Тема: Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.
Фізична особа як індивідуальний суб’єкт ЦП. Фізична особа і громадянин.
Правоздатність фізичних осіб:
виникнення та припинення правоздатності;
зміст правоздатності фізичних осіб;
рівність і невід’ємність правоздатності;
співвідношення правоздатності та суб’єктивного права;
правоздатність іноземних громадян і осбі без громадянства.
Дієздатність фізичних осіб:
повна дієздатність;
обсяг дієздатності малолітніх віком до 14 років;
обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 14 до 18 років;
випадки набуття повної цивільної дієздатсності неповнолітніми при досягненні ними 16 років;
обмеження дієздатності громадян і визнання громадяниан недієздатним;
Місце проживання фізичної особи та його юридичне значення.
Порядок, умови і правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.
Особливості правового положення фізичної особи підприємця.
1. Ст. 24 ЦК дає поняття фізичної особи: людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Сам термін фізична особа дуже активно використовується в законодавствах інших країн. В ЦК УРСР використовувався саме термін „громадянин”. Термін „громадянин” свідчить скоріше про де-вно- правовий статус особи, про її відносини з державою і не характеризує особу як суб’єкта ЦП. В ЦП йдеться перш за все про фізичну особу як людину і як індивідуальний суб’єкт ЦП.
2. Лише за наявності правоздатносіт можуть виникати суб’єктивні права. Цивільна правоздатність виникає в момент народження і припиняється в момент смерті. У випдаках встановлених законом охороняються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини. Правоздатність є невід’ємною від особи незалежно від віку, стану здоров’я та інших характеристик людини. Всі фізичні особи є рівними між собою у здатності мати цивільні права та обов’язки. Особа здійснює права під своїм ім’ям. Ім’я особи складається із прізвища, ім’я, по-батькові. Може бути й інший варіант, коли мова йде про національні меншини. При здійсненні окремих цивільних прав особа може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або виступати анонімно (не називати всого імені). Особа може видати твір під псевдонімом, може розкрити своє ім’я пізніше тощо. В договорах псевдоніми або аноніми місця мати не можуть. Правоздатність є основою для правоволодіння і не означає фактичну наявність в особи прав. ЦК України визнає нікчемними (абсолютно недійсні) правочини, які обмежують правоздатність фізичної особи. ЦП захищає правоздатність фізичної особи захищається навіть від самої особи (володільця цієї правоздатності).
Набуття конкретних права та свобод означає здійснення (реалізацію) правоздатності – лише за наявності певного юридичного факту (наприклад, набуття майна у власність у правосуб’єктної особи виникне окреме суб’єктивне право – право власності на конкретне майно). До цього можна було говорити лише про абстрактну можливість.
Характерні риси правоздатності:
рівність правоздатності фізичних осіб;
невідчужуваність від особи;
неможливість обмеження, крім випадків, встановлених законом.
Громадянин може розпоряджатися суб’єктивними правами, але не може їх зменшити або від них відмовитись.
Володіння певним майном може бути заборонене або обмежене. Іноземці і апатриди мають обсяг правоздатності на рівні із громадянами України.
3. Ст. 10 ЦК – наявність дієздатності означає – можливість особи самостійно здійснювати різноманітні юридичні дії: укладати правочини, складати заповіти, видавати довіреність, а також відповідати за спричинену шкоду. Традиційно вважається, що дієздатність об’єднує в собі правочиноздатність, тобто здатність укладати правочини та деліктоздатність, тобто здатність нести відповідальність за свої неправомірні дії. Дієздатність набувається в силу закону, а не природним шляхом. Зміст діїздатності містить в собі такі частини:
1) здатність своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки;
2) здатність самостійно здійснювати цивільні права і виконувати обов’язки;
3) здатність нести відповідальність за цивільні правопорушення.
Існує декілька видів дієздатності залежно від віку особи, психічного стану, оскільки особа повинна розуміти значення своїх дій і їх можливі наслідки. Дієздатність є невідчужуваною від особи за загальним принципом, а її обсяг встановлюється ЦК. Обмеження можливі тільки в законодавчо встановленому порядку. Новим ЦК були внесені нові зміни до розмежування обсягу дієздатності. Види цивільної дієздатності за ЦК:
часткова цивільна дієздатність особи, яка не досягла 14 років (малолітніх);
неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);
повна цивільна дієздатність
Визнання особи недієздатною і визнання особи обмежено дієздатною, але лише за рішенням суду.
Малолітня особи може здійснювати лише ті права і обов’язки, які прямо передбачені законом.
Вона може самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, правочин вважається дрібним, побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку дитини і має невисоку вартість. Ст. 174 сімейного Кодексу, де зазначено, що речі особистого вжитку є власністю дитини (одяг, іграшки тощо). Якщо малолітній вчинить правочин – ст. 221 ЦК (наслідки вчинення такого правочину). Правочин вважається нікчемним, якщо немає згоди батьків на правочин. В такому випадку суд може визнавати правочин дійсним, якщо він був укладений на користь малолітньої особи. Ст. 177 Сімейного Кодексу, якщо в малолітньої дитини є майно батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Після набуття правоздатності батьки мають віддати дитині і майно і всі доходи, отримані від нього. При вчиеннні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини, вважається, що він діє за згодою другого із батьків. Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Шкода відшкодовується батьками, усиновлювачами чи опікунами, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення ними виховання і нагляду за малолітньою дитиною. Обов’язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою не припиняється із настанням повноліття.
Неповна цивільна дієздатність особи від 14 до 18 років – ст. 32 ЦК, яка надає більш широкий обсяг дієздатності цим особам – неповнолітні можуть набувати цивільні права і обов’язки як самостійно, у визначених законом випадках, так і за згодою батьків і інших осіб. До дієздатності малолітньої особи додається право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими прибутками. Таке розпорядження мається на увазі один раз, в даному разі особа до 18 років може розпорядитися своїм прибутком і відповідно може придбати якусь річ (наприклад куртка), а потім може виявити бажання обмінятися речами із іншою неповнолітньою особою, але така угода не може бути укладена, бо обмін такою особою не може здійснюватися, оскільки вона не розуміє еквіваленту. Неповнолітня особа може самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної діяльності. І може бути учасником – засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом, або установчими документами самої юридичної особи. Ця особа може самостійно укладати договір банківського вкладу і розпоряджатися ним, внесеним на власне ім’я.
Визнання особи недієздатною.
