77. Концепція дискурсивно-етичної легітимації політичного ладу в сучасній комунікативній філософії (Апель, Габермас)

Дискурс – особливий вид комунікації; Соц інститути виникають самі собою, але в процесі існування вони потребують критичного обгрунтування, критичної рефлексії(справа широкого кола громадян),. Габермас – мова завжди при будь якій людській дії є надбання спільноти; зосередження на мові як на засобі комунікації – норми потребують обгрунтування в особливий спосіб – дискурс.

Карл отто Апель: - пізнавати себе через дискурс, - пізнавати себе неможливо без цілеспрямованої дії і мовленєвого порозуміння, - кожне висловлювання розглядається як мовленєва дія: включає 3 виміри претензій на значучість:1) на істиність; 2) правильність; 3) правдивість; Ці претензії є умовами комунікації.

Щоб легітимувати існуючі норми необхідно створити ідеальну комунікативну спільноту – умова можливості будь якої раціональної комунікації. Всі визнають норму лише тоді коли всі згодні з усіма її параметрами(зміст термін дії)

Дискурс – раціональна комунікативна дія, така форма комунікації, яка спрямована на те, щоб шляхом раціонального обгрунтування, відновити згоду, яка стала проблематичною черес відсутність спільних очевидностей. Ідеальна комунікація – людина є не просто складовою системи комунікації, не просто її використовує а у цьому використанні людина самоконструюється, визначається щодо цих систем, щодо самої себе і щодо взаємин з іншими.

Щоб комунікація відбулась: - розглядати учасників як вільних, гідних, рівних, гідних поваги. – визнавати за ними право мати своє бачення ситуації. – визнавати за собою і партнерами прагнення досягти згоди і кращого розуміння ситуації.

Норма в комунікації є обгрунтованою: - коли визнається всіма кого стосується; - запроваджується на основі загальносхвалених процедур.

Від політиків вимагається: - розширення доступу до будь-якої соц. Інформації; - правове забезпечення комунікативного процесу; - виховання комунікативної компетентності – знання норм комунікативної етики.

Дискурсивно-етична легітимація політичного ладу

Ідеальний дискурс має статус нормативної передумови, котра реалізується засобами комунікативної діяльності.

Дискурс як ідеальна інстанція щодо легітимації соціальних норм

Комунікативна етика відповідальності (ідеальна та реальна комунікативна спільноти)

Застосування етики до політичної діяльності, передусім до розв’язання політичних конфліктів

• легітимацій ний аспект моралі щодо політичної системи

• регулятивна функція моралі

78. Сучасний комунітаризм (загальний огляд)

Комунітаризм (від англ. – спільнота, громада, община) – Напрям соціальної філософії і політичної ідеології: виникла як реакція на занепад реального соціалізму, системи “світового соціалізму” та дійсними та уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму...Критик. лібертарис. за недооцінку притаманні людським потребам ідентифікацію себе із прихильним соціальним оточенням, спілкуванням , взаємності. Реалізація лібертаристичних установок може призвести до фрагментації суспільства. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка не враховує того, що соц. спільнота умовою і запорукою реалізації соціальної свободи. Критикують соціалістів за те, що вони вірять у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал комунітаристів – асоціативна мікро спільнота общинного типу, яку держава не повинна ні опікувати ні контролювати, яка існує як самодостатня спільнота індивідів.(не просто сума індивідів), комунітарна солідарність як добровільний колективізм. Комунітаристів критикують за їхню “утопічну антропологію”:

№ 79 Основні принципи правового позитивізму.

Позитивізм – філософський напрям, який єдиним джерелом істиного знання проголошує емпіричний досвід, заперечеєчи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм - є філософією розчарування, яка після провалу метафізичних зусиль, що їй передували, прагнула відстояти як єдино можливий предмет пізнання спостережуванну дійсність і відповідний їй поняттєвій стрій. Йдучи у цьому напрямку, О. Конт поставив філософії завдання упорядкувати спомтережуванні факти на підставі їхньої взаємної подоби ти причинних зв’язківю Згідно з цією науковою програмро, права, як соціальне явище також мало стати “описом фактів”. З цього можна зробити висновок, що паравом вважались певні правила людських взаємовідносин, які мали місце у дійсності. (Правові норми можуть бути визначенні лише через певний спосіб дій державних органів у певних ситуаціях). Якщо ми абстрагуємось від цих фактичних дій державних органів… то поняття право порядку та правових норм стануть просто порожніми словами. Програму філософського позитивізму не можна плутати із законодавчим позитивізмом або легалізмом, який за право визнає лише видані державою – і в цьому сенсі “позитивні” – норми. Законодавчий позитивізм дотичний до філософсьеого позитивізму, що грунтується на фактах, лише в одному пункті: “фактичний момент” є для нього відправним чинником виникнення права. Право розглядається, як структура приписів, яка фактично зводиться до оформлення та вираження волі тих, кому належить державна влада. Право постає, як сукупність санкціонованих приписів загального характеру, що засадово виказують приписи володарів вищої влади. Водночас, як простий “факт” розглядається лише походження законів.

№ 80 Проект чистого правознавства Г. Кельзена.

