38. Право власності в Арабському Халіфаті.

Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як обєкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що не могли чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті й ін.). Не визнавалася власність мусульман і на так називані "нечисті речі" - вино, свинину, книги і т.д.

Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався й охоронявся нормами шаріату.

Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т.д.

Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю й общинним землекористуванням і не одержала широкого поширення.

Своєрідним інститутом шаріату, повязаним з речовими правами, був вакуф, що являв собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати визначених дохід з вакуфа для себе і своїх спадкоємців.

39. Суспільний і державний лад Росії 19 ст.

Відбувалися зміни і у суспільному ладі Росії. В листопаді 1905 р. царським маніфестом було припинено стягнення з селян викупних платежів. Була також скасована кругова порука сільської громади і селянам дозволялось, одержавши свій наділ, вийти з громади, чим, по суті, руйнувалось громадське землекористування, що відкривало шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі. Правом вийти з громади скористалися 2,5 млн селянських господарств, з них 1,1 млн відразу продали свої земельні наділи. У руках поміщиків перебувало 70 млн десятин, таку ж кількість землі мали і 10,5 млн селян.[7] З причин малоземельності селяни переселялися до Сибіру Протягом 1906-1916 рр. туди переселилося три мільйони селян.

Соціально-економічне становище робітників було досить складним. Тому відбувалися страйки, що змушувало роботодавців підвищувати заробітну платню та покращувати умови праці. За даними комісії, що розслщувала причини хвилювань робітників на Кренгольмській мануфактурі у 1871 р., заробітна платня робітників становила від 6 крб. 50 коп. до 12 крб. на місяць, дітей - 3 крб. 50 коп. А прожитковий місячний мінімум на одну людину становив три карбованці.

Проте заробітна платня робітників постійно зростала. У 80-і рр. кваліфікований робітнику Петербурзі одержував два карбованці на день, а платня рядового робітника не перевищувала 20 крб. на місяць.

На початку XX ст. становище робітників покращилось, тому у роки революції (1905-1907 рр.) вони не виступали з економічними вимогами. Висувалися вимоги тільки політичні.

Досить складним було соціально-економічне становище селян. Селянське господарство мало у середньому прибуток 55 крб. На рік, якщо десятина землі у 90-х рр. XIX ст. становила 36 крб., то у 1914р.-136 крб.[8]

Соціально-економічне становище селян погіршилося у зв'язку з початком першої світової війни. Війна зупинила і процес демократизаци суспільного і державного ладу Роси. Але і у роки війни продовжували існувати різноманітні права і свободи громадян, функціонували Державна дума і Державна рада. У Думі, поряд із членами буржуазних партій, засідали і члени соціал-демократичної партії як меншовиків, так і більшовиків.

Державний лад. Державний лад в Росії ХІХ початку ХХ століття

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) і загальне невдоволення населення змусили царизм піти у 1861 р. на скасування кріпосного права. «Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» стосувалося двох сторін селянського життя: особистої залежності селян і поземельних відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідована, але це не означало, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком громадянином. Він залишився «повінним» і поміщику, і уряду. Він був обмежений у пересуванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для нього існували особливі паспортні правила, особливі судці (волосні), особливі покарання (різки).

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а паспорт видавався лише з дозволу сільського старости. Паспорти були короткострокові, і староста завжди міг повернути селянина до села.

Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право «ссылать порочных общинников в Сибирь».[3]

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред'являти позов, займатись торгівлею і промислом, володіти рухомим і нерухомим майном, брати шлюб без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над селянами, «представництво» їх інтересів у суді, право вотчинної поліції Ом були підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).