42. Характеристика Хабеас Корпус.

Хабе́ас ко́рпус акт (англ. Habeas Corpus Act) — законодательный акт, принятый парламентом Англии в 1679, составная часть конституции Великобритании, определяет правила ареста и привлечения к суду обвиняемого в преступлении, предоставляет право суду контролировать законность задержания и ареста граждан, а гражданам — требовать начала такой процедуры (известной под латинским названием хабеас корпус).

Полное название закона — «Акт о лучшем обеспечении свободы подданного и о предупреждении заточений за морями» (то есть вне пределов Англии).

Согласно этому закону, судьи были обязаны по жалобе лица, считающего свой арест или арест кого-либо другого незаконным, требовать срочного представления арестованного суду для проверки законности ареста или для судебного разбирательства; заключение обвиняемого в тюрьму могло производиться только по предъявлении приказа с указанием причины ареста.

Акт обязывал судей выдавать хабеас корпус во всех случаях, за исключением тех, когда основанием ареста являлось обвинение данного лица в государственной измене или тяжком уголовном преступлении. По получении судебного предписания (мандамуса) хабеас корпус, смотритель обязан был в течение 3—20 дней (в зависимости от дальности расстояния) доставить арестованного в суд. В случае задержки судебного расследования закон предусматривал освобождение арестованного под залог (чем не могли воспользоваться малоимущие); это не распространялось на несостоятельных должников.

Правительству предоставлялось право приостанавливать действие акта в чрезвычайных случаях, но лишь с согласия обеих палат парламента и не более, чем на один год. Эта мера практиковалась в очень редких случаях, в Англии и Шотландии она не применялась с 1818 года.

Дополнения в Хабеас корпус акт вносились в 1689 («Билль о правах»), 1766 и 1816 гг.

43. "Славетна революція" - в англійській історії, події, що супроводжували скинення з престолу Яків ІІ (король Англії) Якова ІІ і зведення Марії (дочки Карл І (король Англії) Карла І) і Вільгельм Оранський Вільгельма Оранського як співправителів у 1689.

Джеймс (Яків) II став дуже непопулярний у народі через неконституційну поведінку і католицизм. Деякі представники англійської знаті, у тому числі 7 міністрів, вирішили запросити на трон протестантизм протестанта Вільгельма. Прибувши в Торбі 5 листопада 1688, Вільгельм швидко одержав підтримку, і Джеймсу було дозволено відплисти у Францію, після того як армія покинула його.

Вільгельм і Марія пізніше прийняли нове положення конституції, Білль про права 1689 року, що гарантував перевагу влади парламента над владою монарха.

44. Становище духовенства в Росії 14 -19 ст.

Свою історію РПЦ виводить від хрещення Русі у 10 ст. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а 1299 київський митрополит Максим переніс свою резиденцію (церковно-слов'янською — «сидалище») поближче до володарів Золотої Орди, до Володимира над Клязьмою, в ці часи засновується Сарайська єпархія, навертаються до православ'я ординські князі та знать. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром збору дані в ординському улусі. Разом із зміцненням Московії, її митрополити намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київська митрополія.

[ред.]

Відрив Московської церкви від Грецької православної церкви

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. поставленням Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив ПРЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-словянських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (російської). Наступник Іони Феодосій вже іменувався митрополитом „Московським (а не «Київським») і всієї Росії“.

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, московська Церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448—1589) перебувала в схизмі. У кінці 15 ст., коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ'я. Цьому сприяв і занепад Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 році арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський Іван ІІІ сприйняв це як наступ на його канонічну територію й удерся в 1471 р. до Новгородської республіки, після "Шелонської битви (14.07.1471 р.)" підписано "Коростинскій мир" , за умовами якого Іван ІІІ «присилував ставити архієпископа на Москві». Концепцію теорії III Риму в Москві сформульовано в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що всі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського царя; що два передніші Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля. Царя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося від царювання Івана Грозного.

Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке дістала так. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати з захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті — Москві — власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» — Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не спілкували у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі у 1588 році), Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова.

У липні 1948 року в Москві урочисто відзначали 500-річчя автокефалії Російської Православної Церкви. До ювілею була приурочена Нарада Голів і представників помісних Православних Церков (спочатку керівництво СРСР задумувало захід як вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської»[8]), яке засудило екуменічний рух і унію як знаряддя експансії папізму[9]. Однак на нараду не прибули предстоятелі Східних грецьких патріархатів.

[ред.]

Створення патріархату Московській церкві

Детальніше: Патріарх Московський і всієї Русі

1589 Московська церква стала патріархатом, але це не змінило її залежності від царської влади. Десятий з російських патріархів, Адріян, помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 років ПРЦ не була патріархією.

[ред.]