За вихідний пункт бере коло думок неокантіанства: обов’язок та буття постають тут як кінцеві категорії, що не виводяться. Правознавство має справу з нормами, з обов’зками але не з буттям. Те, що повинно бути можна обгрунтувати лише належним. Але регрес до вищої норми не може йти до безкінечності. Він мусить закінчуватись на останній, вищій нормі, яка в сою чергу не встановлена нами, а може лише передувати нам. Приклад Кельзена: (батько наказує своїй дитині йти до школи, на запитання дитини чому? Може прозвучати відповідь: тому, що батько тобі наказує!, а дитина повинна слухатись наказів батьків. Якщо дитина далі питає чому я маю слухатись наказів батьків?, відповідь: тому, що Бог велів слухатись батьків, а накази Бога слід виконувати. Якщо дитина запитає чому накази Бога слід слухатись, тоді йде відповідь, що цю норму якраз не ставлять під питання, це означає, що неслід шукати підстав її значення, що ця норма може лише передувати всім підставам). Правовий порядок також має структуру ієрархії норм, в якій нижчі отримують підставу свого значення від вищих норм. Найвищу передбачувану норму правопорядку Кельзен позначає, як основну норму. Вона також конституює єдність правового порядку. “Всі норми, значення, яких виводиться з однієї і тієї самої основної норми, утворює систему норм, певний нормативний порядок”. Тому, у “чисте” правове вчення Кельзена вводиться дієвість: “Дієвість постає для базової норми умовою її значення”. Отже, ця основна норма набуває такого змісту: люди повинні підпорядковувати себе тому правовому та державному конституційному порядкові, який вони загалом приймають та якого дотримуються. Чинний нормативной порядок існує в єдності норм та їх дотримання. В одночас необхідно взяти до уваги й те, що обгрунтування таких “ефективних норм” не може зводитись до самої ідеї ефективності: обгрунтування надається або вищою нормою, або загальною ідеєю легітимності.

№ 81 Доктрина природного права: традиції і сучасність

Спроби з’сувати правових принципів, які могли б слугувати зразком та критерієм для позитивного проава, часто здійснювалься під егідою “природного права”. Водночас до сьогодні не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. У широкому розумінні воно означає такі принципи обов’язкового порядку, які мають значення незалежно від людської згоди та установлень, отже, незалежно від позитивного права. В широкому значенні поняття природного права не обмежується лише тими принципами справедливості, які повинні бути дійсноми для “всіх часів та народів”. Цим поняттям необхідно також позначити й принципи справедливості, що змінюються. Більш широкі поняттєві можливості має вузьке розуміння природного права, яке наближається до його буквального розуміння. Воно позначає ті принципи справедливості, які начебто випливають із існуючого смвітового порядку, з природи речей, або з природи самої людини. У цьому вузькому розумінні поняття природного права ми застосовуємо тому, що воно простосоване для того, щоб дати специфічне формулювання проблемі справедливості: чи у сущому (у природі) як такому закладені критерії правельного, міра повинності (того, що повинно бути). Ідея розумного світового порядку була висунута ще за доби античності; в християнському природному праві вона була теологічно трасфармована. Залишками такого метафізичного мислення згідно з яким у природному світовому порядку водночас мають місце й етичні критерії, є теорії, які прагнуть вивести підгруння і міру права з окремих заданих праву обставин, або антропологічною – з людської природи. (“природний закон визнає достатнью підставою саму сутність та природу людини і речей”). Таким чином, тут йдеться про теорії, які виводять правовий порядок з буття. Згідно кодексу Юстініана – “природнє право є таким, якого природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам… є загальновизнаним”.

№ 82 Розведення морального і легального за Кантом. Кантове вчення про право.

За способом, яким реалізуються вимоги, відрізняють “значення”, яке має норма, - моральне чи специфічно-правове: чи вона сама пособі через совість особи діє, як рушійна сила; чи вона схвалюється переважною частитною суспільства і з огляду на суспільні санкції супроти тих, хто чинить опір цій нормі. Значення норми може означати, що сама пособі норма в совісті індивіда діє, як спонукальний, мотивуючий чинник його вчинків (приклад із знайденим гаманцем). Про це значення норми йдеться тоді, коли вона сома собою санкціонується совістю індивіда і діє, як мотив його поведінки, отдже, перебуває в центрі уваги не лише чарез загрозу покарання, коли діють “з обов’язку”, а не зі страху зовнішнього примусу. Тут індивід сам підносить норму до закону своєї дії. Якщо норма яка виходить з інстанції моральної автономії, стає рушійним чинником дій, то тут йдеться про моральні норми. Забов’язуючий зміст моральне рішення може запозичувати також з наявних норм, наприклад з права чи пануючої соціальної моралі. У зв’язку з цим правові норми, наприклад, можуть набувати поряд з правовими значеннями також морального значення, - у тому випадку, коли вони одержать схвалення і якщо їх дотримуються виходячи з переконань совісті; отже, тоді,”коли рушійна сила, яка поєднувала юредичне законодавство з обовязком, а саме – зовнішній присум, втрачає своє значення, а як рушійної сили достатньо відтепер однієї лише ідеї обов’язку”

Ця відмінність між мораллю і просто законністю буде викревлена, коли всю внутрішню поведінку відноситимуть до моралі, а зовнішню – до законності.