16. Спостереження як метод збирання економічної інформації.

Спостереження - пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-небудь, звертати увагу на когось, щось.

Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширний задум статті чи нарису, приводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.

Журналіст - це щоденний, вічний Спостерігач. Він ніколи не пройде повз цікаву подію, свідком якої став мимоволі, випадково. Він ніколи не пропустить нагоди познайомитися з цікавою людиною. Він спостерігає по дорозі на роботу й по дорозі додому, у будень, у свято і у вихідний день. Усе спостережене він збирає у скарбничку свого журналістського досвіду, якщо не для негайного, то для майбутнього використання.

Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці, механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане - відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи.

Кожний тип спостереження має свої переваги в певних умовах. Для вивчення праці великого підприємства чи навчального закладу більш зручним буде відкрите невключене спостереження, яке дасть можливість журналістові скласти стереоскопічну картину діяльності установи. Якщо ж іде мова про вивчення прихованих механізмів руху товарів чи капіталу, з'ясування того, що є таємницею й приховується установою, найкраще використати метод прихованого, включеного спостереження.

Методом включеного спостереження (інші назви: "метод маски", "метод перевдягання", "метод зміни професії") широко користувалася радянська журналістика. Автор майбутнього нарису за направленням редакції або Спілки письменників (журналістів) вирушав у творче відрядження на підприємство вивчати робітничий клас і писати нариси про Героїв Соціалістичної

Праці. Часто ініціатива таких акцій виходила від обкомів. У кінці 1970-х років тільки в Харкові з'явився колективний збірник нарисів "Ранкові зустрічі" (1976), документальні повісті Бориса Силаєва "Круг света" (1976) і Радія Полонського "Крила мого міста" (1977). Відверта ідеологічна заданість праці письменників у ролі журналістів у цьому і в багатьох інших випадках скомпрометувала метод включеного спостереження. Деяким авторам здавалося, що метод гри і "маски" мало не був штучно винайдений для обслуговування сумнівних ідеологічних зав дань влади. Але це далеко не так.

Метод маски виник стихійно, у глибинах журналістського ремесла. Як вказує журналіст і науковець Людмила Васильева, яка присвятила цьому методові немало цікавих сторонок своєї книги "Робимо новини!", першовідкривачем методу маски в російській журналістиці був легендарний Володимир Гіляровський. Цей метод відродив Михайло Кольцов у 1930-ті роки, а в 1960-ті -репортер "Экономической газеты" Анатолій Гудимов, що написав цілу книжку нарисів "Таємниця чужої професії. Сім днів у таксі. Віч на віч" (1965). Сама Людмила Васильєва в додатках до названої книжки вмістила свої нариси 1990-х - початку 2000-х років, які первісно друкувалися в газеті "Комсомольська правда" (Далекосхідне представництво) . Інформація для них зібрана методом маски, включеного спостереження.

Зовсім недавно Галина Сапожнікова нагадала (прикметно, що теж з метою висвітлення журналістського розслідування), що німецький журналіст Гюнтер Вальраф у середині 1970-х років використав метод включеного спостереження, прикинувся турком-гастарбайтером і в серії нарисів розповів про всі "красоти" емігрантського життя, ткнувши носом німців у їхню ж ксенофобію .

Відтак неможливо пов'язувати цей метод з тоталітарною маніпулятивною журналістикою, він іманентний для журналістської творчості в цілому, служить для пошуку істини, розкриття правди.

Молодому журналістові все ж слід мати на увазі таке: сьогодні, коли журналістика керується не партійною, а загальнолюдською мораллю, а організації масової інформації, підприємства, установи належать різним приватним власникам, і "приховане спостереження" опинилося поза етичними нормами журналістики. У підручнику з журналістської етики (а це обов'язковий курс, без знання якого неможливо сьогодні увіходити в професію) майбутній фахівець прочитає, що етичною нормою сьогодні є "повідомляти про свою належність до певного мас-медіа" . Згідно із етичними кодексами провідних інформаційних корпорацій журналістам заборонено "приховувати своє ім'я, коли представляються", "фіксувати розмови на диктофон без дозволу співрозмовника", "зумисно вводити співбесідника в оману" . Беззастережна перевага віддається чесним методам збирання інформації. "Приховане спостереження", зрозуміло, до таких не належить, передбачає навмисний обман, не сполучуваний з етичними стандартами сучасної журналістики.

У наших університетах викладається навчальна дисципліна під назвою "Журналістське розслідування". Є вже низка підручників під такою назвою. Але це дисципліна, так би мовити, "на виріст", на майбутнє, для забезпечення всебічності академічної підготовки журналіста. Насправді жоден педагог не пошле студента на практиці робити справжнє журналістське розслідування. Це невиправданий ризик. До журналістського розслідування автор повинен дорости, прийняти самостійне рішення про роботу в цьому жанрі. З нього не варто розпочинати свій шлях у журналістику, так само, як у змаганні важковаговиків не варто розпочинати піднімати найбільшу вагу без розминки, попередньої підготовки.

Якщо ж вам довелося все ж робити журналістське розслідування, зважте на деякі правила безпеки:

1) намагайтеся освоїти нову професію якомога швидше й краще і виконувати свої обов'язки бездоганно;

2) не ставте забагато питань, усе, що потрібно зумійте побачити, а не почути;

3) не кваптеся: часто те, про що з ризиком намагаєшся довідатися сьогодні, досить легко виявляється завтра

4) не намагайтеся довідатися більше, ніж належить; ваша обізнаність у будь-якому випадку має свої межі, перешагнути через які не можна, не міняючи свого становища в установі;

5) не прагніть бути особливо "цікавим": намагайтеся звести дружні бесіди на поточні проблеми, плани, випадки з життя і т. п. своїх співбесідників, а не власні;

6) не обдумуйте на дозвіллі майбутню публікацію до закінчення збирання інформації: часу поглянути на загальну картину очима журналіста ще буде достатньо.