В тому разі, якщо вона страждає на психічний розлад. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Визнання особи недієздатною здійснюється лише в судовому порядку на підставі заяви членів сім’ї такої особи, близьких родичів, органу опіки або піклування чи психіатричного закладу. Справи про визнання особи недієздатною розглядається особою в окремому провадженні. Суд при розгляді даних справ має обов’язково призначити судово-психіатричну експертизу. Суд на підставі позитивного висновку судово-психіатричної експертизи приймає рішення щодо визнання особи недієздатною. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду. Проте, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку експертизи може визначити у своєму рішенні день, з якого особа визнається недієздатною. Правові наслідки визнання особи недієздатною:
1) над такою особою встановлюється опіка;
2) від імені особи всі правочини вчиняє опікун, при цьому укладені раніше односторонні правочини (заповіт, довіреність тощо) та договори, пов’язані з особою, що визнана недієздатною припиняють свою чинність;
3) за шкоду, заподіяну недієздатною особою відповідає її опікун або організація, що зобов’язана здійснювати за нею нагляд, якщо не доведе, що шкода виникла незалежно від її вини.
Недієздатність особи не означає припинення її правосуб’єктності. За умов одужання чи значного поліпшення здоров’я особа може бути поновлена в дієздатності. Поновлення в дієздатності здійснюється на підставі рішення суду у вище зазначеному порядку. Звернутися до суду із заявою про поновлення в дієздатності має право особа, яка була визнана недієздатною, члени її сім’ї, близькі родичі, орган опіки або піклування, опікун або психіатричний заклад.
5. Визнання особи безвісно відсутньою.
Безвісна відсутність – це засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності особи в місті її проживання, якщо невідомо та невдалося встановити місце її перебування та відсутні відомості щодо такої особи.Для визнання особи безвісно відсутньою необхідна наявність наступних умов:
особа відсутня в місті свого постійного проживання протягом одного року;
протягом одного року в місті постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;
виявити місце їх перебування неможливо.
Визнання особи безвісно відсутньою призводить до правових наслідків, які однак непов’язані з дієздатністю особи, особа не перестає бути суб’єктом цивільних відносин, рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою є підставою для встановлення органам опіки та піклування опіки над майном такого суб’єкта. Правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою:
над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка, при цьому за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою;
неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки та дружина мають право вимагати призначення їм пенсії у зв’язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;
чоловік або дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у спрощеному порядку, на підставі заяви до органів реєстрації актів громадянського стану;
припиняється зобов’язання, тісно пов’язані з особою, що була визнана безвісно відсутньою, зокрема, договір доручення та довіреність;
опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за її рахунок борги, управляє цим майном в інтересах особи.
Визнання особи безвісно відсутньою недопускається у випадках, коли особа переховується від розшуку (наприклад у зв’язку із вчиненням злочину). Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою з’явилася або одержані відомості про її місце перебування, то суд одержавши її відповідну заяву від заінтересованих осіб призначає справу до слухання і скасовує попереднє рішення. На підставі рішення суду припиняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутнього суб’єкта.
Оголошення фізичної особи померлою.
Випадки оголошення особи померлою:
може бути оголошена у судовому порядку померлою якщо в місті її постійного проживання немає відомостей щодо місця перебування такої особи протягом трьох років, у разі якщо особа пропала за обставин, що загрожували їй смертю або дають можливість припускати загибель особи від нещасного випадку, вона може бути оголошена судом померлою протягом шести місяців.
Фізична особа, яка зникла безвісті у зв’язку із військовими діями може бути оголошена в судовому порядку померлою після спливу двох років після закінчення військових дій. Суд на підставі заяви заінтересованої особи приймає рішення щодо оголошення особи померлою, при цьому фізична особа оголошується померлою дня набрання законної сили рішення суду, проте якщо фізична особа пропала за обставин, що загрожували їй смертю чи є підстави припускати загибель такої особи від нещасного випадку, особа може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
Правові наслідки оголошення особи померлою:
1) перехід до спадкоємців всіх прав та обов’язків, але існує одне виключення, а саме згідно з ст. 47 ЦК України, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою не мають права протягом п’яти років відчужувати нерухоме майно, що до них перейшло у зв’язку з відкриттям спадщини.
Правові наслідки появи особи, яка була оголошена померлою:
поновлюється правовий статус такої фізичної особи;
особа може вимагати повернення майна, яке перейшло безоплатно до інших осіб, за вийнятком майна, набутого за набувальною давністю, грошей та цінних паперів на пред’явника;
особа може мати повернення майна від осіб, які його придбали якщо буде доведено, що набуваючи це майно, особи знали, що громадянин, що був оголошений померлим насправді живий.
ТЕМА: Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.
Розвиток вчення про юридичні особи.
Поняття і основні ознаки юридичної особи.
Цивільна правоздатність юридичної особи.
Цивільна дієздатність юридичної особи.
Цивільна деліктоздатність юридичної особи.
Місце знаходження юридичної особи. Поняття представництва і філії.
Створення юридичної особи.
Припинення юридичної особи.
Види юридичних осіб.
1. Юридична особа є одним із суб’єктів ЦП і їх поява була викликана розвитком економічних, соціальних відносин у суспільстві. Можна виділити декілька теорій:
1) теорія фікції – Савін’ї – волею може володіти лише людина, тому юридична особа існує тільки як абстрактне поняття, втілене законодавцем у суб’єкт права. Шершеневич „учебник русского гражд. права”, Сергеєв, Толстой.
2) теорія персоніфікованої цілі або персоніфікованої мети – заперечує наявність існування такого реального суб’єкта як юридична особа. Така особа має на меті управління майном, сама юридична особа виступає як персоніфікована ціль.
3) органічна теорія (висунув Гірке) – визнає реальне існування юридичної особи і ототожнює юридичну особу з людською особистістю. Юридична особа – це певна союзна особистість. Мейр „русское гражд. право”.
4) реалістична теорія – визнає реальність існування юридичної особи, але не біологізує цю єдність;
5) теорія колективу (Венедиктова) – державна юридична особа – це організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідним керівником. Венедиктов „госудаственная социалистическая собственность”.
6) теорія держави – заснована на положенні про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник майна, тобто сама держава, тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства. Аскназій „Об основании правов. Отношений между гос. соц. организ.”
7) теорія директора (Толстой) – головною метою наділення організації правами юридичної особи – це забезпечення її участі у цивільному обігу. І саме директор уповноважений діяти від імені цієї організації.
2. Ст. 80 ЦК визначає, шо юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, і яка може бути позивачем і відповідачем в суді. Виділяють такі основні ознаки юридичної особи:
організаційна єдність означає наявність стійких взаємозв’язків між членами, учасниками, акціонерами юридичної особи, внутрішньої структурою і функціональною диференціацією. Ця ознака дозволяє об’єднати волю окремих осіб в спільну.
реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства – легалізація того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. З моменту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може виступати як суб’єкт цивільних правовідносин;
наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю – юридична особа має мати ті ж права, що і фізична особа;
наявність можливості виступати позивачем і відповідачем в суді. Відповідно до ч.2 ст. 102 ЦПК зазначено, що сторонами можуть виступати на стороні чи позивача чи відповідача різні особи;
майнова відокремленість юридичної особи – є майновою основою діяльності цього суб’єкта;
принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юридичної особи – організація повинна нести обов’язкову майнову відповідальність за зобов’язання у межах закріпленого за нею майна;
участь у цивільному обігу від власного імені – для індивідуалізації юридична особа має мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму і тут має бути інформація про характер її діяльності. Юридична особа може мати скорочене найменування за статтею 90 ЦК, а юр. особа, що є підприємницьким товариством може мати комерційне фірмове найменування за ч. 2 ст. 90 ЦК.
