб зв’язку аргументів і тези.

120. За способом обґрунтування, за формою(схемою), за процедурою обґрунтування.

121.Емпіричну та теоретичну аргументацію.

122. Симптоматичну, причинну та аналогійну аргументацію.

123. Пряму та непряму аргументацію.

124. Обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності.

125. Експерименти, спостереження, досліди тощо.

126. Обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування.

127. Усі люди є смертними. Сократ – людина. Отже, він смертний.

128. Висловлення про одиничні факти, що виступають як аргументи для підтвердження тези загального характеру.

129. Обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі.

130. Обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.

131. Обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.

132. Вид аргументації, у ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу)

133. Вид аргументації, у ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

134. Апагогічна та розділова.

135. В основу апагогічної аргументації покладене міркування за схемою «доведення від протилежного». Думка рухається від формування антитези через виведення з неї та аргументів протиріччя (двох тверджень, одне заперечує інше) до неприйнятності антитези й слушності самої тези.

136. В основу розділової аргументації покладене міркування за такоюсхемою. Спочатку формулюють положення, які конкурують із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність положень,які конкурують з тезою. Тим самим опосередковано стверджують прийнятість самої тези. Оратор формулює перед аудиторією різні погляди на предмет промови, потім показує її неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора.

137. Обґрунтування неприйнятності певної тези.

138. Обґрунтування логічними засобами (переважно у формі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істинних аргументів.

139. -

140. Критика тези, аргументів, форми.

141. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалося іншою людиною.

142. Шлях «зведення до абсурду» або шлях обґрунтування антитези.

143. Виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

144. Побудову оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення.

145. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

146. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв’язку між аргументами та тезою іншої людини.

147. Аргумент до логосу, етосу, пафосу.

148. Твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором.

149. Твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії.

150. Аргумент до авторитету та аргумент до особи.

151. Наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії.

152. Авторитет конкретної людини, авторитет суспільної думки, авторитет установи, авторитет посади, авторитет віку, власний авторитет.

153. Твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини.

154. А є хорошою /поганою людиною. Отже, її аргумент слід прийняти/не слід приймати.

155. Твердження, які апелюють до почуттів.

156. Аргументи до вигоди, пихи, жалю, сили, публіки

157. Твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється.

158. У рекламі.

159. Твердження, що підкреслюють певні якості співрозмовників, розхвалюють їх.

160. Твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор.

161. Твердження, які вказують на неприємні для аудиторії наслідки у випадку відмови від положень оратора.

162. Звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об’єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному для оратор напрямі.