Православна російська церква С-Петербурзького синоду

1721 році патріархат ПРЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію ПРЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». Щойно 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

45. Буржуазне право Англії.

Основні джерела і риси права.

Published by Lada on Вс, 10/12/2008 - 18:01

Буржуазне право виникає разом із становленням буржуазної держави і розвиваєть-ся як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феода-льного права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь правонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була рі-зною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми.

На момент свого зародження буржуазне право мало прогресивне значення, означало великий прогрес в історії людства. Воно юридично закріплювало зміну феодальних від-носин більш передовими на той час — буржуазними. Утвердження права буржуазного типу супроводжувалося ліквідацією середньовічних обмежень, скасуванням станових при-вілеїв, феодальної залежності селянства, цехової організації і т. ін. Відкидаючи феодаль-ний партикуляризм, буржуазне право народжувалося в усіх країнах у вигляді національ-них правових систем.

Центральне місце в буржуазних правових системах було відведено особі, а тому пра-ва людини проголошувалися як невідчужувані і священні. А серед принципів буржуа-зного права дуже важливу роль відігравала рівність, бо юридична рівність ставала одні-єю з основних умов функціонування самої капіталістичної системи господарства.

Не менш важливим принципом буржуазного права є свобода як складова частина і похідна свободи підприємництва, свободи торгівлі, свободи конкуренції і т.д., а також свободи політичної.

Буржуазія прагнула створити суспільство, яке базується на правопорядку. Вона по-требувала стабільності. Тому ще одним основним принципом буржуазного права, пов'я-заним не тільки із сферою здійснення політичних і особистих прав громадян, але і сфе-рою економічного обороту, був принцип законності.

Процес виникнення буржуазного права, форми його утворення також визнача-лися характером і особливостями буржуазних революцій. Звідси і певна своєрід-ність виникнення й розвитку буржуазного права в окремих країнах, а також різна ступінь правонаступництва. Темпи оновлення і перебудови правової системи багато в чому залежали і від конкретних історичних умов різних країн, і від характеру бур-жуазних революцій. Там, де конфлікт між інтересами буржуазії і феодальним пра-вом набирав найбільш гострих форм, де в боротьбу з відживаючим феодальним правопорядком активно включалися народні маси, зміна середньовічної правової си-стеми буржуазним правом відбувалася шляхом докорінного зламу старого феодального права і натомість утвердженням нового буржуазного права. Там, де рево-люція не привела безпосередньо до політичного панування буржуазії, де буржуа-зія йшла до влади довгим шляхом — через компроміси з земельними власниками, — народження буржуазного права відбувалося через пристосування старих феодаль-них інститутів до нових суспільних відносин і буржуазне право тривалий час збе-рігало елементи дореволюційної правової системи.

Найбільш послідовно ці відмінності можна простежити за двома різними за хара-ктером революціями загальноєвропейського масштабу— англійській і французькій, що й визначило становлення двох різних правових систем: континентальної і англоса-ксонської. Завдяки тому значенню, яке мали Англія і Франція, ці системи буржуаз-ного права набули міжнародного характеру.

Той факт, що англійська буржуазна революція ґрунтувалась і розвивалася в умовах компромісу буржуазії і нового дворянства, а тому і не була такою радика-льною, як у Франції, позначився на процесі виникнення буржуазного права в Анг-лії.

Головною особливістю англійського буржуазного права було те, що компроміс між великими землевласниками і капіталістами дістав свій прояв у наступності су-дових прецедентів, у збереженні феодальних правових форм. А це привело до того, що тут старе феодальне право не було одразу знищене. Розвиток відбувався інакше — у напрямі пристосування старого феодального права до нових буржуазних умов. Отже, проявилася та сама закономірність, що і в розвитку буржуазного державного ладу.

Це пристосування старого феодального права до нових буржуазних виробничих відносин виявилося в тому, що стара феодальна правова форма зберігалась, але напо-внювалася новим буржуазним змістом. Тому в Англії стало можливим залишити знач-ну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і на-віть прямо вводити буржуазне значення під феодальне найменування.

Звідси архаїчність ряду інститутів англійського буржуазного права, своєрідна термінологія, наявність таких інститутів, яких немає в правових системах інших дер-жав.

Своєрідність англійського буржуазного права полягає і в тому, що значна час-тина його інститутів сформульована не законами, а судовими рішеннями — преце-дентами. Збереження судових прецедентів, феодальних юридичних форм, величезна роль судової практики, що користується звичаєм як джерелом права, а також нормати-вними актами різних епох, — усе це надавало англійському буржуазному праву кон-сервативного характеру, що проявлявся у формалізмі і рутинності.

Як наслідок англійське право і досі залишається некодифікованим, тобто тут не існує зводу діючих норм. Не знає англійське буржуазне право розподілу на публічне право і приватне. Його джерела дуже складні (загальне право, право справедливості і статутне право), що створює серйозні труднощі в їх застосуванні.