3. Цивільна правоздатність юридичної особи має загальний або універсальний характер. При цьому окремі види діяльності, перелік яких встановлено законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу – лізенції. Цивільна правоздатність виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення – ст. 91 ЦК.
4. Цивільна дієздатність виникає одночасно із цивільною правоздатністю і здійснюється або через систему органів юридичної особи, або у випадках, встановлених законом через її учасників. І органи і учасники діють від імені юридичної особи. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім, належним їй майном, при цьому учасник чи засновник юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи і навпаки, крім випадків, встановлених законом або відповідним документом юридичної особи. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (генеральний директор тощо) і колегіальними (спостережна рада, дирекція). Одноособові органи призначають засновників або обирають учасників.
6. Місце знаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом – ст. 93 ЦК. Підрозділи: представництво – це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцем знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філія - це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцем знаходження та здійснює всі або частину її функцій. Обидва ці види не є юридичними особами. Вони наділяються і майном юридичної особи і діють на підставі довіреності юридичної особи.
Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб і на підставі установчих документів. Створюються у формах:
1) товарситва – це організація, створена шляхом об’єднання осіб-учасників. Установчим документом є затверджений учасниками статус або засновиницький договір між учасниками. Товариство створене однією особою діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Законодавець на сьогдні висуває такі вимоги:
- у статуті товариства вказується найменування юридичної особи, її місце знаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, прядок прийняття ними рішень, а також порядок вступу до товариства і виходу із товариства;
- у засновницькому договорі товариства визначаються зобов’язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо створення і умови передання товариством майна учасників. Засновницький договір перш за все об’єднує ідею учасників об’єднатися.
Управління товариством здійснюють загальні збори його учасників і виконавчий орган. Загальні збори мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, в тому числі із тих питань, які передані виконавчим органам. Рішення, як правило, приймається простою більшістю голосів від числа присутніх учасників. Виключення із цього правила існують такі:
внесення змін до статуту товариства;
відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків від майна товариства;
ліквідація товариства
По цих питаннях потрібно три четвертих голосів. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Право на дострокове скликання загальних зборів мають учасники товариства, що володіють не менше ніж 10% голосів. Виконавчий орган – це управління, дирекція. Створюється за рішенням загальних зборів, вони ж встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган може бути створений в кількості однієї особи або кількох осіб. Залежно від мети здійснення підприємницької діяльності товариства поділяються на:
- підприємницькі – здійснюють ді-сть з метою одержання і розподілу між учасниками прибутку. Можуть бути організовані як господарські товариства (серед них акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю товариства з додатковою в., повні товариства і командитні товариства), а також як виробничі кооперативи;
- непідприємницькі – це: споживчі кооперативи, об’єднання громадян. Вони не мають на меті отримання прибутку, але їм дозволено поряд із своєю основною ді-стю здійснювати підприємницьку діяльність.
Господарським товариством є юридична особа, статутний капітал якої поділено на частки між учасниками. Учасником може бути як фізична, так і юридична особа. Майнову самостійність госп.тов. забезпечує його власність, яка складається з:
майно, яке передали учасники товариства у власність як вклад до статутного капіталу (це гроші, цінні папери, інші речі або майно і вдчужувані права, які мають грошову оцінку);
продукція, вироблена в результаті господарської ді-сті;
одержані доходи і інше майно, яке не заборонено законом.
Між самим госп.тов. і його учасниками виникають певні правовідносини. Учасник госп.товариства наділений такими правами:
право брати участь в управлінні товариством, в порядку, визначеному установчими документами;
право брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину, тобто дивіденти;
можливість вийти в установленому порядку товариства;
можливість здійснити відчуження часток у статутному капіталі товариства, цінних паперів, які засвідчують участь в товаристві;
одержувати інформацію про діяльність товариства.
Учасник зобов’язаний:
додержуватися установчого документу і виконувати рішення загальних зборів;
виконувати свої зобов’язання перед товариством, і ті, що пов’язані з майновою участю;
робити внески або оплачувати акції в розмірі і порядку, встановленому в установчому документі;
не розголошувати комерційну таємницю і конфеденційну інформацію про ді-сть товариства.
Повне товариство – це тов., учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку ді-сть від його імені та солідарно несуть додаткову субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями усім своїм майном.
Командитне товариство – товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені командитного товариства підприємницьку ді-сть і солідарно відповідають за його зобов’заннями усім своїм майном і вони носять назву „повні учасники”. Є також один чи декілька учасників, які мають назву вкладники, які несуть ризик збитків, пов’язаних з ді-стю командитного товариства в межах сум, зроблених ними вкладів і не беруть участь у діяльності товариства.
ТзОВ – це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділено на частки, розмір яких встановлений статутом і відповідальність відповідно цих часток.
ТзДВ – це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, а розмір встановлено статутом. Тут субсидіарна відповідальність осіб, кратно до розмірів їхніх часток.
АТ – товариство, статутний капітал якого поділено на певне число акцій.
ТЕМА: Об’єкти цивільних правовідносин.
Поняття і види об’єктів цивільних правовідносин. Оборотоздатність об’єктів цивільних правовідносин.
Речі як об’єкти цивільних правовідносин.
Поняття майна.
Єдиний майновий комплекс підприємства як об’єкт правовідносин.
Гроші та валютні цінності як об’єкти цивільних правовідносин.
Цінні папери як об’єкти цивільних правовідносин.
Послуги та інші дії як об’єкти цивільних правовідносин.
Результати творчої діяльності.
Інформація як об’єкт цивільних правовідносин.
Особисті немайнові блага.
1. Під об’єктом цивільних правовідносин розуміють конкретні матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. Розділ 3 ЦК „Об’єкти цивільних прав”: складається із 4 глав (з 12 до 15) і включає в себе такі положення:
- Глава 12 – Загальні положення про обо’єкти цивільних прав (стосуються видів об’єктів цивільних прав – ст.177 і 178 – оборотоздатність)
- Глава 13 – Речі і майно
- Глава 14 – Цінні папери
- Глава 15 – Нематеріальні блага
Цивільним зак-вом регулюються особисті немайнові і майнові відносини. Внаслідок цього регулювання відносини набувають об’єктивної правової форми цивільного правовідношення, елементами якого є суб’єкти і об’єкти. Кожне правовідношення виникає із конкретного матеріального і нематеріального блага. Об’єкти цивільних прав одночасно є об’єктами цивільних правовідносин. Оскільки юридичним змістом цивільних правовідносини є прав і обов’зки їх учасників, то об’єкти цивільних прав є також і об’єктами цивільних обов’язків. До видів об’єктів цивільних правовідносин належать різнорідні блага (це і інтелектуальна власність і інформація). Усі об’єкти можуть поділятися за рядом спільних ознак на окремі самостійні види:
речі, гроші і цінні папери, інше майно і майнові права;
результати робіт і послуг;
результати інтелектуальної творчої діяльності;
інформація;
інші матеріальні і нематеріальні блага.
