Заняття 32. Українське образотворче мистецтво

В живописі, або “малярстві” (виді образотворчого мистецтва, що оперує лінією на певній поверхні), виділяються два напрямки: просторове малярство, що відворює відчуття простору; та декоративне малярство, яке служить для прикрас (побутове мистецтво). Величезний розвиток українського живопису в епоху Київської Русі є продовженням традицій стародавнього мистецтва: трипільської мальованої кераміки, живопису античного Північного Причорномор’я, старохристиянських храмів, що були збудовані під впливом мистецтва еллінізму. В часи Київської Русі український живопис розвивається під візантійським впливом; візантійський стиль в українському живописі починається в 10 ст. і продовжується до 17 століття. Цей стиль належить здебільшого до декоративного мистецтва, служить, в першу чергу, релігійним цілям. У візантійському стилі нехтують людською красою, вважаючи її грішною. Оскільки тіло грішне, його потрібно закривати одежою, за винятком обличчя і кінцівок рук і ніг. Але обличчя, руки й ноги аскетично витончені до виснаженості; губи маленькі (символ ісихії – релігійної мовчанки), очі великі – через них найкраще представити одухотворення. Візантійський стиль витворив багато символів, зокрема символіку кольорів, серед яких позолота означає вічність, червоний колір – гідність, синій – невинність. Розроблена й символіка орнаментів: коло означає всесвіт, хрест – християнство, трикутник – Пресвяту Трійцю, виноград – віру, голуби – молитву. Митцями звичайно були ченці, які ніколи не ставили підписів під своїми творами. В своєму подальшому розвитку візантійський стиль отримав назву української візантики. Українські художники наступних століть поступово пом’якшують, наприклад, суворі візантійські риси обличчя святих. У 20 столітті візантійський стиль продовжує свій розвиток і отримує назву неовізантики. У 20 столітті також продовжує традиції язичництва напрям “наївного малярства” (Марія Приймаченко, Катерина Білокур).

З образотворчого мистецтва 9–13 століть донас дійшли мозаїки й фрески Софійського та Печерського соборів у Києві, інших містах і селах України, релігійного та побутового характеру, скульптури, сюжетне й декоративне різьблення, мистецтво мініатюри на рукописних книгах.

Серед видів живопису Київської Русі насамперед треба назвати монументальне малярство, або стінопис, та іконопис. В стінописі найрозповсюдженішими були фрески й мозаїки. Іконопис на Україні також має візантійське підrрунтя, але в місцевих живописців він набув українського національного характеру. Найчастіше зображуваною на іконах є богоматір (на Русі завжди був великий культ богородиці). Ікон із зображенням Христа набагато менше. Із святих часто малювали святого Миколая, Іоанна Хрестителя, архангелів Михаїла та Гавриїла, Іоанна Златоуста і Григорія Богослова, Пророка Іллю. В Києві існувала школа іконописання, а в Києво-Печерському Патерику згадують ченців-іконописців Григорія і Алімпія. Взагалі ікона – це живописне зображення Христа, богородиці чи святих. Виготовлялася вона таким чином: липову, дубову або кипарисову дошку заліплювали тонким полотном і покривали кількома шарами алебастру з клеєм. Все це шліфували і вже тоді виконували малюнок. Серед імен українських іконописців треба також назвати Петра Ратенського (14 століття), що займався іконописанням в Москві та Володимирі-Волинському; Андрія, який виконав фрески в каплиці Пресвятої Трійці в Любліні (15 століття); Гайль з Перемишля (15 століття), що розмальовував костьоли в Сандомирщині та Краківщині.

У невідомих авторів 14–15 століть з’являється інтерес до духовного світу людини, насамперед у фресках. У мистецтві 16 століття виникають і утверджуються в численних живописних творах батальний жанр, портрет і пейзаж, які впливали на іконопис, надавали йому світського забарвлення.

