Характеристика джерел кредитного ризику банку

Найменування ризику	Характеристика джерела
Ризик, пов'язаний з позичальником, гарантом, страхувальником
Об'єктивний (фінансових можливостей)	Неспроможність позичальника (гаранта, страхувальника) виконати свої зобов'язання за рахунок поточних грошових надходжень або за рахунок продажу активів
Суб'єктивний (репутації)	Репутація позичальника (гаранта, страхувальника), його відповідальність та готовність виконати взяті зобов'язання
Юридичний	Недоліки в складанні та оформленні кредитної угоди, угод гарантії та страхування
Ризик, пов'язаний з предметом застави
Ліквідності	Неможливість реалізації предмета застави
Кон'юнктурний	Можливе знецінення предмету застави за час дії кредитної угоди
Юридичний	Недоліки в складанні та оформленні угоди застави
Системний ризик	Зміни в економічній системі, які можуть вплинути на фінансовий стан позичальника (наприклад, зміна податкового законодавства)
Форс-мажорний ризик	Землетруси, катастрофи, смерчі, страйки, військові дії тощо

Для кількісної оцінки кредитного ризику його визначають як максима­льний очікуваний збиток, що може відбутися з певною ймовірністю протягом певного періоду часу в результаті зниження вартості портфеля креди­тів банку, викликаного нездатністю позичальників своєчасно їх погасити.

Традиційні методики оцінки кредитного ризику засновані на класифі­кації кредитів відповідно до їх якості, тобто за ймовірністю повернення позичальниками отриманих кредитів. Формальна оцінка кредитоспромо­жності позичальника полягає у визначенні «кредитного рейтингу», який залежить від статистики погашення кредитів, наданих у минулому, фінан­сового стану позичальника, його фінансових зобов'язань перед іншими кредиторами, податковими службами та ін. Кожний банк використовує власну внутрішню методику присвоєння кожному позичальнику відповід­ного кредитного рейтингу.

У банківській справі оцінки кредитного ризику можуть бути отримані залежно від типу клієнта шляхом моделювання, яке відбувається двома способами:

• «зверху вниз» - застосовується для великих однорідних груп позичаль­ників (наприклад, власників кредитних карток або підприємств малого бізнесу) та полягає в оцінці рівня кредитного ризику шляхом розрахун­ку дисперсії та визначення розподілу ймовірностей збитків на основі історичних даних за кожною групою позичальників у кредитному портфелі. Отримані результати використовуються надалі для оцінки ризику при наданні кожного нового подібного кредиту. Істотним недо­ліком такого підходу є його нечутливість до поступових змін у структу­рі однорідних груп;

• «знизу вверх» — застосовується за умови, якщо кредитний портфель має різнорідну структуру та складається переважно з великих і середніх під­приємств-позичальників, і полягає в оцінці на рівні індивідуального пози­чальника шляхом спеціального аналізу його фінансового становища та перспектив з метою визначення індивідуального кредитного рейтингу позичальника, що розглядається як індикатор ймовірності дефолту.

Для оцінки сукупного ризику кредитного портфеля банку здійснюєть­ся узагальнення (агрегація) величини ризиків індивідуальних позичаль­ників з урахуванням ефектів кореляції.

Оцінка кредитного ризику за методом «знизу вверх» містить такі складові:

1) визначення кредитного рейтингу позичальника відповідно до внутрішньої методики банку;

2) вибір методу розрахунку збитків, обумовлених кредитним ризиком (тра­диційно розмір збитку, пов'язаного з кредитним ризиком, приймають незмінним за весь період до оголошення позичальником дефолту, після чого втрати розраховуються як різниця балансової вартості кредиту та поточної вартості коштів, що банк реально може затребувати з позича­льника. Більш реалістичний метод припускає оцінку кредиту за його

- поточною ринковою вартістю, що дозволяє визначити зміни у фінансовому стані позичальника);

3) оцінку поточної вартості наданих кредитів;

4) аналіз впливу умов отримання та погашення кредиту на його вартість (необхідність такого аналізу пов'язана з тим, що розмір кредитного ри­зику може варіюватися залежно від деяких випадкових подій у майбут­ньому. Наприклад, типовий договір з відкриття кредитної лінії звичай­но припускає, що ліміт коштів може бути зменшено у випадку погір­шення фінансового стану позичальника);

5) оцінку виду розподілу та його параметрів для розглянутих у моделі факторів ризику;

6) визначення емпіричного розподілу ймовірностей збитків для кредитно­го портфеля (для цього в більшості випадків використовують метод Монте-Карло та методи аналітичної апроксимації);

7) визначення необхідного розміру капіталу.