Законодавець встановлює до кожної групи відповідний правовий режим. Визначається ступінь і умови їх оборотоздатності і визначає способи захисту порушених прав на ці об’єкти. Цивільний Кодекс не містить спеціальної глави присвяченої роботам і послугам. Ми розмежовуємо дії-роботи, які мають завершуватися, переважно, матеріальним результатом (такі дії існують в підрядних відносинах) і дії-послуги, які, як правило, не завршуються безпосередньо створенням матеріального об’єкта (договір перевезень, доручення, стахування). Результатом, який має юридичне значення, при такому поділі, є наступний: в Главі 63 ЦК виділено окрему групу договорів про надання послуг. За ст.901 визначено надання послуг виконавцем і оплата таких послуг. Положення цієї Глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язань. Бездіяльність – утимання від вчинення певних дій в абсолютних правовідносинах (првовідносини власності, особистих немайнових прав тощо). Об’єкти цивільних прав можуть перебувати у стані статики (право власності на річ) або в стані динаміки (в разі переходу речі від одних осіб до інших). Не всі об’єкти цивільних прав можуть відчужуватися. Наприклад, невідчужуваними є особисті немайнові блага. Поширеними обставинами обігу цивільних благ є часткове (сингулярне – виникає найчастіше при укладенні договорів) і універсальне (спадкування, оргаізація юрособи) правонаступництво. Де-ва встановлює для різних об’єктів цив.прав і різний правовий режим, основним критерієм виділення об’єкта цив. прав для визначення є його оборотоздатність, яка означає можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (може бути і іншим чином). ЦК України проголошує презумпцію вільного відчуження або вільної оборотоздатності об’єктів цивільних прав, крім спеціальних винятків, встановлених законом. У ч.2 ст.178 ЦК встановлено правові гарантії недопущення до вільного обмеження оборотоздатності. По-перше об’єкти, вилучені з цивільного обігу мають бути прямо визначені в законі. Законом встановлюються також і види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обігу. Три види ступеню оборотоздатності об’єктів:
об’єкти, які вільно обертаються;
об’єкти, обмежені в обігу – для правочинів з ними необхідно отримати спеціальний дозвіл, найчастіше це є ліцензія;
об’єкти, вилучені з обігу – це такі об’єкти як ядерна енергія, ядерні матеріали, вилучені також об’єкти культурно-історичної спадщини і природно-заповідного фонду, права виключної власності українського народу (земля, її надра, атмосферне повітря, водні ресурси).
2. Речі як об’єкт цивільних правовідносин – це прдмет матеріального світу в своєму природному стані або такий, що створений в результаті людської діяльності і задовольняє певні потреби суб’єктів цивільних правовідносин. Ст. 179 ЦК.
Залежно від оборотоздатності поділяють на:
речі, вилучені з цивільного обороту;
речі, обмежені в цивільному обороті;
такі речі, які перебувають у вільному цивільному обороті.
Залежно від можливості переміщення речі у просторі:
рухомі речі, які можна вільно переміщувати у просторі;
нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, об’єкти розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знищення або суттєвого пошкодження, речі, які загалом тісно не пов’язані із землею (повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти та інші речі, права на які підлягають де-вній реєстації).
Інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Ст. 200 ЦК і ЗУ „Про інформацію”. Інформація розглядається в доктрині ЦП як благо особливого род, нематеріальне, немайнове, яке нерозривно пов’язане з життям, з його виникненням і закінченням, і яке проявляється як особисте немайнове благо, як результат впливу на людину та інших суб’єктів і об’єктів права, як результат інтелектуальної творчої діяльності і як відомості про осіб, події та явища, предмети, процеси і об’єкти, незалежно від форми їхнього представлення.
Теоретичні проблеми інформаційних відносин в ЦП – монографія 2006 року, Кохановська.
Інформацію як об’єкт ЦП ми розглядаємо в 3 проявах:
особисте немайнове благо, вказане у книзі ІІ ЦК;
як результат творчої інтелектуальної діяльності;
як інформаційний продукт, ресурс чи документ, тобто як об’єкт, який може бути товаром.
ЗУ „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року.
Особисті немайнові блага – це нематеріальні блага, невіддільної від особи носія, такі, що не мають економічного змісту. До них належать, зокрема, життя, здоров’я, честь і гідність, ділова репутація, авторство, інформація та інше.
ТЕМА: Правочини.
Поняття та види правочинів.
Односторонні, двосторонні та багатосторонні правочини.
Оплатні і безоплатні. Каузальні і абстрактні.
Реальні і консенсуальні правочини.
Умовні правочини.
Умови дійсності правочинів.
Форма правочину.
Сторони у правочині.
Зміст правочину.
Єдність або відповідність волі та волевиявленню у правочині.
Недійсність правочину та види недійсності.
Нікчемні та оспорювані правочини.
Недійсність частини правочину.
Правові наслідки недійсності правочину.
Визнання правочину недійсним та неукладеним.
Момент, з якого правочин вважається недійсним.
1. Правочин є одним із найпоширеніших юридичних фактів.
Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують виникнення, зміну та припинення і правові наслідки цивільних правовідносин. За ЦК перелік юридичних фактів значний і перш за все, названий правочин. Цивільно-правові норми пов’язують настання правових наслідків також із комплексом юридичних фактів, які носять назву юридичного складу.
Юридичні факти можна класифікувати:
в залежності від зв’язку з волею суб’єкта:
юридичні факти події (стихійне лихо, смерть особи);
дії – юридичні факти, пов’язані із волею осіб.
Різновиди правочинів:
правомірні юридичні акти-дії – це дії, які відповідають вимогам законодавства;
юридичні акти (правочини) - це правомірні дії суб’єктів, які вчиняються з метою виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків;
юридичні вчинки – це правомірні дії суб’єктів, з якими закон пов’язує певні юридичні наслідки, незалежно від того чи була у суб’єктів мета досягти такого наслідку.
Правочини – це правомірні дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин характеризується наступними ознаками:
це завжди вольовий акт і в ньому наявна єдність волі (внутрішнього бажання досягти мети) і волевиявлення, як зовнішній вираз волі, який можна юридично оцінити;
це правомірні дії, вчинені відповідно до закону;
це спеціально спрямований на виникнення, зміну, припинення цивільних правовідносин, акт, внаслідок вказівки на це в законі;
він породжує цивільні правовідносини, оскільки саме цивільним законом визначаються ті правові наслідки, які наступають внаслідок здійснення правочину.
