Тупой, бессмысленной толпы –

И не был убийцею создатель Ватикана?.. –

останні слова Сальєрі.

У 16–17 ст.ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Реформації, далі – Просвітництва.

Таким чином, ми з’ясували, що настання культурної епохи Відродження було зумовлене розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей зламний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом – на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим – гуманістичним – культурним світовідчуванням.

Заняття 13. Культура доби реформації

Сучасний рівень західноєвропейської цивілізації значною мірою зумовлений культурними надбаннями, які були започатковані в часи Ренесансу, Реформації і Просвітництва. Реформацію (від латинського слова “перетворення”, “виправлення”) слід розглядати як своєрідний духовно-культурний осередок розвитку капіталізму; вона була підготовлена гуманістичним змістом ренесансної епохи з її нещадною критикою середньовічного світогляду, а також єретичними вченнями, які зародились в руслі соціальних зіткнень 14–15 століть (повстання Яна Гуса і таборитів у Чехії тощо). На світоглядних засадах Реформації формувалися нові напрямки й школи художньої культури. Культурне життя знову зміщується в релігійний бік, заперечуючи і відкидаючи багато чого зі здобутків доби Відродження. З’являється художня література на біблійну тематику (“Втрачений рай” Мільтона). Типовим представником живопису Реформації був Альбрехт Дюрер, творчість якого пройнята духом страждання людини через соціальні конфлікти та протиріччя.

Видатним діячем Реформації був Мартін Лютер (1483–1546) – засновник протестантизму. Справив великий вплив на всі сфери духовного життя Німеччини 16–17 століть. Лютерівський переклад біблії відіграв важливу роль в формуванні загальнонаціональної німецької мови. Лютер заперечував роль церкви і духовенства як посередників між людиною і богом. “Спасіння” людини, стверджував він, залежить не від виконання добрих церковних справ, таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Джерелом релігійної істини є не рішення церковних соборів, судження пап – а саме Євангеліє. В цих вимогах виразився конфлікт ранньобуржуазного світогляду з феодальною ідеологією і церквою. В Селянській війні 1525 року Лютер став на бік панівного класу. “Лютер, – писав Карл Маркс, – победил рабство по набожности только тем, что поставил на его место рабство по убеждению. Лютер вірив в існування диявола. Збереглася легенда, нібито Лютер жбурнув у диявола чорнильницею, коли той заважав йому працювати над перекладами біблії (що було, зокрема, обіграно Ф.М. Достоєвським в одній із сцен безсмертного роману “Братья Карамазовы”).

Які чинники застосовує Лютер у своїй боротьбі проти католицької церкви? Він вперше використовує книгодрук – деякі з його памфлетів стають “бестселерами” своєї епохи. Це була перша ідеологічна війна. що велася технологічними засобами. Довіра до друкованого слова вища за довіру до слова усного, тим самим Лютер ще більше посилює свій вплив. Але оскільки одночасно він діє у “неписьменному” середовищі, то вдається до такої пропагандистської акції як прибивання цвяхами своїх 95-ти тез до воріт церкви у Віттенберзі 1517 року, поєднуючи дію з книжного світу зі світом не книжним. У процес впливу входить і він сам як лідер думки для свого типу аудиторії (серед католиків саме священик є основним лідером думки). Відбувається посилення впливу за всіма наявними параметрами, і тому Реформація визнається першою війною, що велася за допомогою друкарського верстата.

Іншим видатним діячем Реформації був Ісаак Ньютон (1642–1727) – засновник механіки як науки. Він відкрив закон всесвітнього тяжіння й основні закони механіки, виходячи з яких розробив теорію руху небесних тіл; побудував перший дзеркальний телескоп, дав уперше наукову теорію кольорів; він розклав сонячне світло на кольоровий спектр. Ньютон вважав, що світло складається з найдрібніших часток, які випромінюються джерелом світла. Простір і час в механіці Ньютона визнаються об’єктивними, однак вони є відірваними від матерії. Механіко-матеріалістичне уявлення про природу найбільш повно виражене в класичній праці Ньютона “Математичні начала натуральної філософії” (1687).

Світоглядне обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване у 17–18 століттях у межах двох протилежних напрямків – раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. “розум) єдиним джерелом пізнання визнавав розум, а емпіризм (від лат. “практичний”) – чуттєвий досвід. Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення. Головним принципом Декарта був принцип “Cogito, ergo sum” – “Сумніваюся, отже існую”. В контексті раціоналізму виділялися пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632–1677) і об’єктивний ідеалізм Г. Лейбніца (1646–1716). Основи емпіризму заклав Ф. Бекон (1561–1626).

В мистецтві доби Реформації склалися два основні стилі – бароко і класицизм. Термін “бароко” походить від італійського слова “дивний” і означає спробу мистецькими засобами поєднати реальність та ілюзорність. Архітектура і скульптура бароко (Д. Берніні, 1598–1680) захоплюється легкістю, витонченістю форм. Особливо вражає комплекс площі і собру Святого Петра в Римі (творіння Берніні). В живописі видатним представником бароко стали італієць М. Караваджо (1537–1610), голландець П. Рубенс (1577–1640).