Сучасні моделі оцінки кредитного ризику засновані на концепції ри-зикової вартості як підсумкової міри ризику, необхідної для розрахунку розміру капіталу банку. Однією з найбільш відомих моделей оцінки кредитного ризику на базі показника ризикової вартості є система CreditMetncs2, запропонована банком J.P. Morgan, яка одержала поряд із системою RiskMetrics широке визнання як методологічний стандарт у сфері ризик-менеджменту. Однак у випадку кредитного ризику банку реальний розподіл значень факторів і змін вартості портфеля практично не відпові­дає нормальному закону (унаслідок асиметрії та значного рівня ексцесу), саме тому перевага звичайно віддається методам імітаційного моделю­вання та сценарного аналізу.

При оцінці кредитного ризику на основі методу Монте-Карло за кож­ним позичальником здійснюється розробка декількох тисяч сценаріїв можливих змін кредитного рейтингу, у тому числі оголошення дефолту, що охоплюють весь період, який залишився до повного погашення креди­ту. Потім для кожного сценарію розраховується рівень втрат, виклика­них відмовою деяких позичальників від погашення частини кредиту, що залишилася.

Збиток складається із суми недоотриманих відсотків і непогашеного залишку основної суми, зменшеного з урахуванням можливості повер­нення частини вартості непогашеного кредиту.

Коефіцієнт повернення кредитів розраховується як відношення поточ­ної вартості забезпечення, оціненої з урахуванням його ліквідності, до основної суми кредиту, скоригованої з урахуванням реальних можливос­тей забезпечення кредиту.

Визначені результати використовуються для побудови емпіричного розподілу ймовірностей прибутків і збитків, на основі якого визначається рівень ризикової вартості.

Ключовим елементом даної моделі є матриця переходів, що відобра­жає ймовірності переходу позичальника з однієї категорії кредитного рей­тингу до іншої, більш високої або низької, через певний період часу, на­приклад, через один рік.

Елементи матриці розраховуються на підставі внутрішніх статистич­них даних банку. Ймовірність переходу позичальника з категорії т кре­дитного рейтингу до категорії п розраховується як відношення кількості позичальників, які змінили свій кредитний рейтинг з т на п, до загальної кількості позичальників з рейтингом m.

Крім того, при моделюванні необхідно враховувати ефекти кореляції між кредитним рейтингом окремого позичальника та кредитним рейтин­гом галузі, до якої він належить, а також кредитними рейтингами інших позичальників. Це дозволяє будувати асиметричні розподіли, моделюючи тим самим процеси «ланцюгового дефолту», тобто «ефекту доміно», ви­кликаного фінансовою взаємозалежністю позичальників.

Ціифри і факти

Рейтингове агентство S&P у 1996 р. оприлюднило результати аналізу статистичних імовірностей переходу підприємства-позичальника з одного кредитного рейтингу до іншого, що відображає зміну рівня кредитного ризику банку при наданні кредитів певним категоріям позичальників.

Рейтинг	ААА	АА	А	ВВВ	ВВ	В	ссс	Default
ААА	90,81	8,33	0,68	0,06	0,12	0,00	0,00	0,00
АА	0,70	90,65	7,79	0,64	0,06	0,14	0,02	0,00
А	0,09	2,27	91,05	5,52	0,74	0,26	0,01	0,06
ВВВ	0,02	0,33	5,95	86,93	5,30	1,17	0,12	0,18
ВВ	0,03	0,14	0,67	7,73	80,53	8,84	1,00	1,06
В	0,00	0,11	0,24	0,43	6,48	83,46	4,07	5,20
ссе	0,00	0,00	0,22	1,30	2,38	11,45	64,86	19,79
Default	0,00	0,00	0,00	0,00	0,00	0,00	0,00	100,00

Традиційно кредитний ризик розглядався як специфічна форма фінансо­вих ризиків, у зв'язку з чим нормативи достатності банківського капіта­лу, як правило, визначалися без необхідного наукового обґрунтування, що супроводжувалося нераціональним розміщенням капіталу та неадекват­ним ставленням керівництва банків до управління ризиками.