Правочин передбачає намір особи породити певні юридичні права та обов’язки і тому, для його здійснення необхідне бажання особи (внутрішня воля). Але наявності внутрішньої волі буде недостатньо для доведення нашої волі до усвідомлення інших осіб. Тому, це бажання потрібно довести до усвідомлення інших осіб – проявити волевиявлення.
Залежно від різноманітних ознак є декілька основних класифікацій правочинів:
односторонні;
двосторонні;
багатосторонні.
оплатні;
безоплатні;
- реальні;
- консенсуальні;
каузальні;
абстрактні.
умовні.
2. В залежності від кількості осіб, вираження волі яких необхідне і достатнє для укладення правочину, їх поділяють на:
1) односторонні – достатньо волі однієї особи і її волевиявлення (прийняття спадщини, оголошення конкурсу);
2) двосторонні – правочини, для вчинення яких потрібно узгодження волі двох осіб: зустрічна і така, що збігається;
3) багатосторонні правочини (договори) – потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб (наприклад, правочин про сумісну діяльність).
Залежно від того, чи має правочин на меті відкладність ми поділяємо на:
оплатні – це правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов’язку повинна отримати відповідне відшкодування або у формі грошей або у формі майнових цінностей або іншого зустрічного надання. Двосторонні правочини є переважно оплатними;
безоплатні – майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконання зобов’язання не передбачено.
Залежно від значення підстав правочину для його дійсності, розрізняють:
каузальний („кауза” – мета) – правочин, з якого чітко зрозуміло яка його основна мета. Недотримання цієї умови тягне недійсність правочину. Наприклад, у борговій розписці має бути визначено мету (пояснення чому видана розписка). Переважна більшість правочинів є каузальними;
абстрактним – його мета або підстава є юридично неважливою.
Залежно від моменту виникнення правочину поділяють на:
реальні – це правовичн, для якого досягнення домовленості є недостатнім і моментом його укладання вважають момент фактичного виконання дій. До таких правочинів належать догововри перевезення, позики, дарування. Для укладення реального правочину необхідно крім згоди сторін вчинити фактичні дії, наприклад, передати майно;
консенсуальний – це правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами. Сюди належать: договір купівлі-продажу, підряду. Моментом укладення такого правочину є досягнення згоди. Не слід плутати фактичне виконання правочину з моментом його вчинення.
Умовні правочини, в яких виникнення цивільних правовідносин залежить від будь-якої обставини (від дії чи події), що може настати чи не настати в майбутньому. Основною характерною особливістю цих правочинів є їх невизначеність на момент укладання настане така обставина чи не настане. Розглядається також об’єктивна можливість її настання. Види умовних правочинів:
правочин з відкладальною умовою – якщо сторони поставили можливість виникнення правовідносин у залежність від настання умови;
правочин із скасувальною умовою – якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умови. Якщо настанню обставин недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставину вважають такою, що настала. Якщо перешкоджала сторона, якій це вигідно – обставину вважають такою, що не настала.
Можна говорити про строкові правочини, в яких визначення або момент вступу правочину в дію або момент його припинення або обидва ці моменти називаються строковими. Особливість в тому, що строк обов’язково повинен настати. І безстрокові – не визначається ні момент їх вступу в дію, ні момент припинення. Такий правочин відразу вступає в силу.
Окремим різновидом є біржовий правочин. Їх особливість:
особливий статус суб’єктів, які їх здійснюють;
місце здійснення – біржа;
предмет правочину.
Фідуціарні (довірчі) правочини – мають довірчий характер.
Договір купівлі-продажу: двосторонній, оплатний, консенсуальний, каузальний.
6. Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту і міг породити той правовий результат, якого прагнули сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним. При цьому закон передбачає презумцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або, якщо його не визнано судом недійсним.
Умови дійсності правочину:
законність змісту – зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного зак-ва, а також моральним засадам суспільства;
здатність фізичних і юридичних осіб до участі в правочині – особа, яка вчиняє правочини повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
відповідність волі та волевиявленню у правочині, а саме волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
дотримання форми правочину – правочин має бути укладено в формі, яку передбачено законом;
реальність правочину – має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які в них обумовлені.
Ст.203 ЦК визначає загальні умови дійсності правочину.
7. Форма правочину.
Можна обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. В ч.2 і ч.3 ст.205 ЦК.
Усно можуть вчинятися такі правочини:
- які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації і правочинів, для яких наслідком недотримання письмової форми є їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі може підтримуватися видачею певного документу (наприклад, чек в магазині) чи легітимаційного знаку. Для письмового оформлення момент завершення здійснення правочину – це скріплення підпису учасникам на відповідному письмовому документі, зафіксованих на ньому правових умов та наслідків. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно укладаються вербальним шляхом. В окремих випадках усну форму вчинення правочину може бути опосередковано шляхом конкродентних дій чи мовчанням (бездіяльність – якщо законом надано таку вдастивість). Ст. 764 ЦК – письмова форма правочину означає, що воля осіб, які його здійснюють закріплюється або об’єктивується в документі. За ст.207 правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо там є підписи сторін, печатки. Може бути в довіреності, договорі, заповіті, а також телефонний, елктронний, інший технічний засіб зв’язку, який допомагає з’ясувати волевиявлення сторін. Замість власноручного підпису допускаються також засоби механічного або іншого копіювання (електронно-числового підпису і іншого аналогу власноручного підпису). Якщо за станом здоров’я особа не може сама підписати – в її присутності може підписати інша особа за дорученням. Правочини підписує особа, уповноважена на це установчими договорами юридичної особи, таке право може бути надано довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства і скріплюються печаткою. Для фізичної особи-підприємця достатньо особистого підпису. ЗУ „Про електронний цифровий підпис”. Ст.208 ЦК – проста письмова форма правочину.
У простій письмовій формі мають вчинятися правочини, зазначені у ст.208 ЦК (це правочини, перш за все, між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім тих правочинів, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення і правочини фізичних осіб між особою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір мінімального доходу громадян). Ст.732 – договір ренти, ст. 547 – правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань, ст.799 – договори найму транспортних засобів між юр.особами, ст.811 – договір найму житла. За загальним правилом недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність. В цьому випадку сторони не можуть посилатися на покази свідків. ЗУ „Про електронні документи та електронний документообіг” і ЗУ „ Про електронний підпис” від 2003 року. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце, якщо це прямо передбачено законом. Ст.732 – про договори щодо об’єктів нерухомого майна, ст.657, ст.799, 745, ст.95 СК – шлюбний договір. Ст.209 ЦК – не встановлюється загальна обов’язковість нотаріального посвідчення правочинів. ЗУ „Про нотаріат” – ст.40 уточнює щодо посвідчення, воно здійснюється шляхом вчинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину посвідчувального напису. Особа, яка посвідчує правочин, перед вчиненням цих дій, зобов’язана перевірити його відповідність ст.204 ЦК. Недотримання письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, які прямо передбачені законом. Якщо йдеться про ст.219 ч.2 або ст.220 ч.2. Державній реєстрації підлягає письмовий правочин відповідно до закону: застава нерухомого майна, договір купівлі-продажу земельних ділянок, договір довічного утримання, ліцензійний договір і багато інших. Такий правочин буде вчиненим з моменту його державної реєстрації. Ст.210 ЦК зазначає про такі випадки. Державну реєстрацію правочинів не слід ототожнювати з державною реєстрацією нерухомого майна чи інших об’єктів, яка здійснюється з метою їх обліку.