В основі загального права, як і у феодальний період, лежав судовий прецедент. До того ж звернення до прецеденту не залежало від часу його виникнення. Звідси значний формалізм загального права і особлива роль судді з широкими повноважен-нями судового тлумачення та застосування правових норм.

Консерватизм загального права не завжди задовольняв буржуазію. Часто в судо-вій практиці конкретні справи вирішувалися всупереч нормам загального права, з то-чки зору доцільності. Це завдання почала розв'язувати особлива система «судів справедливості». Саме суди справедливості і створили ті інститути права, що найдуж-че сприяли розвиткові буржуазних відносин.

На кінець XIX століття остаточно завершується процес формування правової систе-ми на буржуазній основі. Важливу роль у цьому відіграла судова реформа 1873-1875 років, яка привела до об'єднання загальної системи королівських судів з судом лор-да-канцлера — судом справедливості в єдиний Високий суд, який міг рівною мірою застосовувати норми як загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав можливість користуватися будь-якими прецедентами. У разі розбіжності пере-вага віддавалася нормам права справедливості. Так у буржуазній Англії склалося єди-не прецедентне право.

Парламентський акт 1854 року остаточно сформував англійську доктрину судо-вого прецеденту і офіційно визнав обов'язковість прецедентів. Для їх застосування були встановлені спеціальні правила: 1) рішення вищих судів Англії (палати лордів, Високого суду, апеляційного) обов'язкові як для нижчих судів, так і для них самих; 2) вищі суди не зв'язані рішеннями нижчих судів; 3) суддям однієї інстанції рекомендується не приймати істотно розбіжних рішень; 4) обов'язкова лише та частина су-дового рішення, яка містить його обгрунтування.

Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль зго-дом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів, які встанов-лювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становить величезну кількість парламентських актів, які збиралися протягом майже п'яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року було видано 14408 тільки пар-ламентських законів.

Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію англійського статутного права. Було проведено після виборчих реформ часткову реформу кри-мінального права, в ході якої було об'єднано (консолідовано) триста старих стату-тів в чотири закони. На кінець XIX століття консолідовані акти почали з'являтися досить часто. Розвиток буржуазного суспільства обумовив проведення спеціальних кодифікаційних робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з'явилися Акт про товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому англій-ське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок статутів в Англії, які з'явилися на початку XIX століття, — «Статути королівства» у дев'яти томах, «Переглянуті статути», не привели до суттєвої систематизації англійського буржуазного права.

Цивільне право. Незважаючи на таку своєрідність, англійське право втілює в собі загальні принципи, властиві всім буржуазним правовим системам. Так, з початку свого існування воно також було покликане встановити принцип необмеженої при-ватної власності. Але відбувалося це не так чітко, як, наприклад, у Франції.

Щодо рухомого майна капіталістична приватна власність з широкою свободою розпорядження закріплюється досить рано. Парламентські акти періоду революції про промисловість відкривали широкий шлях для розвитку буржуазних виробничих відносин, ліквідували феодальні обмеження підприємницької діяльності і торгівлі.

Що ж до земельної власності, то тут вплив старої феодальної форми був значно си-льнішим. Установлення буржуазних основ у праві поземельної власності проходило значно повільніше і не так послідовно.

Закони, прийняті в період революції, забезпечували передусім перетворення фе-одального права земельної власності на буржуазне. Так, ордонанс від 24 лютого 1646 року передбачав скасування всієї системи феодальної опіки в землеволодінні, скасу-вав усі зобов'язання, що обмежували лицарські володіння, оголошував їх вільною приватною власністю. Крім того, Довгий парламент прийняв акти про секуляризацію і продаж церковного нерухомого майна (1646 р.), конфіскацію і продаж маєтків прихи-льників короля (1642 р.), продаж нерухомого майна, що належало короні (1649 р.). Умови продажу були такими, що ці землі дісталися буржуазії і новому дворянству.

Таким чином, земельні перетворення англійської революції були здійснені ви-ключно в інтересах буржуазії і джентрі, вони сприяли зосередженню землі в руках представників цих класів. А земельне володіння переважної більшості англійського селянства — копігольд, що грунтувалося на феодальному праві, втратило будь-яку юридичну основу і захист.

Отже, єдиного інституту власності на землю в цей час створено не було. У циві-льному праві Англії, як і раніше, визнавалися такі форми обмеженої земельної вла-сності, як фрігольд — вільне володіння, копігольд — володіння з тривалим збережен-ням деяких повинностей. Існувала так звана урізана власність, за якою землю можна було передати в спадок, але не можна було продати. Було і довічне користування, коли після смерті володаря нерухоме майно поверталося первісному власнику. Бі-льшість великих маєтків належала їх власникам на праві майорату.