Тема: Строки. Позовна давність.

1. Поняття строків і термінів у цивільному праві.

2. Порядок обчислення строків.

3. Види строків і термінів.

4. Позовна давність.

1. Темпорологія вивчає філософські основи часу і грунтується на фізиці і філософії. Суттєвих якостей часу називають в науці 5:

• порядок проти хаосу;

• тривалість;

• послідовність;

• повторюваність або частота часу;

• пов’язаність із конкретними об’єктами та явищами.

Існує реальний час і моделі часу. Юридична наука має справу із моделями часу. Оскільки час є відносним, то в юр.науці з’явилися терміни: своєчасно, негайно, розумний строк тощо.

Цивільне право оперує всіма дискретними одиницями (рік, місяць, день, години, секунди). Реальний час є за поняттями фізиків певним вектором, тобто стрілою часу: час є незворотнім. А отже, всі причини і наслідки мають розглядатися як зворотній процес. Реальний час є неоднорідним. Моделі часу: індивідуальні (визначають психологію) і соціальні (юридичні аспекти та інше). В різні періоди по-різному вважався час: первісна людина розуміла як крапку; стародавній світ – колесо; в Середні віки – час розуміється як відрізок; в епоху Просвітництва – пряма; на сьогодні час розуміється як спіраль.

Строки в цивільному праві розглядаються в контексті системи юридичних фактів, науковці відносять строки до подій, оскільки виникнення та припинення строків не залежить від волі особи. Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою руху цивільних правовідносин. На відміну від ЦК УРСР ЦК України використовує сам строк і термін. Відповідно до ст. 251 ЦК України, строком являється певний період у часі, із закінченням якого пов’язана певна подія або дія, що має юридичне значення. Строки обчислюються роками, місяцями, днями, годинами. Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Терміни визначаються календарними датами або вказівками на події, що мають неминуче настати.

2. Ст. 253-254 ЦК. Починається перебіг строку за наступної дати.

Класифікація строків:

1. за підставою виникнення строки визначаються: законом (згідно ст. 446 ЦК України); адміністративним актом; строки, встановлені договором; рішенням суду;

2. за ступенем самостійності учасників в цив. відносинах строки поділяються на: імперативні (не можуть бути змінені угодою сторін) та диспозитивні (визначаються угодою сторін);

3. за розподілом обсягу прав та обов’язків сторін за окремими періодами часу: виділяють загальні строки та окремі строки;

4. за способами встановлення строку, строки визначаються роками, місяцями, тижнями і днями. Строк може бути визначений вказівкою на певну календарну дату чи на подію, що має неминуче настати. Строк у зобов’язальних відносинах може бути визначений моментом витребування кредитора – ч.2 ст. 530 ЦК;

5. за змістом цивільних правовідносин, строки поділяються на регулятивні (в цих відносинах строки, спрямовані на здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків) та охоронні (строки спрямовані на захист цивільних прав). Види охоронних строків: гарантійний строк (період, протягом якого покупець або замовник у разі виявлення у товарах, роботах чи послугах, певних недоліків може вимагати від продавця або виробника заміни товару, відповідного зменшення винагороди, безоплатного усунення недоліків і розірвання договору, відшкодування заподіяних збитків); строк оперативного захисту (це період, в межах якого порушене суб’єктивне право може захищатися особистими односторонніми діями управомоченої особи без звернення до компетентного державного органу – ст. 997 ЦК) ; претензійний строк (це період, протягом якого особа, право якої порушене звертається з претензією до зобов’язаної особи про добровільне задоволення своїх вимог. У спорах, що виникають з договору перевезення вантажу або пасажирів та багажу, договору про надання послуг зв’язку та договору, заснованому на державному замовленні має бути обов’язково додержаний претензійний порядок вирішення спорів – ст.925 ЦК); строк позовної давності (це період, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу – Глава 19 ЦК).