В 16 столітті до України з Італії приходить стиль ренесанс. Він відрізнявся від візантійського тим, що був позбавлений аскетизму. Ренесансний стиль розвивався більше на Західній Україні. У Львові розвивається й світський живопис – мистецтво портрета. В 17–18 століттях з’являється новий стиль – бароко; його розповсюджує католицька церква. Українські митці в часи існування козацької держави відбудовують та перебудовують раніше знищені пам’ятники культури. Українські митці поєднують бароко із здобутками української візантики. Так утворюється стиль “козацьке бароко”. Центром мистецтва бароко стає Київ (зокрема Могилянська Академія, Печерська Лавра). Мистецтво бароко підтримують Петро Могила, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа. Художники доби бароко виконують цікаві портрети фундаторів та меценатів церков і видатних державних діячів: П. Могили, Б. Хмельницького, М. Смотрицького, К. Острозького, К. Корняхта. В народному малярстві 17 ст. став популярним образ Мамая – козака-бандуриста. Малюнки з зображенням козака Мамая виконували на стінах, скриньках, шафах, дверях, посуді. Цей образ передавав деталі козацького одягу, зброї і збруї. Визначними художниками бароко були Михайло Петрахнович, Федір Синькович, Василь (у Львові); Іван Зарудний, Степан Каменський (Київ). У Москві також працювали українські художники Іван Маховський, Ігнатій Полонський, Василь Пузаревський, Антон Гомадський.

В другій половині 18 ст., в період остаточного знищення української державності, в Росії створюється мистецький центр – Академія Мистецтв (1758). До Академії Мистецтв запрошують українських художників. Українські художники багато корисного зробили для російського живопису, подолали шаблони візантійсько-російського малярства і запровадили так званий академічний стиль, який зберігався аж до епохи Крамського і Шевченка.

Згадаємо видатних художників межі 18–19 століть. Це Дмитро Левцький (1735–1822): учень Київської Академії, найвизначніший портретист доби класицизму на сході Європи; працював і в Україні, і в Петербурзі; виконав понад 100 портретів (цариці Катерини, членів царської сім’ї, польського короля Станіслава Лещинського, письменника Дені Дідро та ін). Володимир Боровиковський (1757–1825): портретист світового рівня, навчався у Левицького; виконав близько 160 портретів російських вельмож; малював іконостаси в церквах Петербургу, інших російських та українських міст. До визначних художників належать також Іван Саблуков (1735–1777) та Василь Тропінін (1776–1857). Тропінін написав свого часу портрет Устима Кармалюка – і йому позував справжній Кармалюк.

Однаково плідно для російського і українського мистецтва працювали Іван Сошенко (1807–1877), учитель і приятель Шевченка; Іван Крамськой (1837–1887); Ілля Рєпін (1844–1928) – творець сцен козацького побуту (відома картина “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”).

Т.Г. Шевченко запровадив у живописі новий напрям – критичний реалізм, долаючи панівний тоді неокласицизм-академізм, в стилі якого він спочатку творив, навчаючись у петербурзькій Академії. Основою художніх творів Т.Г. Шевченка стає народний побут. В жанрових картинах “Селянська родина”, “На пасіці”, “Катерина” він правдиво змалював життя українського селянства. Шевченко залишив олійні та акварельні портрети й автопортрети, побутові, історичні, архітектурні малюнки, гравюри. Тарас Шевченко надав зразки психологічного портрета, починаючи з акварелей з Є. Гребінки, М. Щепкіна до серії автопортретів. Шевченко розпочав видання “Живописна Україна”, в якому мали бути зібрані українські краєвиди (Шевченко був талановитим пейзажистом), зображення історичних подій, народного побуту; відомі малюнки Шевченка з цієї серії: “Дари в Чигирині”, “Судна Рада”, “У Києві”, “Видубецький монастир”, “Казка”.

Під впливом Т.Г. Шевченка деякі митці культивували реалізм особливої форми – ідейний реалізм: Крамськой, Рєпін, а особливо Микола Ге (автор відомого портрету Л.М. Толстого).

Наприкінці 19 ст. на український живопис мав великий вплив імпресіонізм, що раніше виник у Франції. Наслідуючи принципи Мане, імпресіоністи виходять з майстерень на природу, надаючи великого значення сонячному освітленню і намагаються передати враження, створене постійним рухом світла (Олександр Мурашка, Архип Куїнджі, Олекса Новаківський та інші митці).

