Тема: Право спільної власності.
Право спільної власності – це право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле.
Розрізняють такі види права спільної власності:
право спільної часткової власності;
право спільної сумісної власності.
Ч. 4 ст. 355 ЦК – спільна власність вважається частковою якщо договором чи законом не встановлено спільної сумісної власності.
Частка кожного співвласника не в майні, а в праві на це майно.
ТЕМА: Право володіння. Сервітутні права. Емфітевзис. Суперфіцій.
До прав на чужі речі відносяться володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути (право обмеженого користування чужою річчю), емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею і заставні права, які розглядаються сьогодні як одна із форм забезпечення зобов’язань.
Володінням визнається фактична наявність майна в особи, яка вважає його своїм. Фактичне панування над річчю включає два елементи: об’єктивний і суб’єктивний. Об’єктивний означає, що певна річ знаходиться у майні володільця фактично і він здійснює своє панування над нею як над своїм власним майном. Суб’єктивний елемент – фактичний володілець вважає дану річ своєю або вдає, що вона належить йому на праві власності. Володіння буває двох видів:
засноване на праві або титульне володіння;
безтитульне володіння.
Різниця між володінням і триманням речі:
Тримання речі означає панування особи над річчю від імені власника і за його волею. В цьому випадку ця особа не може вважати об’єкт володіння своїм. Подібне тримання можливе на підставі договорів (орендів, прокату тощо).
Різниця між володінням і правом власності:
володіння є лише одним із елементів права власності;
якщо в одній особі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права;
якщо ці особи не співпадають, то з’являється окремий цивільно-правовий інститут, значення якого в юридичних наслідках володіння або тримання чи держання.
Тримання не потребує спеціальної охорони, оскільки воно має її у формі договірної відповідальності. Володіння вважається правомірним до тих пір, поки інше не буде встановлено законом – ч.3 ст.397 ЦК.
Володіння є факт чи право? Володіння – це факт, а не право (Підопригора О.А.):
якби володіння було правом, то не було б необхідності конструювати спеціальний, так званий посесорний захист володіння, оскільки право завжди передбачає правовий захист;
у Стародавньому римському праві в спорі про володіння не допускалося навіть посилання на право, бо його не було.
Чому цьому факту, а не праву надається правовий захист (чому цей факт має юридичні наслідки)?
правовий захист володіння надається тому, що у переважній більшості випадків володілець є власником, а якщо це не так, то не треба допускати самоуправства в громадському порядку.
Критерій відмежування законного володіння від незаконного: законним володіння буде тоді, коли воно співпадає із правом власності – ст.398 ЦК. Розрізняють законне і незаконне володіння. Законне таке, що спирається на законний титул, а незаконне – якщо такого титулу немає, воно поділяється на: незаконне добросовісне володіння і незаконне недобросовісне.
Незаконне добросовісне володіння – якщо володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю.
Незаконне недобросовісне – володілець знав або міг знати про незаконність свого володіння. Знав – чітко усвідомлював те, що він володіє чужою річчю.
Недобросовісне володіння з часом може стати добросовісним і навпаки.
Суб’єкти володіння є особи, що здатні бути суб’єктами права власності на це майно. Суб’єктами володіння можуть бути фізичні і юридичні особи. Суб’єкт володіння не завжди наголошує на тому, що він є суб’єктом саме володіння, це є утаємничена особа. Незаконний володілець ніколи не афішує, що він не є власником, він буде все робити, щоб всі сприймали його як власника.
Об’єкти володіння – майно, яке може бути об’єктом права власності.
Володіння виникає в результаті заволодінням майном, тобто одностороннього акту або в результаті передання майна володільцю попереднім володільцям – ст.398 ЦК.
Припинення володіння: припиняється у зв’язку із втратою фактичного володіння або в результаті відмови володільця від нього – ст.399 ЦК.
Для виникнення володіння необхідно два обов’язкових моменти:
поєднання фактичної наявності речі у майні конкретної особи;
щоб ця особа вважала цю річ своєю.
Захист володіння відбувається в тому числі і від власника майна.
2. Сервітути (право обмеженого користування чужими речами). Сервітут походить від лат. слова, що означає „обслуговувати”. Сервітут – це право обмеженого користування чужими речами або майном певною мірою. Таке право може бути встановлене на користь власника сусідньої земельної ділянки і тоді він має назву „земельний сервітут” або на користь певної особи – „особистий сервітут”. Земельний сервітут включає інші природні ресурси або інше нерухоме майно. Права: право проїзду чи проходу по чужій землі; право користуватися водою із водоймища, що належить іншій особі; право прокладати трубопроводи, інші засоби сполучення; право випасу худоби на чужих луках; тощо – ст.406 ЦК.