4. Ст. 256 ЦК. Визначення строку позовної давності слід тлумачити в контексті змісту ст.267 ЦК, згідно з якою заява про захист цивільного права має бути прийнята судом до судового розгляду незалежно від спливу позовної давності. Строки позовної давності не поширюються на:

1) на вимогу вкладника до банку чи іншої фінансової установи про видачу вкладу;

2) на вимогу , що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом – ст.258 ЦК;

3) на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу владу АРК або органу МС, яким порушено право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника або застрахованої особи до страховика про здійснення страхової виплати;

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом стосовно виконання зобов’язання, що випливають із ЗУ „Про де-вний матеріальний резерв”.

Строки: загальні та спеціальні (подовжені та скороченні). Загальний строк позовної давності – 3 роки. Спеціальний – ст.258 ЦК, можуть бути скорочені або більш тривалі. Зокрема, спеціальний строк позовної давності в один рік встановлюється для вимог, передбачених ч.2 ст.258 ЦК. Більш тривалі строки позовної давності: в 5 років – поширюється на вимоги щодо визнання недійсним правочину, укладеного під впливом насильства чи обману; в 10 років – поширюється на вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину.

Юридичні факти, які перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред’являти позов або іншим чином впливають на нормальний перебіг позовної давності можуть виникати після початку перебігу позовної давності і призводити до таких трьох наслідків:

1. зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК);

2. переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК);

3. відновлення пропущеного строку позовної давності, як загального, так і скороченого (ч.5 ст.267 ЦК).

1. – Мараторій до п.2 ч.1 ст.263 – це встановлене законом відстрочення виконання зобов’язання. В період такої відстрочки виключається пред’явлення позову про примусове виконання зобов’язання. Ч.3 прямо встановлює, що перебіг позовної давності після закінчення цих подій продовжує перерахування часу, що минув до його зупинення;

ТЕМА: Здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов’язків.

1. Поняття здійснення суб’єктивного цивільного права і виконання суб’єктивного цивільного обов’язку.

2. Принципи та гарантії здійснення права та виконання обов’язків в цивільному праві.

3. Способи здійснення цивільних права та виконання цивільних обов’язків.

4. Здійснення цивільного права всупереч його призначенню. Зловживання правом.

1. Можливість здійснення суб’єктивного цивільного права полягає в реалізації правомочностей, які за своїм змістом закладені у правовідношення. У цивільному правовідношенні є і суб’єктивні обов’язки, яку можуть бути двох видів:

- активні (особа повинна вчинити певні дії);

- пасивні (особа зобов’язана утримуватися від певних дій).

Цивільне право характеризується тим, що його суб’єкти мають право вимагати від зобов’язаних осіб певної поведінки, закладеної у самому змісті правовідношення. Суб’єкти цивільних правовідносин діють на власний розсуд, при цьому їх поведінка має відповідати закону, договору і звичаям ділового обороту. Нездійснення цивільних прав особою не є підставою для їх припинення. Особа може відмовитися від свого майнового права, таку можливість надає ч.3 ст.12 ЦК. Відмова від свого права може встановлюватися актами цивільного законодавства. Особа в праві передати своє майнове право іншій особі. Підставою для передачі майна і переходу прав на це майно може бути відплатний або безвідплатний договір (договір купівлі-продажу наприклад). Презумція добросовісності і розумності особи при реалізації своїх майнових прав закріплена в ч.5 ст.12 ЦК. В цивільному праві окрім диспозитивного методу, можуть застосовуватися і зобов’язуючі і заборонні норми, а також норми, які встановлюють певні обмеження. У сфері всіх цих норм відбувається реалізація можливостей, які надані управомоченій особі. Цивільні правовідносини мають особливості можливої реалізації залежно від видів. Серед цих видів:

1)майнові і немайнові цивільні правовідносини;

2. абсолютні і відносні;

3. односторонні і взаємні;

4. регулятивні і правоохоронні.

