46. Вчення Платона про ідеї

Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

№47 Арістотель і антична філософія

Рання класика: Мілетці (6ст до н.е) Фалес (вода), Анаксімен (повітря), Геракліт (вогонь), Ксенофан (земля) - натурфілософи, але ділились на матеріалістів і ідеалістів. У Фалеса душа щось окреме від тіла, у піфагорійців вона бесмертна (хоча є частиною ефіру), тіло є для неї випадковим. Левкіп і Демокріт з концепцією атомів суперечать Парменіду (Елеати) у якого буття єдине: мислити і бути одне і теж. За Демокрітом буття є а небуття нема.

Середня класика: Розвиток полісу, судів, зібрань в Афінах. Протагор, Горгій, Гіппій - софістами. Вчили доказу і спростуванню гіпотез. Якщо елеати говорили про буття в собі, то софісти про буття для себе, яке розгорнулось в цьому світі і виявило себе в люд свідомості. Вперше вивели свідомість на рівень самосвідомості. Здійснили антропол. поворот, бо першими поставили питання про людину як міру речей (Протагор) Людина не просто частина космосу, а щось особливе, вона не тільки відчуває а й усвідомлює себе у відчутті. Найголовнішим вважали навчання чеснотам (Сократ вважав це неможливим) Абсолютизація відносності і суб’єктивності моральних цінностей призвела до втрати заг критеріїв моралі і морального свавілля. Проти цього виступив Сократ (469-399) бо вважав, що без єдиної сис-ми моральних принципів людство опиняється в небезпеці. Погодився з софістам, що людина сама має здобути розуміння Д і З, а не підкорюватися нав’язаним вимогам. Суттю чеснот вважав знання.

Висока класика: У Платона в центрі Бож Тріада: Першопринципом є Єдине (благо), яке з себе виводить матерію і ідею іманентну буттю і знанню. Воно абсолютне і не має частин чи кордонів. В першому визначенні єдине постає як Ідея, яка через принцип Єдності і силу Душі розгортається в матеріальному втіленні Космосу і в кожній речі. Ідея є реальною як горизонт предмету, Ейдос – вираження ідеї в голові людини. Чуттєві речі мінливі, ідея незмінна, рівна собі, не сприймається чуттєво, існує у наднебессі, а помилкове уявлення про її чуттєву осяжність нам дає матерія. Ідеї Платона стають у Арістотеля вічними “формами” речей, не виносяться поза чуттєвий світ і не мисляться окремо від речей.

Доба еллінізму –Стоїцизм зміщує увагу на проблему людини в світі. Сенека проповідував бідність, але жив в достатку при Калігулі, Нероні. “Листи до Лукреція”, “Про блаженне життя” Марк Аврелій “Наодинці з собою” про божественний зв’язок та благочестя. Ант. скептицизм критикує здатність розуму все обґрунтувати. Вв що буття не є абсолютним, змінення є небуттям. Піррон (не має істинного способу пізнання, бо на кожен аргумент є контраргумент), Секст Емпірик вв , що скептицизм утримується від виявлення сутності, тому не визнає істинність об’єктивного буття і дає людині свободу думки від усталених суджень.

Арістотель

Одна з головних ідей – критика теорії ідей Платона в 4, 5 гл 13 кн. Він висуває 4 заперечення: 1) Вважає ідеї Платона копіями речей, бо для пояснення знання вони не придатні. Єдине, яке наявне в ідеях є і в чуттєвих речах, тому в ідеях нового змісту не має. (Напр, ідея людини, т.є. людина в своїй суті не відрізняється від суми ознак, які є в кожній конкретній людині) 2) Область ідей не потрібна для людського існування, бо є відокремленою від нього. 3) У Платона є відношення загальних ідей до часткових, де загальне –суть часткового, а Ар-ль вв, що одна і та ж ідея постає як субстанція (бо відображається як сутність часткового) і не субстанція (по відношенню до більш загальної ідеї). У Платона часткові речі мають в собі ел-т загального, але загальне не може бути просто складовою окремих речей, тому існують окремо світи ідей і чуттєвих речей, але спільне між ними має бути і Ар-ль вважає, що тоді над цим спільним теж має бути світ ідей, як щось загальне, над ним ще один – це ідея “третьої людини” Ар-ля. 4) Т-я ідей не пояснює рух і становлення речей чуттєвого світу, бо ідеї є замкненим світом.

Друга ідея: про предмет першої філософії (теології). Ідеї Платона стають у Ар-ля “формами” речей, які є вічними. Але на відміну від Пл вони не виносяться поза чуттєвий світ і не мисляться окремо від речей. За винятком Бога, який є безтілесна форма, що наявна поза світом і є нерухомим першодвигуном, мисленням, що спрямоване на власну діяльність. Бог – це Космічний розум, якому не потрібна матерія. А в кожній з речей є Матерія ( т.є можливість стати формою), що поєднується з формою. Т.ч. Ар-ль будує ієрархію природи як градацію одиничних речей або субстанцій, де верхній кордон - Бог, нижній – невизначена речовина, здатна поєднатись з будь-якою формою.