Ч.2 ст.404 ЦК.
В залежності від того хто і кому надає послуги поділ. на:
обслуговуючий наділ – надає послуги;
пануючий наділ – потребує послуг.
Сервітутне право – це речове право, а не договірне. Воно носить виключний і абсолютний характер. Суб’єкт сервітутного права зберігає це право навіть, коли змінюється власник обслуговуючого земельного наділу.
Земельний сервітут необмежений будь-яким строком або цей строк досить тривалий, це призводить до стабільності сервітутних відносин. Сервітут обмежує право власності на земельний наділ власника обслуговуючої ділянки. Сервітут сильніший від права власності.
Зміна суб’єктів права власності як одного, так і іншого земельних наділів не припиняє сервітутного права. Це не стосується особистих сервітутів. Сервітут не може бути самостійним об’єктом цивільно-правових правочинів. Сервітут – це право обмеженого користування чужою річчю, обмеження стосується не часу, а обсягу.
Право на віндикацію належить власнику, який втратив право володіння річчю. Може бути таким позивачем титульний володілець. В якості відповідача виступає фактичний володілець майна, незаконність володіння якого підлягає доказуванню.
Предмет і підстава віндикаційного позову. Предметом є матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підставою є посилання на належне право, юридичні факти, які призвели до порушення права і обгрунтування необхідності його захисту. Предмет віндикаційного позову – це вимога неволодіючого власника до володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Позивач також повинен сформулювати підставу. Підстави позову: обставини вибуття майна із володіння позивача; умови надходження майна до відповідача; наявність спірного майна в натурі; відсутність між позивачем і відповідачем зв’язків зобов’язального характеру.
Ст. 388-390 ЦК. Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність чи недобросовісність незаконного володіння. Із ста.388 ЦК випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано власником у всіх випадках, тобто незалежно від волі самого власника і незалежно від оплатності чи безоплатності придбаного майна. Законодавець передбачає витребування майна і від добросовісного набувача за певних обставин. За ч.3 ст.388 ЦК – якщо майно, набуте безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати власник має право витребувати його в усіх випадках. Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, коли майно було загублено власником, викрадено в нього або вибуло іншим шляхом без його волі. Добросовісний набувач може захистити свої права звернувшись з відповідним позовом до особи, яка відчужила майно власника. За ст.388 ЦК, майно за таких обставин (передача майна за різними договорами власником) не витребується у добросовісного набувача у якого за законом виникає право власності на це майно. Власник в даному випадку несе ризик необачливого вибору контрагента. Власник може лише звернутися з позовом про відшкодування збитків. Згідно ст.390 ЦК власник може вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути під час володіння. Необхідні витрати – це витрати, необхідні для забезпечення нормального стану і зберігання майна з урахуванням його зношеності. В Римському праві: необхідні витрати; корисні витрати; витрати розкоші. У ст.389 ЦК – гроші і цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані на добросовісного набувача.
Негаторний позов. За ст.392 ЦК цей засіб захисту являє собою вимогу власника або титульного володільця усунути порушення у здійсненні його права, які не пов’язані з позбавленням володіння майном. Негаторний позов пред’являється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії іншим осіб перешкоджають йому вільно використовувати чи розпоряджатися нею. Позивачем може бути власник або титульний володілець у якого перебуває річ. Відповідачем може бути лише особа, яка перешкоджає відповідачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю. Речево-правовий характер пояснюється індивідуальною визначеністю майна. Протиправне вчинення третьою особою перешкод власнику. Негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому. Строки позовної давності тут відсутні. Предмет негаторного позову – це вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності. Підставою негаторного позову є посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном. Факти, які підтверджують дії відповідача у створенні перешкод для позивача.
Позов про визнання права власності. Ст. 329 ЦК – спеціальний або допоміжний речево-правовий спосіб. Різні думки щодо правової природи позову: доводиться, що цей позов супроводжує віндикаційний позов; що це є видом негаторного позову; що це є самостійний позов. Позов необхідний, коли в інших осіб виникають сумніви у належності власнику цього майна. Завдяки цьому створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності. Буває це також пов’язано із втратою належних правовстановлюючих документів. Відповідач за такою справою може бути за позовом одного з подружжя про визнання права власності на майно, за договорами про сумісну ді-сть.
До інших способів захисту права власності належить: позов про виключення майна з опису або звільнення майна з-під арешту; захист права спільної власності; захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; захист інтересів власника у надзвичайних ситуаціях; захист права власності за позовами про визнання угод недійсними.