Сучасний підхід до оцінки кредитного ризику в банківській сфері по­лягає в тому, що банк, визначаючи рейтинг для кожного кредиту, який відображає властивий йому ризик, може скласти залежність зміни ринко­вої вартості кредиту від зміни його рейтингу. З накопиченням статистич­них даних ця залежність перетворюється в розподіл імовірностей змін ринкової вартості кредитів, обумовлених кредитним ризиком.

На основі такого розподілу послідовність змін кредитного ризику в часі може бути зіставлена з аналогічним часовим рядом для ринкового ризику, що дозволяє за допомогою методу ризикової вартості розрахувати єдину оцінку можливого збитку банку, викликаного як ринковими, так і кредитними ризиками.

Основними методами зниження кредитного ризику банку є:

• оцінка кредитоспроможності клієнта (дозволяє запобігти практично всіх можливих втрат, пов'язаних з неповерненням кредиту. Для визна­чення кредитоспроможності позичальника існує значна кількість різних підходів, однак найбільш поширеним є метод, заснований на бальній оці­нці позичальника. Цей метод припускає розробку спеціальних шкал для визначення рейтингу клієнта. Критерії, за якими здійснюється оцінка позичальника, є індивідуальними для кожного банку та періодично ко­ригуються, що забезпечує підвищення ефективності аналізу кредитоспро­можності);

• зменшення розмірів кредитів, що надаються одному позичальнику (за­стосовується, коли банк не цілком впевнений у кредитоспроможності клієнта. Це дозволяє скоротити рівень можливих втрат у випадку непо­вернення кредиту);

• страхування кредитів (повна передача ризику неповернення кредиту організації, що професійно займається страхуванням. Витрати, пов'язані зі страхуванням кредиту, звичайно несуть позикоодержувачі);

• залучення достатнього забезпечення (при цьому розмір забезпечення позики має покривати не тільки суму кредиту, але й відсотки по ньому);

• надання дисконтних позичок (дозволяє дещо знизити кредитний ризик, гарантує як мінімум одержання відсотків за кредитом, а питання про його повернення залишається відкритим, якщо не використовуються інші методи захисту від кредитного ризику) та ін.

Портфельний ризик - це ризик, пов'язаний з формуванням портфеля цінних паперів банку. Портфельний ризик виникає внаслідок того, що погашення основного боргу та відсотків або виплата дивідендів за придба­ним цінним папером відбувається не за планом. Оцінка портфельного ризику може здійснюватися аналогічно кредитному ризику.

При стратегічному управлінні ризиком ліквідності банки звичайно застосовують такі методи, як:

• фондування активів;

• встановлення граничних значень внутрішніх коефіцієнтів (нормативів).

Процес управління ліквідністю банку шляхом фондування активів складається з таких етапів:

1) розподіл зобов'язань банку на такі групи:

• «гарячі гроші» (кошти інших банків (крім цільових кредитів), кош­ти бюджету та кошти, прирівняні до них);

• мінливі зобов'язання (поточні кошти юридичних та фізичних осіб, які мають нестабільний характер);

• стабільні зобов'язання (стабільні залишки на рахунках юридичних та фізичних осіб, строкові депозити юридичних та фізичних осіб, а також цільові кредити міжнародних фінансових організацій);

• безстрокові пасиви;

2) розподіл портфеля активів на групи:

• високоліквідні активи;

• вторинні резерви (ліквідні державні цінні папери та кошти, розміще­ні в інших банках (стандартна заборгованість));

• ліквідні активи (надані кредити, недержавні цінні папери та дебітор­ська заборгованість);

• низьколіквідні та неліквідні активи (проблемні активи, вкладення на власні потреби);

3) «закріплення» груп пасивів за групами активів на основі таких прин­ципів:

• найменш стабільні пасиви відповідають найбільш ліквідним активам;

- ризикові залишки та мінливі зобов'язання - високоліквідні ак­тиви та вторинні резерви;

- стабільні зобов'язання - ліквідні активи;

- безстрокові пасиви - низьколіквідні активи;

• виключне фінансування неліквідних активів за рахунок власних джерел.