Окрім правил безпеки при збиранні інформації, є такі правила і для створення тексту. Отже, як розповісти про бачене, щоб уникнути підозрінь? Дотримуйтеся таких рекомендацій:

1) уникайте опису тих деталей, штрихів і дрібниць, які мають яскраво виражений індивідуальний характер, а також точних цифр, замінюючи їх на приблизні;

2) змінюйте, по можливості, ті деталі, які, не маючи принципового значення, можуть вказати саме на вас;

3) уникайте навіть приблизної подібності побудови фрази у вашому усному мовленні і на папері, не кажучи вже про використання виразів, зворотів, словечок і т. п., які часто використовуються вами в щоденних розмовах;

4) ваш псевдонім не повинен містити ніяких біографічних вказівок, під якими розуміються місце або місяць народження, дівоче прізвище матері тощо, тим більше не перегукуватися якимось чином з справжнім іменем;

5) і, зрозуміло, коло осіб, що знають про ваше завдання, повинне бути скорочене до мінімуму, незалежно від міри довір'я і спорідненості (останнє особливо важливе -не створюйте своїм близьким і рідним зайвого мотиву для тривог) .

Цілком очевидно, що побудувати журналістський твір лише на спостереженні майже неможливо. Найчастіше йому сусідять інші способи збирання інформації, серед яких друге місце займає вивчення документів і джерел.

17. Специфіка роботи економічного відділу загальнополітичного видання порівняно з іншими галузевими відділами редакції.

18. Типова структура редакції спеціалізованого економічного видання.

19. Особливості організації роботи редакції економічного видання порівняно з виданнями іншої тематичної спрямованості.

20. Специфіка поточного та перспективного планування в економічному відділі та редакції спеціалізованого економічного видання.

21. Добірка фактів на економічну тематику здійснюється під впливом специфічних правил, що складаються в умовах плюралізму інформації в сучасному ринковому суспільстві. При виборі тем публікацій і передач звично керуються такими загальними принципами:

• пріоритетність, важливість (дійсна чи уявна) і привабливість теми для громадян.

• неординарність фактів. Це означає, що інформація про екстремальні події: домінує над висвітленням явищ буденного, повсякденного життя.

• новизна фактів. Більше привернути увагу населення здатні повідомлення, що ще не одержали широкого розголосу. Це можуть бути найновіші дані про результати розвитку економіки або кількості безробітних, та інше.

• високий суспільний статус. Чим вищий статус джерела інформації, тим значнішим вважається інтерв'ю або телепередача, оскільки припускається, що їхня популярність при інших рівних умовах прямо пропорційна суспільному положенню людей, які повідомляють дані, факти, зведення.

22. Приводом для економічної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, являє собою громадський інтерес. Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафоричним рядом. Новацією у жанрі замітки є той факт, що у межах однієї замітки проводять паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події.

Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці - це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без узагальнення і спроби типізувати явище .Щодо техніки написання інформаційної замітки, то вона є досить індивідуальною, хоча включає в себе всі класичні компоненти журналістського пошуку і методи збирання інформації. Інтерв'юер працює з блокнотом і диктофоном. При можливості журналіст пропонує респонденту самому записати в блокнот потрібні прізвища, назви, цифри. Юридичної сили (у разі помилки при друкуванні інформаційної замітки) такі нотатки не мають. Відповідальність за помилку в газеті в кінцевому результаті несе видавець, проте власноруч записана респондентом інформація в блокноті інтерв'юера може служити моральним виправданням для останнього.

23. Економічний звіт, як і звичайний інформаційний звіт пишеться після прес-конференцій, презентацій, симпозіумів, з'їздів. Та ж замітка або кореспонденція, що послідовно перераховує отриману фактуру, іноді з вкрапленням прямої мови головних діючих осіб. Мета звіту -- повідомити про прийняті рішення, при цьому важливо точно викласти формулювання прийнятих рішень, щоб не створити неприємностей, пов'язаних із спотворенням інформації.

Аналітичний звіт відрізняється від інформаційного метою - вона полягає не в повідомленні про хід зборів, а в тому, щоб показати взаємозв'язок тих чи інших суджень, оцінок, висновків, пропозицій, що містяться в промовах виступаючих, з реальними проблемами, що існують в даний момент у житті міста, району, країни..

Мова економічного звіту характеризується великою кількістю політологічних та економічних термінів, що містяться як у викладі промов учасників зборів, так і в коментарях. Цим визначається необхідність роз'яснювати читачам рідкісні, маловживаних, недавно з'явилися терміни. Звіти відрізняються досить складними синтаксичними конструкціями, які вводять пряму мову, передують виклад в непрямої мови, виділяють коментар.На економічні теми також поширюється засада: "хто, що, коли, де, чому та як" на Всіх рівнях: місцевому – регіональному – національному – глобальному

24.

Кореспонденція має особливу мету - повідомлення про подію і його тлумачення. Це повідомлення може містити в собі "живе" спостереження, фрагменти виступів, "згорнутий" переказ того, що відбувалося. Ілюмінація являє собою з'ясування причин події, явища, визначення його значущості, прогнозування його розвитку. У центрі уваги текстів цього жанру знаходиться один значний факт, всі інші деталі, приклади, судження служать допоміжним матеріалом для його всебічного висвітлення. Кореспонденція відрізняється від замітки більшими інформативними можливостями за рахунок обсягу, розповідності та широти висвітлення (деталізація, прогнозування)

Основне завдання кореспондування - нести знання про поточні події, давати їх оперативний аналіз, осмислення, щоб виявити їхні взаємозв'язки, причини, тенденції, наслідки. Кореспонденція містить не просто опис фактів, подій, а певну систему суджень, міркувань для підтвердження думок, ідеї автора, базуючись на аргументації.

Писати на економічнi теми зараз вже не означає обмежуватися наведенням економічних показників або розглядом зв'язків усередині народного господарства. Великого значення набуває інформація про пов'язані міжсобою тенденції світового економічного розвитку, про зворотний бік глобалізації, про єврозону та показники високотехнологічних компаній (6іржові процеси) – це лише кілька основних понять.

25.