2. Загальні вимоги щодо здійснення особами суб’єктивних прав і обов’язків зосереджені в кількох правових принципах:

1. принцип законності – дотримання правил ділової етики, моральних принципів суспільства. Одним із проявів цього при-пу є принцип недобросовісної конкуренції;

2. розумності і добросовісності – ч.5 ст.13 ЦК прямо забороняє використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку і недобросовісну конкуренцію;

3. принцип солідарності і ділового співробітництва при здійсненні прав та обов’язків – суб’єкти цивільних правовідносин повинні не порушувати права і інтереси інших осіб, а навпаки, вони мають допомагати один одному у виконанні покладених обов’язків;

4. принцип використання цивільних прав і обов’язків відповідно до їх соціального призначення – ч.1 ст.12 ЦК і ч.3 ст.6 ЦК;

5. принцип добросовісності і розумності.

3. Вирізняють два принципові способи реалізації прав:

1) фактичні – полягають у здійсненні таких дій, які викликають майнові чи немайнові наслідки, але ці наслідки не мають юридичного характеру;

2) юридичні – полягають у реалізації дій юридичного характеру (в укладенні договорів, правочинів і т.д.).

Важливе значення мають способи здійснення суб’єктивних обов’язків. Суб’єктивні обов’язки активного характеру можуть призводити до припинення правовідносин в цілому або породжувати зустрічне задоволення. Межі здійснення цивільних прав – ст. 13 ЦК.

ТЕМА: Загальні положення про право власності.

1. Речові права в системі цивільних прав. Ознаки речових прав.

2. Власність і право власності: співвідношення.

3. Власність як економічна категорія.

4. Роль та місце правового інституту власності в системі цивільного права.

5. Зміст права власності.

6. Форми і види права власності за законодавством України. Право власності українського народу.

7. Підстави виникнення права власності та їх класифікація.

8. Момент виникнення права власності у набувача майна за договором.

1. Книга 3 – право власності та інші речові права. Речовим визнається таке право, за яким забезпечується задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері її господарського відання, без сприяння інших осіб. Речові права були обмежено висвітлені у ЦК 1960 року. У ЦК за радянської доби не було розвинене право забудови, не розглядались як об’єкти цивільного обороту земля та інші природні ресурси, вони визначалися виключно як об’єкти державної власності. Регулювання такого розгалуженого права, як право застави обмежувалося кількома статтями.

В проекті ЦК пропонувалася спеціальна глава – загальні положення про речове право, в якому давалося визначення речових прав, проводилася їх деференціація і давався перелік. Сюди відносилося право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужої землею для забудови (суперфіцій), застава і інші речові права. Були введені норми, якими регулювалося право житловим приміщенням членів сім’ї власників житлових будинків і квартир, які не є співвласниками і право житлового або будівного кооперативу на невикуплену кооперативну квартиру. В проекті кодексу було також сформульовано принципові положення щодо захисту речових прав спеціальними речовими позовами.

Книга 3 ЦК поділена сьогодні на 2 розділи:

Розділ 1 – право власності

Розділ 2 – речові права на чуже майно.

У ст. 395 ЦК – види речових прав на чуже майно.

Речовими правами на чуже майно є:

• право володіння;

• право користування (сервітут);

• емфітевзис (право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб);

• суперфіцій (право забудови земельної ділянки).

Ст. 396 ЦК містить важливе застереження – особа, яка має речове право на чуже майно, має право і на захист цього права, в тому числі і від власника цього майна.

Речові права належать до абсолютних і речево-правовий захист називають також абсолютним. Володілець речового права може отримати захист від будь-яких порушень. Особливості речево-правового захисту забезпечуються за допомогою речових позовів. Поява цих позовів належить до часів римського права. В римському праві розрізняли два види позовів:

• позов до речі;

• позов до особи.