З метою забезпечення необхідного рівня ліквідності, визначення лімі­тів кредитно-інвестиційного портфеля банку використовуються такі вну­трішні нормативи:

• норматив короткострокової ліквідності (покриття високоліквідними та ліквідними активами поточних коштів клієнтів: відношення високо-ліквідних і ліквідних активів (залишки готівки в касі 4- позитивне саль­до міжбанківських кредитів (поточні та строкові кошти в банках — пото­чні та строкові кошти банків) до залучених поточних коштів клієнтів; для національної валюти цей показник знаходиться на рівні 40—50%, для іноземної - 20-30%);

• норматив довгострокової ліквідності (покриття строковими пасивами строкових активів: відношення строкових пасивів (депозити юридич­них і фізичних осіб + цінні папери власного боргу + сформовані резерви під активні операції + кошти, отримані від міжнародних фінансових організацій (для іноземної валюти)) до строкових активів (кредити, на­дані юридичним та фізичним особам + недержавні цінні папери + дер­жавні цінні папери) (значення нормативу не може бути нижчим 70%);

• норматив покриття високоліквідними та ліквідними активами бюджетних та прирівняних до них коштів (крім місцевих бюджетів) (для національної та іноземної валюти значення нормативу не може бути нижчим 100%).

Стратегічне управління ліквідністю та відсотковими ризиками здійс­нюється шляхом прогнозування обсягів активів та пасивів, прогнозних значень внутрішніх коефіцієнтів ліквідності, доходності та вартості, вста­новлення лімітів на проведення активних операцій та контролю за дотри­манням нормативів і лімітів.

Етап оцінки конкретного виду ризику передбачає, крім визначення якісних параметрів, також аналіз кількісних показників ризику за допо­могою розрахунку ймовірності того, що банк понесе певні втрати.

Існує велика кількість методів оцінки ризику в умовах банківської діяльності, однак найбільш придатним для використання і, відповідно, поширеним є метод з використанням кривої розподілу ймовірностей ви­никнення втрат певного рівня, в основі якого лежить визначення залежності між певними розмірами втрат банку та ймовірностями їх виник­нення.

Для побудови “кривої ризику” в умовах банківської діяльності переваж­но використовуються статистичний метод та метод експертних оцінок.

Суть статистичного методу полягає в розрахунку імовірностей виник­нення втрат з урахуванням всіх статистичних даних, які стосуються ре­зультативності здійснення банком певних операцій. При цьому до уваги беруться статистичні дані, які стосуються не тільки даного банку, а й бан­ківської системи в цілому. Підвищення обсягів статистичної вибірки значно підвищує точність та достовірність результатів оцінки ризику банківсь­ких операцій.

Частота виникнення певного рівня втрат визначається за такою фор­мулою:

Ч(р) = КВ / В, (6.28)

де Ч(р) - частота (імовірність) виникнення конкретного рівня втрат; KB - кіль­кість випадків втрат конкретного рівня; В - загальна кількість випадків втрат у статистичній вибірці.

Виділяють такі рівні втрат при проведенні окремих банківських опе­рацій, відносно яких здійснюється аналіз імовірностей (ризикованості):

• допустимий (максимальні втрати дорівнюють плановому прибутку від операції);

• недопустимий (максимальні втрати дорівнюють доходу від здійснення операції);

• критичний (максимальні втрати дорівнюють розміру власних коштів банку).

Графічна ілюстрація методу «кривої ймовірностей виникнення певно­го рівня втрат» подана на рис. 6.9.