Після революції 1917 року починається якісно новий етап в історії українського образотворчого мистецтва. Спираючись на реалістичні традиції, воно стверджувалось як мистецтво народне, національне по формі і соціалістичне за змістом. Були створені державна система вищої і середньої художньої освіти, мережа художніх музеїв і картинних галерей, взяті під охорону держави пам’ятники мистецтва, що були передані у відання Народного комісаріату освіти У.С.Р.Р. Значний вплив на розвиток української художньої культури справив ленінський план монументальної пропаганди, розроблений В.І. Леніним 1918 року. В роки Громадянської війни та інтервенції провідними видами в образотворчому мистецтві були монументальні скульптура та живопис, масові агітаційні форми: плакат, журнальна і газетна графіка, оформлення до революційних свят майданів і вулиць в містах і селах, агітпоїздів і агітпароплавів. За зразком московських “Окон РОСТА” в Харкові випускали “Вікна УкРОСТА”, в Одесі – “Окна ЮгРОСТА” (пізніше – “Окна ОдУкРОСТА”). Перші радянські книжкові й періодичні видання для дітей і дорослих оформляли Григорій Нарбут, його учні й послідовники: Л. Лозовський, І. Їжакевич, І. Падалка, Т. Бойчук. Розквітало українське театрально-декораційне мистецтво. Перші вистави в театрах Києва, Харкова, Одеси, а також масові театральні постановки на міських площах і вулицях оформляли О. Петрицький, І. Рабинович, О. Хвостенко-Хвостов.

У 20-ті роки художники – представники різних течій і напрямків – створили творчі об’єднання: АХЧУ (Асоціацію художників Червоної України), Товариство художників ім. К.К. Костанді в Одесі, АРМУ (Асоціацію революційного мистецтва в Україні), ОСМУ (Об’єднання сучасних художників України). Систематично влаштовувалися всеукраїнські художні виставки (перша – “10 років Жовтня”, 1927). Українські митці демонстрували свої роботи на виставках у Москві (1927–29). Твори українських живописців і графіків були широко представлені на виставках за кордоном.

Суттєві зміни відбулися у пейзажному живописі, сформувався окремий жанровий різновид – індустріальний пейзаж (наприклад, цикл акварелей О.О. Шовкуненка “Одеський судноремонтний завод”, 1929). У журналі “Червоний перець”, інших друкованих ЗМІ друкувалися карикатури О.П. Довженка, О.В. Хвостенко-Хвостова. В.Г. Кричевський поклав початок українському кінодекораційному мистецтву; Кричевський брав участь у створенні художніх фільмів “Тарас Шевченко” (1925), “Тарас Трясило” (1926), “Звенигора” (1928).

На початку 30-х років згідно з постановою ЦК ВКП(б) “О перестройке литературно-художественніх организаций” (1932) розпочався процес об’єднання художників. 1938 року відбувся 1-й з’їзд Спілки радянських художників України. Українські митці брали участь у всесоюзних художніх виставках: “20 лет РККА” (1938), “Индустрия социализма” (1939).

В роки Великої Вітчизняної війни продовжувалася діяльність Спілки радянських художників України (правління тимчасово знаходилося в Уфі). Художники працювали в редакціях фронтових газет, агітпоїздах Політуправління Червоної Армії, при Українському штабі партизанського руху, Держвидаві при ЦК КП(б)У. Чимало художників із зброєю в руках воювали з ворогом. Загинули в боях Л. Вербицький, Є. Кияшко, О. Нестеренко та ін.

В другій половині ХХ століття в станковому живописі українських майстрів провідне місце належить творам, присвяченим героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни, а також творам, що оспівували високі моральні якості сучасника. Багато картин було створено на історико-революційну тематику.

Таким чином, ми бачимо величний шлях українського живопису протягом століть і навіть тисячоліть. Бурхливий розвиток українського живопису в епоху Київської Русі є продовженням традицій стародавнього мистецтва: трипільської мальованої кераміки, живопису античного Північного Причорномор’я, старохристиянських храмів. В подальші віки український живопис проходить традиційні для європейського мистецтва сходинки художніх методів. Після революції починається якісно новий етап в історії українського образотворчого мистецтва. Спираючись на реалістичні традиції, воно стверджувалось як мистецтво народне, національне по формі і соціалістичне за змістом. Були створені державна система вищої і середньої художньої освіти, мережа художніх музеїв і картинних галерей, взяті під охорону держави пам’ятники мистецтва.