Основне завдання інтерв’ю - це не просто отримання інформації, а виявлення причинно-наслідкових зв'язків даної проблеми,ситуації, винесення оцінок, прогноз. Роль журналіста в такому інтерв'ю - задати своїми питаннями напрям аналізу, до свого співрозмовника розгорнуті відповіді. Журналіст повинен сформулювати запитання, що передбачає розгорнуту відповідь. Тоді будуть винесені певні оцінки, сформульовано прогноз розвитку події, наведені необхідні аргументи на користь викладається позиції. Подібним чином зміст тексту інтерв'ю наповнюється елементами аналізу дійсності, що і робить його аналітичної публікацією. У сучасній практиці інтерв'ю особливо цінуються запитання з певним підтекстом, що надають спілкуванню неабиякої інтриги. Питання з підтекстом здатне заскочити співбесідника зненацька; отже, відповідь може бути збагачена ексклюзивною й несподіваною інформацією.

26.

Вибір теми для інтерв’ю є одним з відповідальних етапів. Тема, яку обирає для дослідження журналіст, повинна бути пов'язана з основними напрямками розвитку галузі (в даному випадку економічної), що є наразі актуальною і обговорюваною в суспільстві.

Під актуальністю теми розуміють її народногосподарську цінність, тобто необхідність і невідкладність її вирішення для потреб розвитку народного господарства. Якщо тема і справді становить високий громадський інтерес, то публікаю у газеті будуть читати не лише, фахові спеціалісти, а і звичайні громадяни. Тут важливим моментом є інтерпретація журналістом складних економічних термінів, до яких може вдаватися об’єкт інтерв’ю.

Сам об’єкт інтерв’ю має бути максимально обізнаним фахівцем у темі, яку висвітлює журналіст, по можливості мати багато професійних заслуг, щоб викликати довіру у читача. Він повинен вміти чітко виражати свої думки, мати власну позицію щодо обговорюваного питання, не намагатися свтрорювати хибну картину якоїсь економічної проблеми.

27. При підготовці до аналітичного інтерв’ю, журналіст має перш за все продумати свої запитання до співрозмовника. Запитання мають бути розумно скомпоновані, не містити шаблонних зворотів. У сучасній практиці інтерв'ю особливо цінуються запитання з певним підтекстом, що надають спілкуванню неабиякої інтриги. Питання з підтекстом здатне заскочити співбесідника зненацька; отже, відповідь може бути збагачена ексклюзивною й несподіваною інформацією. Журналіст повинен сформулювати запитання, що передбачає розгорнуту відповідь. Роль автора аналітичного інтерв'ю полягає, перш за все, в тому, що своїми питаннями він задає напрям аналізу, який зазвичай здійснює саме інтерв'ю, обличчя. З цією метою питання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення вузлових моментів якої-небудь події, явища, процесу, ситуації. Поставлені таким чином питання спонукають співрозмовника викладати свої знання, уявлення, думки про предмет майбутньої публікації. Будуть винесені певні оцінки, сформульовано прогноз розвитку події, наведені необхідні аргументи на користь викладається позиції. Подібним чином зміст тексту інтерв'ю наповнюється елементами аналізу дійсності, що і робить його аналітичної публікацією. Беруть інтерв'ю у менеджерів, полiтиків, біржовиків, продавцiв, покунців,економістів та практиків.

Перед розмовою з об’єктом інтерв’ю, журналіст також повинен зібрати основні відомості про людину, її фах, робочі заслуги, підприємство, де вони працює, статистичні дані, результати досліджень на тему майбутнього інтерв’ю,тощо.

28. Характерною ознакою репортажу є дiя .Репортажорієнтований на подачу фактів (подiй) і має особистiснезабарвлення. Тему журналіст розкриває, зображуючи всі найсуттєвіші факти.Необхідно враховувати й тематичнi особливостi. Чи пасує дана тема для репортажу, чи достатньо буде короткого повідомлення? Над цим треба замислитися вам, а неголовному чи випусковому редактору.Перед журналістом завжди стоїть важливе суспільнезавдання – донести інформацио до читача. Тому зовсiм не все одно, який спосіб для цього обрати. Думка про споживача інформаційного продукту повинна домінувати– і не лише з суто економічних чи меркантильних міркувань.

29. Економічний огляд - повідомлення обмежується передачею найважливішої інформації та положень висвітлюваної теми і за обсягом є сшввідносним з вагомістю інших повідомлень, споріднених тематикою.Інакше кажучи, воно є настільки коротким, на скільки це можливо, і настiльки докладним, наскiльки це потрібно;Економічний огляд містить таблиці, схеми, пов’язані зі зростанням\ спадом продуктивності, роблять прогнози, оцінюють перспективи на майбутнє. Інформація має бути перевірена і подаватися з надійних джерел.

30. Для ефективного висвітлення економічних проблем надзвичайно важливо мати зворотний зв"язок. Саме завдяки реакції читачів на ту чи іншу подію або публікацію журналісти можуть зрозуміти, наскільки їх активність корисна для аудиторії.

Відбір листів до газети може проводитися за різними критеріями : від тематичної схожості до протилежних думок читачів.

31.У нарисі ж ви передаєте факти, вводячи у текст різних дійових осіб правило, не більше трьох-чотирьох, адже текст не повинен бути перевантаженим. Якщо головна мета репор тажу – подолати дистанцію та бар'єри і залучити читачадо дій, то у нарисi журналіст насамперед намагається конкретно і наочно показати взаємозв'язки між фактами. Це є вимогою жанру. Натомість у репортажі від вас вимагається в першу чергу автентичність: ви мали справді пережити подiю чи спостерігати за тим, про що пишете. Штучно сконструйовані ситуації тут неприпустимi, але їх можна беззастережно використовувати у нарисах. Однак не зловживайте цим прийомом!Репортаж орієнтований на подачу фактів (подій) і маєособистісне забарвлення.У нарисі потрібно конкретно і наочно показати взає-

мозв’язки між фактами

32. Почати портретний нарис необхідно з пошуку героя. На перший погляд може здатися, що портретний нарис матиме більший успіх, якщо в якості головного героя виступить знаменита особистість. Сучасні ЗМІ рясніють різноманітною інформацією про зірки і представників еліти. Читач вже неабияк стомлений нескінченними розводами, скандалами, зрадами та інтригами. Тому люди з великою теплотою візьмуть нарис про такий же простий і на перший погляд не примітному людині, як вони самі. Жанрова особливість портретного нарису в тому, що він гармонійно поєднує документальне та художнє начало. Враховуйте це при зборі інформації. Розмежуйте фактографічні відомості та інформацію експресивно-оцінного характеру. Визначте структуру нарису. Ви можете викладати інформацію як в хронологічному порядку (він був …, потім зробив …, потім став … і т.д.), так і в зворотному (зараз він … займається …, але був час, коли ця людина … і т . д.). Тільки після вибору послідовності подачі матеріалу приступайте до вступної частини. Попутно записуйте цікаві думки, тези, цитати, які стануть в нагоді вам в подальшій роботі над нарисом.