Тлумачення правочину, тобто роз’яснення його змісту, здійснюється або самими сторонами або на вимогу однієї із сторін таке рішення може винести суд. Випадки: нечітка фіксація умов правочину; можливе їх двояке тлумачення. Для того, щоб розтлумачити правочин приймаються до уваги:
однакове для всього змісту правочину значення слів і висловів;
якщо буквальне значення слів і висловів встановити неможливо – відбувається порівняння відповідної частини правочину із змістом інших частин, з усім змістом правочину і враховуються наміри сторін;
якщо це не допомагає, тоді до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів сторін, усталена практика відносин між сторонами, звичаї діловго обороту та багато інших обставин.
Ідеться про тлумачення змісту правочину, а не закону.
8. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203). Здійснювати правочин мають право суб’єкти цивільних прав. У ч.6 ст.203 ЦК встановлюється підвищена правова охорона прав та інтересів соціально-вразливої категорії фізичних осіб.
9. Зміст правочину.
Зміст правочину не може суперечити ЦК та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Для того, щоб правочин набув чинності або набрав юридичної сили, він має відповідати вимогам, встановленим законом. Правочин також не повинен суперечити положенням тих законодавчих актів, які мають в своєму складі норми цивільного законодавства.
10. Єдність чи відповідність волі та волевиявленню у правочині.
Будь-який правочин реалізується суб’єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення, однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб’єкта правочину. Внаслідок таких причин: неправомірних дій контрагента чи третіх осіб; внаслідок юридично значущої помилки у сприйнятті суб’єктом очікуваного юридичного результату. Ст.229-235 ЦК.
Місце вчинення правочину:
може бути зазначено в самому правочині;
місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;
місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до ст. 647 ЦК.
Місцем вчинення заповіту або нотаріально посвідченої довіреності має вважатися місце посвідчення заповіту або довіреності.
Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не зазначено в договорі. Це особливо важливо у зовнішньоекономічній діяльності. ЦК регламентує питання відмови від правочину – ст.214 – особа, яка вчинила односторонній правочин має право відмовитися від нього. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін відмовитися від нього, навіть в тому разі, якщо умови правочину повністю ними виконано. ЦК передбачає два види односторонньої відмови від правочину:
коли відмова однієї сторони обумовлена неналежним виконанням або невиконанням умов договору другою стороною;
сторона за окремими договорами може односторонньо відмовитися від договору, навіть за відсутності порушень його умов іншою стороною.
Форма відмови має бути такою ж, як і форма укладення правочину.
ЦК не регулює порядок взаємної відмови від правочину. СК передбачає особливий порядок відмови подружжя від шлюбного контракту – ст.101.
11. Недійсність правочину та її види.
Недотримання зазначених попередньо умов дійсності правочину, як правило, тягне його недійсність. Недійсність правочину означає, що цей правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов’язані з його недійсністю. Розрізняють два види недійсності:
абсолютна недійсність (нікчемність правочину) – це правочин, якщо його недійсність встановлена законом;
відносна недійсність (оспорюваність правочину) – це правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, проте одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом. Суд встановлює недійсність правочину.
Абсолютно недійсні або нікчемні правочини:
правочини, вчинені з порушенням обов’язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок (Ст.218 і 219 ЦК);
правочини, вчинені малолітніми за межами їхньої дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено батьками або усиновлювачами або одним із них, з ким він проживає (ст.221 ЦК);
правочини, вчинені без дозволу органу опіки і піклування у разі, якщо така згода є обов’язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що правочин відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ст.224 ЦК);
вчинені недієздатними, окрім випадків, якщо правочин буде схвалено опікуном, чи буде з’ясовано, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи (ст.226 ЦК);
правочини, що порушують публічний порядок, тобто правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи чи інших суб’єктів цивільного права (ст.228 ЦК, а також ЗУ „Про захист суспільної моралі”).
Відносно недійсні або оспорювані правочини:
правочини, які неповнолітня особа вчиняє за межами її цивільної дієздатності, без згоди батьків, усиновлювача чи піклувальника, окрім винятку: випадків, коли такий правочин було в подальшому схвалено цими особами (ст.222 ЦК). Неповнолітня особа (14-18 років) вчиняє правочини за згодою батьків і закон вимагає саме згоди вказаних осіб, а не лише їхньої обізнаності. Сама по собі відсутність згоди батьків ще не робить правочин недійсним, оскільки згода може бути надана пізніше і навіть після здійснення правочину. Допускаються різні варіанти згоди: надання прямої згоди (можлива і в письмовій формі, якщо це вимагається законом); схвалення правочину допускається через непред’явлення претензій батьками до іншої сторони правочину, але протягом одного місяця від моменту, коли вони дізналися про вчинення правочину. Із позовом про визнання такого правочину недійсним можуть звернутися: 1) батьки або усиновлювачі; 2) піклувальники; 3) контрагент за договором; 4) орган опіки і піклування; 5) інші особи, права яких зачіпаються правочиномп
правочин, вчинений фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за межами її цив.дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадку, коли такий правочин було в подальшому схвалено піклувальником або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного (ст.223 ЦК). Ст.36 – за яких умов особа обмежується в дієздатності. Ст.223 не поширюється на дрібні побутові правочини. Згодом піклувальник може такий правочин схвалити. Схвалення подібних правочинів відбувається неподанням піклувальником претензій іншій стороні протягом одного місяця від моменту, коли він дізнався про здійснення правочину. Позов може подати лише піклувальник. Дана стаття не поширюється на ті правовідносини, за якими особа, обмежена в дієздатності отримує майно без надання взамін свого;
правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.225 ЦК). Йдеться про використання своєї статті не тільки для дієздатних осіб. Для визнання правочину недійсним хоча б одного з двох факторів, які діяли в момент вчинення правочину: особа не усвідомлює значення своїх дій; особа не могла керувати своїми діями. Суд може призначити судово-медичну експертизу. Причинами такого стану можуть бути: сильне нервове хвилювання; психічний розлад; травма, больовий шок; сильне алкогольне сп’яніння. Подати такий позов може або сама особа, яка його вчинила, або, в разі її смерті, інші особи, чиї права та інтереси були порушені (найчастіше, це близькі родичі);
правочин, якого юридична особа не мала права вчиняти, наприклад, якщо вона не мала відповідного дозволу або ліцензії (ст.227 ЦК). Ст.91 – юридична особа має загальну правоздатність. Йдеться про правочин, що вчиняється без відповідного дозволу. Правила поширюються на дво- чи багатосторонні правочини, які укладаються, як між юридичними особами, так і між юридичною і фізичною особою. Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії за таких обставин: 1) вона не отримала ліцензії; 2) ліцензія відкликана відповідним органом; 3) закінчився строк дії ліцензії. Позов подається самою юридичною особою, яка вчинила правочин; а також її контрагентами; учасниками чи акціонерами юр.особи; ті органи, які здійснюють контроль за діяльністю юридичної особи; іншими зацікавленими особами;