Для побудови графіка використовується як мінімум чотири точки, а саме:

1 - нульовий рівень втрат (повне виконання плану одержання прибутку);

2 - розмір можливих втрат відповідає розміру розрахункового прибутку (ПР; р_д);

3 - розмір можливих втрат дорівнює розміру розрахункового доходу (Д; р_н);

4 - розмір можливих втрат дорівнює величині власних коштів банку (ВК; р_к).

Як правило, нормативними значеннями відповідних ризиків в умовах банківської справи є р_д = 0,1; р_н = 0,01; р_к = 0,001. Для нульового рівня втрат (р_о) нормативу не існує, але слід зазначити, що ця ймовірність є мен­шою за одиницю, тому що виконання плану на 100% не завжди досягається через неможливість передбачення всіх факторів зовнішнього середовища. Найбільш імовірним результатом стратегічного розвитку банку є отри­мання прибутку, але в розмірі, меншому за плановий рівень.

Рис. 6.9. Крива розподілу ймовірностей втрат у діяльності банку

Використання даного методу оцінки ризику є обов'язковим атрибу­том розробки стратегічного плану розвитку банку. Аналізуючи можливо­сті впровадження тих чи інших інновацій в практику, керівництво банку повинно визначити можливі наслідки таких дій. Для цього має бути зі­брано значний статистичний матеріал, який відбиває фактичний досвід фінансово-кредитних організацій у даній сфері. Слід визначити залеж­ність між можливими рівнями втрат в процесі реалізації стратегії та їх імовірністю. При цьому під втратою розуміють недосягнення планового розміру того чи іншого показника.

Побудова вказаної кривої значно полегшує подальші кроки в розробці стратегії та виборі альтернативних напрямків розвитку банку. Слід за­значити, що даний графік не є лише результатом аналізу залежності бан­ківської статистики стосовно ризиків. Визначивши середньогалузеву тен­денцію, потрібно адаптувати її до умов конкретного банку й особливостей напряму діяльності та певного інноваційного проекту, який аналізується стосовно можливості включення до цілей банку.

Урахування особливостей конкретного банку та схильності до ризику керівництва банку забезпечується за рахунок використання експертних оцінок. Ці оцінки будуються на підставі аналізу всіх факторів ризику, які стосуються конкретного об'єкту ризику, а також статистичних даних.

Експертні оцінки дозволяють об'єднати досвід і знання фахівців з ре­зультатами статистичних оцінок, тому дають більш реалістичні результа­ти. Крім того, перевага методу експертних оцінок полягає в тому, що він надає можливість оцінювати такі операції, які раніше не виконувалися банком або про які є статистичні дані за дуже незначний період.

У результаті використання методу експертних оцінок в даних коорди­натах будується декілька кривих, що характеризують різноманітні стра­тегічні альтернативи. Якщо хоча б одна точка індивідуальної кривої ри­зикованості банку знаходиться вище та правіше на графіку за скоригова­ну середньогалузеву (аналогічні втрати є можливими з занадто високою ймовірністю), приймається рішення про відмову від реалізації даного на­прямку розвитку. Якщо ж відхилення є незначним, то здійснюється ана­ліз конкретних операцій з використанням аналогічних методик.

Фактори ризикованості об'єкта розміщення ресурсів (ОРР) банку:

• невідповідність ОРР вимогам банку:

- дієздатність ОРР (Status);

- прийнятність ОРР для банку (Acceptance);

• забезпечення зворотності розміщених ресурсів банку:

- забезпечення зобов'язань ОРР (Collateral);

- капітал ОРР (Capital);

- фінансовий стан ОРР (Capacity);

- перспективність ОРР (Prospects);

• імовірність забезпечення зворотності розміщених ресурсів банку:

- об'єктивні умови діяльності ОРР (Conditions);

- рівень планування на ОРР (Planning);

- якість фінансування ОРР (Budgeting);

- інші суб'єктивні умови діяльності ОРР (Character);

• чутливість ОРР до факторів ризику (Sensitivity).