33. Інколи за сухою мовою цифр, які на перший погляд видаються заплутаними, складними для розуміння і нецікавими, може ховатися інформація, що дае змогу дійти певних висновків. Економічні журналісти, як правило, - не дуже люблять присвячувати свій час аналізу річного балансового звігу підприємств. Адже мало кому хочеться

продиратися крізь колонки цифр, що нерідко займають декілька сторінок. І все ж таки – на деякі дані – варто звернути увагу. А якщо врахувати при цьому й інформацію з інших джерел, присвячену даному підприемству чи цілій галузі, різні чутки та прогнози можуть несподівано знайти підтвердження або навпаки – спростуватися. Звісно, до аналізу таких даних слід підходити обережно й зважено, завжди пам'ятаючи, що самих лише цифр балансового звіту недостатньо для того, щоб робити однозначні висновки. Однак щось вони та означають... Навчіться читати між рядками!

34 Завдання газети – донести до читача економiчну чи бізнесову інформацiю і докладно прокоментувати ії.Крiм того, газета повинна максимально повно показати читачевi наслідки описуваного факту чи явища.Тексти в статтях такого видання не слід переван-

тажувати фінансово-економічними терминами, проте мова та стиль мають бути розрахованими на читачів, які в загальному обізнанi з азами фінансово-банківської справи.

35. Полемічна стаття. Такого роду статті переважно оприлюднюються тоді, коли в суспільстві виникає дискусія щодо певних важливих проблем, точніше їхнє інколи гостре обговорення. Мета полемічної статті, як правило, подвійна. Автор ставить перед собою завдання, з одного боку – обгрунтувати свою власну позицію щодо спірного питання, показати своє бачення проблеми, причини її виникнення, значення, і способів її вирішення. З іншого боку, він намагається спростувати позицію свого опонента. Це не може не позначитися як на змісті наведених фактів, прикладів, так і на логічній структурі статті. Факти, що використовуються, приклади звичайно підбираються таким чином, що вони лише підтверджують позицію автора. У порівнянні з головною частиною, в якій аналізується ситуація, заключна частина полемічної статті має синтезуючий (об’єднуючий) характер. У ній може пояснюватися, до чого призведе зміна ситуації, які сили застосовуються, які нові завдання і проблеми повинні бути вирішені далі. У кінці статті можуть бути також посилання на те, що може зробити аудиторія для зміни ситуації на краще.

36. Продуктивні сили суспільства

Продукти́вні си́ли (англ. produce — виробляти) — засоби виробництва (знаряддя праці та предмети праці), за допомогою яких виробляють матеріальні блага (здійснюють матеріальне виробництво), а також люди, що здатні до праці, мають певні навички й знання і приводять у дію ці засоби та вдосконалюють їх.Основою продуктивних сил людського суспільства на всіх етапах його розвитку є трудящі маси.

До складу продуктивних сил входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у дію засоби виробництва. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також сили природи, які використовують люди: вітер, сонце, вода тощо. За сучасних умов до складу продуктивних сил включається також наука, форми і методи організації виробництва. Окремим важливим елементом продуктивних сил стала інформація.

Отже, сучасні продуктивні сили є складною системою, яка включає матеріальні та духовні, суспільні та природні елементи. У процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремих елементів, постійно збагачується.

37. Виробни́чі відно́сини — суспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального виробництва.

Виробничі відносини - це відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Ця система відносин відбиває соціальну сторону економіки. Вона показує:

хто володіє економічною владою

як, за яких суспільних умов і скільки трудівників працює на себе та інших членів суспільства

кому дістаються продукти праці виробництва.

38. Відносини власності — це складний комплекс відносин, що виникають і розвиваються між людьми в процесах виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. Слід розрізняти економічний і юридичний аспекти цього поняття.

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

мету виробництва та характер управління економічними процесами.

39. Матеріа́льне виробни́цтво — виробництво, безпосередньо пов'язане з виготовленням матеріальних цінностей або з наданням матеріальних послуг: перевезення вантажів, виконання будівельних, монтажних, земельних, ремонтних робіт.

Метою матеріального виробництва є випуск продукції, що задовольняє потреби людини або системи.

Нематеріа́льне виробни́цтво — це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються:

нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо;

духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

40. Проду́кт— речовий або інтелектуальний результат людської праці, або речовина, яка служить матеріалом для виготовлення або вироблення чого-небудь, а також товар, який задовільняє бажання чи потреби ринку.

Загальною властивістю продукту на відміну від дарів природи є те, що в нього вкладена людська праця. Продукт може бути товаром, якщо він є об'єктом обміну. Продукти, виготовлені людиною для власного споживання, товарами не є.

Товар — продукт природи і людської праці або тільки людської праці у матеріальній і нематеріальній субстанції та у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти наявні чи передбачувані суспільні потреби і призначений для обміну і купівлі-продажу; продукт праці, що виробляється не для власного споживання, а на продаж, а також матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.

40. Проду́кт (економіка) Речовий або інтелектуальний результат людської праці.Речовина, яка служить матеріалом для виготовлення або вироблення чого-небудь.Товар, який задовільняє бажання чи потреби ринку.

