3. Тенденції інтеграції та регіоналізації європейського геополітичного простору: історія та сучасність

Наразі ЄС та Росія переосмислюють свої відносини, намагаючись врахувати нові реалії та зміну балансу сил у Європі. Країни

намагаються відійти від конфронтаційних стереотипів холодної війни та створити систему безпеки, яка б так чи інакше об’єднувала всіх акторів на європейському континенті. Результати дискусій щодо європейської безпеки, безперечно, матимуть вплив на подальший розвиток зовнішньої та внутрішньої політики України, тому, на нашу думку, є важливим проаналізувати зміни, які відбуваються на європейському геополітичному просторі, задля адаптації політики України до змін, які відбуваються на континенті.

З часів після Другої світової війни у питаннях безпеки та геополітики Європа асоціювалась із США, уявлялась як єдиний

євроатлантичний простір. Єдність цього простору до певної міри підтримувалась наявністю загрози з боку Радянського Союзу та країн- членів Варшавського договору.

З розпадом Радянського Союзу баланс сил у світовій політиці був порушений. Світ отримав єдиного надпотужного гравця —

Сполучені Штати Америки, а Європейський континент - єдиного регіонального гравця, полюс геополітичного тяжіння для багатьох країн — Європейський Союз. Протягом 1990-х на континенті не було країн, що могли б за економічною та політичною потужністю конкурувати з ЄС. Але через 20 років після розпаду Радянського Союзу та повалення Берлінської Стіни баланс сил у регіоні змінився. Європу вже не можна вважати однополярним континентом. Новими геополітичними суб’єктами регіонального масштабу стають Росія та Туреччина.

Росія, як правонаступниця СРСР, ніколи не полишала амбіцій бути однією з держав-лідерів регіонального, а то і світового масштабу. Але важка економічна ситуація та розруха 1990-х не давала можливості для повномасштабного розгортання власних

геополітичних проектів. У 2000-х, не в останню чергу завдяки вдалій торгівлі енергоносіями та маніпулюванню енергозалежними країнами, Росія стала все чіткіше та частіше заявляти про наявність власної зони геополітичного впливу та неприпустимості втручання інших акторів у зону «привілейованого інтересу» Росії (території колишнього СРСР).

Найбільш яскравою демонстрацією цієї політики стала війна в Грузії у 2008 році.

У 2010 році Туреччина вперше за довгий час яскраво заявила про власну геополітичну суб’єктність. З 50-тих років ХХ сторіччя

країна намагалась увійти до європейського простору і навіть отримала статус кандидата на членство у ЄС, але подальші десятиріччя не принесли відчутного прогресу. Наразі Туреччина офіційно не відмовляється від євроінтеграційних амбіцій, але разом з тим проводить незалежну політику щодо Ірану, підтримує Палестинську автономію (інциденти з так званою

«Флотилією Миру»), проводить спільні військово-повітряні вчення з Китаєм.

Усвідомлюючи зміни, що відбулись на континенті, ключові держави ЄС прагнуть до убезпечення від потенціальних конфліктів та, завдяки побудові альянсів з новими геополітичними центрами, до досягнення більшої незалежності від США. Попри позірну єдність інтересів між ЄС та США, країни Європи опинились у ситуації, коли США завдяки майстерному використанню різних центрів та груп впливу всередині ЄС, по суті одноосібно визначає політику НАТО та багато у чому впливає на зовнішню політику ЄС. Така ситуація не влаштовує ключові країни ЄС, насамперед Францію та Німеччину, які періодично виступають з власними безпековими та геополітичними ініціативами. Тому ключові країни ЄС спробують використати появу

альтернативних геополітичних центрів у Європі для досягнення більшої незалежності у зовнішній політиці.

США як фактор європейської геополітики

США завжди були активними прибічниками створення ЄС та його розширення на схід. Тим не менш після закінчення Холодної

війни та об’єднання Німеччини ЄС став не тільки ключовим партнером, частиною західного світу, але і економічним та політичним конкурентом для США. Країни-члени ЄС є важливою складовою НАТО, і для США важливо, щоб ЄС лишався частиною спільного військового блоку, а не будував самостійну систему безпеки.