Можливість подання позову до речі свідчила про наявність речового права або права на цю річ. Необхідною умовою подання такого позову вважалася наявність речі, щодо якої існує спір. При цьому немає значення у кого ця річ знаходиться. Існував принцип: „Де знаходжу свою річ, там її і віндикую (витребую)”.

У ст. 313 проекту ЦК було вилкадено таке положення: речові позови ідуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею. Ст.388, 391, 396 ЦК мають „відлуння” цього правила.

Протилежністю речовим правам є зобов’язання, які належать до прав відносних. Захист надається лише від конкретної особи боржника.

Речові права в класичній формі абсолютні. Виникнені речові права можуть бути поділені на:

• основні (первинні), до них належать: право власності, права на чужі речі;

• вторинні: право повного господарського відання і право оперативного управління.

Право повного господарського відання – це можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих повноважень власником.

Право оперативного управління – це право володіння, яке грунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження.

ЦК уникає зазначених понять і виводить де-вну власніть у сферу ринкових відносин.

Ст.325 ЦК – право приватної власності юридичних осіб.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння. Глава 31 ЦК – право володіння чужим майном, але за ст. 397 ЦК – володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає у себе річ. Володіння або посідання (як його називали в римському праві) не є речовим правом.

Інститут речових прав на чужі речі має свої характерні особливості:

1. це є речове право, тобто право абсолютне і виключне, воно може бути припинене лише суб’єктом цього права або на підставі закону. Це право не може бути припинене тим суб’єктом, права якого обмежуються речовим правом, він повинен лише терпіти обмеження своїх прав і не перешкоджати здійсненню речового права;

2. об’єктом речового права є певна річ або майно, які належать іншому власнику. Об’єктами можуть бути всі індивідуально визначені речі, які можуть бути і об’єктом права власності;

3. речове право на чужу річ істотно обмежує право власності особи, яка є власником речі;

4. будь-яке речове право за своїм змістом є обмеженим правом, тобто воно не може замінити право власності. Власник залишає за собою всі права (володіння, користування, розпорядження);

5. суб’єкт речового права може користуватися чужою річчю лише у визначених межах і не перешкоджати праву власності;

6. речове право, це право на тривалий строк – це може бути або довічне користування, або користування на певний строк;

7. речове право виникає у випадках, коли певна особа не може задовольнити свої потреби за рахунок використання власного майна.

Речове право на чужу річ може виникати на підставі:

1. за законом;

2. за заповітом;

3. за рішенням суду.

Воно також може бути встановлено договором – договір про встановлення речового права.

Речові права можуть припинятися за таких обставин:

• при зникненні обставин, які були підставою для встановлення речового права;

• при поєднанні в одній особі суб’єкта речового права і власника майна;

• коли суб’єкт речового права відмовляється від подальшого використання речі;

• коли спливає строк, на який було встановлено речове право;

• при невикористанні речового права протягом трьох років;

• особисті сервітути припиняються зі смертю особи, на користь якої було встановлено сервітут;

• речове право може припинятися законом або судовим рішенням.

Речові права – це права, які здійснює особа у власному інтересі без сприяння інших осіб. Сюди відносять: право власності, речові права на чуже майно (сервітути), володіння.

Правила виникнення і здійснення речових прав:

1) правило замкнутого кола речових прав – речовим правом визнається лише те, яке прямо передбачено законом.

2. Власність і право власності.

Категорія „власність” може виступати як конструкція юридична чи економічна. Власність в економічному значенні являє собою фактичні відносини приналежності (присвоєності) конкретного майна, що становить предмет правового регулювання. Зміст присвоєння полягає у відношенні особи до присвоєного майна як до свого власного. Присвоєння грунтується на сприйнятті майна своїм, що дає можливість розмежовувати „моє та чуже”. Невід’ємними елемнтами змісту економічних відносин виступає поєднання блага і тягаря власності.

Власність як юридична категорія являє собою, забезпечене законом суб’єктивне право власності на конкретне майно, яке належить власнику.