Товар — продукт природи і людської праці або тільки людської праці у матеріальній і нематеріальній субстанції та у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти наявні чи передбачувані суспільні потреби і призначений для обміну і купівлі-продажу;

продукт праці, що виробляється не для власного споживання, а на продаж;

матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення

40. економі́чна катего́рія — узагальнююче поняття, яке виражає істотні сторони економічних явищ і процесів, відбиває глибинні процеси економічного розвитку. Економічні категорії бувають двох видів: вічні та історичні. Ще потрібні економічні категорії, тобто економічні поняття, які в сукупності з економічними законами і закономірностями дають цілісну уяву про економічну дійсність.Економічні категорії відображають конкретні емпіричні явища, властивості, які виокремлюють їх з-поміж інших. Економічні категорії, як і економічні закони та закономірності, існують і в дійсності, і в науці. Причому об'єктивно існуючі економічні категорії дійсності виступають прототипами категорій науки, тих, що існують в мисленні. А самі явища та процеси стають економічними категоріями тільки після того, як вони теоретично осмислені.

41. Економічні категорії класифікують в залежності від сфери та місця їх прояву, розрізняючи такі з них:

42. всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальні економічні категорії виражають явища, процеси, властивості, що мають місце в усіх суспільно-економічних формаціях. Загальні економічні категорії виражають економічні (виробничі) відносини, що мають місце в кількох суспільно-економічних формаціях. Специфічні економічні категорії виражають відносини, що мають місце в одній суспільно-економічній формації;

43. категорії власне виробництва, розподілу, обміну та споживання;

44. категорії світового господарства, національного господарства, галузі;

45. категорії сутнісні та поверхневі. Прикладом сутнісних категорій можуть бути категорії постійного та змінного капіталу, поверхневих - категорії основного та оборотного капіталу;

46. категорії, що охоплюють загальнотеоретичні (політекономічні) виробничі відносини і конкретно-економічні виробничі відносини (до перших, наприклад, відносяться категорії національного доходу, до других - категорії чистої продукції, створеної на окремому підприємстві чи в галузі).

47. Економічні категорії можна розглядати і з точки зору горизонтальних та вертикальних зв'язків. З точки зору горизонтальних зв'язків економічні категорії розглядаються як такі, що координують одна одну, не перебуваючи у субординацдйних зв'язках одна з одною (наприклад, категорії" заробітної плати і основного капіталу). З точки зору вертикальних зв'язків економічні категорії відображають субординовані зв'язки, коли форми руху мислення виводяться одні з одних і між ними встановлюються відносини субординації. Тобто розвиваються більш високі форми з нижче стоячих. Вертикальні (субординаційні) економічні категорії розгортаються від найбільш загальних, глибинних, до більш конкретних, тих, що перебувають на поверхні економічної дійсності або близько до неї.

48. Закон зростання потреб – закон, що виражає внутрішньонеобхідні, сталі і суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення. Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку - закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне за-безпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально набли-зитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання еко-номічних ресурсів, їх раціонального поєднання та розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі" - створення умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще вищого рівня і т. д.На індивідуальному рівні дія закону виявляється в тому, що кожна людина, заінтересована, з одного боку, в максимальному задоволенні потреб, завжди намагається зберігати свою працю - раціо-нально розподілити її між різними видами діяльності, полегшити, зробити ефективнішою за допомогою різних засобів праці, економно використовувати предмети праці, а з другого, - забезпечити раціональне обмеження потреб, жорстку черговість їх задоволення, пошук найефективніших комбінацій.Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого життя.

40. Закон зростання продуктивності праці — загальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між прогресом технологічного способу виробництва (його окремими елементами, в тому числі між факторами виробництва) і ефективністю виробничої діяльності у процесі створення товарів і послуг (або кількістю праці на виготовлення одиниці продукції).

41. Відносини, які формуються з приводу економічного та раціонального використання робочого часу в процесі виробництва матеріальних благ, регулюються об’єктивним загальним економічним законом економії часу.
Закон економії часу відбиває об’єктивну необхідність збереження, економного та раціонального використання часу в інтересах розвитку як особи, так і суспільства в цілому.
Об’єктом дії закону економії часу є все економічне і соціальне життя суспільства, метою — економія всього суспільного фонду часу, у тому числі й вільного часу.
У посібнику розглядається дія закону економії часу в економіці країни. Причому економія часу виявляється як у масштабі економіки в цілому, так і в кожній галузі економіки, і насамперед це стосується галузей матеріального виробництва, значення яких визначається продукцією і обсягом виробництва в сукупному суспільному продукті.
Тому завдання нашого дослідження будуть обмежені провідними галузями виробництва — промисловістю, будівництвом, транспортом, у яких створюється більша частина суспільного продукту і національного доходу. Під економією розуміється економія виробничого часу, досягнута в процесі виробництва продукції. Сутність закону економії часу виявляється в його якісній характеристиці, а також у визначенні кількісних меж економії часу.
Якісна характеристика закону полягає в тому, що внаслідок трудової діяльності між працюючими складаються такі причинно-наслідкові зв’язки, які відображають скорочення витрат часу відносно результатів праці за рахунок раціонального та економного використання робочого часу.
Максимальною межею економії часу є повне використання всього фонду часу та сукупної праці при досягнутому в суспільстві максимальному рівні продуктивності праці. Мінімальною межею закону економії часу є фактично досягнутий рівень використання сукупної праці та фонду часу. Форми прояву закону економії часу різні, оскільки пов’язані з різноманітністю життєдіяльності людей. Основні джерела та чинники економії часу лежать у сфері матеріального виробництва. Виробництво є основною сферою дії закону економії часу, форма прояву якого — скорочення часу виробництва промислової продукції та особливо економія робочого часу. Основою економного та раціонального використання часу в цій сфері є використання кожної робочої хвилини та підвищення продуктивності праці. Крім виробництва, сферами дії закону економії часу є розподіл, обмін та використання. У цих фазах відтворення економія часу означає прискорення проходження створеного суспільного продукту до виробничого або особистого споживання. Одночасно скорочуються витрати виробництва, прискорюються темпи всього виробничого процесу. Дуже важливо, щоб у процесі розподілу якнайповніше задовольнялися суспільні та особисті потреби працівників. Процес споживання має здійснюватися з найбільш оптимальними витратами часу, в цій фазі відтворення взаємодіють як суспільні, так і особисті форми задоволення різних потреб працівників. Від функціонування фази розподілу, обміну та використання залежить не тільки економія часу зайнятих у них робітників, а й збереження часу всього населення. Дії всіх економічних законів залежать від взаємодії обох складових способу виробництва — виробничих сил та виробничих відносин, не становить винятку і закон економії часу.
У наш час Україна переживає складний момент, коли спостерігається невідповідність виробничих відносин та виробничих сил, і в цьому потрібно бачити причини несприятливих тенденцій, масштаби та ступінь конкретизації умов, у яких виявляється дія закону економії часу. Негативні наслідки цієї невідповідності полягають у значних утратах та невиробничих витратах на виробництві, які виражаються в простоях та нераціональному використанні робочого часу, зокрема, у внутрішньозмінних та цілодобових утратах робочого часу. Так, на окремих підприємствах промисловості внутрішньозмінні втрати робочого часу становлять до 45 % фонду робочого часу.
Таким чином, резерви економії часу на рівні промислових підприємств, будівельних організацій та підприємств транспорту доволі істотні, є також можливості подальшої економії робочого часу в економіці в цілому, наприклад, за рахунок поліпшення організації та умов праці і виробництва, скорочення плинності кадрів тощо.
Утрати робочого часу негативно впливають на кількісні та якісні показники роботи підприємств. Тому невід’ємною складовою суспільного регулювання робочого часу є недопущення втрат робочого часу та виробниче використання всього фонду робочого часу.
Розробляють та здійснюють заходи, спрямовані на повніше виявлення внутрішніх резервів підприємств промисловості, будівництва, транспорту, раціонального та економічного їх використання з метою забезпечення максимального зростання продуктивності праці, на усунення причин утрат робочого часу, органи Державної статистики.
Статистика праці вивчає робочий час комплексно в масштабі як економіки країни в цілому, так і окремих її галузей. Вона збирає, обробляє, групує та аналізує цифрові дані про використання робочого часу як у статиці, так і в динаміці за конкретними галузями матеріального виробництва, виявляє та кількісно вимірює вплив тих чи інших чинників на величину фонду робочого часу. 
Основними завданнями статистики робочого часу є:
вивчення величини, складу та динаміки фондів робочого часу;
розроблення та вдосконалення методології обчислення показників використання робочого часу;
виявлення резервів робочого часу та шляхів їх раціонального використання;
визначення економічного ефекту від скорочення та недопущення втрат робочого часу.