Проголошена Президентом Бушем війна з тероризмом вважалась спільною справою США та ЄС. Тим не менш прихід нової адміністрації Барака Обами дещо змінив динаміку відносин ЄС та США. На перший план у зовнішній політиці Сполучених Штатів вийшли Китай та Близький Схід. Для успішної близькосхідної політики США було недостатньо одного європейського партнера — ЄС, потрібні були стабільні відносини з Росією, що і зумовило політику, яка отримала назву «перезавантаження». Відповідно відносини з ЄС втратили свою ексклюзивність.

Політика перезавантаження справила вплив на ЄС, якого США, напевно, не сподівались. У ЄС заговорили про втрату інтересу

США до Європи і необхідність у зв’язку з цим розробки більш самостійної зовнішньої політики та системи безпеки. Крім того,

політика перезавантаження сприяла пожвавленню контактів між ключовими країнами ЄС та Росією у питаннях безпеки.

Перезавантаження Обами отримало європейське звучання завдяки Ангелі Меркель, яка заявила, що холодна війна вже точно закінчилась і Росії та ЄС пора перестати розглядати один одного як ворогів або конкурентів. Час дбати про безпеку континенту спільно.

Геополітична стратегія Росії щодо Європи

Аналітики Європейської Ради з Питань Зовнішньої Політики характеризують сучасну Росію таким чином: «Росія має європейські темпи народжуваності та африканські життєві стандарти; у неї другий за розміром у світі ядерний потенціал та менш ніж один відсоток виробництва високотехнологічної продукції. Її мережа газо- та нафтопроводів найдовша у світі, але вона більш корумпована, ніж Сьєра Ліоне. За конституцією Росія — федерація, в амбіціях її керівників вона дуже централізована, а в реальності вона дуже фрагментарна та феодалізована» [11].

Звичайно, що наявність такої непростої країни на європейському просторі, яка до того ж прагне до підвищення свого

міжнародного статусу, являє собою велику загрозу безпеці. Стівен Ларабі (F. Stephen Larrabee) у статті «Переосмислюючи Росію: Росія, Україна та Центральна Європа: Повернення геополітики» зазначає: «в останнє десятиріччя Росія стала одним з найбільш самовпевнених та проактивних акторів на європейському просторі. Якщо у багатьох сферах це сила, що зберігає status quo, то у Європі Росія є ревізіоністською силою» [12].

Ключовим фактором європейської стратегії Росії є недопущення подальшого розширення НАТО на схід та зростання впливу ЄС на пострадянському просторі. Про це, як і про неможливість існування однополярного світу чітко заявив президент Росії В. Путін під час виступу на Мюнхенській конференції 2007 р.: «Думаю, очевидно, — процес натівського розширення не має ніякого відношення до модернізації самого альянсу або до забезпечення безпеки в Європі. Навпаки — це серйозно провокуючий фактор, що знижує рівень взаємної довіри. І в нас є справедливе право відверто спитати — проти кого це розширення? І що сталося з тими запевненнями, які давалися західними партнерами після розпуску Варшавського договору? Де тепер ці заяви? Про них навіть ніхто не пам'ятає. Але я дозволю собі нагадати в цій аудиторії, що було сказано. Хотів би навести цитату з виступу Генерального секретаря НАТО пана Вернера в Брюсселі 17 травня 1990 року. Він тоді сказав: «Сам факт, що ми готові не розміщувати війська НАТО за межами території ФРН дає Радянському Союзу тверді гарантії безпеки». Де ці гарантії?…Зараз же нам намагаються нав'язати вже нові розділові лінії і стіни — нехай віртуальні, але все-таки розділяють, розрізають наш спільний континент. Невже знову будуть потрібні довгі роки й десятиліття, зміна декількох поколінь політиків, щоб «розібрати» і «демонтувати» ці нові стіни?» [13].

Найбільш яскравою демонстрацією неприпустимості втручання ЄС чи США у справи територій, які Росія відносить до своєї

зони впливу, була війна Грузії 2008 р. Ні США, ні ЄС не змогли стати ефективними медіаторами між сторонами конфлікту, і врешті-решт, Росія домоглась свого: процес інтеграції України та Грузії до. НАТО був призупинений. Розвинути успіхи та закріпити гідне місце Росії у світовій геополітиці має проект президента Медведєва щодо розробки Договору про європейську безпеку. Новий договір має створити в галузі військово-політичної безпеки в Євро-Атлантиці єдиний, неподілений простір, щоб остаточно покінчити зі спадщиною «холодної війни». З цією метою Дмитро Медведєв запропонував закріпити в міжнародному праві принцип неподільності безпеки. Мова йде про юридичне зобов'язання, відповідно до якого жодна держава і жодна міжнародна організація в Євро-Атлантиці не можуть зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших країн і організацій.