Найбільш поширеним є такий алгоритм оцінки ризикованості об'єкта розміщення ресурсів банку:

1) перевірка показників невідповідності ОРР вимогам банку, а також закону, специфічними рисами яких є:

- різнорідність (від неподання установчих документів потенційним позичальником до непродуманості екологічного моніторингу при ре­алізації інвестиційного проекту);

- низький рівень регламентації переліку показників і необхідність їх постійного уточнення;

- високий рівень визначеності, що обумовлює їх вирішальне значення (при певних значеннях показників приймається рішення про припи­нення подальшої роботи з даним ОРР банку);

2) визначення відповідності потенційного ОРР фінансовим вимогам банку;

3) перевірка вірогідності забезпечення зворотності розміщених ресурсів банку з урахуванням таких особливостей переліку показників вірогід­ності:

- чітка класифікація:

- пов'язаність з об'єктивними та суб'єктивними умовами діяльності ОРР;

- необхідність постійного поповнення відповідно до наведеної класи­фікації;

- вирішальний характер;

4) визначення варіативних факторів, тобто факторів ризику, здатних знач­но вплинути на показники забезпечення зворотності, за результатами аналізу показників забезпечення та вірогідності;

5) аналіз чутливості ОРР до факторів ризику;

6) прийняття остаточного рішення про рівень ризикованості ОРР.

Таким чином формується перелік стратегічних напрямків діяльності банку, який містить такі складові:

• безпечні заходи (приймаються до виконання без подальшого аналізу та коригування);

• заходи, що потребують зниження ризикованості;

• небезпечні заходи (занадто ризиковані або такі, що не піддаються кори­гуванню з метою зниження ризикованості).

У рамках стратегічного управління ризиками в банківській діяльності найбільше значення мають ті ризики, які не є занадто великими для того, щоб їх не можна було б знизити.

Система управління дисбалансами (розривами) між обсягами залуче­них і розміщених коштів складає основу управління активами та пасива­ми банку та поділяється на такі групи:

• відсоткові (цінові) (відсотковий ризик);

• часові (ризик ліквідності);

• валютні (валютний ризик).

Зміст управління відсотковим (ціновим) дисбалансом полягає в управ­лінні різницею між активами та пасивами, чутливими до динаміки відсот­кових ставок.

Управління часовим дисбалансом - це управління розривом у термінах погашення між активами та пасивами, тобто рівнем трансфор­мації короткострокових зобов'язань на середньострокові та довгострокові фінансові інструменти.

Управління валютним дисбалансом - це управління валютною пози­цією (різницею між активами та пасивами в певній іноземній валюті).

Часовий і процентний дисбаланси є тісно пов'язаними: чим більшим є обсяг трансформації короткострокових ресурсів у довгострокові активи, тим більш значним є строковий дисбаланс і тим вищим є рівень відсотко­вого ризику, що зумовлено розривом між чутливими до відсоткової став­ки активами та пасивами.

При управлінні активами та пасивами банк, як правило, обирає страте­гію мінімізації ризиків при збереженні певного рівня прибутковості, яка передбачає досягнення максимальної узгодженості строків та обсягів ак­тивів і зобов'язань.

Погляд фахівців

А.Ю. Сімановський, директор Департаменту пруденційного банківського надзору Банку Росії: «При збільшенні обсягів банківського кредитування може виникнути проблема дотримання нормативного рівня довгострокової ліквідності. Варіант відмови від жорстких норм ліквід­ності, щоб банки могли більш активно співпрацювати з реальним сек­тором економіки, супроводжується додатковими ризиками банківсь­кої діяльності. Вихід полягає в поступовому розвитку відповідної ре­сурсної бази та активізації діяльності банків у напрямках кредитування та інвестування. Тільки еволюційний шлях розвитку стосунків з реаль­ною економікою може забезпечити стратегічні інтереси як економіки в цілому, так і банків, кредиторів, вкладників з дотриманням припусти­мого рівня ризикованості банківської діяльності».

Усі наведені методи зниження ризику в банківській діяльності мають зна­чну кількість варіацій, які використовуються залежно від конкретної си­туації та домовленостей з клієнтами і партнерами банку.