3. Правовий інститут власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо виникнення, здійснення і припинення права власності. Інститут права власності є комплексним інститутом (міжгалузевим), оскільки містить цивільно-правові, кримінально-правові та інші норми різногалузевого характеру. Цивільно-правовий інститут права власності відіграє ключову роль в здійсненні основного речового права, яким є право власності. Норми про право власності розміщені в ЦК в книзі „Речове право”.

4. Поняття та зміст права власності.

Право власності традиційно розглядається в двох значеннях: в об’єктивному та суб’єктивному. В першому випадку йдеться про сукупність пр.норм, в другому – про вид суб’єктивного права. Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють виникнення, здійснення та припинення права власності.

Право власності в суб’єктивному значенні закріплено в ст. 316 ЦК.

Право власності в суб’єктивному значенні (цивілістична доктрина) – це найбільш широке за змістом речове право, яке дає можливість його носію (власнику) визначати характер використання належного йому майна, шляхом повного господарського панування.

Юридична природа права власності. Право України як континентально-правове розглядає право власності з позиції, концепції єдиного власника. Суть цієї концепції полягає в тому, що власником майна є лише одна особа, яка володіє найбільш повним речовим правом.

В країнах англо-американського права застосовується концепція „розчепленої” (розділеної) власності, суть якої полягає в тому, що власником визнається особа. Право власності – це сукупність мінімально необхідних повноважень, достатніх для юридичного панування над річчю.

5. Зміст права власності встановлюють повноваження володіння, користування та розпорядження майном. Це так звані повноваження тріади.

Володіння – це правомочність особи здійснювати фізичний (безпосередній) або опосередкований контроль над річчю.

Користування – це правомочність отримання доходів та інших корисних властивостей речі.

Розпорядження – це правомочність з визначення юридичної долі речі. Різновидом розпорядження є відчуження речі. Тобто перехід права власності до іншої особи.

6. Форми і види права власності.

КУ, ЦК передбачають такі форми власності:

1. власність українського народу;

2. державна власність;

3. комунальна власність;

4. приватна власність.

Інших форм власності КУ та ЦК не передбачає, однак може передбачати.

Ст. 13 КУ наводить поняття права власності українського народу. Два параметри цього поняття:

• ми визначаємо на які об’єкти спрямована ця власність (ст. 324 ЦК);

• хто здійснює право власності українського народу.

Від імені українського народу право власності здійснюють ОДВ, МС, все це в межах, встановлених КУ. Ці органи здійснюють усі правомочності власника щодо власності народу України.

Право де-вної власності ОДВ здійснюють від імені держави. Різні тут і об’єкти права власності. В останньому випадку ми ведемо мову про майнові комплекси, підприємства і т.д. Важливою характерною ознакою права власності є його непорушність – ст. 321 ЦК. Ні ЦК ні КУ не визначає форм власності.

Види власності (ст. 324-327 ЦК):

1. право де-вної власності

2. власності українського народу;

3. право комунальної власності;

4. приватної власності. Суб’єктами цієї власності є фізичні і юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, крім того, яке за законом не може їм належати. Для цих суб’єктів склад, кі-сть і вартість майна необмежені (ст. 325 ЦК).

Право власності юридичних осіб. Його характер тісно пов’язаний із фізичними особами. Такий звя’зок вбачається в меті, способі вчинення юридичних осіб. Фізична особа є самостійною особою як суб’єкт права. Фізична особа має право приватної власності, тому і юридична особа, тобто суб’єкт права, створений фіз.особою побудований в обігу за подобою фізичної особи, має таке саме право власності як і фізична особа, тобто приватну власність. Право приватної власності не є правом колективної власності. Право власності колективу – це право власності певним чином організованих осіб. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати в цивільному обігу.

