Заняття 4. Методологічні основи культурології

Складовими частинами формування антропологічного підходу до вивчення культури, який запровадили західноєвропейські культурологи – можна вважати теорії ранніх еволюціоністів: Г. Спенсера, Е. Тайлора та Д. Моргана. Вадою їхніх міркувань, певною мірою, виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку. Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічні теорії О. Шпенглера, П. Сорокіна, А. Тойнбі, які намагалися розкрити проблеми типології культури.

Антропологічний підхід у західній культурології породжував як раціоналізм, так й ірраціоналізм в аналізі феномена культури. Серед наукових праць раціоналістів найдосконалішими постають дослідження таких структуралістів, як К. Леві-Строс та М. Фуко; значної уваги потребують також концепції культури як гри С. Лемма та Й. Хейзингі. Ірраціоналістичні уявлення про сутність культури сформувались у філософії Ф. Ніцше, А. Бергсона, працях екзистенціалістів К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, А. Камю. Ці уявлення і надалі мали багато прибічників, серед яких особливе місце займає К. Юнг.

Самобутнім був шлях вивчення культури українськими дослідниками. Характерні особливості української культури, насамперед героїзація та поетизація минулого, в центрі якого стоять люди сильних пристрастей доби козацької слави, знаходять свій вияв у дослідженнях М. Максимовича (1804-1873) та І. Срезневського (1812-1880), в творчості М. Костомарова (1817-1885), П. Куліша (1819-1897), Т. Шевченка (1814-1861), які особливу увагу звернули на характерні риси української ментальності. Започаткований Кулішем культурологічний підхід, що спирався на «філософію серця» Г.С. Сковороди, був сконцентрований навколо «внутрішньої людини». Цей підхід також дістав розробку в працях М. Гоголя та П. Юркевича.

З 60-х рр. 19 століття посилюється процес наукового осмислення української культури, її специфіки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу), а також концепції європейської міфологічної школи, порушують питання про національні специфічні особливості культури. Щодо цілісної концепції історії української культури, то вона вперше з’явилася в працях І. Франка (1856-1916), який розглядав культуру в межах єдиного процесу розвитку матеріальних і духовних складових, постає нерозривно повязаною з боротьбою за ідеали справедливості.

Заслуговують на увагу дослідження М. Грушевського (1868-1936), який у своїх працях послідовно виклав процес історії розвитку української культури; характерні її особливості вивчав історик церкви та філософ І. Огієнко (1882-1973). У кінці 19 – на поч. 20 століття в українському мистецтві, особливо в літературі, значно посилюється культурологічний контекст (імпресіоністські мотиви творчості М. Коцюбинського, Л. Українки), з’являються фрейдистські та натуралістичні (В. Винниченко) оцінки культури тощо.

Згідно з вітчизняною традицією 20 століття вивчення культури відбувалося у рамках філософської думки. Витоком, який зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний підхід, котрий дав змогу створити різнобарвні моделі культури як цілісної системи. В цьому підході є дві орієнтації.

1. М.С. Каган, Н.С. Злобін розглядають культуру як процес творчої діяльності, в межах якої відбувається не тільки духовне збагачення суспільства новими цінностями, але й самотворення людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. При такому підході увага акцентується на тому, що за допомогою культури відбувається ніби друге народження людини. Адже за законами природи людина народжується як біологічна істота, тоді як за законами культури відбувається народження людини як суб’єкта діяльності, праці, пізнання.

2. Е.С. Маркарян, В.Є. Давидович, Ю.А. Жданов бачать у культурі специфічний засіб людської діяльності, що забезпечує збереження і відтворення цивілізації в умовах мінливості навколишнього світу.

Тобто, 1 – “Культура – це особливий вид творчості”; 2 – “Культура – це засіб людської діяльності”.

Таким чином, діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком будь-якого культурологічного дослідження. Насамперед він дозволяє зробити акцент на визначенні культури як соціального явища. Пояснюючи культуру як діяльність (включаючи її опредмечені форми, неможливо виділити її незмінну сутність, як неможливо виділити і незмінну людську сутність. Оскільки людина – істота історична, остільки і сутність її розгортається в процесі історичного розвитку і в дійсності відповідає “ансамблю всіх суспільних відношень” (Маркс). Таким чином і культура історично змінює свою сутність в залежності від зміни розуміння людиною своєї сутності, котра втілюється в предметній діяльності людини, її думках, ідеях, уявленнях.

Виходячи із світоглядної сутності культури, можна будь-який тип культури визначити через панівний в цій культурі тип світогляду. А цих типів три: міфологічний, релігійний та науковий. Відносно типів світогляду можна виділити й типи культури. Їх 5, як і основних суспільно-економічних формацій:

1. первісна культура;

2. культура рабовласницького ладу;

3. культура феодального суспільства;

4. буржуазна;

5. соціалістична.

Немає суспільства взагалі, немає культури взагалі, а є конкретно-історична форма існування суспільства та його культури.

Якщо розглядати історію як зміну формацій, то виділення як правило, п’яти типів суспільства передбачає, що їм повинні відповідати 5 перехідних культурних епох:

1. епоха класоутворення;

2. епоха переходу від рабовласництва до феодалізму;

3. епоха Відродження, Реформації та Просвітництва, які являють собою три фазипереходу від феодалізму до капіталізму;

4. перехідна епоха від капіталізму до соціалізму;

5. епоха переходу до технократичного буття.

Таким чином, ми побачили, як різні вчені намагалися вирішити проблему типологізації матодологічних знань про культуру; віділили як ключовий – антропологічний підхід з його різновидами: раціоналізмом та іраціоналізмом, циклічними і лінійними теоріями тощо; прослідкували самобутній шлях вивчення культури українськими дослідниками 19-20 століть.