Таким чином, Росія намагається стримати розширення НАТО та підвищити власний статус на геополітичному просторі Європи.

Туреччина: потенційний член ЄС, чи новий лідер мусульманського світу

Європейська політика Туреччини має довгу історію. У 1963 році був підписаний договір про асоціацію з Європейською

Економічною Спільнотою. У 1987 р. Туреччина подала заявку на членство у ЄС. У 1996 р. був створений митний союз Туреччини з ЄС. У 1999 р. Туреччина була визнана державою-кандидатом на вступ до ЄС. У 2005 р. уряд Туреччини здійснив достатньо реформ, щоб були розпочаті переговори про вступ.

Але надалі кон’юнктура у ЄС змінилась не на користь Туреччини. У Німеччині до влади прийшла Ангела Меркель, у Франції

— Ніколя Саркозі — обидва затяті противники членства Туреччини. До того ж Кіпр, який вже став членом ЄС, заблокував вступ Туреччини. Крім того, ЄС взагалі вирішив призупинити процес розширення.

Природно, що все це викликало обурення та охолодження до Європи у Туреччини. Стає очевидним, що незважаючи на офіційні

завіряння у незмінності пріоритету європейської інтеграції, Туреччина почала розбудовувати власні геополітичні проекти. Ситуація почала змінюватися в 2000-і роки, після приходу до влади Партії справедливості і розвитку (ПСР), яку на Заході вважають помірно ісламістською. Вона проголосила курс на налагодження відносин із сусідами — зокрема, з близькосхідного регіону: Іраком, Сирією і Ліваном. Нова політична еліта країни дотримується тієї точки зору, що Туреччина повинна бути оточена друзями: це допоможе розвитку економіки і дозволить скоротити військові витрати. У турецькому істеблішменті також існує думка, що якщо Анкара не буде розвивати відносини з Ліваном, Сирією або з контролюючим сектор Газа палестинським рухом ХАМАС, то вона віддасть все на відкуп Ірану, який конкурує з нею за вплив на Близькому Сході.

Дипломатична пікіровка з Ізраїлем через абордаж «Флотилії свободи» — яскравий, але далеко не перший прояв активізації

турецької близькосхідної політики. Інший приклад нової близькосхідної політики Туреччини — її особлива позиція щодо

іранської ядерної проблематики. Анкара рішуче виступає проти посилення міжнародного тиску на Тегеран, що вона ще раз

продемонструвала в ході недавнього обговорення в ООН четвертого раунду санкцій. Туреччина також розробила спільно з Бразилією нову схему обміну іранського низькозбагаченого урану на паливо для тегеранського дослідного реактора.

Як відзначають фахівці, процес зближення із сусідами по регіону, крім політичної, має і значну економічну складову, оскільки ці країни являють собою важливий ринок для турецьких товарів.

Поліпшення відносин із Сирією супроводжувалося вражаючим зростанням товарообігу. Турецькі компанії активно освоюють ринок Іраку, де через війну практично відсутня місцева промисловість і майже всі товари доводиться імпортувати [15].

ЄС не може дозволити повне віддалення Туреччини, оскільки вона є ключовою ланкою багатьох важливих енергетичних проектів (зокрема, газопроводу Набукко), а також має другий найбільший арсенал загальних озброєнь після США серед країн НАТО. Турецька сторона для вирішення проблеми пропонує зафіксувати певний рік як дату вступу до ЄС (2023), ЄС зі свого боку розмірковує над можливістю надання членства без вільного руху людей. Обидві ці ідеї не влаштовують сторони. Хезер Граббе (Heather Grabbe) з Інституту відкритого суспільства, Брюсель пропонує включити Туреччину до зовнішньої політики ЄС та політики безпеки вже зараз, не чекаючи повного набуття членства [16].

Таким чином, Туреччина стає потужним регіональним гравцем, важливим як для безпеки у Епропі, так і для близькосхідного

врегулювання. Як для ЄС, так і для Росії Туреччина є ключовою ланкою енергетичних проектів – Південного потоку та Набукко.