7. Серед способів виникнення права власності вирізняють так звану набувальну давність, яка зазначена у ст. 344 ЦК. Ця стаття є новою в кодексі, по суті був введений новий інститут набуття права власності за давністю володіння. Набувальна давність поширюється на випадки фактичного безтитульного, тобто незаконного володіння чужим майном. Об’єкт правової охорони – рухоме або нерухоме майно. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці. Режим нерухомої речі може бути також поширений на об’єкти, важливі для цивільного обороту (повітряні і морські судна, космічні об’єкти). Ознаки володіння, які необхідні для набуття права власності за набувальною давністю:

1) володіння має бути добросовісним – це означає, що володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю. Наприклад, покупець, купуючи річ не знав, що продавець не мав права її продавати. В разі виникнення спору, характер володіння має з’ясувати тільки суд. Володіння, що виникло в результаті вчинення злочину не може бути добросовісним. Володіння мусить бути відкритим і очевидним для всіх третіх, які повинні мати можливість спостерігати за ними;

2) володіння повинно бути безперервним протягом визначених законом строком (10 років), а для рухомого майна – 5 років. Ч.2 ст. 344 ЦК – до часу володіння можна приєднати час, протягом якого володіла особа, чиїм спадкоємцем або правонаступником є ця особа. Перебіг строку набувальної давності починається від моменту виникнення володіння (ч. 3 ст. 344 ЦК). Порядок виникнення права власності на земельну ділянку визначається в ст. 119 Земельного кодексу. Право власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Набувається з моменту державної реєстрації.

Момент виникнення права власності у набувача майна за договором має як теоретичне, так і практичне значення, оскільки саме з цього моменту до набувача переходять перш за все тягар утримання права власності і ризик випадкової загибелі майна (ст. 334 ЦК). Право власності виникає від моменту передачі речі. У договорі сторони можуть передбачити і інший момент, наприклад, сторони можуть домовитися про момент оплати вартості товару, момент реєстрації самого договору, таким моментом може бути отримання свідоцтва про право на спадщину. Ст. 334 визначає об’єктом передачі майно. Сам термін „майно” застосовується неоднозначно. У ч.2 ст.334 розкривається поняття „передача”:це фактичне вручення майна набувачеві, передача майна перевізнику або передача організації зв’язку для відправлення чи пересилання. Слід розуміти і фактичне надходження майна у володіння набувача, наприклад, поставка на склад, а також передача товаро-розпорядчого документу, вручення даного документу означає передачу набувачеві всіх повноважень із розпорядження майном. Ч. 3, 4 ст. 334 ЦК – майно, яке за договором підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації.

Слід розрізняти де-вну реєстрацію договору і де-вну реєстрацію самого майна. Реєстрація майна на відміну від реєстрації договору не має права встановлюючого значення. Ст. 334 ЦК – посвідчення договору.

Позов може бути пред’явлений без попередження, при цьому власнику виплачується викупна ціна за згодою сторін. Викуплена пам’ятка історії чи архітектури переходить у власність де-ви.

Реквізиція означає примусове вилученн майна у його власника за надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності. При цьому компенсація вартості майна відбувається в повному обсязі і попередньо. Реквізиція може здійснюватися в таких випадках як умови воєнного стану, умови надзвичайного стану (це передбачений конституцією особливий правовий режим ді-сті де-вних органів, органів місцевого, регіонального самоврядування, підприємств, установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, прав юридичних осіб і покладає на них додаткові обов’язки. Реквізиція допускається також за обставин стихійного лиха, аварії, епізоотії.

Гарантії для власника при реквізиції: можливість судового оскарження оцінки, за якою власнику було відшкодовано вартість реквізованого майна; власник може вимагати взамін надання йому іншого майна; після закінчення надзвичайних обставин, якщо майно збереглося власник має право вимагати повернення саме цього майна.

Конфіскація (ст. 354 ЦК) – це примусове вилучення майна у власника без компенсації його вартості. Підстави конфіскації:

• за здійснення корисливих злочинів, тяжких або особливо тяжких зловинів.

Відбувається лише за рішенням суду.