правочин, вчинений внаслідок помилки, при цьому до уваги береться лише помилка щодо істотних обставин, а саме – 1)помилка щодо природи самого правочину; 2)помилка щодо прав і обов’язків сторін; 3)такі властивості і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання. Ст.229 ЦК. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення. Помилка в юридичному значенні – це неправильне сприйняття особою фактичних обсатвин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. В даному випадку, волевиявлення не відповідає справжньому наміру особи. Помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в процесі переговорів, може бути і невірне тлумачення закону або дій третіх осіб. Загалом, помилка є підставою для визнання недійсним правочинів як фіз., так і юр. осіб. Помилку треба відрізняти від обману: помилка має на увазі ненавмисні дії чи бездіяльність; помилка повинна мати істотне значення – істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для їх усунення необхідні значні витрати. Не є помилкою незнання сторонами правочину законодавства. З позовом може звернутися будь-яка особа, права якої зачіпаються;
правочин, вчинений під впливом обману. Обман має місце в разі, якщо сторона заперечує наявність істотних обставин, що можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Ст.230 ЦК. Цей правочин належить до правочинів з вадою волі. У сторони, яка діяла під впливом обману внутрішня воля сформувалась невірно. Обман – це навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман відрізняється від помилки: певні винні, навмисні дії, а помилка є результатом невірного уявлення про результат правочину; при обмані наслідки правочину є відомими і бажаними для однієї сторони, а при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину. Обман може стосуватися обставин самого правочину, які мають істотне значення. Може стосуватися обставин, що перебувають за межами правочину, в тому числі мотиву і мети правочину. Обман може бути у вигляді активної поведінки або повідомлення про будь-які обставини, яких насправді немає (наприклад, повідомлення невірних відомостей про якість речі), або у вигляді бездіяльності або замовчування про ті обставини, які існують (наприклад, ненадання усієї документації). Суб’єктом введення в оману можуть бути: сторона правочину; це третя особа, яка діяла з відому або на прохання сторони правочину. Крім загального наслідку визнання недійсним такого правочину ч.2 ст.230 ЦК зобов’язує сторону, яка застосувала обман відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі і моральну шкоду;
правочин, вчинений під впливом насильства, тобто всупереч справжній волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного або психічного тиску з боку іншої сторони або з боку іншої особи. Ст.231 ЦК. Насильство – це фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Фізичне насильство – побиття, заподіяння болю. Психічне – загроза, погрози або залякування. Насильство дією – наприклад, пошкодження майна. Основна характерна риса насильства – це незаконність. Це є результат активної поведінки. Крім загальних наслідків, винна особа, яка застосувала насильство зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі і моральну шкоду;
правочин, вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною – ст.232 ЦК. Представник у правочині не виражає власну волю – він має інше завдання, а саме, донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Між тим, через зловмисну домовленість, воля довірителя не доводиться і підміняється волею представника. Зловмисна домовленість пікреслює навмисні дії представника, який усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч волі довірителя, передбачає настання для довірителя невигідних наслідків і бажає або свідомо допускає їх настання. За відсутності умислу у представника, на відносини, які виникли поширюються правила про договір доручення, а саме, про перевищення представником повноважень. Ч.2 ст.232 ЦК зазначає такі наслідки: довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і компенсації моральної шкоди;
правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних умовах, незалежно від того хто був ініціатором такого правочину – ст.233. Для такого правочину характерною є вада волі. Оскільки, її формування здійснюється за таких обставин, за яких фактично виключається нормальне формування волі. Ознаки правочину: 1) наявність вкрай невигідних умов для особи; 2) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини, яка стосується її самої (наприклад, виплата боргу) або її близьких; 3) особа вчиняє такий правочин добровільно (відсутнє насильство) і може навіть бути ініціатором такого правочину; 4) особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних умовах, але вимушена це робити під впливом тяжкої обставини. Звертатись про визнання недійсним можуть як фізичні, так і юридичні особи. Може звернутись потерпіла сторона, а також інша зацікавлена особа. Необхідний елемент такого правочину: недобросовісна поведінка контрагента, який розуміє невигідність правочину, але іде на нього свідомо і навмисно з наміром отримати вигоду. В результаті відшкодовуються збитки і моральна шкода;
фіктивний правочин, тобто, вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином – ст.234 ЦК. Раніше мали назву „мнима угода”. Риси такого правочину: сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; при вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Цілі такого правочину можуть бути протизаконними. Фіктивний правочин може не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаним будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Саме невиконання правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його для виду має бути властива діям усіх сторін правочину. Суд постановляє рішення про визнання правочину недійсним без наслідків;
удаваний правочин, тобто вчинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Існують фактично два правочини: удаваний і той, який дійсно сторони мали на увазі. Удаваний правочин своєю формою прикриває інший. Закон прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, а застосовує до відносини сторін норми, які регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Ст.215 ЦК.
13. Недійсність окремої частини правочину на має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому. Якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
14. Правові наслідки недійсності правочину. Наслідком визнання правочину недійсним є покладення на сторін обов’язку повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема, коли йдеться про користування майном, виконання робіт, надання послуг – необхідно відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків і моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Іноді законом може бути встановлено особливі умови застосування правових наслідків.
15. Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього, а також визнання його неукладеним. Особа, яка вчинила односторонній правочин має право відмовитися від нього на свій розсуд, якщо такою умовою порушені права іншої особи – ці права підлягають судовому захисту. Особа, яка вчинила дво- або багатосторонній правочин має право за взаємною згодою сторін або у випадках, передбачених законом відмовитися від нього. Правові наслідки будуть встановлені законом або за домовленістю сторін. Підставою розірвання правочину є неналежне виконання або невиконання умов договору і неукладеним визнається правочин при вчиненні якого сторони не досягли згоди щодо істотних умов його укладання.
16. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним є недійсним з моменту його вчинення. Ст.236 ЦК визначає загальне правило. Правові наслідки, передбачені ст. 216 застосовується до дій учасників, які вже були вчинені і до дій, що могли бути вчинені в майбутньому. Ст.217 ЦК – частина правочину.
ТЕМА: Представництво.
Поняття представництва, підстави його виникнення і види.
Суб’єкти представництва і повноваження представника. Наслідки укладання правочину особою неуповноваженою на це або з перевищенням повноважень.