Видатним представником бароко в музиці є Антоніо Вівальді, в літературі – дон Педро Кальдерон із своєю відомою п’єсою “Життя є сон”.

Не плутаймо бароко з рококо (від франц. Слова “раковина”) – стилем в мистецтві Західної Європи 18 століття, який розвивався в проміжний період між бароко і класицизмом. Рококо характеризується підвищеною декоративністю.

Як мистецтвознавчий термін “бароко” введено в наукову літературу швейцарськими теоретиками мистецтва Я. Буркхардтом і Г. Вьольфліном в кінці 19 століття. Вони відзначили, що стиль бароко характеризується складною врівноваженістю динамічних композицій, посиленою експресивністю, багатоплановістю художніх рішень, прагненням до поєднання реальносьті та ірреальності.

Орден єзуїтів побачив у бароко ідеальне вираження здатності потужно впливати на емоційний світ людини, що сприяло поширенню цього стилю не тільки в Європі, а й у колоніях Іспанії в Америці. Латиноамериканські художники 20 століття нерідко бачили в бароко джерело натхнення для розвитку національного мистецтва (наприклад, Д. Сікейрос в Мексиці).

Другий важливий напрям культури доби Реформації – класицизм – почав функціонувати передусім у Франції в 17 столітті, в епоху найвищого розквіту абсолютної монархії; цей напрям зазнав глибоких змін і продовжив свій розвиток і у 18 ст. Теорію класицизму розробив Ніколя Буало (1636–1711) у віршованому трактаті “Поетичне мистецтво”. Оскільки світоглядною основою класицизму був раціоналізм, то основою політичних поглядів класицистів була концепція освіченого монарха, в художніх творах на передній план виходили громадянсько-патріотичні й героїчні мотиви. Жанри мистецтва суворо розпоё ділялися на “високі” і “низькі”. Свою жанрово-стилістичну теорію М.В. Ломоносов виклав у роботі «Предисловие о пользе книг церьковных в российском языке» (1751), де виділив “5 родов речений” та “3 штиля”.

Змішування жанрів не допускалося, особливо в драматичному мистецтві. Драматург крім того мав чітко дотримуватися правила “трьох єдностей” – дії, часу, місця. Видатними драматургами-класицистами були Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр, М. Ломоносов, О. Сумароков. Естетичний ідеал письменників-класицистів знайшов своє найбільш яскраве втілення в образі нової людини – громадянина і патріота, переконаного в тому, що для користі суспільства трудитися– радісно.

Становлення канонів класицизму проходило в гострій полеміці з супротивниками нормативної естетики, якими найчастіше виявлялися драматурги: Лопе де Вега, Тірсо де Моліна. Останній висміяв вимогу єдності часу: «Что же касается ваших 24-х часов, то, что может быть нелепее, чтобы любовь, начавшись с середины дня, кончалась бы к вечеру свадьбой!»

Але все ж таки у середині 17 ст. класицизм стає провідним літературним напрямком.

Для класицизму є характерною позаісторичність й абстрактність художніх образів. Вважаючи, що розум в усі часи залишався незмінним і що людські типи є вічними, класицисти вирішували актуальні етнополітичні проблеми на матеріалі давноминулого часу. З’явився суворий розподіл героїв твору на позитивних і негативних. Однолінійність у розкритті характеру супроводжувалася вимогою зберегти його незмінність за будь-яких обставин.

Герою своему искусно сохраните

Черты характера среди любых событий

(Н.Буало).

Великого значення класицисти надавали виховній ролі художньої культури, відкинувши при цьому середньовічну релігійність. Мистецтво класицизму повинно було поєднувати естетичну насолоду з виховною функцією:

Учите мудрости в стихе живом и внятном,

Умея сочетать полезное с приятным.

(Н.Буало).

Таким чином, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища переходу від Реформації до Просвітництва. Культурна сутність бароко втілила кризу свідомості соціальних верхів, що виразилося у поетиці контрастів («високого і низького» тощо). Класицизм у його допросвітницький період здебільшого виражав культурні смаки тієї частини аристократії, яка дотримувалася позицій зміцнення абсолютної монархії – і водночас не можна не бачити в класицизмі вдалих спроб критики феодально-абсолютистського способу життя.

Нарешті, в добу Реформації з’являється чимало цікавинок: наприклад, вугільна праска (електрична праска, до речі, з’явилася вперше 1913 року); перше шампанське, як відомо, з’явилося у Франції в однойменній провінції у 17 столітті (зовсім випадково спосіб його приготування відкрив бенедиктинський монах дон-Періньон).

Та на жаль скрізь, де відбувалася Реформація, вона призводила до розколу, роз’єднання суспільства за конфесійними ознаками та жорстоких братовбивчих воєн.

Таким чином, ми дізналися про чимало важливих речей, пов’язаних з епохою Реформації. З’ясували, чому саме вона так називається, якими іменами діячів культури представлена. Зауважили, що в добу Реформації культурне життя знову зміщується в релігійний бік. Мистецтво Реформації представлене такими видатними постатями, як митці бароко і класицизму А. Вівльді, дон Педро Кальдерон, Н. Буало, Ж.-Б. Мольєр та інші. Проблема людини як громадянина, відносин людини і державної влади стає однією із центральних в мистецтві.