42. Товарне виробництво — така система організаційно-економічних відносин, за якої корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки:

• відкрите господарство;

• розподіл праці;

• непрямі зв'язки.

Ці ознаки визначають відповіді на основні проблеми будь-якої економічної системи: що створювати, як застосовувати для цього фактори виробництва і для кого призначаються вироблені продукти.

Розглянемо докладніше кожну з вищезгаданих основних рис товарного господарства. По-перше, товарне виробництво ґрунтується на суспільному поділі праці, що склався між окремими господарськими одиницями. Розвиток поділу праці передбачає прогрес виробництва: зростання кваліфікації і вміння працівників, а також винайдення машин, що полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення виробництва благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати їх надлишок на масу корисних речей, створених на іншому виробництві.

Один з класиків політичної економії Адам Сміт високо оцінював значення поділу праці для зростання добробуту всіх одноосібних власників: «Кожен працівник може мати значну кількість продуктів своєї праці понад ту кількість, яка необхідна для задоволення його власних потреб; і оскільки всі інші працівники опиняються в такому самому становищі, він виявляється спроможним обміняти більшу кількість своїх продуктів на більшу кількість виготовлених ними продуктів…».

Таким чином, можна зробити висновок, що товарне господарство дає широкий простір загальному економічному закону поділу праці. Відповідно до цього закону економіка прогресує внаслідок дедалі більш якісної диференціації трудової діяльності. Зрештою виникає декілька форм поділу праці:

• міжнародний поділ праці (між країнами);

• загальний (між великими секторами національної економіки: промисловістю, сільським господарством тощо);

• особливий (поділ всередині секторів на окремі галузі і види виробництва);

• одиничне (всередині підприємств на окремі підрозділи).

Звичайно, одинична диференціація праці на підприємстві, пов'язана з незакінченим виготовленням якоїсь частини готового продукту, не може породжувати товарного обміну. Такий обмін виникає внаслідок інших видів поділу праці. Міжнародний поділ праці породжує зовнішню торгівлю, загальний та особливий — внутрішню торгівлю.

По-друге, товарне господарство уявляє собою відкриту систему організаційно-економічних відносин. За умов товарного виробництва працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу іншим людям. Весь обсяг новостворених речей за звичай виходить за межі кожної виробничої одиниці і надходить на ринок для задоволення попиту покупців.

По-третє, товарному господарству притаманні непрямі, опосередковані зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво — обмін — споживання. Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби чи на гроші й тільки потім потрапляє у сферу споживання. Ринок підтверджує (або не підтверджує) необхідність виготовлення даного виду продукції. Саме за допомогою ринкового обміну встановлюються економічні відносини між виробниками і споживачами товарів.

Отже, розвиток поділу праці, відкритість і ринковий характер господарських зв'язків зняли ті перешкоди для прогресу економіки, на які прирікало її натуральне господарство. Потенційні можливості протилежного йому товарного виробництва такі, що йому властивий закон розширеного відтворення.

46. . Ва́ртість — втілена й уречевлена в продукті суспільна праця; економічна категорія, яка виражає відносини між суб'єктами господарської діяльності, що пов'язані суспільним поділом праці і обміном товарами та послугами.За означенням класичної економіки вартість — це суспільно необхідна праця, яку потрібно затратити на виготовлення продукту.Таким чином, вартість визначається не індивідуальними затратами праці на виготовлення чого-небудь, а характерними для даного суспільства й способу виробництва. Таке визначення дозволяє абстрагуватися від ефективності чи неефективності конкретного виробника.Вартість отримує грошовий еквівалент лише тоді, коли продукт стає товаром при товарних відносинах у суспільстві.

Споживча вартість — це здатність товару задовольняти певну потребу людини. Споживча вартість прямо залежить від споживчих властивостей, тобто визначається корисністю товару. Основні властивості і особливості споживчої вартості

• Споживча вартість продукту праці має історичний характер. Її роль і значення змінюються в залежності від зміни суспільних умов. Наприклад, споживча вартість може мати значення тільки для самого виробника (коли він виготовляє товар для себе); для суспільства (коли виробник виготовляє товар і для себе і для інших). Історична особливість споживчої вартості товару полягає в тому, що вона є носієм мінової вартості.