Довіреність і її види, форма і срок дії довіреності.
Передоручення і припинення довіреності.
1. Представництво – це правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Представництво можливе за юридичних і фактичних причин. До юр.причин ми відносимо: неповну дієздатність, обмежену дієздатність і недієздатність. Фактичні причини: хвороба, юридична неграмотність або просто небажання особисто здійснювати свої права чи виконувати обов’язки.
Підстави виникнення представництва:
адміністративний акт;
закон (батьки зобов’язані представляти інтереси своїх неповнолітніх дітей);
договір (найпоширеніший – доручення чи агентування).
Види представництва:
законне представництво – на підставі закону чи адміністративного акту, незалежно від волі особи, яку представляють. Чітко визначається особа представника і коло його компетенції;
добровільне – на підставі договору. Враховується воля самої особи, яку представляють, визначається не лише особа представника, але і коло його повноважень;
комерційне представництво – постійне і самостійне представництво від імені підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
2. Суб’єкти:
особа, яку представляють – це особа, від імені і в інтересах якої представник вчиняє юридично значимі діяння;
представник – особа, яка уповноважена вчиняти юридично значимі діяння від імені та в інтересах іншої особи;
третя особа – особа, з якої внаслідок вказаних діянь представника встановлюються, змінюються чи припиняються цивільні права та обов’язки в особи, яку представляють.
Не визнається представником комісіонер, агент чи інша особа, яка хоча і діє в інтересах чужих, але від власного імені. Представництво відрізняється від посередництва, посередник лише сприяє укладенню правочину.
Не визнаються представництвом дії рукоприкладача, який не вислювлює своєї волі на укладення правочину, а лише допомагає в його утворенні. Наприклад, підписує заповіт. Повноваження представника – це міра його дозволеної поведінки щодо третіх осіб, яка полягає в можливості укладати правочини та інші юридично значимі діяння від імені та в інтересах особи, яку він представляє. Згідно ст.238 ЦК, а саме ч.1 – представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочини, які відповідно до їх змісту не можуть бути вчинені іншою особою, а лише особисто – ч.2 ст.238 ЦК.
Комерційний представник – ст.243 ЦК.
Представник не може вчиняти такі правочини:
правочини, право на вчинення яких немає в особи, яку він представляє;
правочини, які відповідно до їх змісту можна вчиняти лише особисто тією особою, яку він представляє;
від імені особи, яку він представляє щодо себе особисто;
правочин від імені особи, яку він представляє щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва;
на вчинення яких він не уповноважений взагалі чи перевищив межі своїх повноважень.
За характером походження, повноваження представника є суб’єктивним правом. Цьому праву не протистоїть конкретний обов’язок. Повноваження реалізуються представником у відносинах з третіми особами. Повноваження складаються з двох суб’єктивних прав представника. Одне з них є абсолютним, а інше – відносним. Абсолютне право включає в себе дві можливості: можливість вчинення певних юридичних дій від імені, в інтересах за рахунок особи, яку представляють; можливість вимагати від особи, яку представляють своїх контрагентів та будь-яких інших осіб не змішувати юридичну сферу представника з юридичною сферою особи, яку представляють. Відносне право представника – це по-перше можливість розраховувати на те, що всі юр.наслідки, створені діями представника настають для особи, яку представляють, а по-друге – можливість вимагати від особи, яку представляють відшкодування всіх необхідних витрат, понесених представником. Повноваження представника можуть бути визначені конкретно перерахуванням довірених йому дій або в загальному вигляді з переданням представнику загальних повноважень. За відсутності повноважень у представника, вчинений ним правочин є неукладеним для особи, яку представляють. Правочин вважається укладеним із перевищенням повноважень, якщо на момент вчинення правочину наявних у представника повноважень недостатьо для його вчинення. Наслідки такого правочину передбачені в ч.2 ст.203 і в ст.215 ЦК. Вчинення представником правочину з перевищенням повноважень може бути в подальшому схвалено особою, яку представляють. Схвалення може бути в письмовій формі або у вигляді конклюдентних дій. Таке схвалення має бути здійснено в межах нормального, необхідного строку.
3. Довіреністю оформлюється договірне представництво. Довіреність – це письмовий документ, який видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність це також і односторонній правочин. Ч.1 ст.244 ЦК, яка передбачає можливість здійснення представництва. Договрами, на яких грунтується представництво є такими, предмет яких полягає у вчиненні представником правочину від імені та в інтересах довірителя сторони договору. До таких договорів належать: договір доручення. Договір про спільну ді-сть і агентський договір. В цих договорах міститься вказівка на обов’язок довірителя видати довіреність представнику. Передбачені договором правочини, вичнені без довіреності мають визнаватися вчиненими неуповноваженою особою. В довіреності, поряд із загальними вимогами до їх змісту має міститися і посилання на договір, на якому грунтується така довіреність. Крім того, представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Видача довіреності не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є його правом. Немає необхідності якимось чином підтверджувати цю згоду. Довіреність адресована третім особам і засвідчує повноваження представника саме перед третіми особами. Довіреність як односторонній правочин відповідає вимогам ст.202 ЦК. Довіреність може бути видана на ім’я однієї особи або декількох осіб, так само як і особа, яку представляють може бути однією або декількома особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Довіреність юридичної особи може бути укладена тільки на укладення правочинів, що не суперечать її статуту або положенню або загальному положенню про організацію такого виду. Довіреність пред’являється третій особі самим представником або направляється особою, яку представляють. Довіреність, яка видається в порядку передоручення, як правило, підлягає нотаріальному посвідченню. Крім таких виключень: крім довіреності на одержання ЗП, пенсії, стипендії, аліментів і поштової кореспонденції, які посвідчуюються посадовою особою, організації, в якій працює довіритель, навчається, лікується чи за місцем проживання. Перш за все, треба повідомити особу, яку представляють про передоручення, а також надати всю необхідну інформацію про особу, якій передоручається. До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюється ще багато інших.
Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, вчинена без зазначення дати і підпису є недійсною.
4. Особа, яка видала довіреність може в будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно сповістити представника і відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Строк дії довіреності виданої в порядку передоручення не може перевищувати строку основної довіреності. Довіреність, в якій не вказано дату її вчинення є нікчемною. Представник, який переклав свої повноваження на іншу особу повинен: сповістити про це особу, яку представляє і надати їй необхідні відомості про особу, якій передано повноваження. Правочин, вчинений замісником створює, змінює і припиняє цив.права та обов’язки для особи, яка представляє.
Представництво довіреністю припиняється у разі:
закінчення строку довіреності;
скасування довіреності особою, яка її видала;
відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю;
ліквідація юридичної особи, від імені якої видано довіреність;
ліквідація юридичної особи, якій видано довіреність;
смерть особи, яка видала довіреність або визнання її недієздатною;
смерть особи, якій видано довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.
Із припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення.