5. Поняття права власності. Зміст права власності…

Стаття 316. Поняття права власності.

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.  

   Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.    Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.   

Зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Право володіння – це юридично закріплена можливість фактичного панування власника над річчю (майном). Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним, давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (напр., за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка). Незаконне володіння поділяють на добросовісне (за якого володілець не знав і не повинен був знати про його незаконність) і недобросовісне (якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння). Різновидом добросовісного володіння є володіння за набувальною давністю.(ЦК Укр. встановив, що фіз. чи юр. особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває права власності на це майно.)

Право користування – це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства. Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адмін. актів. Напр., працівники міліції мають право на підставі п.

26 ст.11 Закону Укр."Про міліцію" використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фіз. чи юр. особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної мед. допомоги. Користування може бути законним і незаконним. Право розпорядження – це юридично забезпечена можливість визначати долю речі (майна) шляхом

учинення юридичних актів щодо речі. Розпорядження переважно здійснюється шляхом передачі, відчуження чи відмови від речі (майна). На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне право власності є абсолютним правом.

Під спадкоємством розуміється перехід прав і обов’язків (спадок) від фізичної особи (спадкодавця), після його смерті, до інших осіб (спадкоємцям) відповідно до норм спадкового права (ст. 1216 ЦК України). Відповідно до ст. 1217 ЦК України виділяють 2 види спадкоємства: по заповіту і згідно із законом. Різниця спадкування за заповітом від спадкування за законом полягає втому, що призначення спадкоємців і порядку розподілу майна між ними залежить від волі самого заповідача.

Заповіт складається у письмовій формі фізичним лицем із зазначенням місця та часу його складення та особисто підписується заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він за її дорученням і в її присутності може бути підписаний іншою особою. Заповіт підлягає посвідченню приватним або державним нотаріусом, або службовими особами, які, відповідно до закону, наділені правом посвідчувати заповіти.

За загальним правилом при складанні та посвідченні заповіту забезпечується таємниця заповіту, тобто його зміст не може бути розголошений іншим особам. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт, внести до нього зміни або скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (легат), тобто розпорядження спадкоємцю передати відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

Заповідач також має право скласти заповіт з умовою, тобто обумовити виникнення права на спадщину наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

У порядку підпризначення спадкоємця заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті.

Незалежно від змісту заповіту, малолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки мають право на обов’язкову частку у спадщині.