• Споживча вартість речей історично розкриваються з прогресом науки і техніки. Наприклад, корисність тієї чи іншої корисної копалини стає відомою лише тоді, коли люди набувають досвіду їх використання. Але відбувається це спершу на більш низькому рівні (скажімо з заліза спершу виготовляли наконечники стріл, ножі тощо), а потім з розвитком науки і техніки розкриваються все нові сторони корисності речей (сьогодні, скажімо, з того ж заліза виготовляють ракетні кораблі, машини тощо).

• Споживча вартість може безпосередньо задовольняти особисту потребу людини або служити засобом виробництва матеріальних благ.

• Всяка річ, що має споживчу вартість, може бути товаром, або бути призначеною для обміну.

• Споживчу вартість мають і багато речей, створених природою (приклади — плоди дерев, вода тощо).

• Предмети за споживчою і міновою вартістю не корелюють. Часто ці вартості навіть мають протилежні значення.

47. Економічний інтерес — реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб суб'єктів господарської діяльності ^[1].

Економічні інтереси близькі до економічних потреб, і в той же час не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Можна вважати, що економічні інтереси це суспільна форма прояву і розвитку економічних потреб. Інтереси безпосередньо пов'язані з психологією, зі звичаями, з культурним рівнем. Економіка не може функціонувати і розвиватись поза інтересами людей^[2].

Суперечності інтересів мають як суб'єктивну (волюнтаризм) так і об'єктивну (відмінності в економічному положенні) причини. Інтереси приводяться в дію певним мотиваційним механізмом.

На кожному історичному етапі у системі економічних інтересів, крім основного, можна виділити головний інтерес, який:

• має специфіку та економічні проблеми певного етапу;

• є відзеркаленням реальних особистих інтересів, суспільного інтересу в цілому;

• трансформується в певну економічну політику^[1].

Класи економічних інтересів

Економічні інтереси можна класифікувати за різними критеріями:

1. за ознакою суб'єктивності: особисті, колективні і суспільні інтереси,

2. за ступенем важливості: головні та другорядні,

3. за часовою ознакою: поточні, перспективні,

4. за об'єктом інтересів: майнові, фінансові, інтелектуальні, режиму праці та вільного часу,

5. за ступенем усвідомлення: дійсні та помилкові.

48. Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для спожи­вання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.

Такі відносини були історично першим типом економічної орга­нізації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обміню­вались між собою виробленою продукцією. Натуральне господар­ство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну спо­живну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окре­мими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і спожи­вання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати ви­робництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панів­ними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відок­ремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконують­ся усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлен­ня, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскіль­ки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального
господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживан­ням.

Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за
такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі на­туральні зв'язки призводять до безпосереднього використання ви- роблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки при­мітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натураль­ному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 від­сотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (на­приклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

49. Товарне виробництво — така система організаційно-економічних відносин, за якої корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки:

- відкрите господарство;

- розподіл праці;

- непрямі зв'язки.

Просте товарне виробництво ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція.

При підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї.Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

50. індустріальне виробництво. Індустріальне виробництво базувалося на механі-зованій праці. Характерними ознаками періоду становлення індустріального

Частина І. Вступ до економічної теорії

способу виробництва були: спеціалізація праці і виробництва, тобто виділення окремих операцій, видів, підвидів технологічних операцій тощо; концентрація праці і виробництва та формування на цій основі так званого ефекту масштабу; централізація власності і управління власністю; приватизація, тобто розши-рення і поглиблення інституту приватної власності; капіталізація, яка сприяла створенню умов для швидкого розвитку виробництва.

51. • постіндустріальне виробництво. Постіндустріальне виробництво базується на автоматизованій праці. Формування постіндустріального виробництва поча-лося у другій половині ХХ ст. Цей процес до сьогоднішнього дня є незаверше-ним. Для сучасного постіндустріального виробництва характерним є розвиток таких процесів, як посилення інтеграції праці і виробництва в умовах розви-тку процесів диференціації; посилення диверсифікації виробництва, тобто на одному підприємстві виготовляється продукція різних галузей; розвиток про-цесів прямо протилежних конкуренції — деконцентрації, яка виражається у ро-зукрупненні великих підприємств; поглиблення інформатизації виробництва; зростаюча роль науки у процесі виробництва; посилення процесів соціалізації виробництва, що виражається у підвищенні рівня соціальної направленості розвитку виробництва, орієнтації його на максимальне задоволення потреб членів суспільства.

52. Попит — платоспроможна потреба. І якщо немає грошей, то потреба не має шансу бути задоволеною, попит не виявиться. Але і маючи гроші, споживач прагне купити товар подешевше.

Пропозиція - можливість і бажання продавця (виробника) пропонувати свої товари для реалізації на ринку за певними цінами. Таке визначення змальовує пропозицію і відображає її суть з якісного боку. У кількісному плані пропозиція характеризується своєю величиною та об'ємом.

53. Економічною основою конкурентної боротьби є відносини, пов’язані з розподілом обмежених ресурсів. Тобто кожний суб’єкт конкурентної боротьби бажає за мінімальних затратах отримати максимальну вигоду

У процесі конкуренції існують стійкі істотні причинно-наслідкові зв'язки, які свідчать про те, що це явище не є випадковим, а набуває силу об'єктивного економічного закону.

Процесом-причиною цього закону є те, що в умовах існування багатьох незалежно діючих господарських суб'єктів кожний з них прагне реалізувати свій економічний інтерес через одержання доходу при існуванні різних витрат виробництва і відмінностей споживних вартостей, що створюються.

Формами вияву економічного закону є боротьба за виживання, за одержання місця на ринку, за привернення уваги споживачів до своєї продукції. Формами цієї боротьби є удосконалення виробництва за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат виробництва і досягнення високої норми прибутку.

Для кількісного вираження закону конкуренції можна викорис­тати формулу коефіцієнта конкурентоспроможності підприємства. Позначимо його КК. Цей показник певною мірою може стати узагаль­нюючим при обчисленні конкурентоспроможності одиниці продукції (найкраще — однорідної, наприклад, 1 т цементу, 1 м тканини, однієї пари взуття тощо).

Коефіцієнт конкурентоспроможності виражає відношення між ринковою вартістю S і витратами підприємства С + V:

Неможливо розібрати вираз (Не знайдено програму texvc; Див. math/README — довідку про налаштування.): KK = \frac{S}{C+V}


Цей коефіцієнт фактично характеризує здатність підприємства до виживання. Він не повинен досягати одиниці, оскільки це означа­тиме, що підприємство працює без прибутку. Чим коефіцієнт вищий від 1, тим успішніше діє суб'єкт конкуренції, тим міцніші його по­зиції на ринку.

54. Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових.

При визначенні ціни товару необов'язково мати у своєму розпорядженні грошові знаки. Гроші, як міра вартості, самі повинні бути обмірювані, тобто мати масштаб цін. Масштаб цін- це технічна, умовна, вольова, але об'єктивно необхідна категорія. Функція засобу обігу полягає у посередництві грошей у товарному обміні. Цю функцію виконують наявні грошові знаки, виконують її мимолітно, безупинно, переходячи з рук покупців у руки продавців. Грошові знаки в залежності від їхнього співвідношення з товарною масою можуть бути піддані інфляції. Гроші – засіб нагромадження. У цій функції гроші тимчасово припиняють свій рух і вибувають з обороту. Золото при цьому обертається у скарб, що накопичується, грошова сума являє собою тоді номінальне нагромадження. Реальне нагромадження- придбання за ці гроші майна, насамперед - капітальне будівництво. Гроші- засіб платежу. Цю функцію гроші виконують при купівлі товарів у кредит і наступній їхній оплаті і при різних нетоварних операціях. Світові гроші. Спочатку як світові гроші виступали злитки золота по вазі. Потім воно було замінено символічними знаками. Функції світових грошей активно виконує ВКВ.

55. Акціонерне товариство (корпорація) – найбільш розвинута форма господарських товариств, головним атрибутом є акція – цінний папір без встановленого терміну обміну, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь в розподілі майна при його ліквідації.

Види акціонерних товариств.

Акціонерні товариства поділяються на два види:

- акціо­нерне товариство відкритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купівлі-продажу на біржах;

- акціонерне товариство закритого ти­пу, акції якого поширюються лише серед його засновників.

У ході приватизації в Україні на базі державних підприємств переважно створюються відкриті акціонерні товариства.­ Засновниками акціонерних товариств можуть стати юридичні особи та окремі громадяни. Засновники уклада­ють між собою договір, який визначає порядок здійснення спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що передпла­тили акції, і третіми особами.

В Україні використання акцій як особливого виду цінних паперів регулюється законом «Про цінні папери і фондову біржу», введеним у дію з 1 січня 1992 р.

Розрізняють чотири види акцій:

1. іменні,

2. на пред'явника,

3. привілейовані,

4. прості.

Як правило, окремі громадяни стають власниками іменних акцій. У цьому випадку до книги реєстрації акцій мають бути внесені відомості про кожну іменну акцію (у тому числі про власника і час придбання акції), а також про кількість таких акцій у кожного акціонера.

При реєстрації акції на пред'явника до книги заносять­ся лише відомості про їх загальну кількість. На відміну від простих, привілейовані акції дають їх власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у поділі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Проте, як правило, власники привілейованих акцій не беруть участі в управ­лінні акціонерним товариством (за винятком випадків, коли така участь обумовлюється статутом). Привілейовані акції є вигідним вкладом доходів населення, оскільки вони застраховані від фінансових невдач у діяльності товарист­ва і водночас дають право повною мірою користувати­ся його успіхами. Для того, щоб запобігти концентрації управління акціонерним товариством у руках вузької групи акціонерів, привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка б перевищувала 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Акція — непо­дільна, тобто якщо одна й та сама акція належить кільком особам, то всі вони визнаються одним власником і можуть здійснювати свої права лише через одного представника. Прийняте в Україні законодавство жорстко визначає умови і розміри випуску акцій. Акціонерне товариство випускає акції в розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства. Додатковий ви­пуск акцій можливий у тому випадку, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з господарською діяльністю акціонерного това­риства, заборонений. Засновники товариства зобов'язані викупити не менше 20 % акцій. Власники акцій мають право на одержання частини доходу від діяльності акціонерного товариства. Частина доходу, виплачувана власникові акцій, називається диві­дендом. Дивіденди виплачуються за підсумками року у порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за раху­нок прибутку, який залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет і процентів за банківський кредит.

57. Фонди підприємства — це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для розвитку виробництва, створення продукції (послуг)

Основні виробничі фонди є частиною матеріально-речових елементів виробництва, яка у вигляді засобів праці бере участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносить свою вартість на готовий продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну форму. Не всі елементи основних фондів виконують однакову роль. Одні з них беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, верстати тощо) і тому їх називають активними.

58. Основнí фóнди — матеріальні цінності, що використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Амортизація – (лат. amortizatio – погашення, сплата боргу) – це процес поступового перенесення вартості основних фондів (зарахування її до витрат виробництва чи обігу) в міру їх зношування на виготовлену продукцію і використання цієї вартості для простого або розширеного відтворення зношених засобів праці.

59. Оборотні фонди — це частина виробничих фондів, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою вартість на створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму. Речовим змістом оборотних фондів є предмети праці, які в процесі виробництва перетворюються в готову продукцію, становлячи її матеріальну основу, або сприяють її створенню.

60. Фонди обігу — це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством для створення оборотних фондів. До фондів обігу належать:

готова продукція, що перебуває на складі підприємства і підготовлена до відправки споживачеві, а також та її частина, яка вже відправлена, але ще не оплачена;

товари на складі, що закуповуються з метою подальшої реалізації за вищими цінами. У бухгалтерському обліку окремо відображаються товари на складі й у дорозі, тобто товари, надіслані постачальником на адресу споживача. При цьому право власності на ці товари перейшло до споживача, але вони ще не надійшли на його склади і не оприбутковані